Апеляційне провадження 22-ц/824/5273/2026
Справа № 615/407/25-ц
Іменем України
25 березня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 04 листопада 2025 року, ухвалене в м. Київ в складі судді Сенюти В.О. у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «АНСУ» про встановлення факту та права вимоги,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У березні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, просив встановити юридичний факт, що станом на 18 липня 2013 року при укладенні додаткової угоди № 2 до договору відступлення права вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року між АТ «ПУМБ» та ТОВ «АНСУ» було передано право вимоги до ОСОБА_1 на суму 69865,85 грн. як фактично передане право вимоги за 698,66 грн., визнати, що ТОВ «АНСУ», як новий кредитор за додатковою угодою № 2 до договору відступлення права вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року між АТ «ПУМБ» та ТОВ «АНСУ» отримав право вимоги боргу з позивача ОСОБА_1 у розмірі 69865,85 грн. з оплатою коштів за відступлене право вимоги у розмірі 698,66 грн.
Позов мотивував тим, що згідно кредитного договору банк № 6316663 від 25 квітня 2008 року банк зобов'язався надати заявнику ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 17236 доларів США на придання автомобіля. Згідно рахунку-фактури від 16 квітня 2008 року № 414315-2947/8, виданої ТОВ «УкрАвто-ЗАЗ сервіс» ОСОБА_1 , вартість автомобіля Нива 21230GLC - 87105 грн. з ПДВ. Відповідно до платіжного доручення № 1000 від 25 квітня 2008 року банк перерахував на рахунок ТОВ «Харків-Авто» грошові кошти у розмірі 82905 грн. згідно рахунку-фактури від 16 квітня 2008 року № 414315-2947/8.
В подальшому, виконуючи умови кредитного договору, ОСОБА_1 сплачував щомісячні суми, погашаючи кредит. ПАТ «ПУМБ», отримуючи грошові кошти в доларах США, при прийомі грошових коштів оформлював як прийняття валюти від ОСОБА_1 і зараховував на погашення по гривневому курсу, створюючи заборгованість по погашенню кредиту. Представник ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання кредитного договору та додаткової угоди до нього недійсними. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 21 грудня 2011 року у справі № 2-2686/11/01 за поданим ним позовом до ПАТ «ПУМБ» про визнання кредитного договору та додаткової угоди до нього недійсними, зустрічним позовом ПАТ «ПУМБ» про стягнення заборгованості вирішено позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково, розірвано кредитний договір № 6316663 від 25 квітня 2008 року та додаткову угоду від 25 червня 2010 року, укладені ОСОБА_1 та ПАТ «ПУМБ». В решті позову відмовлено. За зустрічним позовом стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованість у сумі 6978,53 доларів США та 1194,57 грн.
В подальшому виявилося, що ПАТ «ПУМБ» та ТОВ «АНСУ» уклали договір відступлення права вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року, за яким було вчинено купівлю-продаж права вимоги та відступлено право вимоги до нього за вказаним рішенням суду на користь ТОВ «АНСУ», а саме суму основного боргу 6259,73 долари США, сума прострочених процентів 24812,15 доларів США, всього 8740,88 доларів США; в гривнях: курс на дату укладення договору 7,993 грн. за 1 долар США, загальна сума відступлення склала суму в гривнях 69865,85 грн.
В подальшому ТОВ «АНСУ», як новий кредитор, поновивши строк для подання виконавчого листа до виконання, вимагає стягнути з ОСОБА_1 не 69865,85 грн., а 8740,88 доларів США, при цьому не маючи ліцензії на здійснення валютних операцій від НБУ, що підтверджується додатковою угодою між АТ «ПУМБ» та ТОВ «АНСУ» від 18 липня 2013 року, згідно якої банк передав новому кредитору ТОВ «АНСУ» борг для стягнення у сумі 69865,85 грн. У доларах міг заявляти стягнення АТ «ПУМБ», який мав ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій.
Вказував, що неправомірні дії ТОВ «АНСУ» призвели до незаконного щомісячного стягнення з ОСОБА_1 коштів з його доходів на користь ТОВ «АНСУ» виконавчою службою.
Вважав, що для захисту його прав та інтересів від неправомірних дій ТОВ «АНСУ» необхідно встановити юридичний факт, а саме, що 18 липня 2013 року відповідно до додаткової угоди № 2 до договору відступлення права вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року вказано чітко та однозначно, що загальна сума вимог, що відступаються, станом на дату відступлення прав: 69865,85 грн., кошти за відступлення права вимоги: 698,66 грн.
Зазначав, що невиконання ТОВ «АНСУ» своїх зобов'язань за договором відступлення прав вимоги в частині стягнення присуджених сум в гривнях у розмірі, вказаному у витягу з додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року, спричинило штучне накопичення заборгованості у позивача перед ТОВ «АНСУ» та завдало шкоди законним інтересам позивача як боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, яке знаходиться у Соборному ВДВС у м. Дніпро Південно-Східного МРУ Міністерства юстиції (м. Дніпро).
Стверджував, що станом на 18 липня 2013 року у ОСОБА_1 не було боргу перед АТ «ПУМБ» відповідно до відповіді на заяву ОСОБА_1 , а згідно договору відступлення прав вимоги борг складає суму 69865,85 грн.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 04 листопада 2025 року в позові відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішеннями суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на необґрунтованість рішення, неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 04 листопада 2025 року та ухвалити нове рішення, яким встановити факт виконання станом на 25 січня 2022 року погашення суми боргу позивачем ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, яке знаходиться у Соборному ВДВС у м. Дніпро Південно-Східного МРУ Міністерства юстиції (м. Дніпро) відповідно до п. 2 додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року до договору відступлення права вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року та договору в цілому, яким було відступлено і право вимоги ПАТ «ПУМБ» до ТОВ «АНСУ» заборгованості по кредитному договору з ОСОБА_1 у розмірі 69865,85 грн. на дату укладення договору відступлення права вимоги та додаткової угоди як фактично передану вимогу; стягнути з ТОВ «АНСУ» на користь ОСОБА_1 неправомірно стягнуті станом на 01 грудня 2025 року грошові кошти у сумі 248170,94 грн.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що між відповідачами було укладено договір відступлення права вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року, за яким відступлено право вимоги ПАТ «ПУМБ» до ТОВ «АНСУ» до позивача згідно витягу з додаткової угоди до вказаного договору відступлення права вимоги від 18 липня 2013 року, а саме суму основного боргу 6259,73 долари США, суму прострочених процентів 2481,15 доларів США, а всього 8740,88 доларів США; в гривнях курс на дату укладення договору - 7,993 за дол. США, і чітко та однозначно вказано загальну суму вимог відступлення - 69865,85 грн., оплата за відступлення 698 грн.
Наводив зміст п. 1.2 Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 09 серпня 2002 року № 297, п.п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», згідно якої факторинг віднесено до фінансових послуг.
Наголошував, що ТОВ «АНСУ» не видавались генеральна та/або індивідуальна ліцензія НБУ на право здійснення операцій з іноземною валютою. Отже, ТОВ «АНСУ» не могло набути право вимоги за валютним кредитним договором, а тому в додатковій угоді № 2 чітко та однозначно вказано про відступлення суми 69865,85 грн., однак дані фактичні обставини проігноровані судом першої інстанції.
Наводив зміст ст. 203 ЦК України, 512, 514, 1077 ЦК України, ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо визначення факторингу, зазначав, що ЦК України проводить розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, і якими є правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.
Посилався на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16 щодо ознак договору факторингу та суб'єктного складу цього договору.
Вказував, що вичерпний перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах, визначено у ст. 1054 ЦК України, такими є банк або інша фінансова установа.
Наводив зміст п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», зазначав, що для надання фінансової послуги фактор повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.
Вказував, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (ст. 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути право лише грошової вимоги. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися лише за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю», без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК України).
Посилався на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року, у якій Велика Палата вказала на відсутність підстав для відступу від зазначених висновків.
Наводив зміст ст. 526 ЦК України, вказував, що невиконання ТОВ «АНСУ» своїх зобов'язань за договором відступлення права вимоги в частині стягнення присудженої судом суми в гривнях у розмірі, вказаному у витягу з додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року спричинило штучне накопичення заборгованості у позивача перед ТОВ «АНСУ» та завдало шкоди законним інтересам позивача.
Вважав, що судом першої інстанції допущено порушення матеріального права, оскільки суд неправильно тлумачить закон, який чітко та однозначно виписаний та застосований в аналогічній справі у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц. Судом у рішенні не наведено обґрунтувань, чому при ухваленні оскаржуваного рішення не застосовано вказаний закон, яким обґрунтовано постанову Великої Палати Верховного Суду.
Отже, судом першої інстанції було застосовано закон, який не підлягав застосуванню, і не застосовано закон, який підлягав застосуванню.
Вказував, що справа має для нього виняткове значення, як громадянина України, ліквідатора Чорнобильської катастрофи, інваліда 2 групи ЧАЕС. За кредитним договором вартість автомобіля була перерахована продавцеві в гривнях, погашення відбувалося в гривнях, продаж банком боргу позивача на користь ТОВ «АНСУ» також здійснено у гривнях, через відсутність у останнього ліцензії НБУ для здійснення валютних операцій, а ТОВ «АНСУ» намагається шляхом примусового виконання рішення стягнути з нього грошові кошти в еквіваленті долара США, що не передбачено договором купівлі-продажу боргу, укладеним між відповідачами.
Вказував, що у рішенні судом не вказано встановлений факт, а саме що в ухвалі Київського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2014 року у справі № 640/14709/14-ц вказано два виконавчих листа, виданих цим судом 01 березня 2014 року та 01 березня 2012 року.
Від відповідача ТОВ «АНСУ» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на те, що у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Великою Палатою Верховного Суду визначено ознаки правочинів про відступлення права вимоги та договору факторингу, вказував, що відступлення права вимоги (цесія) - це сам факт заміни особи в зобов'язанні, який є правовим результатом відповідно договору. Цесія не є окремим самостійним договором. Отже, положення ЦК України (зокрема, щодо відступлення права вимоги) повинні застосовуватись саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія, і такого ж висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року по справі № 910/19199/21.
Акцентував увагу, що ОСОБА_1 27 липня 2015 року вже звертався до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ПАТ «ПУМБ» та ТОВ «АНСУ», в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року, укладений між відповідачами, посилаючись на те, що договірні зобов'язання за кредитним договором № 6316663 від 25 квітня 2008 року припинені у зв'язку з розірванням кредитного договору на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 21 грудня 2011 року, а також на те, що у ТОВ «АНСУ» відсутня генеральна ліцензія, що унеможливлює відступлення прав вимоги за кредитами.
04 жовтня 2016 року Печерський районний суд м. Києва у справі № 757/26162/15-ц за позовом ОСОБА_1 ухвалив рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 січня 2017 року та постановою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року яким відмовив в позові.
Звертав увагу, що Верховним Судом було всебічно досліджено обставину, на яку посилається ОСОБА_1 як на підставу для задоволення позову у цій справі, та встановлено, що відсутність у ТОВ «АНСУ» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги, оскільки вказана ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, а не правочину, який оспорюється позивачем у межах заявленого позову.
З урахуванням позиції Верховного Суду відсутність у ТОВ «АНСУ» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для визнання недійсним як договору відступлення прав вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року в цілому, так і окремого пункту додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року до цього договору.
Вважав необґрунтованими вимоги ОСОБА_1 про визнання того факту, що ТОВ «АНСУ» 16 липня 2013 року у відповідності до договору відступлення прав вимоги № 1034/44, укладеного з ПАТ «ПУМБ», отримало право грошової вимоги до ОСОБА_1 виключно на суму 69865,85 грн.
