вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"02" червня 2025 р. Справа№ 911/1404/23
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Скрипки І.М.
суддів: Мальченко А.О.
Хрипуна О.О.
при секретарі судового засідання Цікра А.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 02.06.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Київської області від 16.11.2023 (повний текст складено та підписано 29.02.2024)
у справі №911/1404/23 (суддя Кошик А.Ю.)
за позовом Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви
до Білоцерківської міської ради
про визнання незаконним та скасування рішення,-
Короткий зміст позовних вимог
Білоцерківською Єпархією Української православної Церкви (позивач) подано позов до Білоцерківської міської ради Київської області (відповідач) про визнання незаконним та скасування рішення № 3806-39-VIII Білоцерківської міської ради Київської області від 27.04.2023 року «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Білоцерківській Єпархії Української Православної Церкви».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 27.04.2023 року:
- розглянувши подання Постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам'яток, історичного середовища від 21.04.2023 року №69;
- протокол засідання Постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам'яток, історичного середовища №69 від 21.04.2023 року:
- протокол Постійної комісії з питань дотримання прав людини, законності, оборонної роботи, запобігання корупції, з питань децентралізації, сприяння депутатській діяльності, етики та регламенту № 26 від 26.04.2023 року;
- керуючись Земельним кодексом України, Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України»;
- беручи до уваги Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв'язку з Московським патріархатом, затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 року № Н-8/11;
- з метою забезпечення духовної незалежності, сприяння консолідації українського суспільства та усвідомлюючи важливість забезпечення законності і національної безпеки в країні в умовах повномасштабного вторгнення російської Федерації,
Білоцерківською міською радою Київської області на засіданні позачергової 39 сесії VIII скликання прийнято рішення № 3806-39-VIII «Про припинення права постійного користування Білоцерківській Єпархії Української Православної Церкви».
Позивач стверджує, що право постійного користування земельною ділянкою набуте ним у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов'язковій заміні.
Позивач вважає, що приймаючи рішення № 3806-39-VIII Білоцерківською міською радою Київської області від 27.04.2023 року «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви» самовільно без згоди релігійної організації, Білоцерківською міською радою перевищено свої повноваження і грубо порушено права землекористувача на право постійного користування земельною ділянкою.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття
Рішенням Господарського суду Київської області від 16.11.2023 у справі №911/1404/23 задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що Білоцерківською міською радою відповідно до норм законодавства та в межах повноважень прийняте оскаржуване рішення, оскільки комунальне майно - земельна ділянка не може перебувати в особи, в якої відсутній обсяг прав для користування нею.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись з прийнятим рішенням, Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 16.11.2023 у справі №911/1404/23 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Позивач вважає ухвалене рішення незаконним та необґрунтованим, оскільки ухвалене воно було з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушення норм матеріального та процесуального права.
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, зводяться до наступного.
Висновки суду першої інстанції про недотримання позивачем вимог чинного законодавства і правопорядку, не зареєстровано відповідні зміни до статуту, який визначає правоздатність юридичної особи як релігійної організації, а його статут що наданий до матеріалів справи, втратив чинність у частині, якою визначається його повна офіційна назва та статус релігійної організації, є такими, що не відповідають вимогам ст.129 Конституції України, ст.157,255 КАС України, абз. 1-5 ст.14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Судом не вірно застосовано норми ч.7 ст.98 ГПК України, ст.141-143 ЗК України, без врахування висновків Верховного Суду, оскільки висновок релігіознавчої експертизи не є підставою для припинення відповідачем права користування позивачем земельною ділянкою в силу вимог статей 141-143 ЗК України; експертиза не носить юридичного характеру; експерти не попереджені про кримінальну відповідальність, висновок не тягне за собою виникнення будь-яких прав чи обов'язків для суб'єктів відповідних правовідносин, для відповідача не має обов'язкового характеру; прийняте відповідачем рішення про позбавлення права користуватись земельною ділянкою не відповідає способу захисту, встановленого ст.14,16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Судом не застосовано вимоги ст.3 Закону України «Про місцеве самоврядування», невірно застосовано норми Положення «Про постійні комісії Білоцерківської міської ради», не застосовано положення Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2024 у справі №911/1404/23 заяву головуючого судді Коробенка Г.П., суддів Кравчука Г.А. та Тарасенко К.В. про самовідвід задоволено.
Справу №911/1404/23 передано на повторний автоматизований розподіл відповідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України.
Розпорядженням Керівника апарату від 04.10.2024 №09.1-07/615/24 у зв'язку з задоволенням заяви суддів Коробенка Г.П., Кравчука Г.А. та Тарасенко К.В. про самовідвід, справу №911/1404/23 передано на повторний автоматизований розподіл судових справ.
Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.10.2024 справу №911/1404/23 передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді: Скрипки І.М., суддів: Мальченко А.О., Агрикової О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.10.2024 прийнято до провадження колегією суддів у визначеному складі апеляційну скаргу Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Київської області від 16.11.2023 у справі №911/1404/23, справу призначено до розгляду в судовому засіданні.
Розпорядженням Керівника апарату від 23.01.2025 №09.1-08/296/25 у зв'язку з перебуванням судді Агрикової О.В. у відпустці з 06.01.2025, справу №911/1404/23 передано на повторний автоматизований розподіл судових справ.
Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.01.2025 справу №911/1404/23 передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді: Скрипки І.М., суддів: Хрипуна О.О., Мальченко А.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.01.2025 прийнято до провадження колегією суддів у визначеному складі апеляційну скаргу Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Київської області від 16.11.2023 у справі №911/1404/23, справу призначено до розгляду в судовому засіданні.
Під час апеляційного перегляду, з метою повного, всебічного та об'єктивного дослідження фактичних обставин справи, у справі оголошувалась перерва, останній раз на 02.06.2025.
До матеріалів справи представником відповідача подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останній категорично заперечує доводи апелянта.
Явка представників сторін
В судовому засіданні апеляційної інстанції представник позивача підтримав апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, просив її задовольнити; представник відповідача заперечував доводи апеляційної скарги, просив її відхилити з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
В судовому засіданні 02.06.2025 відповідно до ст. 240, 283 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Судом встановлено, що Білоцерківською міською радою Київської області на засіданні позачергової 39 сесії VIII скликання прийнято рішення № 3806-39-VIII «Про припинення права постійного користування Білоцерківській Єпархії Української Православної Церкви».
Зокрема, (п. 1 рішення) припинено право постійного користування Білоцерківській Єпархії Української Православної Церкви на земельну ділянку з цільовим призначення 03.04 Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання - під розміщення Спасо-Преображенського кафедрального собору та Миколаївської Церкви) площею 0,9075 га з кадастровим номером: 3210300000:04:019:0100, що розташована за адресою: вулиця Млинова (бувша вулиця Гагаріна), 10, місто Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.3 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 28.04.2010 року №1346-63-V «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельними ділянками та передачу земельних ділянок в постійне користування».
Також (п. 2 рішення) зазначено, що землекористувачу або Управлінню регулювання земельних відносин Білоцерківської міської ради зареєструвати припинення права постійного користування земельною ділянкою в порядку, визначеному чинним законодавством України.
Рішення Білоцерківської міської ради Київської області № 3806-39-VIII «Про припинення права постійного користування Білоцерківській Єпархії Української Православної Церкви» отримано позивачем 03.05.2023 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви є релігійною організацією, яка зареєстрована в Єдиному державному реєстрі підприємств, організацій, установ 12.01.1995 року за юридичною адресою: 09117, Київська область, м. Біла Церква, вул. Млинова (колишня вул. Гагаріна), 12 та внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців за № 1 353 120 0000 001722, код ЄДРПОУ 22208244, основним видом діяльності є КВЕД 94.91 діяльність релігійних організацій.
Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви отримало право постійного користування на земельну ділянку за цільовим призначення 03.04 для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання під розміщення Спасо-Преображенського кафедрального собору та Миколаївської Церкви) площею 0,9075 гa з кадастровим номером: 3210300000:04:019:0100, що розташована за адресою: вулиця Млинова (бувша вулиця Гагаріна), 10, місто Біла Церква, яке підтверджується Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 394923 від 13.12.2010 року та витягом із Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером №3210300000:04:019:0100.
На земельній ділянці, яка перебувала у постійному користуванні позивача з цільовим призначення 03.04 для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання під розміщення Спасо-Преображенського кафедрального собору та Миколаївської Церкви) площею 0,9075 га з кадастровим номером: 3210300000:04:019:0100, що розташована за адресою: вулиця Млинова (бувша вулиця Гагаріна), 10, місто Біла Церква, розміщено дві будівлі, які є об'єктами культурної спадщини України це Миколаївська церква та Спасо-Преображенський собор.
Позивач стверджує, що право постійного користування земельною ділянкою набуте ним у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов'язковій заміні.
21.04.2023 Постійною комісією з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам'яток, історичного середовища (Комісія з питань земельних відносин, містобудування та архітектури) Білоцерківської міської ради на підставі Земельного кодексу України, Законів України «Про місцеве самоврядування», «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про внесення змін до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань) які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України», беручи до уваги Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту щодо управління Української Православної Церкви на наявність церковно канонічного зв'язку з Московським патріархатом, затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 року № Н-8/11, з метою забезпечення духовної незалежності, сприяння консолідації українського суспільства та усвідомлюючи важливість забезпечення законності і національної безпеки в країні в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації, до Білоцерківської міської ради внесено подання № 69 про припинення права постійного користування земельними ділянками Управлінням Білоцерківської єпархії УПЦ та ряду релігійних громад УПЦ міста Біла Церква.
Відповідно, позивач вважає вищенаведені дії Постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам'яток, історичного середовища (Комісія з питань земельних відносин, містобудування та архітектури) Білоцерківської міської ради неправомірними, заперечує легітимність Висновку релігієзнавчої експертизи Статуту щодо управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв'язку з Московським патріархатом, затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 року № Н-8/11 та вважає відсутніми підстави для вжиття заходів щодо забезпечення духовної незалежності, сприяння консолідації українського суспільства, забезпечення законності і національної безпеки в країні в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації, зокрема, шляхом внесено до Білоцерківської міської ради подання № 69 про припинення права постійного користування земельними ділянками Управлінням Білоцерківської єпархії УПЦ та ряду релігійних громад УПЦ міста Біла Церква.
Відповідно, позивач вважає незаконним та у позові просить скасувати прийняте Білоцерківською міською радою Київської області рішення № 3806-39-VIII від 27.04.2023 року «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Білоцерківській Єпархії Української Православної Церкви на земельну ділянку з цільовим призначення 03.04 Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання - під розміщення Спасо-Преображенського кафедрального собору та Миколаївської Церкви) площею 0,9075 га з кадастровим номером: 3210300000:04:019:0100, що розташована за адресою: вулиця Млинова (бувша вулиця Гагаріна), 10, місто Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.3 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 28.04.2010 року №1346-63-V «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельними ділянками та передачу земельних ділянок в постійне користування».
Під час розгляду справи відповідачем подано відзив, в якому позовні вимоги заперечено. В обґрунтування заперечень проти позову відповідач зазначив, що 27.04.2023 Білоцерківською міською радою було прийнято рішення №3806-39-VIII «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Білоцерківській Єпархії Української Православної Церкви», яким припинено право постійного користування Білоцерківській Єпархії Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 22208244) на земельну ділянку з цільовим призначення 03.04 Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання під розміщення Спасо-Преображенського кафедрального собору та Миколаївської Церкви) площею 0,9075 га з кадастровим номером: 3210300000:04:019:0100, що розташована за адресою: вулиця Млинова (бувша вулиця Гагаріна), 10, місто Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.3 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 28.04.2010 року №1346-63-V «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельними ділянками та передачу земельних ділянок в постійне користування».
Відповідач зазначає, що оскаржуване рішення міської ради прийнято з метою забезпечення духовної незалежності, сприяння консолідації українського суспільства та важливості забезпечення законності і національної безпеки в країні в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації та на підставі Подання та протоколу постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам'яток, історичного середовища від 21.04.2023 року №69, Протоколу засідання постійної комісії з питань дотримання прав людини, законності, оборонної роботи, запобігання корупції, з питань децентралізації, сприяння депутатській діяльності, етики та регламенту від 26.04.2023 року №26, Висновку релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв'язку з Московським патріархатом, що затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 року № Н-8/11 та з врахуванням норм Земельного кодексу України, Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України.
Білоцерківська міська рада звертає увагу суду, що відповідно до пункту в) частини 2 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
28.12.2018 набрав чинності Закон України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України».
Крім цього, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 року №4-р/2022 Конституційний Суд України дійшов висновку, що Закон України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є конституційним.
На інтернет-сайті газети «Урядовий кур'єр» оприлюднено перелік релігійних організацій, які підпадають під дію частини 7 статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
У вказаному переліку, розділ «Релігійні управління» за номером 4 перебуває Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви, (РПЦ), номер ЄДРПОУ - 22208244, адреса: 09100, Київська область, м. Біла Церква, вул. Гагаріна, 12 (нова назва вул. Млинова, згідно рішення Білоцерківської міської ради від 28.07.2022 року № 2869-31-VIII «Про перейменування вул. Гагаріна в м. Біла Церква Київської області»).
Згідно зі Статутом Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви у новій редакції, який зареєстрований Міністерством України у справах національностей міграції та культів протоколом №1 від 12.01.1995 року, зміни та доповнення в новій редакції статуту затверджено Митрополитом Київським і всієї України 26.04.2010 року, зареєстровано Державним комітетом України у справах національностей та релігій наказом №42 від 28.04.2010 року та державну реєстрацію проведено 26.08.2010 року (далі по тексту - Статут).
Виходячи з вказаних документів та інформації, Білоцерківська міська рада зазначає, що позивач не виконав вимоги вищевказаного спеціального Закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій, та у встановлений термін не змінив офіційної назви у статуті, а тому відповідно до норм зазначеного Закону статут позивача втратив чинність в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації.
Наведене дає підстави вважати, що позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до статті 92 Земельного кодексу України останній не є особою, яка має правосуб'єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.
Отже, Білоцерківською міською радою відповідно до вимог вищенаведених норм законодавства та в межах повноважень було прийняте оскаржуване рішення, оскільки комунальне майно - земельна ділянка не може перебувати в особи, в якої відсутній обсяг прав для користування нею.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
У відповідності до ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
При цьому колегія суддів зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін (рішення Суду у справі «Трофимчук проти України» no.4241/03 від 28.10.2010).
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла наступних висновків.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позову та водночас погоджується з доводами відповідача в частині припинення права постійного землекористування Єпархії у зв'язку зі втратою нею статусу релігійної організації, яка в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України є набувачем права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, що в свою чергу зумовлено втратою чинності статутом позивача у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації, з підстав недотримання Організацією вимог пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений 4-місячний термін, з огляду на таке.
Згідно з частинами 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.
Разом з тим відповідно до частини 1 статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній з 31.01.2019) найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму (крім державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, державних, комунальних організацій, закладів, установ, а також випадку, передбаченого абзацом 2 цієї частини) та назву. Найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи.
За змістом пунктів 1, 31, 32 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній з 31.01.2019) в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); вид релігійної організації; віросповідна приналежність релігійної організації.
Таким чином, така юридична особа як релігійна організація саме "повинна" мати своє найменування, а не "може" мати таке найменування, оскільки без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб'єкт права - учасник цивільних, господарських та інших відносин. Адже найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації.
Однак організаційно-правова форма в найменуванні релігійної організації може зазначатися лише за її бажанням.
Відповідно до частин 7, 8 статті 12 Закону № 987-ХІІ (в редакції пункту Закону № 2662-VІІІ, чинній з 26.12.2018) релігійна організація (об'єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об'єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов'язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об'єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов'язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об'єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації. Входження релігійної організації (об'єднання) до релігійної організації (об'єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об'єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об'єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов'язуючими для релігійної організації (об'єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов'язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об'єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об'єднання) з правом вирішального голосу.
Водночас імперативною нормою пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ передбачено, що у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев'яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об'єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об'єднання).
Отже, обов'язок релігійних організацій (об єднань), які входять до офіційно опублікованого переліку релігійних організацій (див. пункт 12 цієї постанови), внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки частини 7 статті 12 Закону № 2662-VIII.
Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що встановлення відповідності статуту (положення) релігійної організації ознакам за частинами 7, 8 статті 12 Закону № 987-ХІІ зумовлює обов'язок такої організації внести до нього відповідні зміни. Наслідком невиконання такого обов'язку протягом чотирьох місяців є втрата ним чинності в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (аналогічний висновок викладено в пункті 29 постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 640/4748/19).
Відповідно до частини 2 та абзацу 1 частини 6 статті 11 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Приписи Закону № 2662-VІІІ та статті 12 Закону № 987-XII зі змінами, унесеними
Законом № 2662-VIII, були перевірені Конституційним Судом України на предмет їх відповідності Конституції України.
За наслідками конституційного контролю Рішенням Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 (справа щодо повної назви релігійних організацій) Закон № 2662-VІІІ та стаття 12 Закону № 987-XII зі змінами, унесеними Законом № 2662-VIII, визнані такими, що відповідають Конституції України (пункт 1 резолютивної частини).
Так, Конституційний Суд України, розв'язуючи питання відповідності Конституції України зазначених приписів законів України, серед іншого виснував, що з аналізу норм статті 90 ЦК України, частини 3 статті 8, частин 1, 5 статті 12, статей 13, 14 Закону № 987-XII, статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 № 755-IV випливає, що Закон № 2662-VIII не запроваджує інакшого ставлення до певної релігійної організації (об'єднання), а уточнює загальні вимоги держави до здійснення реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об'єднань) у випадку підлеглості такої релігійної організації (об'єднання) керівним центрам (управлінням), що знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території (абзаци 2- 8 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).
Тож орган конституційного контролю дійшов висновку, що приписи розділу I Закону № 2662-VIII у частині уточнення назви релігійних організацій (об'єднань) не порушують конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), права на свободу об'єднання в громадські організації, а отже, права на підлеглість релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (абзац 9 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України, аналізуючи пояснювальну записку до проєкту Закону України про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (реєстр. № 5309), ухваленого в подальшому як Закон № 2662-VIII, з'ясував, що його розроблено з метою забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також із метою забезпечення суспільства повною та достовірною інформацією. Тобто законодавець, унормовуючи порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об'єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням), які знаходяться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, керуючись приписами частини 2 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України, мав право застосувати обмеження у вигляді обов'язку таких релігійних організацій (об'єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити повну назву у своїх установчих документах (абзаци 2, 4 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).
Відтак, Конституційний Суд України констатував правомірними, а отже, допустимими обмеження свободи світогляду і віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об'єднання в громадські організації (у частині обов'язку уточнення назви релігійних організацій (об'єднань)); орган конституційного контролю окремо зауважив, що його висновок про домірність застосованих заходів обумовлений також тим фактом, що ухвалення цього Рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації (див. абзаци 6, 7 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).
У цьому конституційному провадженні Конституційний Суд України дослідив твердження суб'єкта права на конституційне подання щодо невідповідності частині 3 статті 35, частині 1 статті 36 Конституції України у частині наділення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноваженнями проводити релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об'єднань).
В цьому аспекті Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об'єднань). Із приписів частин 2, 3 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України випливає, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об'єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об'єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб'єктами (абзац 2 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини). Орган конституційної юрисдикції у зв'язку з цим вказав: "установлений пунктом 2 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об'єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу I Закону № 2662-VIII. Таку мету
Закону № 2662-VIII Конституційний Суд України вважає легітимною" (абзац 5 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини).
Також у конституційному поданні його автори стверджували, що "держава не може позбавляти чинності статут (положення) релігійної організації (об'єднання), яка не внесла угодні державі зміни, як це передбачено оспорюваним Законом № 2662-VIII" (перше речення абзацу 1 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України визнав таке твердження юридично безпідставним і наголосив, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань (перше речення частини 4 статті 35 Конституції України), зазначене стосується й релігійних організацій (об'єднань), які за змістом частини 10 статті 5 Закону № 987-XII зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства, тому такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об'єднання) за відмову виконати свій обов'язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, на думку Конституційного Суду України, є виправданим (речення друге абзацу першого, абзаци 2- 4 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини).
У зв'язку з цим Конституційний Суд України констатував, що припис пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII не суперечить Конституції України.
