30 березня 2026 року
м. Київ
справа № 570/4880/24
провадження № 61-13833св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2025 року у складі судді Гнатущенко Ю. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року у складі колегії суддів Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Хилевича С. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом вселення позивача до належної йому частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що з 30 травня 1996 року він перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 13 березня 2014 року у справі № 569/3601/14-ц.
Рівненський районний суд Рівненської області рішенням від 07 березня 2023 року у справі № 570/1268/17 поділив спільне сумісне майно подружжя. Зокрема, позивачу виділено та визнано за ним право особистої приватної власності на приміщення № 1 площею 2,8 кв. м, № 2/1 площею 17,9 кв. м, № 3 площею 10,1 кв. м, № 4/1 площею 9,3 кв. м, № 8 площею 5,8 кв. м, № 9 площею 13,3 кв. м, № 10 площею 13,5 кв. м, № 11/1 площею 7,8 кв. м, № 13 площею 5,9 кв. м, № 14 площею 3,9 кв. м, № 16 площею 38,7 кв. м, № 21/1 площею 4,3 кв. м, що становить 41,3/100 (0,413) частки (35,5/86 (0,355) частки) у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_1 .
Після розірвання шлюбу у вказаному будинку продовжує проживати відповідач - колишня дружина позивача. При цьому вона змінила замки у будинку та не допускає позивача до користування зазначеним нерухомим майном.
Позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогою надати йому можливість користуватися належною йому частиною будинку відповідно до рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 07 березня 2023 року у справі № 570/1268/17. Проте відповідач відмовляється виконувати зазначені вимоги та фактично ігнорує пропозиції позивача щодо врегулювання спору.
Крім того, відповідач не визнає права позивача на вказане майно та вважає, що спірний будинок належить виключно їй.
З метою захисту свого порушеного права позивач неодноразово звертався до органів Національної поліції України. Зокрема, 08 квітня 2024 року, 28 травня 2024 року, 31 травня 2024 року та 05 червня 2024 року він подавав заяви щодо вчинення відповідачем перешкод у користуванні належною йому частиною житлового будинку.
Факт звернення позивача до органів поліції підтверджується листами Відділу поліції № 1 Рівненського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Рівненській області (далі - ВП № 1 Рівненського РУП ГУНП в Рівненській області) від 20 травня 2024 року № 6013/200-2024 та від 16 вересня 2024 року № 33/201/15-224.
З огляду на те, що відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні належним йому майном та відмовляється врегулювати спір у добровільному порядку, позивач змушений був звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні його власністю шляхом вселення до житлового будинку.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рівненський районний суд Рівненської області рішенням від 16 червня 2025 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Усунув перешкоди у користуванні власністю шляхом вселення ОСОБА_1 у виділені йому на підставі рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 07 березня 2023 року у справі № 570/1268/17 приміщення: № 1 площею 2,8 кв. м; № 2/1 площею 17,9 кв. м; № 3 площею 10,1 кв. м; № 4/1 площею 9,3 кв. м; № 8 площею 5,8 кв. м; № 8 площею 13,3 кв. м; № 10 площею 13,5 кв. м; № 11/1 площею 7,8 кв. м; № 13 площею 5,9 кв. м; № 14 площею 3,9 кв. м; № 16 площею 38,7 кв. м; № 21/1 площею 4,3 кв. м у незакінченому будівництвом житловому будинку АДРЕСА_1 .
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що відповідач ОСОБА_2 тривалий час, з 2014 року, проживає у спірному житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , який є об'єктом незавершеного будівництва із ступенем готовності 86 %.
При цьому відповідач не надає позивачу доступу до спірного домоволодіння та чинить йому перешкоди у користуванні майном, посилаючись на те, що наразі відсутня можливість виділити в натурі частину домоволодіння, яка належить ОСОБА_1 відповідно до рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 07 березня 2023 року, оскільки вона не погоджується з таким поділом. Крім того, відповідач зазначає, що сторони є сторонніми одна для одної особами та не можуть проживати разом.
