Постанова від 18.03.2026 по справі 364/404/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/3958/2026

Справа № 364/404/25

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 березня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , та апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_4 , на рішення Володарського районного суду Київської області, ухвалене у складі судді Ткаченка О.В. у смт. Володарка 20 жовтня 2025 року (повний текст рішення складено 24 жовтня 2025 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Володарської селищної ради Білоцерківського району Київської області, треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю «Ропа-Агросервіс», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області про витребування з чужого володіння земельної ділянки, зустрічним позовом ОСОБА_3 до Володарської селищної ради Білоцерківського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення сільської ради та державного акта,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом, просила витребувати на користь ОСОБА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, а також з чужого незаконного володіння Володарської селищної ради земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032 шляхом здійснення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності на неї за ОСОБА_1 , покласти на відповідача судові витрати.

Позов мотивувала тим, що 27 березня 2001 року Косівська сільська рада Володарського району Київської області на підставі свого рішення від 28 лютого 2001 року № 50 видала ОСОБА_1 державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 018994, який був зареєстрований у Книзі записів державних актів під № 245, об'єктом якого є земельна ділянка пл. 4,10 га. на території Косівської сільської ради, і яка була передана ОСОБА_1 для ведення сільськогосподарського виробництва.

15 січня 2015 року ОСОБА_1 уклала з ТОВ «Ропа-Агросервіс» договір оренди землі б/н на 10 років.

В межах розроблення технічної документації земельній ділянці був присвоєний кадастровий номер 3221683200:04:004:0019, і згідно з актом, складеним між представником землевпорядної організації, власниками суміжних земельних ділянок та позивачем відбулась прийомка-передача межових знаків на зберігання останній.

26 лютого 2018 року рішенням Володарського районного суду Київської області по справі № 364/315/17 договір оренди землі від 15 січня 2015 року було визнано недійсним, скасовано його державну реєстрацію, зобов'язано ТОВ «Ропа-Агросервіс» усунути перешкоди в користуванні позивачці її земельною ділянкою.

05 грудня 2024 року з метою отримання відомостей про земельну ділянку позивачем був здійснений відповідний запит до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за результатами якого було встановлено відсутність будь-яких записів відносно належної їй земельної ділянки. В подальшому ОСОБА_1 було з'ясовано, що відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 набули статусу архівних 16 липня 2019 року в зв'язку з поділом, внаслідок чого утворилися земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, 3221683200:04:004:0032.

Зокрема, земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030 були зареєстровані як об'єкти нерухомого майна 06 серпня та 07 серпня 2019 року, а вже 22 серпня 2019 року відносно цих земельних ділянок було зареєстровано право приватної власності за ОСОБА_3 відповідно до договору купівлі-продажу, і в подальшому ці земельні ділянки стали предметом договору оренди, укладеного 17 січня 2022 року ОСОБА_3 і ТОВ «Ропа-Агросервіс» строком на 25 років, а земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032 набула державної форми власності, записи про яку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні.

Відповідно до Інформації з Державного земельного кадастру поділ належної позивачу земельної ділянки виконав інженер-землевпорядник ФОП ОСОБА_7 , який надав копію проекту землеустрою, виготовленого на замовлення ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які дозвіл на розроблення такого проекту землеустрою отримали від ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області на підставі наказів від 07 червня 2019 року.

З вищезазначеними фактичними обставинами справи у їх сукупності позивач не погоджується, оскільки жодних цивільно-правових угод після 15 січня 2015 року, предметом яких була б належна їй земельна ділянка, вона не укладала, заяв про поділ земельної ділянки не подавала. Про своє порушене право позивач дізналась в проміжку часу з грудня 2024 року по травень 2025 року.

В травні 2025 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, просив визнати недійсним та скасувати рішення Косівської сільської ради Володарського району Київської області від 28 лютого 2001 року № 50 в частині надання ОСОБА_1 в приватну власність земельної ділянки, визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ від 27 березня 2001 року, виданий на ім'я ОСОБА_1 на земельну ділянку пл. 4,10 га. із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області, стягнути на свою користь судові витрати.

Зустрічний позов мотивував тим, що у 2001 році Косівська сільська рада передала ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку пл. 4,10 га. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, якій у 2017 році було присвоєно кадастровий номер 3221683200:04:004:0019. У 2019 році земельну ділянку було поділено на три земельні ділянки, одна із яких, з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032 пл. 0,5282 га., розташована майже повністю в межах прибережної захисної смуги ставка на річці Коса, який є незамкненою природною водоймою, а отже земельна ділянка, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , взагалі не могла бути надана ані у колективну власність юридичній особі, ані у приватну власність фізичній особі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тому наявні достатні правові підстави для визнання недійсним рішення Косівської сільської ради Володарського району Київської області від 28 лютого 2001 року № 50 та державного акта на право приватної власності на землю від 27 березня 2001 року, виданого ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку.

При цьому дійсне та не припинене право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030 порушує право ОСОБА_3 на вільне володіння, користування та розпорядження ними.

Рішенням Володарського районного суду Київської області від 20 жовтня 2025 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Позивач ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Володарського районного суду Київської області від 20 жовтня 2025 року в частині відмови у витребуванні з чужого незаконного володіння земельних ділянок на користь ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити її позов у повному обсязі, покласти на відповідачів судові витрати.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що подала до суду такий обсяг відомостей, на підставі яких можна встановити в повній мірі обставини справи та дійти висновків, що входять в предмет доказування, на її користь.

Повторно зазначала фактичні обставини справи, зазначені в тексті позовної заяви. Вважала, що суд першої інстанції, в порушення вимог ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України не виконав завдання цивільного судочинства та не вирішив цивільний спір.

Зазначала, що згідно з обумовленими фактичними обставинами справи, застосуванню підлягає п. 3 ч. 2 ст. 388 ЦК України, водночас суд першої інстанції всупереч вимог ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин не врахував релевантні до них висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а саме в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц, в постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17.

Вказувала, що поза увагою суду першої інстанції залишились посилання позивача про те, що накази ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області № 10-3495/15-19-сг від 07 червня 2019 року, № 10-3496/15-19-сг від 07 червня 2019 року про надання третім особам ОСОБА_8 і Валюх дозволів на розробку проектів землеустрою, договори купівлі-продажу земельних ділянок від 22 серпня 2019 року, укладені відповідачем ОСОБА_3 та третіми особами, а також договори оренди, укладені 17 січня 2022 року між афілійованими особами ОСОБА_3 та ТОВ «Ропа-Агросервіс», є незаконними, натомість, суд першої інстанції помилково виснував, що позивачем не доведено неправомірність набуття відповідачами права власності на спірні земельні ділянки.

Посилалася на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 щодо ефективного способу захисту права власника з дотриманням вимог ст. 387, 388 ЦК України.

Зазначала, що відповідно до правового висновку Верховного Суду України у постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння незалежно від заперечень відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Вважала, що оскаржуване рішення судом першої інстанції ухвалене не у відповідності із нормами матеріального права, позивачем були доведені та не спростовані обставини справи, що входять в предмет доказування, на користь задоволення її позовних вимог.

Повідомляла про понесені нею судові витрати на правничу допомогу під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції у сукупному розмірі 105051,88 грн.

Відповідач (позивач за зустрічним позовом) ОСОБА_3 у особі представника ОСОБА_4 , також не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати частково рішення Володарського районного суду Київської області від 20 жовтня 2025 року і ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким задовольнити вимоги зустрічного позову.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, повторно наводив фактичні обставини справи, наводив зміст ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ч. 1 ст. 22, ст. 23 ЗК України 1990 року, п. 1.12 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах № 43 від 04 травня 1999 року.

Вказував, що з огляду на те, що складання державного акту на право приватної власності на землю проводиться виключно після перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки, а державний акт виготовлений, підписаний та зареєстрований, тому настали всі юридичні факти для виникнення права власності землею у відповідача за зустрічним позовом.

Тобто, у ОСОБА_1 з 27 березня 2001 року (дата видачі державного акту) виникло право власності на земельну ділянку п. 4,10 га. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області, якій згодом було присвоєно кадастровий номер 3221683200:04:004:0019, а в подальшому поділено на три земельні ділянки.

Наводив зміст абз. 2 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вказував, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що дійсне та не припинене право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку пл. 4,10 га. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, частина якої є обмежено оборотоздатною і не може перебувати у приватній власності, порушує право ОСОБА_3 на вільне володіння. користування та розпорядження земельними ділянками з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0030 та 3221683200:04:004:0031.

Щодо підстав недійсності рішення сільської ради та державного акта, наводив зміст п. 2 розділу VІІ Закону України «Про Державний земельний кадастр», ч. 1 ст. 50 Закону України «Про землеустрій», ст. 79-1, 140 ЗК України, вказував, що якщо право власності на земельну ділянку виникло до 2004 року без присвоєння кадастрового номера, то ця ділянка вважається сформованою та може бути об'єктом цивільних прав після її державної реєстрації у Державному земельному кадастрі. При цьому поділ земельної ділянки не призводить до припинення права власності, а лише до формування нових ділянок у її межах.

Наводив зміст ч. 2, 3 ст. 5 ЦК України, ч. 3 ст. 13 Закону України «Про власність», ч. 1, 2 ст. 178 ЦК України, п. «ґ» ч. 4 ст. 83, п. «д» ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 59, ч. 2 ст. 60 ЗК України, ст. 4, ч. 2, 3 ст. 88 ВК України, підсумовував, що землі водного фонду, зокрема прибережні захисні смуги, є обмежено оборотоздатними об'єктами, тобто є такими, що не можуть перебувати у приватній власності, крім наведених винятків.

Посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року в справі № 372/1684/14-ц щодо встановлення прибережної захисної смуги та її нормативних розмірів, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц про те, що як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов.

Наводив зміст ст. 16, 391, 21, 393 ЦК України, ч. 3 ст. 152, ч. 1 ст. 155 ЗК України, правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, в постановах Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 278/3198/20 та від 10 жовтня 2018 року у справі № 362/884/16-ц про те, що у спорах, пов'язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Наводив зміст ст. 3, ч. 1 ст. 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр України», п. 12 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 357/10824/19 про те, що інформація регіонального офісу водних ресурсів річки Рось Державного агентства водних ресурсів України є належними, допустимими та достатніми доказами розташування земельної ділянки в межах земель водного фонду.

Зазначав, що оскільки земельна ділянка, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , розташована в межах прибережної захисної смуги ставка на річці Коса, відносилася до земель водного фонду, слід дійти висновку, що ця земельна ділянка взагалі не могла бути надана ані у колективну власність юридичній особі, ані у приватну власність фізичній особі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому наявні достатні правові підстави для визнання недійсним рішення Косівської сільської ради Володарського району Київської області від 28 лютого 2001 року № 50 та державного акта на право приватної власності на землю серія ІІІ-КВ № 018994 від 27 березня 2001 року.

Від позивача ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , у якій позивач просила апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні його зустрічного позову - без змін.

Підтримувала висновки суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, вказувала, що зміст апеляційної скарги ОСОБА_3 дублює зміст його зустрічного позову, який є завідомо безпідставним, в якому немає предмета спору або такий має завідомо штучний характер, а представник ОСОБА_3 , подаючи до суду цей зустрічний позов, зловживав правами та продовжує робити це шляхом подання апеляційної скарги.

На користь законності прийнятого Косівською сільською радою оскаржуваного рішення та виданого оскаржуваного державного акту зазначала, що порушень нею процедури відведення у приватну власність у 2001 році земельних ділянок не було, адже ч. 4 ст. 2 ЗК України в редакції 1999 року було визнано, що віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх в користування. Тобто, передачі земель у приватну власність громадянам мала передувати процедура віднесення таких земель до відповідної категорії, яка з огляду на зміст прийнятого сільською радою рішення та виданого на його підставі державного акта була дотримана. Так, згідно з оскаржуваними рішенням і державним актом Косівська сільська рада у 2001 році надала громадянам у приватну власність поділені землі колективної власності - землі, що належали колгоспам та/або іншим сільськогосподарським підприємствам, які передавалися їхнім працівникам у вигляді паїв для ведення ними сільськогосподарського виробництва. Тому орган місцевого самоврядування у 2001 році оскаржуваним рішенням надав громадянам, а не лише ОСОБА_1 , у приватну власність землі, віднесені до сільськогосподарських.

Вказувала, що доводи ОСОБА_3 з посиланням на докази, здобуті у 2025 році про перебування частини земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги руслового ставка не заслуговують на увагу, оскільки не можуть свідчити, що такий водний об'єкт у 2001 році був наділений природою такими ж технічними характеристиками як і на сьогодення, отже, такі докази не підтверджують обставину про те, що земельна ділянка пл. 4,10 га. на території Косівської сільської ради, яка була передана органом місцевого самоврядування ОСОБА_1 для ведення сільськогосподарського виробництва у 2001 році, знаходилась в межах земель водного фонду.

Вказувала, що в цілому ініційований ОСОБА_3 предмет спору фактично стосується подій 2001 року, його зустрічний позов, пред'явлений у 2025 році, по визначенню (встановленню) через 24 роки після передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам, до якої категорії земель відносилась належна ОСОБА_1 земельна ділянка, не відповідає принципу «належного врядування».

Від відповідача ОСОБА_3 у особі представника ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , у якій відповідач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 , а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині залишити без змін.

Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року в справі № 404/6483/17, згідно яких належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував накладення земельних ділянок, може бути висновок земельно-технічної експертизи, після якого суд вирішує наявність чи відсутність порушених речових прав позивача на земельну ділянку, та аналогічні правові висновки, викладені в постанові від 28 травня 2025 року у справі № 28 травня 2025 року у справі № 357/7006/24, від 04 грудня 2022 року у справі № 619/2766/19.

Погоджувався з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову, вважаючи їх законними та обґрунтованими.

Щодо спростування доводів апеляційної скарги, вказував, що ОСОБА_1 не надала суду доказів державної реєстрації у Державному земельному кадастрі відомостей про земельну ділянку пл. 4,1 га., що належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 018994 від 27 березня 2001 року, з присвоєнням їй саме кадастрового номеру 3221683200:04:004:0019. Крім цього, ОСОБА_1 не надала суду належних, допустимих, достатніх доказів накладення земельних ділянок з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, 3221683200:04:004:0032 на земельну ділянку пл. 3221683200:04:004:0019, що належить ОСОБА_1 , на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 018994 від 27 березня 2001 року.

Звертав увагу, що ОСОБА_1 просить витребувати з володіння ОСОБА_3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, проте ТОВ «Ропа-Агросервіс» є володільцем та користувачем вказаних земельних ділянок, і спір безпосередньо стосується прав та обов'язків ТОВ «Ропа-Агросервіс» щодо володіння та користування ним земельними ділянками, разом із цим, ТОВ «Ропа-Агросервіс» залучено до участі в справі в якості третьої особи, а не відповідача, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні первісного позову, і подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 18 травня 2023 року у справі № 397/497/21, від 25 вересня 2023 року у справі № 692/864/19.

Вказував, що ОСОБА_1 просила стягнути на свою користь судові витрати, понесені нею в суді апеляційної інстанції, в розмірі 20000 грн., проте відповідно до додаткової угоди № 3 від 29 жовтня 2025 року розмір правничої допомоги складає 20000 грн. за підготовку та подання апеляційної скарги, а також за підготовку інших процесуальних документів. Водночас, доказів підготовки інших процесуальних документів суду надано не було.

Від Володарської селищної ради надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , у якому Володарська селищна рада просила у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , заявлених до ради, відмовити та не покладати на неї тягар судових витрат.

Пояснювала, що в період з 01 січня 2013 року відповідно до Закону України від 06 вересня 2012 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» розпорядником земельної ділянки з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 був центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин - Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр). Тому Косівська сільська рада Володарського району не могла володіти інформацією про державну реєстрацію земельної ділянки пл. 4,10 га. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області та про те, що в подальшому на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від 2019 року, розробленого ФОП ОСОБА_7 , земельну ділянку було поділено на три земельні ділянки.

Звертала увагу, що ОСОБА_1 залучено Володарську селищну раду як співвідповідача, хоча по змісту позовної заяви не вказано, які права позивача порушено саме Володарською селищною радою (Косівською сільською радою). Відповідно до інформації ДЗК форма власності земельної ділянки з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032 зазначена як державна власність і станом на день подачі відзиву не передана до комунальної власності.

Вказувала, що безпідставне залучення Володарської селищної ради як відповідача і як наслідок стягнення судового збору та інших судових витрат може завдати значних збитків місцевому бюджету, тим самим порушуючи інтереси громадян.

Посилалася на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 12 вересня 2020 року у справі № 761/42332/17, від 11 жовтня 2019 року у справі № 812/1408/16, від 19 грудня 2022 року у справі № 359/3951/17, Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 06 березня 2025 року у справі № 755/14995/18, зазначала, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

Також від Володарської селищної ради надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , у якій Володарська селищна рада просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Наводила зміст ст. 19, 144 Конституції України, ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 6, 17, 23 ЗК України 2002 року, пояснювала, що відповідно до рішення Косівської сільської ради від 28 лютого 2001 року № 50 ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 018994. Тобто Косівська сільська рада діяла в межах та спосіб, визначених законодавством України, чинним на момент прийняття рішення.

Вказувала, що на момент виникнення права власності у ОСОБА_9 та ОСОБА_6 земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 вже належала на праві власності ОСОБА_1 , яка мала відповідний правовстановлюючий документ, і хоча це право не було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав, воно існувало на підставі державного акта серії ІІІ-КВ № 018994. Спірне рішення Косівської сільської ради та державний акт були ухвалені й видані понад 24 роки тому, за цей період вони не оскаржувалися та не визнавалися недійсними у встановленому законом порядку, тому визнання недійсним рішення Косівської сільської ради суперечитиме принципу правової визначеності.

Вважала некоректним формулювання позовних вимог про визнання недійсним та скасування рішення в частині надання ОСОБА_1 в приватну власність земельної ділянки, оскільки з аналізу змісту зазначеного рішення вбачається, що в його основній частині не міститься положень, які прямо встановлюють або підтверджують виникнення у ОСОБА_1 права приватної власності на земельну ділянку.

Звертала увагу, що апелянтом не вказано жодних правових норм, чинних на момент оскаржуваного рішення, які були порушені Косівською сільською радою при його прийнятті. Крім того, згідно технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 , розробленої у 2017 році, обмеження у використанні земель та додержання режиму, в тому числі водоохоронних зон, прибережних захисних смуг тощо відсутні. Тобто жодних доказів очевидної незаконності чи зловживання при прийнятті рішення Косівської сільської ради або видачі державного акта апелянтом не надано.

Наголошувала, що ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній скарзі ОСОБА_3 не вказав на законність поділу земельної ділянки, ні на підстави - волевиявлення власника ОСОБА_1 на поділ.

Також не зазначено, що ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київської області вживалися дії щодо примусового вилучення земельної ділянки, яке могло б бути обґрунтованим законодавчо. У матеріалах справи є підтвердження того, що Держгеокадастр володів інформацією про наявність права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019, однак ці дані не стали підставою для розгляду питання законності поділу цієї земельної ділянки на нові три ділянки.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_3 не підлягає до задоволення, а апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону в повній мірі не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Косівської сільської ради від 28 лютого 2001 року № 50, згідно поданих заяв громадян на виготовлення державних актів на право приватної власності на землю, надано земельні ділянки громадянам в приватну власність за номерами ділянок згідно проведеного жеребкування, відповідно до додатку № 1; Володарському регіональному земельно-кадастровому бюро доручено виготовити державні акти на право приватної власності на землю (а. с. 144 - 147 т. 1).

27 березня 2001 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 018994 на підставі рішення Косівської сільської ради від 28 лютого 2001 року № 50, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 245, яким посвідчено право власності на земельну ділянку пл. 4,10 га. для ведення сільськогосподарського виробництва на території Косівської сільської ради (а. с. 25 т. 1).

Рішенням Володарського районного суду Київської області від 26 лютого 2018 року в справі № 364/315/17 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Ропа-Агросервіс» про визнання договору недійсним та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою (копія знаходиться на а. с. 16 - 19 т. 1), позов задоволено, визнано недійсним договір оренди землі від 15 січня 2015 року б/н, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Ропа-Агросервіс» щодо земельної ділянки, кадастровий номер 3221683200:04:004:0019 площею 4,10 га із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області. Скасовано державну реєстрацію договору оренди землі від 15 січня 2015 року б/н, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Ропа-Агросервіс» щодо земельної ділянки, кадастровий номер 3221683200:04:004:0019 площею 4,10 га із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області (номер запису про державну реєстрацію 18582608 від 03 січня 2017 року). Зобов'язано ТОВ «Ропа-Агросервіс» усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою, кадастровий номер 3221683200:04:004:0019 площею 4,10 га із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області та належить їй на праві приватної власності згідно з державним актом серії ІІІ-КВ, виданим 27 березня 2001 року Косівською сільською радою на підставі рішення цієї сільради від 28 лютого 2001 року № 50, зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 245, шляхом звільнення цієї земельної ділянки та надання до неї вільного доступу ОСОБА_1 .

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 11 травня 2018 року право оренди ТОВ «Ропа-Агросервіс» щодо земельної ділянки, кадастровий номер 3221683200:04:004:0019 площею 4,10 га. за договором від 15 січня 2015 року, скасовано на підставі рішення суду у справі № 364/315/17 (а. с. 40 т. 1).

У 2017 році ТОВ «Експертцентр» на замовлення ОСОБА_1 розроблено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва за адресою на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області (а. с. 21 - 39 т. 1). У технічній документації зазначено про відсутність обмежень та обтяжень земельної ділянки.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 05 грудня 2024 року, відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 у реєстрі відсутні (а. с. 41 зворот т. 1).

Листом Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області від 24 грудня 2024 року на адвокатський запит повідомлено, що відповідно до програмного забезпечення ведення ДЗК на даний час земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 пл. 4,1334 га. знаходяться в архівному шарі ДЗК (а. с. 42 т. 1). Листом Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області від 01 січня 2025 року на адвокатський запит повідомлено, що згідно Національної кадастрової системи ДЗК відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 набули статусу архівних 16 липня 2019 року в зв'язку з поділом, в зв'язку з чим утворилися земельні ділянки з 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, 3221683200:04:004:0032 (а. с. 47 т. 1).

Наказами Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 07 червня 2019 року № 10-3495/15-19-сг, № 10-3496/15-19-сг надано ОСОБА_5 та ОСОБА_6 дозволи на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2 га. із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (а. с. 60 т. 1).

В 2019 році ФОП ОСОБА_7 на замовлення ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та на підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 07 червня 2019 року № 10-3495/15-19-сг, № 10-3496/15-19-сг розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Косівської сільської ради (а. с. 52 - 92 т. 1).

У зведеному плані меж земельних ділянок у складі проекту землеустрою відображено, що земельна ділянка пл. 0,5282 га., яка залишається у державній власності, перебуває в межах прибережної захисної смуги шириною 50 м. (а. с. 71 т. 1).

Листом ПП «Землевпорядний центр АО» від 11 квітня 2025 року на запит ОСОБА_1 повідомлено, що поворотні точки меж земельних ділянок з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, 3221683200:04:004:0032 накладаються на межі земельної ділянки з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 (а. с. 50 зворот т. 1).

22 серпня 2019 року ОСОБА_6 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Володарського районного нотаріального округу Київської області Бабак В.С. та зареєстрований за № 564, на підставі якого на користь ОСОБА_3 було відчужено земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0030. У договорі зазначено, що земельна ділянка отримана власником згідно витягу з ДЗК № НВ-3215846462019, виданого 26 липня 2008 року, та наказу «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» № 10-5006/15-19-сг, виданого 26 липня 2019 року Головним Управлінням Держгеокадастру у Київській області (а. с. 172 - 173 т. 1).

22 серпня 2019 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Володарського районного нотаріального округу Київської області Бабак В.С. та зареєстрований за № 569, на підставі якого на користь ОСОБА_3 було відчужено земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0031. У договорі зазначено, що земельна ділянка отримана власником згідно витягу з ДЗК № НВ-3215846522019, виданого 16 липня 2008 року, та наказу «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» № 10-5008/15-19-сг, виданого 26 липня 2019 року Головним Управлінням Держгеокадастру у Київській області (а. с. 175 - 176 т. 1).

Згідно Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 20 грудня 2024 року, а також згідно реєстру нерухомості, право власності на земельні ділянки з кадастровим номером 3221683200:04:004:0030 пл. 1,8026 га. та з кадастровим номером 3221683200:04:004:0031 пл. 1,8026 га. зареєстровано за ОСОБА_3 22 серпня 2019 року на підставі договорів купівлі-продажу від 22 серпня 2019 року, та зазначені земельні ділянки знаходиться у оренді ТОВ «Ропа-Агросервіс» з 17 січня 2022 року (а. с. 43 - 44, 48 - 49 т. 1).

Згідно Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 20 грудня 2024 року, земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032 пл. 0,5282 га. знаходиться у державній власності та на неї встановлено обмеження - прибережна захисна смуга вздовж річок, навколо водойм та на островах, відомості про суб'єкта речового права в державному реєстрі прав відсутні (а. с. 45 т. 1).

Листом Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось Державного агентства водних ресурсів України від 20 травня 2025 року на адвокатський запит повідомлено, що представником РОВР річки Рось за участю сертифікованого інженера землевпорядника 13 травня 2025 року проведено обстеження земельної ділянки з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032, що знаходиться на території Володарської територіальної громади, та виконано топографо-геодезичні роботи. З даною земельною ділянкою межує русловий ставок № 22 (10), що розташований в руслі р. Коса лівої притоки р. Рось. Проведеними топографо-геодезичними роботами встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032 майже повністю розташована в прибережній захисній смузі ставка № 22. РОВР річки Рось до 27 березня 2001 року не надавалося погодження на передачу ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки пл. 4,1 га. із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області (а. с. 149 т. 1).

Листом Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось Державного агентства водних ресурсів України від 28 травня 2025 року на адвокатський запит повідомлено, що Положення про Білоцерківське управління меліоративних систем водного господарства, яке перереєстроване розпорядженням № 245 від 14 липня 1997 року голови Білоцерківської РДА та Положення про Білоцерківське управління меліоративних систем водного господарства, що затверджене 07 травня 2001 року Київським облводгоспом, не передбачав повноважень Білоцерківського управління меліоративних систем водного господарства (правонаступник - РОВР річки Рось) щодо погодження передачі земельних ділянок у приватну власність (а. с. 91 т. 2).

Додатком до листа Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось Державного агентства водних ресурсів України від 28 травня 2025 року є копія паспорту водного об'єкта ставка № 10 від 23 лютого 2016 року (а. с. 92 - 95 т. 2).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Звертаючись до суду із зустрічним позовом про визнання недійсними рішення сільської ради та державного акта, ОСОБА_3 посилався на те, що оскільки земельна ділянка, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , розташована в межах прибережної захисної смуги ставка на р. Коса, отже відносилася до земель водного фонду, ця земельна ділянка взагалі не могла бути надана у приватну власність ОСОБА_1 , а тому наявні достатні правові підстави для визнання недійсним рішення Косівської сільської ради Володарського району Київської області від 28 лютого 2001 року № 50 та державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 018994 від 27 березня 2001 року.

Відмовляючи ОСОБА_3 у зустрічному позові, суд першої інстанції виходив із відсутності порушеного права ОСОБА_3 , оскільки на підтвердження свого порушеного права при передачі земельної ділянки ОСОБА_1 ОСОБА_3 належних доказів не надав.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками, враховуючи таке.

Відповідно до ст. 19, 144 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до ст. 6, 17 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безплатно. Передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин належить до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад.

Згідно ч. 1 ст. 22 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Відповідно до ст. 23 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Апеляційний суд враховує, що на момент виникнення права власності у ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , у яких ОСОБА_3 придбав земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019, яка в подальшому була розподілена на три спірні земельні ділянки, вже належала на праві власності ОСОБА_1 на підставі державного акту серії ІІІ-КВ № 018994, і це право на час реєстрації права власності на земельні ділянки за відповідачами не було припинено або оспорено в установленому законом порядку.

Наведені обставини визнаються самим позивачем за зустрічним позовом, який вказує в апеляційній скарзі, що у ОСОБА_1 з дати видачі державного акту 27 березня 2001 року виникло право власності на земельну ділянку пл. 4,10 га. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Косівської сільської ради Володарського району Київської області, якій згодом було присвоєно кадастровий номер 3221683200:04:004:0019, а в подальшому поділено на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, 3221683200:04:004:0032.

Відповідно до ч. 2 ст. 79-1 ЗК України формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок.

Частиною 1 ст. 56 Закону України «Про землеустрій» передбачено, що технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок розробляється за рішенням власників земельних ділянок за згодою заставодержателів, користувачів земельних ділянок.

Водночас, ні у позовній заяві, ні в апеляційній скарзі ОСОБА_3 не вказується про добровільне волевиявлення ОСОБА_1 щодо поділу та відчуження належної їй земельної ділянки, і не зазначається підстав примусового вилучення земельної ділянки у ОСОБА_1 , або що таке примусове вилучення відбулося.

Так, листом Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області від 24 грудня 2024 року на адвокатський запит повідомлено, що відповідно до програмного забезпечення ведення ДЗК на даний час земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 пл. 4,1334 га. знаходяться в архівному шарі ДЗК (а. с. 42 т. 1). Листом Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області від 01 січня 2025 року на адвокатський запит повідомлено, що згідно Національної кадастрової системи ДЗК відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 набули статусу архівних 16 липня 2019 року в зв'язку з поділом, в зв'язку з чим утворилися земельні ділянки з 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, 3221683200:04:004:0032 (а. с. 47 т. 1).

Наведене дає підстави для висновку, що Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області володіло інформацією про наявність права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019, однак ОСОБА_3 у позові не посилався на вжиття ГУ Держгеокадастром у м. Києві та Київській області дій щодо поділу належної позивачу земельної ділянки, яке за відсутності відповідного рішення ОСОБА_1 могло б бути обґрунтованим законодавчо, і матеріали справи доказів щодо таких дій не містять.

З огляду на встановлені обставини пріоритетності набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку перед ОСОБА_3 , а також оскільки уповноваженим державним органом не оскаржувалось в судовому порядку право власності ОСОБА_1 з підстав порушення земельного та водного законодавства, і земельна ділянка не була витребувана на користь держави, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що дійсне та не припинене право ОСОБА_1 на земельну ділянку пл. 4,10 га. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, частина якої є обмежено обороноздатною і не може перебувати у приватній власності, оскільки відноситься до земель водного фонду, порушує право ОСОБА_3 на вільне володіння, користування та розпорядження належними йому земельними ділянками.

Апеляційний суд відхиляє посилання ОСОБА_3 у апеляційній скарзі на постанову Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 357/10824/19 за позовом прокурора в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, про визнання недійсним наказу, розпорядження та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, у якій Верховний Суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився з оцінкою доказів, у тому числі інформації регіонального офісу водних ресурсів річки Рось Державного агентства водних ресурсів України та картографічних матеріалів, на підтвердження того, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду.

Так, будь-яких висновків щодо застосування відповідних норм права Верховним Судом, які б підлягали врахуванню відповідно до положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України, у процитованій ОСОБА_3 частині постанови від 02 лютого 2022 року у справі № 357/10824/19 викладено не було.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Оскаржуване судове рішення не суперечить постанові Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 357/10824/19, а встановлені судами у цій справі фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Посилання ОСОБА_3 у апеляційній скарзі на інші постанови Верховного Суду у неподібних правовідносинах чи у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом апеляційного перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Апеляційний суд також погоджується з доречними доводами Володарської селищної ради у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , що останнім заявлені вимоги про визнання недійсним та скасування рішення сільської ради в частині надання ОСОБА_1 в приватну власність земельної ділянки, хоча з аналізу змісту рішення вбачається, що вказане рішення не містить пунктів, якими надано земельну ділянку у власність конкретній особі, тому вимога про скасування рішення в цій частині є необґрунтованою.

За даних обставин, не знайшли свого підтвердження та відхиляються доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині відмови в зустрічному позові, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши всі доводи сторін, дослідивши та надавши правову оцінку всім зібраним у справі доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справах доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, про відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачами приватного (цивільного) права (інтересу) позивача, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Разом із тим, апеляційний суд не може погодитися з висновками суду першої інстанції при відмові у первісному позові про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки, про те, що позивачем не доведено неправомірність набуття відповідачами права власності на спірні земельні ділянки, і в позові належить відмовити в зв'язку з його безпідставністю, враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Аналогічні положення щодо непорушності права власності передбачені ст. 321 ЦК України.

Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 158 ЗК України, виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб.

Згідно із ч. 1ст. 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Дійшовши висновку, що позивачем не доведено неправомірність набуття права власності ОСОБА_3 та державою власності на спірні земельні ділянки, тому витребування земельних ділянок з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0032, 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, на користь ОСОБА_1 , відсутні, суд першої інстанції залишив поза увагою, що згідно матеріалів проекту землеустрою за 2019 рік земельні ділянки, які надавались у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а також земельна ділянка, яка залишилась у державній власності, знаходяться в масиві земельної ділянки з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 пл. 4,1334 га., належній ОСОБА_1 .

Доводи ОСОБА_3 у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , що позивач не надала суду належних, допустимих, достатніх доказів накладення земельних ділянок з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, 3221683200:04:004:0032 на земельну ділянку пл. 3221683200:04:004:0019, що належить ОСОБА_1 , на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 018994 від 27 березня 2001 року, спростовуються не лише вищенаведеними матеріалами проекту землеустрою, а й листом ПП «Землевпорядний центр АО» від 11 квітня 2025 року, яким на запит ОСОБА_1 повідомлено, що поворотні точки меж земельних ділянок з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, 3221683200:04:004:0032 накладаються на межі земельної ділянки з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 (а. с. 50 зворот т. 1).

Оскільки жодних цивільно-правових угод, предметом яких була б земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 пл. 4,1334 га., ОСОБА_1 не укладала, заяв щодо поділу земельної ділянки до інженера-землевпорядника, яким розроблено проекти землеустрою ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , не подавала, слід дійти висновку, що зазначена земельна ділянка вибула із володіння ОСОБА_1 не з її волі, що залишилось поза увагою суду першої інстанції.

Суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що за чинності права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 пл. 4,1334 га. та відсутності рішення ОСОБА_1 про поділ цієї земельної ділянки, накази ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області № 10-3495/15-19-сг від 07 червня 2019 року та № 10-3495/16-19-сг від 07 червня 2019 року про надання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 дозволів на розробку проектів землеустрою, договори купівлі-продажу земельних ділянок від 22 серпня 2019 року № 564 та № 569, укладені ОСОБА_3 з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а також договори оренди, укладені 17 січня 2022 року ОСОБА_3 із ТОВ «Ропа-Агросервіс», не можуть вважатися законними.

Таким чином, поділ належної позивачу земельної ділянки, внаслідок чого утворились земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0032, 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030, та перехід права власності на кожну з них до інших осіб порушують право власності ОСОБА_1 , у захисті якого судом першої інстанції було безпідставно їй відмовлено.

За даних обставин висновки суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 є передчасними та помилковими, зроблені в результаті неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, таке судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 по суті, апеляційний суд виходить із того, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0019 пл. 4,1334 га. внаслідок поділу на три земельні ділянки та подальшого відчуження вибула з володіння позивача поза її волею, чим порушується її право власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) також вказала, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, а також Верховний Суд у постановах від 19 листопада 2025 року у справі № 381/1797/20, від 21 січня 2026 року у справі № 441/2352/20 та інших зазначав, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.

За таких обставин, в контексті обставин справи, що є предметом апеляційного перегляду, належним (правомірним) способом захисту є заявлений ОСОБА_1 віндикаційний позов про витребування земельних ділянок, що утворились в результаті поділу земельної ділянки, яка належить їй на праві власності.

Оскільки останнім набувачем земельних ділянок з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030 є відповідач ОСОБА_3 , зазначене майно підлягає витребуванню з його володіння на користь ОСОБА_1 , що буде відповідати принципу справедливості судового розгляду, забезпечить ефективний захист та відновлення порушених прав позивача, на захист якого вона звернулася до суду з даним позовом.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача як власника спірного майна захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Витребування спірних земельних ділянок у відповідача ОСОБА_3 відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті, оскільки за обставин даної справи витребування майна на користь позивача, яка набула його в передбаченому законом порядку, право власності якої ніким не оспорене і вважається чинним, є законним та пропорційним заходом, є виправданим, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, тому не є таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також ОСОБА_3 не позбавлений права на відшкодування за рахунок продавця майна збитків на підставі ст. 661 ЦК України, що відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі 753/11965/19, від 10 липня 2023 року в справі № 175/3416/16-ц, від 26 червня 2024 року у справі № 495/9088/18, від 03 грудня 2025 року у справі № 359/3378/16.

Разом із тим, заявляючи вимоги про витребування земельної ділянки з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032 з володіння Володарської селищної ради, позивачем залишено поза увагою, що зазначена земельна ділянка у володінні даного відповідача не перебуває.

Так, згідно Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 20 грудня 2024 року, земельна ділянка з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032 пл. 0,5282 га. знаходиться у державній власності, відомості про суб'єкта речового права в державному реєстрі прав відсутні (а. с. 45 т. 1).

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», право власності підлягає державній реєстрації.

Оскільки державної реєстрації права комунальної власності на спірну земельну ділянку проведено не було, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що така земельна ділянка в силу закону вважається комунальною власністю Володарської територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом.

Пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), від 07 грудня 2023 року у справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), від 13 грудня 2023 року у справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23), від 18 лютого 2026 року у справі № 202/3145/22 (провадження № 61-8427св25).

Встановлення належності відповідачів є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Тому пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи, стадії її розгляду або залучення такої особи (осіб) до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 932/163/21 (провадження № 61-6730св23)).

Враховуючи наведене, позов ОСОБА_1 до Володарської селищної ради Білоцерківського району Київської області задоволенню не підлягає, оскільки пред'явлений до неналежного відповідача, що не позбавляє позивача можливості звернутись для захисту свого права із позовом про витребування земельної ділянки сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 3221683200:04:004:0032 пл. 0,5282 га., до особи, яка має відповідати за цим позовом, а саме до державного органу, до повноважень якого віднесено розпорядження земельними ділянками, які перебувають у державній власності.

Крім того, апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог про здійснення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на земельні ділянки за ОСОБА_1 , оскільки ці позовні вимоги не відповідають належному способу захисту.

Якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21), постановах Верховного Суду від 14 січня 2026 року у справі № 761/10943/22 (провадження № 61-4441св25) від 25 лютого 2026 року у справі № 552/2491/22 (провадження № 61-5962св25) та інших).

З огляду на викладене апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування в цій частині, з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову, витребувавши на користь ОСОБА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030.

У решті позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає із наведених вище підстав.

В частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та не підлягає зміні чи скасуванню з підстав, зазначених у його апеляційній скарзі.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, про що позивач просила в апеляційній скарзі, апеляційний суд враховує, що у даній справі на підтвердження витрат на правничу допомогу ОСОБА_1 надано:

копію договору-доручення на надання правничої допомоги, укладеного нею 13 березня 2025 року з адвокатським бюро «Ольги Пєнязькової», за умовами якого гонорар адвокатського бюро погоджується за взаємною угодою сторін та оформляється додатковою угодою до цього договору;

копію додаткової угоди від 13 березня 2025 року до договору-доручення на надання правничої допомоги, згідно якого сторони дійшли згоди, що гонорар бюро за надання первісної консультації, вивчення та аналіз документів, які стосуються належної клієнту земельної ділянки та формування правової позиції щодо відновлення порушених прав клієнта щодо усіх складових права власності на земельну ділянку становить 7000 грн. Гонорар бюро, визначений у п. 1 даної додаткової угоди, сплачується клієнтом у день підписання даної додаткової угоди;

копію додаткової угоди від 17 березня 2025 року до договору-доручення на надання правничої допомоги, згідно якого сторони дійшли згоди, що гонорар бюро за проведення збору відомостей, підготовку та направлення необхідних запитів, підготовку та подання позовної заяви та представлення інтересів клієнта у суді першої інстанції складає 70000 грн., який сплачується клієнтом таким чином: 40000 грн. сплачуються клієнтом у день підписання даної додаткової угоди, 30000 грн. до 01 липня 2025 року включно;

копію додаткової угоди від 29 жовтня 2025 року до договору-доручення на надання правничої допомоги, згідно якого сторони дійшли згоди, що гонорар бюро за надання правничої допомоги, що включає підготовку та подання апеляційної скарги, інших процесуальних документів у разі необхідності, представництво інтересів клієнта в суді апеляційної інстанції складає 20000 грн., які сплачуються клієнтом у день підписання даної додаткової угоди;

копії прибуткових ордерів адвокатського бюро від 13 березня 2025 року на суму 7000 грн., від 17 березня 2025 року на суму 40000 грн., від 18 червня 2025 року на суму 30000 грн., від 29 жовтня 2025 року на суму 20000 грн.

Факти надання послуг правничої допомоги адвокатським бюро позивачу ОСОБА_1 у справі № 364/404/25 підтверджені матеріалами справи та встановлені судом.

Разом із тим, апеляційний суд враховує таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

У постанові Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21, зазначено, що:

«У випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин неподання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі; у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.

Обґрунтувань поважності причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі, заява представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 не містить (а. с. 1-3 виділених матеріалів). Таким чином, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні заяви представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про стягнення витрат на правову допомогу, оскільки зміст заяви не містить обґрунтування поважних причин неподання ним доказів, що підтверджують розмір судових витрат до закінчення судових дебатів у справі».

У постанові Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 757/33206/22-ц (провадження № 61-8292св24) зазначено, що: «тлумачення частини першої статті 246 ЦПК України та частини восьмої статті 141 ЦПК України дає підстави для висновку, що у випадку, якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин неподання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі. А у разі закінчення процесуального строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України (п'ять днів після ухвалення рішення суду), - також і поважні причини пропуску цього строку. За відсутності обґрунтування поважних причин строку подання таких доказів до закінчення судових дебатів у справі чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат. Натомість наслідком закінчення процесуального строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України, є залишення заяви без розгляду».

Отже, у даній справі докази, якими підтверджується розмір понесених позивачем судових витрат під час розгляду справи в суді першої інстанції у вигляді додаткових угод від 13 березня 2025 року та 17 березня 2025 року, прибуткових ордерів адвокатського бюро від 13 березня 2025 року на суму 7000 грн., від 17 березня 2025 року на суму 40000 грн., від 18 червня 2025 року на суму 30000 грн., існували станом на час ухвалення рішення суду першої інстанції 20 жовтня 2025 року, і позивач не була позбавлена об'єктивної можливості надати ці докази до закінчення судових дебатів, однак вказаною можливістю на свій розсуд не скористалася.

Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Оскільки позивачем не обґрунтовано поважність причин неподання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі, апеляційний суд відмовляє у стягненні витрат на правничу допомогу у частині витрат, на підтвердження яких стороною позивача надано вищезазначені додаткові угоди та прибуткові ордери.

Разом із тим, додаткова угода від 29 жовтня 2025 року та прибутковий ордер на підтвердження сплати позивачем 20000 грн. від 29 жовтня 2025 року на підтвердження витрат на правничу допомогу в апеляційному суді подано вчасно, а саме до закінчення судових дебатів, такі судові витрати підлягають розподілу між сторонами.

Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною другою статті 141 ЦПК України встановлено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто у ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, у постановах від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) та від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19).

Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації.

У статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19, та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю провадження, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правову допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited проти України»).

Згідно правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару). Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.

Апеляційний суд враховує, що наданий адвокатом обсяг послуг відповідає критерію реальності, а їх розмір є обґрунтованим, зважаючи на фактичне подання апеляційної скарги, складність справи та представництво адвокатом інтересів позивача у судовому засіданні.

Разом із тим, оскільки за наслідками апеляційного перегляду загальна частка задоволених вимог становить 2/3, розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України підлягає пропорційному зменшенню до 13333,33 грн.

Також позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2906,88 грн. за подання позову, 484,48 грн. за подання заяви про забезпечення позову, 4360,50 грн. за подання апеляційної скарги, разом 7751,86 грн., з яких з ОСОБА_3 підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 5167,91 грн. пропорційно до задоволення позовних вимог.

Крім того, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 пропорційно до задоволення позовних вимог підлягають стягненню поштові витрати в розмірі 110 грн. за направлення копії апеляційної скарги іншим учасникам справи, на підтвердження чого позивачем надано копії накладних Укрпошти.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_3 відмовлено, понесені відповідачем судові витрати у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання позовної заяви в розмірі 1937,92 грн. та апеляційної скарги в розмірі 2907 грн. покладаються на нього.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Рішення Володарського районного суду Київської області від 20 жовтня 2025 року в частині відмови в первісному позові ОСОБА_1 скасувати та прийняти в цій частині нову постанову.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Володарської селищної ради Білоцерківського району Київської області, треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю «Ропа-Агросервіс», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області про витребування з чужого володіння земельної ділянки задовольнити частково.

Витребувати на користь ОСОБА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221683200:04:004:0031, 3221683200:04:004:0030.

В решті позову ОСОБА_1 відмовити.

В іншій частині рішення Володарського районного суду Київської області від 20 жовтня 2025 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір у розмірі 5167,91 грн. та витрати на правничу допомогу в розмірі 13333,33 грн., поштові витрати в розмірі 110 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 23 березня 2026 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.