30 березня 2026 року
м. Київ
справа № 635/2752/24
провадження № 61-11170св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Головне управління Національної поліції в Харківській області,
третя особа - начальник слідчого відділу поліції № 3 Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області Харіна Олена Василівна,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 14 жовтня 2024 року у складі судді Лук'яненко С. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 24 липня 2025 року у складі колегії суддів Яцини В. Б., Мальованого Ю. М., Маміної О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Харківській області, третя особа - начальник слідчого відділу поліції № 3 Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області Харіна Олена Василівна, про відшкодування моральної шкоди,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Харківській області (далі - ГУНП в Харківській області), третя особа - начальник слідчого відділу поліції № 3 Харківського районного управління поліції № 1 (далі - ВП № 3 Харківського РУП № 1) ГУНП в Харківській області Харіна О. В., у якому просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на його користь 1 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями ОСОБА_2 , що полягали у незаконному поширенні інформації про його особисте життя, а також 1 800 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним поширенням недостовірної інформації, яка стосується його особистого життя.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що він звертався до Харківського районного суду Харківської області з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої тривалим досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні від 04 листопада 2013 року № 12013220430005371, яке здійснювалося слідчим відділенням ВП № 3 Харківського РУП № 1 ГУНП в Харківській області та тривало понад 15 років і стосувалося обставин загибелі сина позивача ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
У межах розгляду цієї справи суд витребував матеріали зазначеного кримінального провадження. Водночас ОСОБА_2 , визначена у справі як третя особа, не надала пояснень по суті заявлених вимог, натомість склала та за участю слідчого оформила довідку про хід досудового розслідування, у якій містилися відомості про особисте життя позивача, що, за твердженням останнього, є недостовірними.
Зазначену довідку було направлено начальнику ВП № 3 Харківського РУП № 1 ГУНП в Харківській області з мотивуванням необхідності захисту інтересів ГУНП в Харківській області як відповідача у справі.
На думку позивача, діями щодо складання та направлення вказаної довідки ОСОБА_2 порушила вимоги частини третьої статті 15 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), оскільки допустила поширення інформації про його приватне життя поза межами кримінального провадження від 04 листопада 2013 року № 12013220430005371. При цьому значна частина відомостей ґрунтувалася на поясненнях свідків, які не відображали фактичного перебігу кримінального провадження та не стосувалися предмета доказування, що, за твердженням позивача, призвело до затягування досудового розслідування, зокрема через невиконання слідчим вказівок прокурора, керівника органу досудового розслідування та вимог судових рішень.
Отже, позивач вважає, що його права було порушено внаслідок перевищення ОСОБА_2 наданих їй повноважень шляхом поширення конфіденційної інформації про його приватне життя, у тому числі недостовірної, через складання та направлення відповідної довідки, яка згодом була використана відповідачем як доказ у судовому процесі.
Позивач також зазначає, що такі дії були вчинені свідомо, із використанням службового становища, щодо особи похилого віку, яка потребує соціального захисту, та мали на меті отримання судового рішення на користь відповідача шляхом введення суду в оману.
Крім того, поширення недостовірної інформації, за твердженням позивача, мало на меті приниження його честі та гідності, спричинило йому душевні страждання, які тривають донині, а також погіршення стану здоров'я, зокрема загострення хронічних захворювань.
Таким чином, позивач вважає, що внаслідок протиправних дій начальника слідчого відділу ВП № 3 Харківського РУП № 1 ГУНП в Харківській області Харіної О. В. йому було завдано моральної шкоди у розмірі 1 200 000,00 грн - у зв'язку з незаконним поширенням інформації про його особисте життя, та 1 800 000,00 грн - у зв'язку з поширенням недостовірної інформації, яка стосується його особистого життя.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Харківський районний суд Харківської області заочним рішенням від 14 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не довів наявності складу цивільного правопорушення, який є необхідною юридичною підставою для покладення на державу відповідальності за завдання шкоди.
Інформація про вжиті заходи у процесі досудового розслідування, а також матеріали такого розслідування, за своєю правовою природою є інформацією, створеною суб'єктом владних повноважень під час виконання покладених на нього функцій, а отже, належить до публічної інформації.
Водночас така інформація може містити відомості, що становлять таємницю досудового розслідування, у зв'язку з чим підлягає обмеженню в доступі, оскільки її розголошення може завдати шкоди правам особи, інтересам суспільства або держави.