Разом із тим, позивач та відповідач як співвласники спірного домоволодіння - об'єкта незавершеного будівництва - мають рівні права щодо володіння та користування цим нерухомим майном, а тому жоден із співвласників не може бути обмежений у реалізації такого права.
Суд також зазначив, що будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, та повинно здійснюватися у судовому порядку.
Сам собою факт подання позову про усунення перешкод у користуванні житлом та заперечення відповідача проти його задоволення не свідчить про відсутність перешкод у користуванні спірним майном.
Встановивши, що позивач ОСОБА_1 як співвласник частки спірного об'єкта нерухомого майна має право на безперешкодне користування об'єктом спільної часткової власності та не втратив такого права у встановленому законом порядку, а також врахувавши систематичні звернення позивача до органів поліції та чітко висловлену позицію відповідача щодо недопущення позивача до спірного домоволодіння, суд дійшов висновку про наявність перешкод у користуванні майном.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку, що порушене право позивача підлягає захисту шляхом його вселення до належної йому частини житлового будинку.
Рівненський апеляційний суд постановою від 02 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Твердий М. К., залишив без задоволення, а рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У листопаді 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, а у разі неможливості ухвалення судом касаційної інстанції нового рішення - направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, від 12 квітня 2021 року у справі № 511/2303/19, від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 та у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 522/21465/15, від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 752/13845/16, від 05 грудня 2018 року у справі № 496/2508/16, від 30 січня 2019 року у справі № 441/667/17, від 27 жовтня 2021 року у справі № 916/1769/20, від 28 квітня 2022 року у справі № 334/815/21, від 13 січня 2023 року у справі № 761/2726/21, від 08 лютого 2023 року у справі № 463/4859/21, від 28 лютого 2023 року у справі № 466/6895/19, від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, від 29 листопада 2023 року у справі № 753/9726/20, від 10 квітня 2024 року у справі № 754/11753/21, від 24 липня 2024 року у справі № 759/4304/23, від 12 лютого 2025 року у справі № 725/5612/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема щодо можливості вселення до об'єкта незавершеного будівництва та стандартів індивідуалізації способу доступу співвласників до приміщень загального користування (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди неналежним чином дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивувала тим, що суди першої та апеляційної інстанцій формально застосували статтю 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до спірних правовідносин, не індивідуалізувавши належним чином спосіб захисту з урахуванням статусу сторін як співвласників спірного майна та технічного стану об'єкта нерухомості, який є об'єктом незавершеного будівництва.
Вимога про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення є різновидом негаторного позову та підлягає задоволенню лише за умови наявності належних і допустимих доказів фактичного чинення перешкод у користуванні майном, а також за умови чіткої індивідуалізації приміщень і порядку доступу до них. Однією з необхідних умов пред'явлення негаторного позову є триваючий характер порушення права та його наявність на момент звернення до суду.
Заявник також зазначає, що суди не перевірили обраний позивачем спосіб захисту - вселення до об'єкта незавершеного будівництва - на відповідність принципу пропорційності та фактичній можливості його реалізації. У разі якщо спірний об'єкт фактично є незавершеним будівництвом, суд мав встановити придатність такого об'єкта для проживання, а також реальність застосування обраного способу захисту (вселення) з урахуванням технічного стану будівлі, питань безпеки, підключення інженерних комунікацій та правового режиму такого об'єкта.
Крім того, вселення без встановлення детального порядку користування спільними частинами будинку та визначення маршрутів доступу до приміщень порушує баланс інтересів співвласників і не відповідає критерію належного способу захисту.
Суд першої інстанції встановив, що спірний об'єкт є об'єктом незавершеного будівництва, проте не перевірив правового режиму такого об'єкта та фактичної можливості безпечного вселення особи до незавершеного приміщення, з огляду на те, що експлуатація (використання) об'єкта, не прийнятого в експлуатацію, заборонена законом.
Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність перешкод у користуванні майном на підставі загальних міркувань (повідомлення до поліції, позиція відповідача), однак не встановили конкретних обставин, які б підтверджували чинення таких перешкод, зокрема часу, способу, місця та характеру відповідних дій, а також не з'ясували, чи вживали сторони заходи щодо врегулювання питання доступу до спірного майна (передача ключів, фіксація відмови у доступі тощо).
На думку заявника, у цій справі суди мали не ухвалювати нове рішення про вселення, яке фактично змінює порядок користування приміщеннями, визначений раніше, а перевірити можливість виконання рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 07 березня 2023 року у справі № 570/1268/17 за допомогою передбачених законом способів виконання судових рішень.
Також заявник вказує на істотне процесуальне порушення, допущене судом апеляційної інстанції, який не надав жодної процесуальної оцінки поданому відповідачем 02 жовтня 2025 року клопотанню про долучення та врахування преюдиційного рішення Апеляційного суду Рівненської області від 03 серпня 2015 року у справі № 570/1049/14, яким встановлено юридично значущі для цієї справи обставини, а саме те, що спірний об'єкт із ступенем готовності 86 % не є житловим будинком, а становить сукупність будівельних матеріалів, а тому не може розглядатися як житлове приміщення та бути предметом користування як житло.
Водночас практика Верховного Суду у спорах про усунення перешкод у користуванні майном та вселення свідчить про необхідність чіткої індивідуалізації способу захисту, зокрема визначення конкретних приміщень, порядку доступу до них та правил користування спільними частинами об'єкта нерухомості, що забезпечує реальну виконуваність судового рішення та запобігає виникненню нових спорів.
Крім того, не допускається заселення квартири, житлового будинку або їх частини двома чи більше сім'ями (особами), які не перебувають між собою у сімейних відносинах.
На думку заявника, під час здійснення права спільної часткової власності необхідно враховувати не лише ідеальні частки співвласників, але й реальну можливість користування об'єктом, що потребує комплексного врегулювання порядку користування як житловими, так і допоміжними приміщеннями (кухня, коридори, санвузол). У зв'язку з цим встановлення порядку користування не може обмежуватися лише переліком кімнат, а повинно передбачати визначення спільних зон та шляхів доступу до виділених приміщень.
Аргументи інших учасників справи
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 06 листопада 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Рівненського районного суду Рівненської області.
18 лютого 2026 року матеріали справи № 570/4880/24 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 30 травня 1996 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 13 березня 2014 року у справі № 569/3601/14-ц.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 07 березня 2023 року у справі № 570/1268/17, яке набрало законної сили, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно, набуте до шлюбу, виділ у натурі майна, набутого під час перебування у шлюбі, в порядку його поділу, та усунення перешкод у здійсненні права користування, володіння та розпорядження майном. Також частково задоволено зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення додаткових витрат на дитину та поділ майна подружжя.
Указаним рішенням здійснено поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до варіанта № 2 висновку судового експерта від 10 березня 2021 року № 20121/14/І-ФМ.
Зокрема, позивачу виділено та визнано за ним право особистої приватної власності, із припиненням права спільної сумісної власності подружжя на відповідне майно, а саме:
1) у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_1 виділено приміщення: № 1 площею 2,8 кв. м; № 2/1 площею 17,9 кв. м; № 3 площею 10,1 кв. м; № 4/1 площею 9,3 кв. м; № 8 площею 5,8 кв. м; № 9 площею 13,3 кв. м; № 10 площею 13,5 кв. м; № 11/1 площею 7,8 кв. м; № 13 площею 5,9 кв. м; № 14 площею 3,9 кв. м; № 16 площею 38,7 кв. м; № 21/1 площею 4,3 кв. м, що становить 41,3/100 (0,413) частки будинку (35,5/86 (0,355) частки у незавершеному будівництві);
2) із земельної ділянки площею 0,11 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5624683000:02:013:0392, виділено земельну ділянку площею 377,0 кв. м, яка позначена на плані синім кольором та має відповідні розміри по периметру.