У відповідності до додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року до договору відступлення прав вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року встановлена загальна сума вимог, що відступаються, у гривнях станом на дату відступлення прав у розмірі 69865,85 грн., при цьому також визначено гривневий еквівалент зазначеного зобов'язання в доларах США.
Наводив зміст ч. 2 ст. 533 ЦК України щодо валюти зобов'язання, зазначав, що ОСОБА_1 вже неодноразово звертався до суду з заявами, позовами, апеляційними скаргами, в яких намагається довести, що за договором відступлення начебто було відступлено право грошової вимоги до нього на суму 69865,85 грн., і що начебто він на сьогоднішній день все погасив у повному обсязі.
Проте позивач жодним чином не згадує про те, що у відповідності до додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року визначено, що ТОВ «АНСУ» прийняло право вимоги за кредитним договором № 6316663, укладеним ПАТ «ПУМБ» з ОСОБА_1 , за яким сума простроченого основного боргу складає 6259,73 доларів США, сума прострочених процентів 2481,15 доларів США, загальна сума вимог, що відступалася, станом на дату відступлення (згідно курсу НБУ 7,993 грн. за 1 долар США) в гривневому еквіваленті складала 69865,85 грн.
Фактично загальна сума грошової вимоги до ОСОБА_1 за договором відступлення складає 8740,88 доларів США, і даний факт підтверджується рішенням Валківського районного суду Харківської області від 04 серпня 2022 року по справі № 615/426/21, яке на сьогоднішній день набрало законної сили, а тому встановлені ним обставини не підлягають повторному доказуванню.
Рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 23 лютого 2024 року по справі № 615/585/23 також встановлено факт того, що загальна сума грошової вимоги до ОСОБА_1 за договором відступлення права вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року складає 8740,88 доларів США. Харківський апеляційний суд постановою від 14 травня 2024 року по цій справі залишив в силі рішення суду першої інстанції і також підтвердив, що фактично загальна сума грошової вимоги до ОСОБА_1 за договором відступлення складає 8740,88 доларів США, а сума 69865,85 грн. є еквівалентом в гривні згідно курсу НБУ на день відступлення.
Звертав увагу, що позивач намагається ввести суд в оману заявами про виконання ним судового рішення, хоча виконавче провадження № НОМЕР_1 вказує протилежне, а також намагається довести, що начебто договором відступлення, укладеним ПАТ «ПУМБ» та ТОВ «АНСУ» щодо ОСОБА_1 визначено розмір грошової вимоги виключно в гривні, що фактично не відповідає дійсності.
Позивачем ОСОБА_1 направлено відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якій позивач посилався на те, що згідно витягу з додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року чітко та однозначно вказано загальну суму відступлених вимог - 69865,85 грн., плата за відступлення 698 грн.
Наводив зміст п. 1.2 Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 09 серпня 2002 року № 297, п.п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», зазначав, що ведення діяльності з надання послуг факторингу, який передбачає проведення валютних операцій, потребує отримання фінансовою установою ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями. ТОВ «АНСУ» не видавались генеральна та/або індивідуальна ліцензії НБУ на право здійснення операцій з іноземною валютою.
Отже, ТОВ «АНСУ» не могло набути право вимоги за кредитним договором, а тому в додатковій угоді № 2 чітко та однозначно вказано відступлену суму 69865,85 грн.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи ОСОБА_1 в позові, суд першої інстанції виходив із недоведеності та необґрунтованості позову, оскільки твердження позивача, що за договором про відступлення прав вимоги № 1034/44 відповідач отримав право грошової вимоги до позивача у загальному розмірі 69865,85 грн., є таким, що не відповідає дійсності й будується на помилковому трактуванні позивачем положень додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року, оскільки сума у гривні зазначена як еквівалент грошового зобов'язання, що складає 8740,88 доларів США саме станом на дату відступлення прав.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Судом встановлено, що рішенням Київського районного суду міста Харкова від 21 грудня 2011 року у справі № 2-2686/11/01 ухвалено рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованість в сумі 6978,53 доларів США та 1194,57 грн.
На виконання вказаного рішення суду 01 березня 2012 року Київський районний суд міста Харкова видав виконавчий лист (а. с. 108 - 109).
16 липня 2013 року між ПАТ «ПУМБ» та ТОВ «АНСУ» був укладений договір відступлення прав вимоги № 1034/44 за кредитами. Відповідно до п. 1.1. договору, протягом строку його дії та у відповідності до генерального реєстру боржників, первісний кредитор зобов'язується відступити новому кредитору свої права грошової вимоги за кредитними договорами, які укладені між первісним кредитором та фізичними особами, а новий кредитор зобов'язується сплатити первісному кредитору грошові кошти за відступлені останнім права. Дані про кожний основний договір, права по якому відступаються, дані про фізичну особу, права відносно якої відступаються, остаточний розмір прав визначаються сторонами в додаткових угодах, які за вільним волевиявленням сторони укладаються та підписуються згідно з формою, яка затверджена сторонами (додаток № 1 до цього договору) в зазначені п 5.1 цього договору строку і є невід'ємною частиною цього договору.
Згідно п. 2.3. договору відступлення прав вимоги № 1034/44 від 16.07.2013 в силу цього договору новий кредитор з моменту передачі прав за актом приймання-передачі реєстру боржників займає місце первісного кредитора як кредитора в грошових зобов'язанням, що виникли із основних договорів відносно до усіх прав первісного кредитора по таким договорам, у тому числі права одержання від боржник сум основного боргу, процентів, комісій, неустойки, інших платежів, передбачених умовами основних договорів за законодавством України у повному обсязі (а. с. 4 - 11).
На виконання вимог договору № 1034/44, 18 липня 2013 року між ТОВ «АНСУ» та ПАТ «ПУМБ» укладено додаткову угоду до договору відступлення прав вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року, якою новий кредитор та первісний кредитор погодили передачу прав вимоги по кредитним договорам згідно з наведеним реєстром боржників (а. с. 12).
Згідно з витягом з додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року до договору відступлення прав вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року, ПАТ «ПУМБ» передало, а ТОВ «АНСУ» прийняло право вимоги за кредитним договором № 6316663, укладеним між ПАТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 за яким сума простроченого основного боргу складає 6259,73 доларів США, сума прострочених процентів 2481,15 доларів США, загальна сума боргу 8740,88 доларів США, загальна сума вимог, що відступається, станом на дату відступлення за курсом НБУ, складає 69865,85 грн. (а. с. 14).
На а. с. 16 знаходиться копія відповіді Національного банку України від 10 січня 2022 року на звернення ОСОБА_1 , якою повідомлено, що Національний банк не видавав ТОВ «АНСУ» генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій/ліцензію на здійснення валютних операцій, також Національний банк не видавав ТОВ «АНСУ» індивідуальні ліцензії на здійснення валютних операцій за період з 01 січня 2011 року до 06 лютого 2019 року.
Листом АТ «ПУМБ» від 23 січня 2024 року на звернення ОСОБА_1 повідомлено, що станом на дату складання листа за кредитним договором № А66316663 від 25 квітня 2008 року заборгованість перед банком відсутня, кредит був закритий 18 липня 2013 року (а. с. 19).
Ухвалою Київського районного суду міста Харкова від 17 вересня 2014 року задоволено заяву ТОВ «АНСУ» та поновлено строк для пред'явлення виконавчого листа № 2018/2-2686/11/01 до виконання (а. с. 110 - 112).
10 квітня 2017 року державний виконавець Богодухівського районного відділу ДВС ГТУЮ у Харківській області відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2018/2-2686/11-01 від 01 березня 2012 року, виданого Київським районним судом міста Харкова (а. с. 115).
10 березня 2020 року виконавче провадження № НОМЕР_1 передано на підставі постанови старшого державного виконавця до Соборного ВДВС у місті Дніпрі Південно-Східного МУ МЮ (м. Дніпро) (а. с. 116).
26 березня 2020 року на підставі постанови заступника начальника відділу Соборного ВДВС у місті Дніпрі Південно-Східного МУ МЮ (м. Дніпро) прийнято виконавче провадження № НОМЕР_1 (а. с. 117).
Згідно інформації про виконавче провадження № НОМЕР_1, витяг з Автоматизованої системи виконавчого провадження сформовано 01 серпня 2025 року, зазначене виконавче провадження знаходиться в стані примусового виконання (а. с. 141 - 146).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, до апеляційної скарги надано нові докази, а саме копію постанови державного виконавця ВДВС Богодухівського РУЮ Харківської області від 21 червня 2013 року про повернення виконавчого документа стягувачеві, які не подавалися до суду першої інстанції.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Апеляційна скарга не містить клопотання про дослідження нових доказів із обґрунтуванням поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, не наведено об'єктивних причин, які перешкодили подати вказані докази у встановлений законом строк, не заявлено клопотання про поновлення строку для подання нових доказів.
Виходячи з викладеного, оскільки розгляд справи на підставі доказів, які не надавалися до суду першої інстанції, суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства, та оскільки позивачем не надано докази неможливості подання нових доказів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, суд апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 367 ЦПК України не може врахувати нові докази як докази, яким заявник обґрунтовує свої вимоги.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ст. 509 ЦК України).
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (ч. 1 ст. 513 ЦК України).
Правилами ст. 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає в тому, що у конкретному договірному зобов'язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, в якому виникло таке зобов'язання.
Положеннями ст. 519 ЦК України унормовано, що первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.
Право вимоги у зобов'язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни.
Зазначеного висновку, належно врахованого судом першої інстанції, дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18.
Відступлення права вимоги (цесія) - це сам факт заміни особи в зобов'язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Цесія не є окремим самостійним договором. Отже, положення ЦК України (зокрема, про відступлення права вимоги) повинні застосовуватись саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія.
Зазначеного висновку, належно врахованого судом першої інстанції, дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року по справі № 910/19199/21.
Суд встановив, що відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ТОВ «АНСУ» є юридичною особою, основним видом економічної діяльності якої є надання інших фінансових послуг.
Судом першої інстанції зазначено, що у відповідності до додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року до договору відступлення прав вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року встановлена загальна сума вимог, що відступаються, у гривнях станом на дату відступлення прав у розмірі 69 865,85 грн., при цьому також визначено грошовий еквівалент зазначеного зобов'язання в доларах США.
Згідно ч. 2 ст. 533 ЦК України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Так, 04 серпня 2022 року Валківський районний суд Харківської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ «ПУМБ», ТОВ «АНСУ» про захист прав споживачів, справа № 615/426/21 (а. с. 133 - 137). Постановою Харківського апеляційного суду від 12 жовтня 2022 року рішення Валківського районного суду Харківської області залишено без змін (https://reyestr.court.gov.ua/Review/106824835).
У зазначеній справі № 615/426/21 судами встановлено, що 16 липня 2013 року між ПАТ «Перший Український міжнародний банк» та ТОВ «АНСУ» укладений договір відступлення прав вимоги № 1034/44, за умовами якого первісний кредитор відступив новому кредитору свої права грошової вимоги за кредитними договорами, які укладені між первісним кредитором та фізичними особами, а новий кредитор зобов'язався сплатити первісному кредитору грошові кошти за відступлені останнім права, тобто між ПАТ «Перший Український міжнародний банк» та ТОВ «АНСУ» укладений саме договір відступлення права вимоги, а не договір факторингу. Право вимоги за кредитним договором, яке перейшло до ТОВ «АНСУ» за договором відступлення права вимоги, не є валютною операцією, яка потребує генеральної або індивідуальної ліцензії. Відсутність у ТОВ «АНСУ» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, оскільки вказана ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, а не правочину, який оспорюється позивачем у межах заявленого позову.
14 травня 2024 року постановою Харківського апеляційного суду залишено без змін рішення Новодолазького районного суду Харківської області від 23 лютого 2024 року, яким позов ОСОБА_1 до ТОВ «АНСУ» про встановлення факту виконання та стягнення грошових коштів залишено без задоволення, справа № 615/585/23 (а. с. 138 - 140).
У зазначеної справі № 615/585/23 судами встановлено, що сума боргу позивача, право вимогу на яку отримав відповідач на підставі договору відступлення прав вимоги, у загальному розмірі складає 8740,88 доларів США, а сума у гривні зазначена як еквівалент грошового зобов'язання, саме станом на дату відступлення прав. Зазначення в додатковій угоди № 2 від 18 липня 2013 року суми вимог, що відступаються у гривневому еквіваленті станом на дату відступлення прав, не спростовує право грошової вимоги ТОВ «АНСУ» до ОСОБА_2 у розмірі, визначеному рішенням суду у доларах США. Доказів, які б свідчили про виконання рішення Київського районного суду м. Харкова від 21 грудня 2011 року, суду не надано. Підстави вважати, що ОСОБА_2 сплатив суму боргу повністю чи здійснив переплату боргу, відсутні.
При вирішенні даного спору суд першої інстанції вірно визначився з тим, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
Судом першої інстанції враховано, що судовими рішеннями в інших справах уже було встановлено загальну суму грошової вимоги до ОСОБА_2 за договором відступлення прав вимоги, яка складає 8740,88 доларів США, що підтверджується рішенням Валківського районного суду Харківської області від 04.08.2022 по справі № 615/426/21, яке на момент розгляду справи набрало законної сили (а. с.133 - 137).
За даних обставин є правильними висновки суду першої інстанції, що твердження позивача, що за договором про відступлення прав вимоги № 1034/44 відповідач отримав право грошової вимоги до позивача у загальному розмірі 69865,85 грн., є таким, що не відповідає дійсності й будується на помилковому трактуванні стороною позивача положень додаткової угоди № 2 від 18.07.2013 до договору відступлення прав вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року, оскільки сума у гривні зазначена як еквівалент грошового зобов'язання, що складає 8740,88 доларів США, саме станом на дату відступлення прав.
Судом першої інстанції також вмотивовано відхилено доводи позивача про відсутність у нього боргу перед ПАТ «ПУМБ» в той час як згідно договору відступлення вимоги борг становить 69865,85 грн., констатувавши хибне трактування позивачем змісту листа ПАТ «ПУМБ» від 23 січня 2024 року, у якому банк вказав, що станом на дату складання листа, заборгованість за кредитним договором № А6316663 від 25 квітня 2008 року перед банком відсутня, кредит був закритий 18 липня 2013 року (а. с. 19). Разом з тим, саме 18 липня 2013 року між ТОВ «АНСУ» та ПАТ «ПУМБ» укладено додаткову угоду до договору відступлення прав вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року, а згідно витягу з додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року до договору відступлення прав вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року, ПАТ «ПУМБ» передало, а ТОВ «АНСУ» прийняло право вимоги за кредитним договором № 6316663, укладеним між ПАТ «ПУМБ» та ОСОБА_2 .
Таким чином, вірними є висновки суду першої інстанції, що заборгованість позивача перед банком ПАТ «ПУМБ» відсутня, оскільки новим кредитором за вказаним договором став відповідач ТОВ «АНСУ», проте вказане не означає відсутність у позивача обов'язку у виплаті ТОВ «АНСУ» належних грошових коштів. Натомість, позивачем борг за кредитним договором № 6316663, право вимоги за яким перейшло до ТОВ «АНСУ», не сплачено, докази закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 відсутні.
Апеляційним судом також перевірено доводи відзиву ТОВ «АНСУ» на апеляційну скаргу щодо судового розгляду справи № 757/26162/15-ц за позовом ОСОБА_2 , та з відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що постановою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 757/26162/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «ПУМБ», ТОВ «АНСУ» про визнання недійсним договору в позові відмовлено. Верховний Суд погодився з висновками судів нижчих інстанцій, що право вимоги за кредитним договором, яке перейшло до ТОВ «АНСУ» за договором відступлення права вимоги, не є валютною операцією, яка потребує генеральної або індивідуальної ліцензії. Відсутність у ТОВ «АНСУ» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, оскільки вказана ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, а не правочину, який оспорюється позивачем у межах заявленого позову. Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанції правильно виходили із того, що оспорюваний правочин відповідає вимогам чинного законодавства України та не порушує прав і законних інтересів позивача, у зв'язку із чим правові підстави для визнання договору відступлення права вимоги недійсним у суду відсутні.
Апеляційний суд зауважує, що факти, встановлені у наведених судових рішеннях, які набрали законної сили, є обов'язковими при розгляді цієї справи, однак, попри це, позивач у даній справі ініціював повторний перегляд висновків суду щодо правомірності набуття ТОВ «АНСУ» права вимоги до позивача, а також щодо суми боргу позивача, право вимоги на яку отримав відповідач на підставі договору відступлення прав вимоги, аргументуючи це аналогічними доводами, яким судами вже була надана відповідна правова оцінка, що є недопустимим, оскільки це порушує правопорядок, який не може допускати ситуації, коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень, і аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року у справі № 607/6215/23.
Апеляційний суд відзначає, що неприпустимим є ініціювання окремого судового процесу з метою перегляду у межах нової справи судового рішення, прийнятого в іншій справі, яке набрало законної сили, і аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 17 липня 2023 року в справі № 953/25514/19 (провадження № 61-17546св21), від 19 січня 2022 року в справі № 295/48/17 (провадження № 61-41500 св 18), від 11 серпня 2021 року в справі № 295/11548/16 (провадження № 61-18350св20), від 26 червня 2021 року в справі № 464/907/18 (провадження № 61-13987св20).
Апеляційний суд зауважує, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов'язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення Європейського суду з прав людини від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53).
Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], № 28342/95, пункт 61).
Повторне викладення позивачем у апеляційній скарзі обставин, зазначених в позові, на які, на думку позивача, не звернув уваги суд першої інстанції, доводи позивача, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, наявним в матеріалах справи, не застосував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, зводяться до переоцінки доказів, яким суд першої інстанції надав належної оцінки, та відхиляються апеляційним судом.
Апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги щодо незазначення у рішенні встановленого факту, а саме що в ухвалі Київського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2014 року у справі № 640/14709/14-ц вказано два виконавчих листа, виданих цим судом 01 березня 2014 року та 01 березня 2012 року, виходячи з наступного.
Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
Оскаржене судове рішення є достатньо вмотивованим та містить висновки суду щодо обставин, які мають значення для вирішення спору. Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обгрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Апеляційний суд звертає увагу, що у прохальній частині апеляційної скарги ОСОБА_1 фактично заявляє нові позовні вимоги, які не розглядались судом першої інстанції, а саме за наслідками апеляційного перегляду просить встановити факт виконання станом на 25 січня 2022 року погашення суми боргу позивачем ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, яке знаходиться у Соборному ВДВС у м. Дніпро Південно-Східного МРУ Міністерства юстиції (м. Дніпро) відповідно до п. 2 додаткової угоди № 2 від 18 липня 2013 року до договору відступлення права вимоги № 1034/44 від 16 липня 2013 року та договору в цілому, яким було відступлено і право вимоги ПАТ «ПУМБ» до ТОВ «АНСУ» заборгованості по кредитному договору з ОСОБА_1 у розмірі 69865,85 грн. на дату укладення договору відступлення права вимоги та додаткової угоди як фактично передану вимогу; стягнути з ТОВ «АНСУ» на користь ОСОБА_1 неправомірно стягнуті станом на 01 грудня 2025 року грошові кошти у сумі 248170,94 грн.
Апеляційний суд зауважує, що відповідно до ч. 6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, в зв'язку з чим нові вимоги, заявлені в апеляційній скарзі, апеляційним судом розглянуті бути не можуть.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про необґрунтованість рішення та неправильне застосування норм матеріального права не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду і відхиляються апеляційним судом.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та відхиляються апеляційним судом.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 04 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 26 березня 2026 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.