Слідчий чи прокурор є уповноваженою особою, яка, залежно від обставин конкретного кримінального провадження, вирішує питання щодо надання інформації чи відмови в її наданні з урахуванням вимог, зокрема, частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Як убачається з наданої позивачем інформаційної довідки, у ній відображено відомості про рух кримінального провадження від 04 листопада 2013 року № 12013220430005371, наведено процесуальні та слідчі дії, вчинені під час досудового розслідування, а також результати таких дій. Вказана інформація була надана слідчим на запит від 15 січня 2024 року № 131/119-26/01-2024 відповідно до вимог статті 222 КПК України, в обсязі, необхідному для забезпечення захисту інтересів ГУНП в Харківській області під час розгляду справи.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку, що надання слідчим інформаційної довідки про досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12013220430005371 не є поширенням інформації про особисте життя позивача чи поширенням недостовірної інформації щодо нього.
Крім того, позивач не довів протиправності дій відповідача, факту порушення його особистих немайнових прав, наявності шкоди, а також причинно-наслідкового зв'язку між такими діями та заявленими негативними наслідками, що виключає наявність підстав для покладення цивільно-правової відповідальності.
Також позивач не обґрунтував належними та допустимими доказами розмір моральної шкоди, зокрема не зазначив критеріїв, якими він керувався під час визначення заявлених сум. Сам собою факт відсутності законодавчо встановленого максимального розміру відшкодування моральної шкоди не є підставою для довільного визначення її розміру.
Харківський апеляційний суд постановою від 24 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Харківського районного суду Харківської області від 14 жовтня 2024 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У серпні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 14 жовтня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 24 липня 2025 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16 та у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 263/16183/18, від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди неналежним чином дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи, не з'ясували правової природи заявлених позовних вимог, неправильно визначили характер спірних правовідносин та застосували норми матеріального і процесуального права.
Зокрема, на думку заявника, суд першої інстанції безпідставно відмовився від належного дослідження предмета позову та поданих доказів щодо завдання йому моральної шкоди з вини відповідача, а також не встановив наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіяною шкодою.
Крім того, суд не врахував, що відповідно до довідки від 24 січня 2024 року № 1016/119-90/24-2024 дозвіл на розповсюдження інформації про особисте життя позивача надано не безпосередньо слідчим, а ОСОБА_2 , яка, на переконання заявника, неправомірно використала свої повноваження як керівник слідчого підрозділу.
Також заявник зазначає, що вказана довідка містить не лише відомості про хід досудового розслідування (конкретні процесуальні дії), а й показання свідків щодо його приватного життя, які не мають відношення до предмета доказування у кримінальному провадженні та не пов'язані з тривалістю досудового розслідування, що було предметом розгляду у справі № 635/26/24.
За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про відсутність доказів протиправності дій чи бездіяльності відповідача та недоведеність факту завдання моральної шкоди не є законними й обґрунтованими, оскільки суди не дотрималися вимог щодо всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин справи та належної оцінки доказів.
Заявник також посилається на положення цивільного законодавства у сфері деліктних зобов'язань, відповідно до яких діє презумпція вини заподіювача шкоди: особа, яка завдала шкоди, вважається винною, якщо не доведе відсутність своєї вини, зокрема у зв'язку з діями інших осіб або настанням об'єктивних обставин.
З огляду на викладене заявник вважає, що поданий ним позов про відшкодування моральної шкоди підлягає задоволенню в повному обсязі.
Аргументи інших учасників справи
У вересні 2025 року ГУНП в Харківській області, а у жовтні 2025 року слідчий відділ ВП № 3 Харківського РУП № 1 ГУНП в Харківській області подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 08 вересня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Харківського районного суду Харківської області.
24 лютого 2026року матеріали справи № 635/2752/24 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Відповідно до листа від 24 січня 2024 року № 1016/119-90/24-2024, підписаного заступником начальника - начальником слідчого відділення ВП № 3 Харківського РУП № 1 ГУНП в Харківській області Харіною О. В., на запит начальника ВП № 3 ГУНП в Харківській області Маслова С. від 15 січня 2024 року № 131/119-26/01-2024 було надано інформацію щодо кримінального провадження від 04 листопада 2013 року № 12013220430005371 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 120 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Також у зазначеному листі повідомлено, що відповідно до статті 222 КПК України орган досудового розслідування не заперечує проти розголошення відомостей досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні в обсязі, необхідному для належного захисту інтересів ГУНП в Харківській області.
На обґрунтування позовних вимог позивач надав копію інформації щодо кримінального провадження, внесеного 04 листопада 2013 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12013220430005371 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 120 КК України, підписану старшим слідчим СВ ВП № 3 Харківського РУП № 1 ГУНП в Харківській області Сидорчуком О., яка містить відомості про хід досудового розслідування у зазначеному кримінальному провадженні.