Водночас відповідачу виділено та визнано за нею право особистої приватної власності, із припиненням права спільної сумісної власності подружжя на відповідне майно, а саме:
1) у незавершеному будівництвом житловому будинку АДРЕСА_1 виділено приміщення: № 2/1 площею 3,5 кв. м; № 4/2 площею 7,2 кв. м; № 5 площею 22,7 кв. м; № 6 площею 9,7 кв. м; № 7 площею 18,8 кв. м; № 11/2 площею 37,1 кв. м; № 12 площею 21,8 кв. м; № 15 площею 6,7 кв. м; № 17 площею 5,6 кв. м; № 18 площею 23,2 кв. м; № 19 площею 20,3 кв. м; № 21 площею 4,7 кв. м, що становить 58,7/100 (0,587) частки будинку (50,5/86 (0,505) частки у незавершеному будівництві);
2) із земельної ділянки площею 0,11 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5624683000:02:013:0392, виділено земельну ділянку площею 696,0 кв. м, позначену на плані зеленим кольором, із визначеними розмірами по периметру.
Крім того, у спільному користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено частину земельної ділянки площею 26,0 кв. м, позначену на плані жовтим кольором.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Зокрема, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 56 554,86 грн як компенсацію 1/2 вартості автомобіля «Volkswagen Caddy», 2006 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 . У решті позовних вимог відмовлено (а. с. 9-15).
Суди також з'ясували, що державний виконавець Рівненського відділу державної виконавчої служби у Рівненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції повернув виконавчий лист № 570/1268/17, виданий 09 квітня 2024 року на підставі зазначеного судового рішення, стягувачу без прийняття до виконання, оскільки зазначений виконавчий документ не відповідає вимогам статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» та не передбачає застосування заходів примусового виконання рішення.
Позивач неодноразово звертався до органів Національної поліції України з приводу конфлікту з колишньою дружиною ОСОБА_2 , яка, за його твердженням, не допускає його до спірного будинку. Це підтверджується відповідями начальника ВП № 1 Рівненського РУП ГУНП в Рівненській області від 20 травня 2024 року № 6013/200-2024 та від 16 вересня 2024 року № 33/201/15-224.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений прававласності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності (співвласника) житлового приміщення передбачає, насамперед, право на використання помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї (статті 383 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Наведеною нормою матеріального права визначено право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема житловим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
У статтях 358, 361 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньої згоди і кожний співвласник самостійно розпоряджається своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Згідно зі статтею 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Аналіз наведених норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю та вселення.
У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач та відповідач є співвласниками домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яке є об'єктом незавершеного будівництва із ступенем готовності 86 %. Водночас ОСОБА_1 позбавлений можливості у повному обсязі реалізовувати належні йому права співвласника внаслідок створення відповідачем перешкод у користуванні майном.
Відповідно до статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.
Таким чином, для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав: позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди, та має бути факт того, що внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 370/807/22 (провадження № 61-4057св23).
Суди попередніх інстанцій установили, що відповідач фактично проживає у спірному будинку, змінила замки та не допускає позивача до користування належною йому часткою майна. Зазначені обставини підтверджуються матеріалами справи, зокрема зверненнями позивача до органів Національної поліції України щодо недопущення його до спірного будинку.
За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні належним йому майном, у зв'язку з чим право позивача підлягає судовому захисту шляхом усунення таких перешкод та його вселення до спірної частини домоволодіння. Із такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується і Верховний Суд.
Заперечення співвласника проти задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном або щодо вселення іншого співвласника за умови відсутності у нього вільного доступу до належної йому частки майна можуть свідчити про вчинення таким співвласником перешкод у користуванні майном. Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 20 листопада 2023 року у справі № 397/355/22, від 18 листопада 2024 року у справі № 727/8103/23 та від 09 лютого 2026 року у справі № 686/18555/24.
