головуючий суддя у першій інстанції: Недашківська К.М.
31 березня 2026 рокуЛьвівСправа №460/15492/25 пров. №А/857/1541/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Бруновської Н.В.
суддів: Шавеля Р.М., Хобор Р.Б.
розглянувши у письмовому провадженні в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року у справі № 460/15492/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії,-
28.08.2025р. ОСОБА_1 звернулася з позовом Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, у якому просила суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 13.08.2025р. №172850030970, яким відмовлено в призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» починаючи з 05.08.2025р;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області призначити і виплатити пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» починаючи з 05.08.2025р., зарахувавши до загального страхового стажу період роботи з 25.05.1989р. -05.02.2001р. у міжколгоспному санаторії «Корець» м. Корець Корецького району Рівненської області.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 02.12.2025р. позов задоволено частково.
Суд визнав протиправним та скасував рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 13.08.2025р. №172850030970, яким ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» починаючи з 05.08.2025р.
Водночас, суд зобов'язав Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області зарахувати до загального страхового стажу ОСОБА_1 період роботи з 25.05.1989р. - 05.02.2001р. у міжколгоспному санаторії «Корець» м. Корець Корецького району Рівненської області та повторно розглянути заяву від 05.08.2025р. щодо призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням висновків суду.
У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив.
Не погоджуючись із даним рішенням в частині задоволених позовних вимог, апелянт Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.
Апелянт просить суд, рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 02.12.2025р. скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За принципом екстериторіальності заява про призначення пенсії була розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в України в Чернігівській області та прийнято рішення про відмову №1728500390970 від 13.08.2025р.
Із змісту оскаржуваного рішення видно, що за результатами розгляду документів, доданих до заяви, до страхового стажу Пенсійний орган не зарахував період роботи з 25.05.1989р. - 05.02.2001р. в міжколгоспному санаторії «Корець» м.Корець Корецького району Рівненської області, оскільки на печатці при звільненні з роботи відсутній код ЄДРПОУ підприємства (частково зараховано відповідно до актів зустрічних перевірок від 12.03.2025 №1700-1002-1/470, №1700-1002-1/1471 та даних реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування).
ч.2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В ст.46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV).
ст.1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" №1058-ІV визначено, що пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Згідно ч.1 ст.4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" №1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон №1058-IV), законодавство про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.
ч.1 ст.8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом, досягли встановленого цим Законом пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Відповідно до ч.1 ст.9 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" №1058-ІV від 09.03.2003р. (далі - Закон №1058), який набрав чинності 01.01.2004р., передбачено, що за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності; пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
ч.1,ч.2 ст.26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" регламентовано, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу, зокрема, з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років, з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року, з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років, з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років, з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років, починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.
У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого частиною першою цієї статті, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу: по 31 грудня 2018 року - від 15 до 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - від 16 до 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - від 17 до 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - від 18 до 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - від 19 до 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - від 20 до 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - від 21 до 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - від 22 до 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - від 23 до 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - від 24 до 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - від 25 до 35 років.
Отже, право на призначення пенсії за віком мають особи після досягнення віку 63 років за наявності страхового стажу з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - від 22 до 32 років.
В ст.1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" видно, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески.
ч.2, ч.4 ст. 24 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом. До 01.01.2004р. стаж підтверджується документально, в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності Законом №1058-IV.
В період до 01 січня 2004 року обчислення трудового стажу здійснювалося відповідно до ст.56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII (далі - Закон №1788-XII)
ст.56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Як видно із матеріалів справи, до загального страхового стажу ОСОБА_1 згідно записів у трудовій книжці від 04.03.1982р. не зараховано періоди роботи з 25.05.1989 по 05.02.2001, оскільки на печатці при звільненні з роботи відсутній код ЄДРПОУ підприємства.
п.16 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України використання ідентифікаційного коду з Державного реєстру є обов'язковим для всіх видів звітних та облікових документів, які використовуються за межами суб'єктів господарської діяльності.
Звітні та облікові документи, в яких відсутній ідентифікаційний код з Державного реєстру, вважаються недійсними, їх використання тягне за собою відповідальність згідно з законодавством. Пунктом 7 Постанови Кабінету Міністрів України від 22.01.1996р. №118 (в редакції, чинній станом на дату звільнення позивача з роботи), якою затверджено Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, визначено, що Державним податковим інспекціям з 1 квітня 1996 р. вважати недійсними і не приймати звіти, декларації, розрахунки і платіжні доручення підприємств та організацій, а Державному митному комітетові не проводити декларування та митне оформлення суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності - резидентів України без ідентифікаційних кодів з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та довідки про включення до нього.
Таким чином, недійсними вважаються лише звітні та облікові документи, на печатці яких після 22.01.1996р. відсутній ідентифікаційний код підприємства.
п.7 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, в редакції, застосовуваній відповідачем на дату виникнення спірних правовідносин, набув чинності лише із внесенням змін постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2005р. №499 «Про внесення змін до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України».
В п.7 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, в редакції (далі цитується): «Ідентифікаційний код є обов'язковим для використання в усіх видах звітних та облікових документів суб'єкта і зазначається на його печатках та штампах», не може бути застосований до спірних правовідносин, позаяк не був чинний станом на дату звільнення позивача з роботи.
Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993р. №301 «Про трудові книжки працівників» (в редакцій, чинній станом на дату звільнення Позивача з роботи, далі - постанова КМУ №301) трудова книжка працівника не є видом звітного та/або облікового документа суб'єкта господарювання - юридичної особи.
Однак, дія п.7, п.16 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996р. №118, відповідно до якого ідентифікаційний код є обов'язковим для використання в усіх видах звітних та облікових документів суб'єкта і зазначається на його печатках та штампах, не може бути застосований у даному випадку.
З 01 січня 2004 року набув чинності Господарський кодекс України, відповідно до ч.7 ст.58 якого на печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина підприємця.
Положеннями п.4 розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України було установлено, що Господарський кодекс України застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.
Отже, фактично на час звільнення ОСОБА_1 з роботи законодавцем не ставились вимоги щодо обов'язкового зазначення ідентифікаційного коду на печатці підприємства, відтиском якої засвідчується факт звільнення працівника з роботи.
п.1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993р. №637 (далі - Порядок №637), відповідно до якого основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
В п.3 Порядку №637 видно, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Отже, законодавець чітко визначив, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка і саме за відсутності такої або відповідних записів у ній, стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами, що також визначено Порядком №637.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що із змісту записів трудової книжки ОСОБА_1 Серія НОМЕР_1 від 04.03.1982 чітко видно:
1. Запис №4 від 25.05.1989р. - прийнята на посаду головної медсестри в Корецький міжколгоспний санаторій (наказ від 25.05.1989р. №33);
2. Запис №5 від 05.02.2001р. - звільнена з посади ст.38 КЗпП України за власним бажанням (наказ від 05.02.2001р. №4).
Також, архівними довідками від 22.01.2025р. №52/01-12, №53/01-12 підтверджується факт отримання заробітної плати позивачем за період роботи з 7 травня 1989 року по листопад 2000 року.
Відсутність ідентифікаційного коду кооперативу на печатці підприємства, відтиск якої міститься у трудовій книжці на записі про звільнення позивача, жодним чином не спростовує факту її роботи в міжколгоспному санаторії «Корець» м. Корець Корецького району Рівненської області та достовірності зазначеної у ній інформації, оскільки ймовірна невідповідність печатки установленим законодавством вимогам, за змістом вказаних вище висновків Верховного Суду, може ставитись у провину та відповідальність лише самому санаторію та його посадовим особам
Суд апеляційної інстанції наголошує, що ОСОБА_1 має відповідні записи у трудовій книжці щодо спірних періодів роботи та ці записи є належними та допустимими доказами для підтвердження її трудового стажу.
Крім того, працівник не відповідає за правильність записів у трудовій книжці та не повинен контролювати її заповнення.
Як наслідок вірним є висновок суду першої інстанції, що наявні підстави для задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 13.08.2025р. №172850030970, про відмову в призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Водночас, щодо зобов'язальної частини позовних вимог колегія суддів звертає увагу на таке.
Дискреційні повноваження - це комплекс прав і зобов'язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Відповідно до приписів розділу IV Порядку № 22-1, після реєстрації заяви та сканування документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу (п.4.2). Рішення за результатами заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов'язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи (п.4.3).
Заяву про призначення пенсії Позивач подав за місцем проживання, тобто до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області.
Подана заява відповідно до екстериторіальності розподілу єдиної черги завдань розглядалась Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівській області, яке прийняло спірне рішення про відмову в призначенні пенсії.
Тож, дії зобов'язального характеру має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, що останнім розглянув заяву позивача про призначення пенсії, яким у цьому випадку є Головне управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівській області.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову , оскільки суб'єкт владних повноважень в особі Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області діяв не у спосіб визначений законами та Конституцією України.
ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
З роз'яснень, які наведені в п.13.1 Постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013р. «Про судове рішення в адміністративній справі», видно, що у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.
Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом (п.13.2 цієї постанови).
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині незадоволених (відмовлених) позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі “Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також, п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
ст.316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд-
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області - залишити без задоволення, а Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2025 року у справі № 460/15492/25- без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н. В. Бруновська
судді Р. Б. Хобор
Р. М. Шавель