Крім того, позивач надав копії: квитанції від 01 квітня 2007 року № 3 про щеплення собаки породи вівчарка від сказу; подання Комінтернівського відділу державної виконавчої служби міста Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області до т. в. о. начальника Слобідського відділу поліції ГУНП в Харківській області щодо вирішення питання про притягнення ОСОБА_4 до кримінальної відповідальності за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 382 КК України (умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили); заяви ОСОБА_3 на ім'я начальника ГУНП в Харківській області щодо повідомлення служби ветеринарної медицини про виявлення під час виїзду на виклик 13 січня 2008 року випадку можливого зараження собаки породи такса вірусом сказу.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Здійснення правосуддя на засадах верховенства права забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»).
Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
За змістом частин першої та другої статті 34 Конституції України, кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина третя статті 34 Конституції України).
Разом із тим відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
У статті 201 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що, зокрема, честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, а статтями 297, 299 ЦК України передбачено право на повагу до гідності та честі, а також право на недоторканність ділової репутації.
Так, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей під час виконання нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (стаття 1 Закону України «Про інформацію»).
Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання її з використанням радіо, телебачення чи інших засобів масової інформації; поширення в мережі «Інтернет» чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Поширенням інформації також є демонстрація у громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної та юридичної особи.
Відповідно до частини першої та пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу з застосуванням, зокрема, такого способу захисту, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
За загальним правилом зобов'язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб'єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. Водночас, одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
За змістом частин першої та другої статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
За положеннями статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її завдання - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 612/3521/16-ц).
Підставою виникнення зобов'язання з компенсації моральної шкоди є спричинення моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою (постанови Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 686/8422/20 та від 03 лютого 2022 року у справі № 686/13784/21).
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені правилами статті 1167 ЦК України, відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи згаданих органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Вказані підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює державу, орган влади Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 32 постанови від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 зазначила, що, застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого правового акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. За змістом статей 1173, 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Водночас потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт того, що відповідач є заподіювачем шкоди (постанова Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 686/21800/21).
Визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню під час вирішення кожного окремого спору про відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення.
Верховний Суд у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18 та від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 дійшов висновку, що у справах про відшкодування шкоди обов'язок доведення обґрунтованості заявлених вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки особи, яка її завдала, а також причинно-наслідкового зв'язку між такою поведінкою та заподіяною шкодою.
У статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, що переглядається, позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, яку, на його думку, завдано незаконними діями посадової особи органу досудового розслідування, що полягали у поширенні інформації про його особисте життя та недостовірної інформації.
Суди попередніх інстанцій установили, що інформація, яка стала предметом спору, була надана у формі інформаційної довідки щодо перебігу досудового розслідування кримінального провадження на підставі відповідного запиту та з метою забезпечення захисту інтересів органу Національної поліції у судовому процесі.
Відповідно до статті 222 КПК України відомості досудового розслідування можуть бути розголошені лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
З наданих у справі доказів убачається, що орган досудового розслідування не заперечував проти розголошення відповідних відомостей у необхідному обсязі.
За змістом частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», обмеження доступу до інформації допускається, зокрема, з метою захисту прав інших осіб, однак у кожному випадку підлягає застосуванню принцип пропорційності.
Оцінивши надану інформаційну довідку, суди дійшли обґрунтованого висновку, що вона містить відомості про перебіг досудового розслідування, зокрема про проведені процесуальні дії та їх результати, і була надана в межах виконання службових повноважень та у зв'язку із судовим розглядом справи № 635/26/24 за позовом ОСОБА_1 до ГУНП в Харківській області, Державної казначейської служби України, третя особа - начальник слідчого відділу ВП № 3 Харківського РУП № 1 ГУНП в Харківській області Харіна О. В., про відшкодування моральної шкоди, завданої бездіяльністю під час здійснення досудового розслідування.
Сам собою факт включення до такої довідки відомостей, отриманих у межах кримінального провадження, не свідчить про незаконне поширення інформації про особисте життя особи, якщо така інформація використовується у процесуальній діяльності та в обсязі, необхідному для досягнення її мети.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідна інформація не стосувалася предмета доказування у кримінальному провадженні та була поширена з перевищенням повноважень, не підтверджені належними та допустимими доказами, а зводяться до незгоди з оцінкою доказів, наданою судами попередніх інстанцій.
Верховний Суд також враховує, що позивач не довів факту порушення його особистих немайнових прав, не надав належних доказів заподіяння моральної шкоди, а також не обґрунтував наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та заявленими негативними наслідками.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно з'ясували обставини справи, правильно застосували норми матеріального права та не допустили порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.
У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та обґрунтованих висновків, викладених у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з їх оцінкою та посилань на обставини, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Водночас доводи касаційної скарги про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16 та у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 263/16183/18, від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20, не можуть бути прийняті судом касаційної інстанції, оскільки саме собою посилання на нібито неоднакове застосування положень ЦК України та ЦПК України у різних справах, навіть за наявності подібних правовідносин, але за відмінних встановлених судами фактичних обставин, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального або процесуального права.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 14 жовтня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 24 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко