18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 759/5607/25
провадження № 61-10988св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ігнатенка В. М.
суддів: Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М., Фаловської І. М.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Каракаш Віталій Миколайович, на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року у складі судді Янченко А. В.
та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Ящук Т. І.,
у справі за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову до подання позовної заяви до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, яка заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Звєрькова Наталія Володимирівна, про визнання договору іпотеки недійсним,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви, в якій просила накласти арешт:
- на квартиру АДРЕСА_1 , що на праві власності належить ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу квартири від 22 грудня 2016 року;
- на квартиру
АДРЕСА_2 , що на праві власності належить ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу квартири
від 02 серпня 2017 року;
- на квартиру АДРЕСА_3 , що на праві власності належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири
від 15 серпня 2017 року;
Також просила заборонити ОСОБА_3 вчинення дій, пов'язаних з позасудовим врегулюванням відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку», а також вчинення дій щодо набуття права власності та відчуження в порядку, передбаченому статтями 37, 38 Закону України «Про іпотеку» щодо вищезазначеного майна.
Вказана заява мотивована тим, що 15 вересня 1979 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб.
За час перебування у шлюбі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було придбано: квартиру АДРЕСА_1 ; квартиру
АДРЕСА_2 ; квартиру АДРЕСА_3 .
Маючи намір розірвати шлюб та здійснити поділ майна подружжя, 30 грудня 2024 року ОСОБА_2 підготувала нотаріально посвідчену заяву, якою повідомила ОСОБА_1 про те, що у подальшому вона не надає згоди на укладення/підписання ним будь-яких правочинів. Цією заявою також повідомлено ОСОБА_1 про те, що воля позивача змінилась і раніше оформлені заяви про надання згоди на укладення та підписання будь-яких правочинів не можуть бути застосовані.
Оригінал нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_2 02 січня 2025 року направлено ОСОБА_1 .
Крім того, копія заяви про ненадання згоди на подальше укладення будь-яких правочинів 03 січня 2025 року направлена на адресу Міністерства юстиції України з проханням довести до відома державних реєстраторів, що для укладення ОСОБА_1 договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна має бути подана письмова згода ОСОБА_2 .
У лютому 2025 року ОСОБА_2 стало відомо, що вищевказане майно передано в іпотеку на підставі договору іпотеки від 31 січня 2025 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Звєрьковою Н. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 100.
Відповідно до пункту 7.3 договору іпотеки, укладення цього договору відбувається за згодою дружини іпотекодавця - ОСОБА_2 , підпис якої на заяві посвідчено Ракул О. В., приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області, 06 грудня 2016 року за реєстровим № 4283.
Такими діями ОСОБА_1 порушив право власності ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно.
Враховуючи те, що за час існування та розгляду справи щодо визнання договору іпотеки від 31 січня 2025 року недійсним, спірне нерухоме майно може бути переоформлене на ОСОБА_3 або відчужене ним третій особі, з урахуванням підстави й предмету майбутнього позову, заявник вважає, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а також унеможливити ефективний захист прав та інтересів позивача, за захистом яких вона звертатиметься до суду, а тому заяву про забезпечення позову слід задовольнити.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 20 березня 2025 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову до подання позовної заяви передано на розгляд за підсудністю до Києво-Святошинського районного суду Київської області.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що більша частина спірного нерухомого майна, а саме квартира АДРЕСА_2 ; квартира АДРЕСА_3 ; перебуває у межах територіальної підсудності Києво-Святошинського районного суду Київської області.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що заяву
ОСОБА_2 слід передати на розгляд за виключною підсудністю до Києво-Святошинського районного суду Київської області, за місцезнаходженням основної частини нерухомого майна.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня
2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано суду доказів, підтверджуючих, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. ОСОБА_2 не надано доказів на підтвердження того, що забезпечення позову, є співмірним із заявленими позивачем вимогами. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відсутні підстави для задоволення заяви про забезпечення позову, оскільки доводи позивача не знайшли свого підтвердження, а безпідставне вжиття заходів забезпечення позову порушить права інших осіб.
Постановою Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення заяви ОСОБА_2 . Накладено арешт на нерухоме майно, що на праві власності зареєстровано
за ОСОБА_1 , а саме:
- квартиру АДРЕСА_1 ;
- квартиру
АДРЕСА_2 ;
- квартиру АДРЕСА_3 ;
В іншій частині вимог заяви відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду у майбутньому. Апеляційний суд вказав, що накладення арешту на спірне нерухоме майно є достатнім та співмірним заходом забезпечення позову, виходячи із характеру пред'явлених позивачем вимог, правовою природою відносин, що виникли між сторонами, та спрямований на попередження недобросовісної поведінки відповідачів під час розгляду і вирішення юридичного спору, недопущення з їх боку дій, що можуть ускладнити у майбутньому виконання ймовірного судового рішення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Каракаш В. М. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року, просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити заяву про забезпечення позову на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Каракаш В. М., на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року, витребувано справу із суду першої інстанції.
У жовтні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2026 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не було повідомлено ОСОБА_1 про призначене на 22 липня 2025 року судове засідання. Отже, апеляційний суд вирішив питання про накладення арешту на спірне нерухоме майно за відсутності ОСОБА_1 , чим допустив порушення його прав.
Заява про забезпечення позову має розглядатися відповідно до вимог
частини першої статті 30 ЦПК України Святошинським районним судом
м. Києва, оскільки вартість квартири АДРЕСА_1 є найвищою.
ОСОБА_2 06 грудня 2016 року надала ОСОБА_1 нотаріально посвідчену згоду на розпорядження спірним нерухомим майном. Заявник не підтвердила належними доказами вручення ОСОБА_1 нотаріально посвідченої заяви про відкликання згоди на розпорядження майном.
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої
статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктом 1
частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Право особи на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовленедотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду, зокрема додержання правил юрисдикції в судах.
Щодо вирішення вимоги заяви про накладення арешту на квартири
Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Верховний Суд у постановах від 15 липня 2024 року в справі № 361/5905/23,
від 29 липня 2024 року в справі № 761/80/23, від 31 липня 2024 року в справі
№ 623/2015/21 та інших виснував, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
За пунктом 3 частини першої статті 151 ЦПК України заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову.
Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову.
У частині першій статті 150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Зокрема позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (пункт 1).
Вид забезпечення позову має бути співмірним із заявленими позивачем вимогами.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має пересвідчитися, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.
Інститут забезпечення позову є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.
Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
Такі правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 11 серпня 2022 року у справі № 522/1514/21, від 21 лютого 2024 року у справі
№ 201/9686/23, від 01 травня 2024 року у справі № 638/6777/23, від 17 червня 2024 року у справі № 644/1482/22.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 зазначено, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 вказано, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року в справі № 753/22860/17 дійшла висновку про те, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Тому суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.
Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.
Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності від конкретного випадку.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 лютого
2024 року у справі № 201/9686/23.
Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що заходи забезпечення позову у вигляді накладення арешту на спірні квартири є видом забезпечення позову, передбаченим статтею 150 ЦПК України, та відповідає предмету позову і, водночас, вжиття таких заходів не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, а спрямоване лише на збереження існуючого становища.
Верховний Суд зазначає, що при вирішенні питання про забезпечення позову апеляційний суд у межах вимог ЦПК України здійснив належну оцінку обґрунтованості доводів заявника, забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу, врахував ймовірність ускладнення виконання або невиконання рішення суду у разі невжиття таких заходів.
Зазначений спосіб забезпечення позову не перешкоджає ОСОБА_1 володіти і користуватися вказаним майном, а лише обмежує частково у розпорядженні ним щодо відчуження будь-яким способом іншим особам.
Крім того, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що є вірогідність того, що спірне майно може бути відчужено на користь третіх осіб. Заборона на відчуження спірного майна є видом забезпечення позову, метою якого є запобігання можливості уникнення стороною виконання покладеного на неї зобов'язання. Невжиття заходів забезпечення може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, унаслідок чого такі квартири будуть відчужені іншим особам, які не залучені до участі у цій справі. Вказані обставини призведуть до виникнення нових спорів.
Верховний Суд наголошує, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням щодо охорони матеріально-правових інтересів заявника. Таке тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 або пов'язаних із ним інших осіб здійснюється в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог заявника. Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
Такі висновки узгоджуються з постановою Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 серпня 2018 року у справі № 910/1040/18.
Дійсна мета звернення заявника до суду із заявою про забезпечення позову також підтверджується тим, що судом не встановлено, а ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не доведено, що таке звернення заявника спрямоване на зловживання ним своїми правами.
Отже, оскаржувана постанова апеляційного суду у частині вирішення вимог заяви про накладення арешту на квартири підлягає залишенню без змін.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційним судом не було його повідомлено про призначене на 22 липня 2025 року судове засідання, на увагу не заслуговують, оскільки днем вручення судової повістки єдень проставлення у поштовому повідомленні відмітки, зокрема, про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України).
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 був повідомлений належним чином про судове засідання, призначене судом апеляційної інстанції на 22 липня 2025 року, в якому було ухвалено судове рішення, оскільки судова повістка, направлена
ОСОБА_1 , повернулася до суду апеляційної інстанції із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що заява про забезпечення позову має розглядатися Святошинським районним судом м. Києва, на увагу не заслуговують, оскільки ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 20 березня 2025 року цю заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову до подання позовної заяви вже було передано на розгляд за підсудністю до Києво-Святошинського районного суду Київської області. Таким чином, Києво-Святошинський районний суду Київської області правильно здійснив розгляд заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову, оскільки була відсутня процесуальна можливість повторного передання справи до відповідного суду. Крім того, у частині першій статті 32 ЦПК України передбачено, що спори між судами про підсудність не допускаються.
Щодо оскарження у касаційному порядку рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні заяви про заборону ОСОБА_3 вчиняти дії, пов'язані з позасудовим врегулюванням відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку», а також вчинення дій щодо набуття права власності та відчуження в порядку, передбаченому статтями 37, 38 Закону України «Про іпотеку» щодо спірного майна.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30,32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Ухвала суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, яка залишена без змін судом апеляційної інстанції, відсутня в переліку ухвал, які підлягають оскарженню у касаційному порядку відповідно до вимог пункту 2
частини першої статті 389 ЦПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі
№ 753/22860/17 сформульовано правовий висновок, який також викладено у постанові Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 про те, що з огляду на відсутність у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України серед ухвал суду першої інстанції, які підлягають касаційному оскарженню, ухвали цього суду про відмову у забезпеченні позову (пункт 4 частини першої статті 353 ЦПК України), неможливим є як касаційне оскарження такої ухвали, так і касаційне оскарження постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін. Це обмеження права на оскарження не шкодить суті права особи, зацікавленої у забезпеченні позову, оскільки вона може повторно звернутися із заявою про таке забезпечення до суду першої інстанції за наявності для цього підстав.
Отже, ухвала суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні заяви про забезпечення позову та постанова суду апеляційної інстанції про залишення такої ухвали без змін не можуть бути предметом касаційного оскарження.
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, відповідно до статті 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, потрібно вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 761/10509/17, провадження № 14-53цс19, зазначила, якщо касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, касаційне провадження у справі належить закрити.
Зважаючи на викладене, оскільки Верховний Суд помилково відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Каракаш В. М., на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року в частині відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову, які не підлягають касаційному оскарженню, тому касаційне провадження у цій частині необхідно закрити.
Верховний Суд зазначає, що під час вирішення питання про закриття касаційного провадження у справі не надається правова оцінка законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, а встановлюється наявність підстав чи відсутність таких підстав для його касаційного оскарження відповідно до вимог статей 389, 394 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися, висновки апеляційного суду у частині задоволення вимог заяви про накладення арешту на квартири є законними та обґрунтованими, тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду у вказаній частині - без змін.
Також, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат
Каракаш В. М., на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду
від 22 липня 2025 року у частині відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_3 вчиняти дії, пов'язані з позасудовим врегулюванням відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку», а також вчинення дій щодо набуття права власності та відчуження в порядку,
передбаченому статтями 37, 38 Закону України «Про іпотеку» щодо спірного майна, необхідно закрити.
Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Каракаш Віталій Миколайович, на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року у частині відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_3 вчиняти дії, пов'язані з позасудовим врегулюванням відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку», а також вчинення дій щодо набуття права власності та відчуження в порядку, передбаченому статтями 37, 38 Закону України «Про іпотеку» щодо спірного майна, закрити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Каракаш Віталій Миколайович, залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року у частині задоволення заяви ОСОБА_2 про накладення арешту на нерухоме майно залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. М. Ігнатенко
Судді С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
О. М. Ситнік
І. М. Фаловська