Крім того, суб'єкт права на конституційне подання, посилаючись на припис частини 1 статті 8 Конституції України та, зокрема, на Рішення Конституційного Суду України
від 29.06.2010 № 17-рп/2010, пов'язав питання дотримання/недотримання процедури ухвалення Закону № 2662-VIII із принципом юридичної визначеності який, на його думку, "вимагає, щоб норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними", а також, що "порушення законодавчої процедури стосується зокрема положення про передбачуваність ситуації, оскільки прийняття закону мало б не відбутись або закон мав би бути в іншій редакції якби законодавча процедура була дотримана" (див. перше речення абзацу 1 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини). Утім, орган конституційного контролю, дослідивши порушене авторами конституційного подання питання, вказав, що приписи Закону № 2662-VIII є чіткими й однозначними, вони є передбачними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об'єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку. Отже, підстав для визнання Закону № 2662-VIII таким, що суперечить статті 8 Конституції України, немає (абзац 2 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).
Під час розгляду цієї справи колегія суддів бере до уваги той факт, що питання конституційності приписів Закону № 2662-VІІІ та статті 12 Закону № 987-XII зі змінами, унесеними Законом № 2662-VIII, було всебічно досліджене Конституційним Судом України, який не встановив невідповідності вказаних норм законодавства Основному Закону України.
Частиною 5 статті 12 Закону № 987-ХІІ (в редакції, чинній з 26.12.2018) унормовано, що статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.
Наведене положення кореспондується як із нормою пункту 8 частини 1 статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так із вимогами частини 1 статті 15 Закону № 987-ХІІ, відповідно до яких у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.
Відповідно до частини 7 статті 17 Закону № 987-ХІІ користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому ЗК України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.
Згідно з частиною 1 та пунктом "в" частини 2 статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що пунктом 6 статті 3 ЦК України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов'язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори. Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов'язків по відношенню одна до одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК україни). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов'язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб. Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 (пункт 6.20), від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37)).
Кожен суб'єкт цивільного права повинен виконувати свої обов'язки, якщо вони випливають з закону або звичаю (стаття 7 ЦК України). Для цього воля такого суб'єкта має формуватися таким чином, щоб його дії були правомірними. Якщо ж суб'єкт цивільного права не виконує свій обов'язок добровільно, хоча має юридичну та фактичну можливість його виконати, то це свідчить про дефект його волі. Зокрема, якщо суб'єкт цивільного права зобов'язаний виконати вимоги закону, який визнано конституційним, але протиправно не робить цього, то це свідчить про дефект волі такого суб'єкта. Спонукання такого суб'єкта до внесення відповідних змін до статуту не може полягати в його зобов'язанні або його представника чи органу (посадової особи) судом прийняти рішення про подання відповідних змін до свого статуту (положення) на державну реєстрацію тощо, бо обов'язок вчинити такі дії вже виник із закону. Якщо такий обов'язок не виконується, то додаткове покладення цього ж самого обов'язку судом, з одного боку, є неможливим, а з іншого - є неефективним, бо дефект волі стане на заваді виконанню такого обов'язку навіть у разі ухвалення відповідного судового рішення.
Отже, виходячи із системного аналізу змісту положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 ЦК України, пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12- 14, 17 Закону № 987-ХІІ, пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", колегія суддів виснує, що в разі очевидної недобросовісної поведінки Єпархії, яка полягає в порушенні відповідною релігійною організацією обов'язку, покладеного на неї Законом № 2662-VІІІ (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв'язку зі втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України надається виключно тим суб'єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону № 2662-VІІІ втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.
Адже в разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб'єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб'єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності.
Наведеним вище повністю підтверджується покладений в основу оскаржуваного рішення висновок суду першої інстанції про наявність передбачених статтею 141 ЗК України підстав припинення права користування спірною земельною ділянкою, оскільки пунктом "в" частини 1 цієї статті (в редакції, чинній на час прийняття Міськрадою оспорюваного рішення) чітко визначено таку підставу, як припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, що не слід ототожнювати із припиненням позивача як юридичної особи, коли таке припинення відбувається без правонаступництва.
Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на положення частин 3- 5 статті 16 Закону № 987-ХІІ на обґрунтування висновку про відсутність припинення діяльності Єпархії як релігійної організації, оскільки вказаними нормами передбачено порядок та підстави примусового припинення діяльності релігійної організації за рішенням суду, тоді як оспорюване рішення Білоцерківської міськради переконливо свідчить про оформлене ним припинення права постійного користування Єпархії спірною земельною ділянкою в позасудовому порядку.
Як достовірно встановлено судом першої інстанції, позивач у встановлений строк не вніс передбачених Законом № 2662-VIII змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, у зв'язку з чим статут Єпархії втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а відтак наразі не може вважатися суб'єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою.
За таких обставин, вміщений в оскаржуваному рішенні висновок суду щодо відсутності підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення № 3806-39-VІІІ, яким Міськрада припинила право постійного користування Єпархії на спірну земельну ділянку саме в зв'язку із втратою позивачем статусу релігійної організації та суб'єкта права постійного користування земельною ділянкою, є правильним, позаяк відповідає викладеному вище висновку щодо комплексного застосування положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 ЦК України, пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12- 14, 17 Закону № 987-ХІІ, пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (див. пункти 28, 29 цієї постанови).
У зв'язку з цим колегія суддів погоджується з доводами відповідача про те, що позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до статті 92 ЗК України Єпархія не є суб'єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, оскільки позивач не надавав до суду першої інстанції будь-яких документів щодо зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту, зокрема, передбачених статтею 12 Закону № 987-ХІІ, що, в свою чергу свідчить про законність та обґрунтованість оспорюваного рішення, прийнятого Міськрадою на виконання положень Закону № 2662-VІІІ та Рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 у справі № 1-13/2019(374/19) (справа щодо повної назви релігійних організацій).
Ураховуючи наведене вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у зв'язку з наявністю у Міськради підстав припиняти право постійного користування позивача на спірну земельну ділянку, такий висновок суду відповідає висновку щодо комплексного застосування положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 ЦК України, пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12- 14, 17 Закону № 987-ХІІ, пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань".
Оскільки судом першої інстанції достовірно встановлено той факт, що позивач у встановлений строк не вніс передбачених Законом № 2662-VIII змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, колегія суддів дійшла висновку, що статут Єпархії втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а відтак наразі не може вважатися суб'єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою, тому оскаржуване рішення прийнято з дотриманням норм процесуального права з правильним застосуванням норм матеріального права, та підлягає залишенню без змін як обґрунтоване.
З наведених раніше мотивів колегія суддів відхиляє необґрунтовані доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі.
Колегією суддів також враховані правові позиції, викладені Верховним Судом у постановах від 17.09.2024 у справі №911/1472/23, від 17.09.2024 у справі №911/1474/23, від 17.09.2024 у справі №911/1476/23 за подібних прпвавовідносин.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про задоволення позову.
Доводи апелянта про ухвалення господарським судом рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права та неповним встановленням обставин, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, а наявні в матеріалах справи докази свідчать про обґрунтованість викладених в оскаржуваному рішенні висновків суду.
При цьому, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом апеляційної інстанції, інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не беруться до уваги, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують вірного по суті рішення суду, при ухваленні якого судом надано оцінку як кожному доказу окремо, так і в їх сукупності, вірно встановлено характер спірних правовідносин та в цілому правильно застосовані норми матеріального права, які їх регулюють.
Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивача з висновками суду першої інстанції про відмову в позові, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Враховуючи вище викладене, колегія суддів вважає, що у апеляційній скарзі не наведено достатніх та переконливих доводів, на підставі яких колегія суддів могла б дійти висновку про помилковість висновків суду першої інстанції.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994, серія А, №303-А, п.29).
Статтею 276 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вказані обставини, ґрунтуючись на матеріалах справи, доводи позивача (апелянта) суд визнає такими, що не мають суттєвого впливу на прийняття рішення у даній справі та не спростовують правильних висновків суду про відмову в позові.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст.129 ГПК України покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, ст.ст. 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1.Апеляційну скаргу Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Київської області від 16.11.2023 у справі №911/1404/23 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 16.11.2023 у справі №911/1404/23 залишити без змін.
3. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви.
4. Матеріали справи №911/1404/23 повернути до Господарського суду Київської області.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
Головуючий суддя І.М. Скрипка
Судді А.О. Мальченко
О.О. Хрипун