Миколаївський районний суд Миколаївської області
Справа № 945/28/26
Ухвала
про відмову у видачі судового наказу
18 лютого 2026року м.Миколаїв
Суддя Миколаївського районного суду Миколаївської області Войнарівський М.М., перевіривши матеріали заяви ОСОБА_1 про видачу судового наказу щодо стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини,
встановив:
До Миколаївського районного суду Миколаївської області надійшла заява ОСОБА_1 про видачу судового наказу, згідно з якої заявник просить видати судовий наказ щодо стягнення з ОСОБА_2 на його користь аліментів на утримання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмір 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Доступ до суду є правом особи, гарантованим, зокрема, частиною першою статті 55 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, частиною першою статті 4 ЦПК України.
Відповідно до статті 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. The Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).
Згідно із статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі «Беллє проти Франції» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві.
За положеннями статті 160 ЦПК України та статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" судовий наказ є особливою формою судового рішення та одночасно виконавчим документом.
Наказне провадження є самостійним і спрощеним видом судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення.
Таким чином, наказне провадження є спрощеним у порівнянні з позовним, альтернативним йому провадженням у суді першої інстанції, і заснованим на письмових доказах.
У наказному провадженні можливе задоволення лише документально підтверджених і безспірних вимог. Безспірні вимоги заявника у наказному провадженні - це такі вимоги заявника, із яких не вбачається спір про право, тобто це вимоги, що випливають із повністю визначених і неоспорюваних цивільно-правових відносин.
Наявність спору про право вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви.
Наявність спору можна встановити відсутністю документів, що підтверджують наявність суб'єктивного права у заявника; документів, що підтверджують порушення суб'єктивного права або документів, що підтверджують виникнення права вимоги.
З огляду на наведені правові норми, в порядку наказного провадження судом вирішується лише конкретно визначений законом перелік вимог, судовий наказ не може бути виданий судом по вимогах, які прямо не зазначені в законі, судовий наказ видається без судового розгляду, без виклику боржника та стягувача у судове засідання, без заслуховування їх пояснень.
При цьому змагання сторін у межах гласного вирішення справи, у ході якого сторони наводять доводи, покликані підтвердити їх правоту, спростувати аргументи протилежної сторони, відсутні. Наказ суду ґрунтується на поданих заявником документах, на повідомлених ним доводах, покликаних переконати суд у тому, що підстави для звернення до суду з позовом відсутні у зв'язку з безспірністю вимог.
Згідно ст. 160 ЦПК України, судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до статті 181 Сімейного кодексу України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Заявник ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій просив видати судовий наказ про стягнення з ОСОБА_2 на його користь аліменти на утримання спільної дитини доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмір 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня подачі цієї заяви та до досягнення дитиною повноліття.
Заява мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 22.04.2004 року перебували у шлюбі, який рішенням Миколаївського районного суду Миколаївсьої області від 12.07.2024року розірваний.
Від шлюбу сторони мають неповнолітню дитину доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією Свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , видане Нечаянською сільською радою Миколаївського району Миколаївської області.
В заяві про видачу судового наказу заявником зазначено, що дитина проживає не з батьком (заявником), а з бабусею ОСОБА_4 , про що свідчить акт обстеження матеріально-побутових умов життя. Заявник є діючим військовослужбовцем, проходить службу в лавах ЗСУ.
Відповідно до положень частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до положень статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, об'єктивному дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду зазделегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукопності.
При цьому стягувач не надав жодного належного та допустимого доказу, що саме він утримує дитину.
Виходячи зі змісту акту обстеження матеріально-побутових умов життя сім'ї ОСОБА_4 від 07.01.2026 року і як сам зазначає стягувач у заяві про видачу судового наказу, дитина перебуває у батьків стягувача, доказів того, що стягувач сам собисто приймає участь у вихованні та утриманні дитини, останній суду не надав.
Відповідно до ч. 3 ст. 181 СК України передбачено, що рішенням суду кошти на утримання дитини ( аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Згідно з ч. 5 ст. 183 СК України передбачено, що той із батьків або інших законних представників дитини, разом з якими проживає дитина,має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину однієї чверті, на двох дітей однієї третини, на трох і більше дітей половини заробітку ( доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.
Відповідно до ч. 3 ст. 184 СК України, той із батьків або інших законних представників дитини, разом зяким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
В своїх постановах Верховного Суду неодноразово заначав, що аліменти це кошти, спрямовані на забезпечення дитини всім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті на користь того з батьків, хто проживає з дитиною та бере більш активну участь у її вихованні.
Отже, нормами матеріального права законодавець чітко визначив наявність права на звернення до суду із аявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів, виключно у того із батьків або іншого законного представника (опікуна, піклувальника), саме з ким фактично проживає дитина.
Дитина проживає у батьків стягувача, належних та достовірних доказів на підтвержження того, що стягувач сам особисто приймає участь у вихованні та утримання доньки, матеріали заяви не містять.
Як зазначено у п. 8 ч. 1ст. 165 ЦПК України, суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу.
Беручи до уваги наведене, оскільки із поданої заяви та доданих до неї документів не вбачається виникнення у нього безспірного права грошової вимоги, а саме права на стягнення аліментів, необхідно відмовити у видачі судового наказу
Роз'яснити заявнику, що відмова у видачі судового наказу з підстав, передбачених 1, 2, 2-1, 8, 9 частини першої статті 165 цього Кодексу, не є перешкодою для повторного звернення з такою самою заявою в порядку встановленому цим розділом, після усунення її недоліків.
Керуючись ст. ст. 160,161,165, 258, 260 ЦПК України, -
постановив:
Відмовити ОСОБА_1 у видачі судового наказу щодо стягнення аліментів на утримання дитини з ОСОБА_2 .
Згідно з ст. 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Згідно з положеннями ст. 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя М.М.Войнарівський