Доводи касаційної скарги про те, що спірний об'єкт є об'єктом незавершеного будівництва і тому не може бути об'єктом користування, не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій. Предметом цього спору є не питання введення об'єкта в експлуатацію чи визначення його функціонального призначення, а захист права співвласника на користування належною йому часткою майна, яке перебуває у спільній власності сторін.
Сам собою статус об'єкта як незавершеного будівництва не виключає можливості здійснення співвласниками права користування таким майном, якщо інше не встановлено законом або рішенням суду.
Встановлені судами обставини фактичного користування відповідачем спірним об'єктом, зокрема проживання у ньому, мають істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки співвласник не може бути позбавлений можливості користуватися належною йому часткою майна лише з підстав незавершеності будівництва такого об'єкта.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що співвласник має право на реальне користування спільним майном, а інший співвласник не вправі одноосібно користуватися усім майном та перешкоджати іншому співвласнику у здійсненні його прав.
Отже, якщо один зі співвласників фактично користується спірним майном та перешкоджає іншому співвласнику у доступі до нього, останній має право на судовий захист шляхом усунення перешкод у користуванні майном.
За таких обставин обраний позивачем спосіб захисту - усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення - може бути належним способом захисту, оскільки він спрямований на забезпечення реалізації права співвласника на користування належною йому часткою майна.
Сам собою статус спірного будинку як об'єкта незавершеного будівництва не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні майном, якщо встановлено, що інший співвласник фактично користується таким об'єктом та перешкоджає позивачу у реалізації його прав.
Доводи касаційної скарги про необхідність попереднього визначення детального порядку користування приміщеннями не заслуговують на увагу, оскільки предметом цього спору є усунення перешкод у користуванні майном, а не встановлення порядку користування спільним майном.
Безпідставними є посилання заявника на преюдиційність рішення Апеляційного суду Рівненської області від 03 серпня 2015 року у справі № 570/1049/14, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Зазначеним рішенням установлено, що вказаний об'єкт є об'єктом незавершеного будівництва та не прийнятий в експлуатацію, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про передчасність визнання права власності на нього у судовому порядку. Водночас встановлені у тій справі обставини щодо правового статусу об'єкта як незавершеного будівництва не мають вирішального значення для правильного вирішення цього спору, предметом якого є усунення перешкод у користуванні спільним майном.
Крім того, ОСОБА_1 не був учасником розгляду справи № 570/1049/14 у суді першої інстанції, а тому встановлені у ній обставини не мають для нього преюдиційного значення.
При цьому слід урахувати, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 07 березня 2023 року у справі № 570/1268/17, яке набрало законної сили, вже здійснено поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у тому числі щодо спірного домоволодіння.
Так само не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій доводи касаційної скарги щодо необхідності перевірки можливості виконання рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 07 березня 2023 року у справі № 570/1268/17 у порядку виконавчого провадження, оскільки обраний позивачем спосіб захисту спрямований на усунення перешкод у користуванні належним йому майном та не змінює встановленого судовим рішенням порядку поділу майна.
Посилання заявника на те, що суди врахували виключно докази, подані позивачем, та порушили вимоги частини першої статті 89 ЦПК України, є безпідставними. Як убачається з матеріалів справи та змісту судових рішень, суди надали оцінку усім наявним у справі доказам у їх сукупності, з урахуванням доводів і заперечень сторін, а висновки судів ґрунтуються на повному та всебічному з'ясуванні обставин справи.
Аргументи заявника щодо порушення судами принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу також не підтверджуються матеріалами справи, оскільки відповідач була належним чином повідомлена про розгляд справи, користувалася процесуальними правами, подавала заперечення та докази на підтвердження своєї позиції.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не чинить позивачу перешкод у користуванні спірним домоволодінням, обґрунтовано відхилені судами як такі, що спростовуються встановленими у справі обставинами, зокрема фактом недопуску співвласника до майна та відсутністю у нього можливості вільно користуватися спірним майном.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з установленими судами обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник у касаційній скарзі.
З огляду на викладене Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про наявність підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах), оскільки суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 червня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко