16 березня 2026 року м. Харків Справа №922/4419/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.,
за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.,
за участю представників:
позивача (в режимі відеоконференції) - Шафорост Л.І. (адвокат), ордер АХ№1256422 від 30.04.2025 року, свідоцтво №1064 від 07.10.2011 року;
першого відповідача - Харченко К.С. (адвокат), посвідчення №2179 від 09.07.1985 року, довіреність б/н від 26.12.2024 року, ордер серія АХ№1219545 від 19.11.2024 року;
другого відповідача - Кульчицький Р.В., самопредставництво, довіреність №1656/4978 від 02.05.2025 року, витяг з наказу №211 від 28.03.2025 року;
третього відповідача - не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Теріас» (вх.№331Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 21.01.2026 року у справі №922/4419/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Теріас», 61052, м. Харків, вул. Мала Панасівська, буд. 1,
до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», 61045, м. Харків, вул. Клочківська, буд. 244,
2. Військової частини НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ,
3. Квартирно-експлуатаційний відділ міста Харків, 61024, м. Харків, вул. Сковороди Григорія, буд. 61,
про визнання неправомірними дій та розірвання договору,-
Товариство з обмеженою відповідальністю «Теріас» звернулось до Господарського суду Харківської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», Військової частини НОМЕР_2 , Харківського квартирно-експлуатаційного управління, про розірвання договору укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», Військовою частиною НОМЕР_2 та Харківським квартирно-експлуатаційним управлінням №08-01/01 від 01.08.2022 року про спільне тимчасове безоплатне користування нерухомим майном, а саме: частково нежитловою будівлею Літ. “П-5», об'єкт нежитлової нерухомості, площею 3 368,2 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: приміщення першого поверху №93-118, загальною площею 2167,3 кв.м, приміщення другого поверху №68- 96, загальною площею 646 кв.м, приміщення третього поверху №69-88, загальною площею 554,9 кв.м; - нежитловою будівлею літ. “К-1», об'єкт нежитлової нерухомості, загальною площею 477,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 ; - нежитловою будівлею літ “Л-3» об'єкт нежитлової нерухомості, загальною площею 526,2 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 ; - нежитловою будівлею літ “М-1» об'єкт нежитлової нерухомості, загальною площею 16,8 кв.м за адресою: м. Харків, вул. Мала Панасівська, 1.
20.12.2024 року від позивача через канцелярію суду надійшла уточнена позовна зава (вх.№31975/24), в якій позивач, просив суд:
- розірвати договір між ТОВ «ЕСВЕ Девелопмент», Військовою частиною НОМЕР_2 та Харківським квартирно-експлуатаційним управлінням №08-01/01 від 01.08.2022 року на спільне безкоштовне використання нерухомого майна;
- стягнути з відповідачів на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Теріас» суму сплаченого судового збору (питання щодо розподілу витрат по судовому збору залишає на розсуд суду).
Рішенням Господарського суду Харківської області від 21.01.2026 року у справі №922/4419/24 (повне рішення складено 02.02.2026 року, суддя Ємельянова О.О.) у позові відмовлено.
Позивач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, просить:
- скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 21.01.2026 року у справі №922/4419/24 повністю,
- ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «Теріас» задовольнити в повному обсязі,
- судові витрати покласти на відповідачів.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд самоусунувся від виконання завдань господарського судочинства (ст. 2 ГПК України) та порушив принцип «ефективного засобу юридичного захисту» (ст. 13 Конвенції).
ТОВ «Теріас» зазначає, що вирішення даного спору потребує системного аналізу положень статей 16, 215 та 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у їхньому взаємозв'язку. Судом першої інстанції не було враховано єдність правової мети вказаних норм, що полягає у припиненні дефектного правовідношення та відновленні порушеного права власності. Розірвання договору в судовому порядку у даній справі є належною формою реалізації заінтересованою особою права на припинення незаконного обтяження нерухомого майна. Оскільки спірний договір було укладено з грубим порушенням імперативних приписів ст. 358 ЦК України (без згоди співвласника), саме розірвання договору виступає необхідним юридичним інструментом для усунення триваючого порушення абсолютного права власності ТОВ «Теріас».
Скаржник вважає, що висновок суду першої інстанції щодо неналежності обраного позивачем способу захисту (розірвання договору на підставі ст. 651 ЦК України) є помилковим та таким, що ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, зокрема ст. 16, 216, 358, 651 ЦК України, та порушенні норм процесуального права (ст. 86, 102, 236 ГПК України). Наголошує на грубому порушенні судом першої інстанції принципу «суд знає закони», що є складовою права на справедливий суд за ст. 6 Конвенції. Відмовляючи у позові ТОВ «Теріас» виключно з мотивів «неправильності» обраного способу захисту, суд фактично переклав на позивача обов'язок безпомилкової правової кваліфікації, що суперечить сталій практиці Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові від 15.01.2026 року у справі №910/9915/24.
Системне ігнорування судом першої інстанції імперативних процесуальних наслідків ухилення сторони від експертизи призвело до помилкового висновку про припинення орендних відносин; водночас, належне застосування ч. 4 ст. 102 ГПК України у світлі правової позиції Верховного Суду від 12.07.2023 року у справі №902/1076/21, зобов'язувало суд визнати факт непідписання акта повернення майна встановленим, що де-юре підтверджує триваючий характер договору (зокрема через механізм автопролонгації) та робить вимогу про його розірвання на підставі ст. 651 ЦК України єдиним ефективним та нормативно обґрунтованим способом захисту порушеного права.
ТОВ «Теріас» наголошує, що самоусунення суду першої інстанції від застосування імперативної презумпції, встановленої ч. 4 ст. 102 ГПК України, призвело до легітимізації недобросовісної поведінки першого відповідача та позбавлення права позивача на доведення ключових обставин справи, що в сукупності з відсутністю належної юридичної мотивації щодо відхилення доказів становить грубе порушення права ТОВ «Теріас» до справедливого правосуддя та принципу рівності сторін, роблячи оскаржуване рішення незаконним і таким, що підлягає безумовному скасуванню. Господарський суд Харківської області, поклавши в основу оскаржуваного рішення висновок про відсутність предмета спору через нібито припинення договору, проігнорував беззаперечні доводи ТОВ «Теріас» щодо юридичної нікчемності та дефектності акта повернення нерухомого майна від 01.08.2022 року. Відмовившись розглядати заяву ТОВ «Теріас» про недопустимість доказу - акту, суд першої інстанції фактично самоусунувся від виконання вимог ст. 86 ГПК України щодо всебічного дослідження доказів. Внаслідок такої судової помилки майно ТОВ «Теріас» формально вважається «повернутим», тоді як фактично воно залишається у безконтрольному та безпідставному володінні третіх осіб. Це створює пряму загрозу порушення фізичної цілісності об'єкта, призводить до його передчасного зносу та позбавляє ТОВ «Теріас» можливості здійснювати нагляд за своєю власністю, що є грубим втручанням у право на мирне володіння майном (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відмова суду першої інстанції з посиланням на «неналежність способу захисту» прямо суперечить висновкам Верховного Суду у справі №362/818/22 (постанова від 15.10.2025 року). Суд першої інстанції фактично проігнорував принцип релевантності правових висновків за ознакою подібності правовідносин, безпідставно відхиливши посилання на фундаментальні правові позиції Верховного Суду України та Верховного Суду (зокрема, у справах №6-12цс13, №344/5437/17, №127/7320/13-ц).
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 21.02.2026 року з урахуванням ухвали суду від 24.02.2026 року відкрито апеляційне провадження за скаргою позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Теріас» на рішення Господарського суду Харківської області від 21.01.2026 року у справі №922/4419/24. Встановлено відповідачам строк протягом якого вони мають право подати до суду відзив на апеляційну скаргу, а також встановлено строк протягом якого учасники справи мають право подати до суду клопотання, заяви, документи та докази в обґрунтування своєї позиції по справі. Справу призначено до розгляду в судове засідання і роз'яснено шляхи реалізації права учасників справи на участь у судовому засіданні, а також шляхи реалізації права учасників справи на подання документів до суду засобами електронного зв'язку через підсистему електронний суд. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/4429/24.
Вказані ухвали були направлені учасникам справи до електронного кабінету користувача у системі електронний суд і доставлені їм 23.02.2026 року та 24.02.2026 року.
26.02.2026 року матеріали справи №922/4419/24 на вимогу надійшли до Східного апеляційного господарського суду.
Від другого відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№2790 від 09.03.2026 року), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення норм матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Другий відповідач також вказав, що спірний договір припинив свою дію в той же день, в який його було укладено - 01.08.2022 року, шляхом підписання акту повернення нерухомого майна, а відтак зобов'язання сторін припинились 01.08.2025 року. Договір від 01.08.2022 року вичерпав свою дію, сторонами не пролонгувався, військові частини НОМЕР_2 та НОМЕР_1 ніколи вказаним майном не користувались та не користуються.
Перший відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент» також надав відзив на апеляційну скаргу (вх.№2899 від 11.03.2026 року), в якому зазначає, що беручи до уваги позицію позивача щодо способу захисту начебто порушеного його права, відсутність визначених законом чи договором підстав для розірвання договору та зважаючи на практику Верховного Суду, то позивачем було обрано неналежний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові. Отже, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а апеляційна скарга є безпідставною.
Позивач надав відповідь на відзив другого відповідача (вх.№3027 від 16.03.2026 року) та відповідь на відзив першого відповідача (вх.№3028 від 16.03.2026 року), які колегією суддів досліджено та долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 16.03.2026 року представники позивача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги і наполягав на її задоволенні. Представники першого та другого відповідача проти позиції апелянта заперечували з підстав викладених у відзивах.
Третій відповідач у судове засідання не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином, про причини неявки суд не сповістив.
Відповідно до ч.12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Суд в ухвалі від 21.02.2026 року доводив до відома учасників справи, що нез'явлення у судове засідання апеляційної інстанції (особисто чи представників) належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, а також відсутність відповідного клопотання, не тягне за собою відкладення розгляду справи на іншу дату, а також не перешкоджає розгляду справи по суті.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку щодо розгляду апеляційної скарги в даному судовому засіданні 16.03.2026 року за відсутності представника третього відповідача, за наявними у справі матеріалами.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі, відзивах та відповідях на відзив доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представників позивача, першого та другого відповідачів, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Як зазначає позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Теріас» є власником 1/2 частки в праві власності на нежитлові будівлі:
- нежитлова будівля літ. «П-5» загальною площею 31679,5 кв.м, що розташована за адресою: м.Харків, вул. Мала Панасівська, 1, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 04.07.2019 року посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Самощенко О.А. за реєстр. №910;
- нежитлова будівля літ. «К-1», об'єкт нежитлової нерухомості, загальною площею 477,1 кв.м за адресою: м.Харків, вул. Мала Панасівська, 1, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 19.03.2019 року посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Самощенко О.А. за реєстр. №359;
- нежитлова будівля літ. «Л-3» об'єкт нежитлової нерухомості, загальною площею 526,2 кв.м за адресою: м.Харків, вул. Мала Панасівська, 1 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 19.03.2019 року посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Самощенко О.А. за реєстр. №360;
- нежитлова будівля літ. «М-1» об'єкт нежитлової нерухомості, загальною площею 16,8 кв.м за адресою: м.Харквв, вул. Мала Панасівська, 1, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 19.03.2019 року посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Самощенко О.А. за реєстр. №361.
Інша 1/2 частка у праві власності на зазначені нежитлові будівлі належить Товариству з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент» (перший відповідач у справі).
Позивачу стало відомо, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», Військовою частиною НОМЕР_2 та Харківським квартирно-експлуатаційним управлінням (третій відповідач у справі) укладено договір спільного тимчасового безкоштовного використання нерухомого майна за №08-01/01 від 01.08.2022 року.
У даній справі, ухвалою суду від 13.08.2025 року клопотання Військової частини НОМЕР_2 про заміну відповідача - задоволено. Замінено у справі №922/4419/24 другого відповідача Військову частину НОМЕР_2 на правонаступника - Військову частину НОМЕР_1 .
Відповідні дії зумовлені тим, що на підставі спільної директиви Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 07.06.2025 року №Д-321/78/дск «Про проведення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України в 2025 році» та директиви командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 10.10.2025 року №Д-41/ДСК Військова частина НОМЕР_2 з 01.08.2025 року ліквідовується, код ЄДРПО анулюється, а правонаступником визначено - Військову частину НОМЕР_1 .
Відповідно до договору №08-01/01 від 01.08.2022 року на спільне безкоштовне використання нерухомого майна, Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент» (перший відповідач) надало Військовій частині НОМЕР_2 можливість на спільне безкоштовне використання нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», яке складається з:
- частково нежитлової будівлі літ. «П-5», об'єкт нежитлової нерухомості, площею 3368,2 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: приміщення першого поверху №93-118, загальною площею 2167,3 кв.м, приміщення другого поверху №68-96, загальною площею 646 кв.м, приміщення третього поверху №69-88, загальною площею 554,9 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі прав на нерухоме майно: 1848504563101;
- нежитлової будівлі літ. «К-1», об'єкт нежитлової нерухомості, загальною площею 477,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі прав на нерухоме майно:461155663101;
- нежитлова будівля літ «Л-3» об'єкт нежитлової нерухомості, загальною площею 526,2 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі прав на нерухоме майно:462084263101;
- нежитлова будівля літ «М-1» об'єкт нежитлової нерухомості, загальною площею 16,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі прав на нерухоме майно:462302963101.
Вказане на думку позивача свідчить про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент» фактично передало за договором на спільне безкоштовне використання нерухомого майна від 01.08.2022 року об'єкти нерухомого майна які належать на праві спільної часткової власності як Товариству з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент» (першому відповідачу) так і Товариству з обмеженою відповідальністю «Теріас» (позивачу).
За твердженнями позивача, останнім згоди передбаченої статтею 358 Цивільного кодексу України та повноважень на укладання договору тимчасового безоплатного використання нерухомого майна, або будь-яких інших договорів на користування, управління і т.і., Товариству з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент» або іншим особам не надавало. Отже, Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», укладаючи договір спільного тимчасового безоплатного використання нерухомого майна №08-01/01 від 01.08.2022 року, неправомірно розпорядилось належним на праві власності Товариству з обмеженою відповідальністю «Теріас» нерухомим майном за адресою м. Харків, вул. Мала Панасівська, 1.
Вказане на думку позивача свідчить про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», Військова частина НОМЕР_2 та Харківське квартирно-експлуатаційне управління, уклавши договір спільного тимчасового безоплатного використання нерухомим майном від 01.08.2022 року порушили також Конституційні права бенефіціарних власників Товариства з обмеженою відповідальністю «Теріас».
У зв'язку із чим, позивач звернувся з позовом до суду про розірвання договору №08-01/01 від 01.08.2022 року на спільне безкоштовне використання нерухомого майна укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», Військовою частиною НОМЕР_2 та Харківським квартирно-експлуатаційним управлінням.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки (стаття 11 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Позивач для захисту своїх прав на вільне володіння майном обрав спосіб захисту у вигляді розірвання договору укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», Військовою частиною НОМЕР_2 та Харківським квартирно-експлуатаційним управлінням №08-01/01 від 01.08.2022 року на спільне безкоштовне використання нерухомого майна, оскільки як зазначає позивач, Товариству з обмеженою відповідальністю «Теріас» (позивач) на праві власності належить 1/2 частки в праві власності на нежитлові будівлі, що були передані в оренду.
Мотивуючи позовні вимоги позивач вказував, що Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент» без згоди Товариства з обмеженою відповідальністю «Теріас» фактично передало за договором на спільне безкоштовне використання нерухомого майна від 01.08.2022 року об'єкти нерухомого майна які належать на праві спільної часткової власності як першому відповідачу так і позивачу. При цьому, перший відповідач, укладаючи спірний договір спільного тимчасового безоплатного використання нерухомого майна №08-01/01 від 01.08.2022 року, неправомірно розпорядилось належним на праві власності позивачу нерухомим майном за адресою м. Харків, вул. Мала Панасівська, 1 та порушує майнові права позивача як співвласника зазначеного нерухомого майна, оскільки перший відповідач володіючи 1/2 часткою у праві власності на зазначені нежитлові будівлі, усвідомлював і розумів що має у своїй власності право тільки на частку у володінні нежитлових будівлях, свідомо порушило статті 355, 356 358, 181 Цивільного кодексу України та ввело в оману Військову частину НОМЕР_2 та Харківське-квартирно експлуатаційне управління не надавши достовірної інформації з приводу права на володіння та користування майном.
Вказані обставини із посиланням позивача зокрема на постанову КЦС ВС від 16.09.2020 року у справі №344/5437/17, постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 року в справі №761/5115/17 свідчать про те, що укладений між відповідачами договір від 01.08.2022 року № 08-01/01 не відповідає вимогам статей 358, 760, 761, 827 Цивільного кодексу України та підлягає розірванню у судовому порядку, оскільки:
- укладений особою (першим відповідачем), яка не мала права одноосібно передавати спільне майно (навіть у вигляді своєї частки) у користування третій особі без згоди іншого співвласника (позивача);
- предметом договору визначено 1/2 частки у праві власності, що не є річчю, визначеною індивідуальними ознаками, яку можна передати в користування окремо від усього об'єкта без визначення порядку користування спільним майном.
Відповідно до статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (статті 317 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (стаття 328 Цивільного кодексу України).
Натомість, Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 628 зазначеного Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Тлумачення статті 629 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору.
Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 Цивільного кодексу України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Згідно з вимогами частин 1, 2 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Частиною 1 статті 652 Цивільного кодексу України визначено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.
При цьому, за змістом статей 203, 215, 217 Цивільного кодексу України оспорювати правочин у суді може одна зі сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який вони мали до вчинення правочину.
Як вже зазначалося, предметом позову у цій справі є вимога Товариства з обмеженою відповідальністю «Теріос» про розірвання договору №08-01/01 від 01.08.2022 року на спільне безкоштовне використання нерухомого майна, укладеного між відповідачами у справі з підстав, зокрема, укладення оспорюваного правочину без згоди іншого співвласника такого майна.
Згідно зі статті 358 Цивільного кодексу України слідує, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Отже, стаття 358 Цивільного кодексу України передбачає, що учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, тобто виражають волю щодо використання саме спільним майном в межах своєї частки.
Положення вказаних норм жодним чином не обмежують права співвласника на самостійне звернення з позовом до суду для захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, по відношенню до іншого співвласника. Інше тлумачення даної норми призвело б до обмеження або порушення фундаментальних прав, гарантованих Конституцією України, зокрема, права на звернення до суду за захистом.
З аналізу вищевикладеного, наявних у матеріалах справи доказів та заявлених позивачем позовних вимог слідує, що оскільки позивач не є стороною спірного договору, то фактично позовні вимоги зводяться до недійсності спірного договору безкоштовного використання нерухомого майна №08-01/01 від 01.08.2022 року укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент» (першим відповідачем), Військовою частиною НОМЕР_2 (другим відповідачем) та Харківським квартирно-експлуатаційним управлінням (третім відповідачем), а не як зазначено позивачем про його розірвання.
Під час розгляду спорів необхідно чітко відмежовувати розірвання договору від визнання його недійсним.
Підставою для визнання правочину недійсним є невідповідність вимогам закону під час укладання договору, а підставою розірвання договору (окрім згоди сторін) є неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом.
Суд звертає увагу, що на відміну від визнання договору недійсним, розірвання договору припиняє його дію лише на майбутнє і не скасовує сам факт укладення та дії договору включно до моменту його розірвання (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 року у справі №916/667/18).
Таким чином, посилання позивача, як на підставу для розірвання договору на норми статей 358, 760, 761 та 827 Цивільного кодексу України обґрунтовано не прийняті судом, оскільки норми статей 358, 760, 761 та 827 Цивільного кодексу України регулюють порядок здійснення права спільної часткової власності, вимоги до предмета договору та правомочності сторін договору найму (позички), а також особливості правового режиму договору позички.
Разом з тим, застосування зазначених норм спрямоване насамперед на захист прав та інтересів сторін відповідного договірного зобов'язання.
Доводи позивача щодо невідповідності оспорюваного договору вимогам статей 358, 760, 761, 827 Цивільного кодексу України не можуть бути самостійною та достатньою підставою для його розірвання за позовом особи, яка не є стороною спірного договору, та не свідчать про наявність у позивача порушеного права у обраний ним спосіб, оскільки належним та ефективним способом захисту прав позивача із врахуванням вищевикладеного та відповідно до Цивільного кодексу України є саме визнання спірного договору недійсним. Проте, вимоги про визнання спірного договору недійсним, позивачем заявлено не було.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
З аналізу вищевикладеного слідує, що захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Суд приймає до уваги, що статтею 14 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Враховуючи вищевикладене, суд не може виходити за межі позовних вимог та самостійно визнавати договір недійсним, якщо позивач не обрав відповідний спосіб захисту.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що позовні вимоги позивача про розірвання договору укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕСВЕ Девелопмент», Військовою частиною НОМЕР_2 та Харківським квартирно-експлуатаційним управлінням №08-01/01 від 01.08.2022 року на спільне безкоштовне використання нерухомого майна не підлягають до задоволення.
Щодо доводів та вимог позивача про оцінку доказів, застосування наслідків ухилення від участі в експертизі та визнання доказу неналежним, недопустимим і недостовірним, слід вказати наступне.
Позивач вказував, що перший відповідач будучи обізнаним про те, що експерти отримали дозвіл на вирізання штрихів і готові провести хімічний аналіз давності документа, свідомо проігнорувало обидві ухвали суду щодо надання порівняльних зразків. Така поведінка виходить за межі допустимої процесуальної поведінки та є формою зловмисного перешкоджання правосуддю, оскільки без порівняльних зразків, які є необхідною основою для порівняння, навіть наявність дозволу на вирізання штрихів не дозволяє провести експертизу, а бездіяльність першого відповідача у даному випадку є формою зловживання процесуальними правами, спрямованою на перешкоджання встановленню істини у справі. Перший відповідач будучи обізнаним, що надання зразків унеможливить підтвердження експертом факту підробки (штучного старіння) акту, обрав тактику умисного приховування доказів.
Вказане на думку позивача свідчить про те, що оскільки експертиза була призначена для з'ясування можливого факту підробки дати та підпису на акті, а відповідач своїм ухиленням унеможливив її проведення, суд має всі правові підстави визнати факт підробки встановленим, та просив суд визнати встановленим факт, що акт повернення нерухомого майна, датований 01.08.2022 року, фактично створений у інший період часу (пізніше) та підписаний не Барташем І.В.
Також позивач зазначав, що наданий першим відповідачем акт повернення нерухомого майна від 01.08.2022 року є неналежним доказом, оскільки за своїм змістом та правовою природою він не здатний підтвердити юридичний факт припинення користування майном та його повернення у спосіб, визначений договором. Наданий відповідачем акт повернення нерухомого майна від 01.08.2022 року є недопустимим доказом, оскільки він не відповідає формі та порядку посвідчення факту повернення майна, які були імперативно погоджені сторонами у договорі.
Вказане на думку позивача свідчить про те, що системний аналіз матеріалів справи та процесуальної поведінки сторін дозволяє зробити однозначний висновок: акт повернення нерухомого майна від 01.08.2022 року є сфальсифікованим доказом, який не має юридичної сили у зв'язку з чим просив суд:
- визнати факт, для з'ясування якого була призначена судова експертиза ухвалою від 25.03.2025 року, а саме: що акт повернення нерухомого майна від 01.08.2022 року не відповідає фактичній даті його створення та підписаний не Барташем І.В., а іншою особою;
- застосувати до ТОВ «ЕСВЕ Девелопмент» наслідки ухилення від участі в експертизі, передбачені частини 4 статті 102 Господарського процесуального кодексу України;
- визнати акт повернення нерухомого майна від 01.08.2022 року неналежним, недопустимим та недостовірним доказом у справі №922/4419/24 та не брати його до уваги при ухваленні рішення.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтями 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлено позовні вимоги про розірвання договору. З огляду на предмет та підстави позову спірні правовідносини сторін виникли з договірних зобов'язань, пов'язаних із укладанням спірного договору, а не щодо акту повернення нерухомого майна від 01.08.2022 року. При цьому, у межах розгляду даної справи суд має перевіряти наявність передбачених законом та договором підстав для його розірвання, на які посилається позивач, як на обґрунтування своїх вимог.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання акта повернення нерухомого майна від 01.08.2022 року неналежним, недопустимим та недостовірним доказом, оскільки з огляду на предмет та підстави позову, суд не виходить за межі заявлених позивачем позовних вимог і оцінює докази виключно в контексті наявності підстав для розірвання договору.
При цьому необхідно відзначити, що само лише неправильне або взагалі не оформлення акту не свідчить про порушення прав позивача, а розірвання договору не призведе до поновлення порушення прав позивача.
Щодо застосування наслідків ухилення від участі в експертизі, передбачених ч.4 ст. 102 Господарського процесуального кодексу України, то оскільки у позові відмовлено з підстав того, що позивач не є стороною спірного договору і ним обрано невірний спосіб захисту порушеного права, встановлення обставин, для з'ясування яких призначалася експертиза, не має правового значення для вирішення даної справи по суті. За таких обставин відсутні підстави для застосування до відповідача наслідків ухилення від участі в експертизі, передбачених ч.4 ст. 102 Господарського процесуального кодексу України, оскільки відповідні процесуальні наслідки можуть бути застосовані лише за умови, що результати експертизи мають істотне значення для встановлення обставин, які входять до предмета доказування у справі.
Отже доводи щодо необхідності застосування до відповідача наслідків ухилення від участі в експертизі є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Колегія суддів також відхиляє посилання апелянта на неврахування висновків Верховного Суду, оскільки суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення дослідив правові позиції, викладені у постановах на які посилався позивача.
Так, у кожній із зазначених позивачем справ було заявлено вимоги про визначення порядку користування земельною ділянкою та про встановлення порядку користування житловим приміщенням, а не про розірвання договору, у зв'язку із чим, судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення, що, у свою чергу, свідчить про різний предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини. Отже правовідносини не є подібними правовідносинам у даній справі №922/4419/24 ані за предметом, підставами позову, ані за фактично-доказовою базою. Вказане виключає можливість застосування правових висновків, викладених у таких постановах Верховного Суду до спірних правовідносин.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суду апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 року).
Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги позивача вищенаведених висновків суду не спростовують та фактично зводяться до переоцінки обставин, встановлених місцевим судом, яким надана належна правова оцінка.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Теріас» задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Харківської області від 21.01.2026 року у справі №922/4419/24 підлягає залишенню без змін.
Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-79, 126, 129, 240, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Теріас» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 21.01.2026 року у справі №922/4419/24 залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено 26.03.2026 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя В.В. Россолов
Суддя О.І. Склярук