19 березня 2026 року
м. Київ
cправа № 905/238/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мамалуй О.О. - головуючий, Баранець О.М., Кролевець О.А.,
за участю секретаря судового засідання - Федорової О.В.,
за участю представників:
позивача: Грищенко І.В.
відповідача-1: не з?явилися,
відповідача-2: не з?явилися,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк»
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.12.2025
у складі колегії суддів: Гетьман Р.А. - головуючий, Склярук О.І., Хачатрян В.С.
та на рішення господарського суду Донецької області від 27.08.2025
суддя: Ніколаєва Л.В.
у справі № 905/238/23
за позовом акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк»
до 1.Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські промислові ресурси»,
2. ОСОБА_1,
про солідарне стягнення 3 374 029,20 грн,
Історія справи
1. Акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» (далі - АТ «Перший український міжнародний банк», АТ «ПУМБ», позивач) звернулося до господарського суду Донецької області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Українські промислові ресурси» (далі - ТОВ «Українські промислові ресурси», відповідач-1) та ОСОБА_1 (далі - відповідач-2) про солідарне стягнення заборгованості у сумі 3 374 029,20 грн.
2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням ТОВ «Українські промислові ресурси» зобов'язань з повернення суми кредиту за кредитним договором від 31.05.2012 № 12.5-381, який укладено між АТ «ПУМБ» та ТОВ «Українські промислові ресурси» та виконання зобов'язань, за яким забезпечено договором поруки від 31.05.2012 № 12.05-381/382/п, який укладено між АТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення та постанови судів попередніх інстанцій
3. Рішенням господарського суду Донецької області від 27.08.2025 у справі № 905/238/23, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 11.12.2025, відмовлено акціонерному товариству «Перший український міжнародний банк» у задоволенні позову.
4. Судові рішення мотивовані тим, що додаткові угоди до кредитного договору та додаткові угоди до договору поруки є нікчемними в силу ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», тому надані банком кошти не стосуються кредитного договору. А вимог про стягнення цих коштів на підставі ст. 1212 ЦК України, або на підставі 216 ЦК (наслідки нікчемного договору) позивачем не заявлено.
5. Суди вказують на те, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань місцезнаходженням відповідача-1 як на момент укладення кредитного договору від 31.05.2012 №12.5-381, так і на момент звернення позивача до суду та розгляду спору судом є: проспект Ілліча, буд. 83-а, м. Донецьк, 83000.
Податковою адресою ТОВ «Українські промислові ресурси» була та наразі залишається також тимчасово окупована територія м. Донецька.
6. Оскільки місто Донецьк відповідно до Указу Президента України від 07.02.2019 № 32/2019 входить до переліку районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, тому місто Донецьк є окупованою Російською Федерацією територією починаючи з 07.04.2014 в розумінні статті 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», суди дійшли висновку, що на відповідача-1 розповсюджуються особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території, визначені статтею 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме, правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абз. 2 ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України.
7. Судами попередніх інстанцій взято до уваги висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 26.09.2023 у справі № 913/527/21.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
8. Акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.12.2025 та на рішення господарського суду Донецької області від 27.08.2025 у справі № 905/238/23, в якій просить Суд скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги позивача.
9. Підставою касаційного оскарження позивач вказує п. 2 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.
10. Скаржник зазначає про наявність підстав для відступлення від висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 26.09.2023 у справі №913/527/21 відносно застосування абзацу другого ч. 2 ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» в редакції Закону від 01.07.2021 № 1618-IX, а саме: «правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.»
11. Позивач вказує на те, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі № 913/527/21 застосував абз. 2 ч. 2 ст. 13 Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», у редакції Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 01.07.2021 №1618-IX, який набрав чинності 21.11.2021. Тобто, Верховний Суд поширив, зворотню дію зазначеного Закону на кредитні правовідносини, зокрема щодо нікчемності додаткового договору від 22.04.2014 про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 20.04.2007 № 0420/03, які виникли до набрання чинності Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України».
12. Скаржник зазначає, що Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», в редакції від 15.04.2014, ст. 13 було викладено у такій редакції: «Особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території визначаються законом.»
Законом України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 01.07.2021 № 1618-IX (набрав чинності 21.11.2021) у ст. 13 Закону № 1207-VII внесені зміни, зокрема частину першу цієї статті викладено у новій редакції: «Здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. Правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України».
13. Також позивач вказує на те, що Закон України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України» (набрав чинності 21.11.2021), яким ухвалено нову редакцію ч. 2 ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», не містять застереження щодо дії цього Закону в часі. Отже, на сьогоднішній день відсутні правові підстави для застосування Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України» та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» в новій редакції, до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності, оскільки зазначеним Законом не передбачено право на його застосування до правочинів, які були укладені до набрання його чинності.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
14. Відзивів чи заперечень на касаційну скаргу не надходило.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
15. 31 травня 2012 року між ПАТ «Перший український міжнародний банк», правонаступником якого є АТ «Перший український міжнародний банк», як банком, та ТОВ «Українські промислові ресурси», як позичальником, укладений кредитний договір № 12.05-381, відповідно до якого банк зобов'язується надати позичальнику кредит у розмірі 2 200 000 доларів США, а позичальник зобов'язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити плату за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором (п. 1.1 кредитного договору).
16. Кредит надається позичальнику у вигляді поновлювальної кредитної лінії з щоденним лімітом кредитування відповідно до наведеного нижче графіку (п. 1.2 кредитного договору).
17. У статті 3 кредитного договору сторони передбачили умови надання кредиту.
18. Підпунктом 3.1.6 п. 3.1 кредитного договору передбачено, що цей договір укладено під відкладальною умовою. Обов'язок банку надати кредит позичальнику виникає виключно з моменту настання всіх нижче наведених умов, а також всіх умов, необхідних для прийняття банком розрахункового документу (п. 4.2 договору), зокрема укладення між банком та ОСОБА_1 угоди про забезпечення - договору поруки, в забезпечення виконання боргових зобов'язань за цим договором.
19. Відповідно до п. 6.1 кредитного договору позичальник зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі в день закінчення строку користування кредитом. Строк користування кредитом не може перевищувати 3 періодів користування кредитом, але в будь-якому разі позичальник зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі не пізніше 29.05.2015. Також у цьому пункті договору сторони передбачили графік повернення кредиту з зазначенням розміру та строків сплати.
20. У пункті 7.1 кредитного договору сторони узгодили, що за користування кредитом позичальник зобов'язаний сплатити банку відповідну плату в порядку і на умовах, обумовлених нижче, а саме: проценти за користування кредитом нараховуються банком за ставкою у розмірі 10 % річних (із розрахунку 360 днів на рік) (п. 7.2.1 кредитного договору); у випадку невиконання чи неналежного виконання/ненастання/недотримання з будь-яких підстав (в т.ч. форс-мажорного характеру) одного з зобов'язань/умов, встановлених п. 10.3.6.1 та п. 10.3.6.2 або зобов'язання/умов, встановленого п. 10.3.6.8 цього договору, незважаючи на положення п. 7.2.1 цього договору, процентна ставка за користування кредитом становить 11% річних (із розрахунку 360 днів на рік). Проценти за користування кредитом за ставкою, визначеною в цьому пункті договору, нараховуються у кожному випадку невиконання чи неналежного виконання/ненастання/недотримання одного з зобов'язань/умов, встановлених п. 10.3.6.1 та п. 10.3.6.2 або зобов'язання/умов, встановленого п.10.3.6.8 цього договору, починаючи з першого дня невиконання чи неналежного виконання/ненастання/недотримання зазначених зобов'язань/умов до тієї дати, коли зазначені порушені зобов'язання/умови будуть виконані/дотримані належним чином/настануть (пп. 7.2.1.1 п. 7.2.1 кредитного договору).
21. Цей договір набуває чинності з момент його підписання та дії до моменту виконання сторонами взятих на себе зобов'язань згідно цього договору в повному обсязі (п. 4.5 кредитного договору).
22. У подальшому між сторонами укладені додаткові угоди, якими вносились зміни до кредитного договору: від 31.05.2012 № 1, від 30.01.2013 б/н, від 21.05.2013 № 2, від 21.11.2013 № 3, від 23.12.2013 № 4, від 15.04.2014 № 5, від 19.05.2014 № 6, від 15.05.2015 № 7, від 21.04.2016 № 8, від 16.09.2016 № 9, від 09.02.2017 № 10, від 19.01.2018 № 11, від 09.01.2019 № 12, від 27.01.2020 № 13, від 29.04.2020 № 14, від 25.06.2020 № 15, від 04.09.2020 № 16, від 04.11.2020 № 17, від 29.01.2021 № 18, від 28.01.2022 № 19.
23. Так, додатковою угодою від 15.04.2014 № 5 викладено п. 10.3.6.8 ст. 10 «Права та обов'язки сторін» кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію п. 7.2.1 ст. 7 «Плата за кредит» кредитного договору за порушення позичальником зобов'язань, передбачених п. 10.3.6.8 кредитного договору з 01.02.2014 до моменту укладення цієї додаткової угоди; узгоджено не застосовувати дію п. 7.4.1 ст. 7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди.
24. Додатковою угодою від 19.05.2014 № 6 викладено термін «Період користування кредитом» кредитного договору у новій редакції; викладено ст. 1 «Предмет договору» у новій редакції; викладено п.п.3.1.4, 3.1.5 ст. 3 «Умови надання кредиту» кредитного договору у новій редакції; доповнено ст. 3 «Умови надання кредиту» кредитного договору п.п. 3.1.10, 3.1.11; викладено пп. 11, 14 п. 5.1 ст.5 «Несприятливі події та їх наслідки» кредитного договору в новій редакції; викладено п.6.1 ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; викладено п.7.2.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору у новій редакції; викладено п.п.10.3.6.1, 10.3.6.2, 10.3.6.7 ст.10 «Права та обов'язки сторін» кредитного договору в новій редакції; виключено п.п.10.3.6.10, 10.3.6.12, 10.3.6.13, 10.3.6.14, 10.3.6.17, 10.3.6.18 ст.10 «Права та обов'язки» сторін кредитного договору; доповнено ст.11 «Запевнення та гарантії» кредитного договору п.11.1.10; викладено п.12.4 ст.12 «Відповідальність сторін» кредитного договору в новій редакції; доповнено ст.12 «Відповідальність сторін» кредитного договору п.12.5.
25. Додатковою угодою від 15.05.2015 № 7 викладено ст. 1 «Предмет договору» в новій редакції; викладено п.п.3.1.4, 3.1.5, п.3.1.10 ст. 3 «Умови надання кредиту», п.11 п.5.1 ст.5 «Несприятливі події та їх наслідки», таблицю п.6.1.1 ст.6 «Строк кредитування», п.7.2.1.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору в новій редакції; доповнено ст.10 «Права та обов'язки сторін» кредитного договору п.10.3.6.10; викладено п.п.11.1.9, 11.1.10 ст.11 «Запевнення та гарантії» кредитного договору в новій редакції.
26. Додатковою угодою від 21.04.2016 № 8 викладено ст.1 «Предмет договору» кредитного договору в новій редакції; доповнено п. 2.1 ст. 2 «Цільове використання кредиту» кредитного договору пп.2.1.3, п.3.1 ст.3 «Умови надання кредиту» кредитного договору пп.3.1.12; викладено таблицю п.6.1.1 ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; викладено пп.7.2.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору, пп.9.8 ст.9 «Порядок та черговість виконання боргових зобов'язань» кредитного договору в новій редакції; виключено п.п.10.3.6.1, 10.3.6.2, 10.3.6.7, 10.3.6.10 ст.10 «Права та обов'язки сторін» кредитного договору; викладено пп.11.1.10 ст.11 «Запевнення та гарантії» кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію положень п.12.1 ст.12 «Відповідальність сторін» кредитного договору за невиконання позичальником своєчасного повернення кредиту згідно зі ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору з 25.12.2015 до моменту укладення цієї додаткової угоди; узгоджено не застосовувати дію положень п.12.1 ст.12 «Відповідальність сторін» кредитного договору з 12.11.2015 до моменту укладення цієї додаткової угоди.
27. Зокрема, за змістом п.п. 1.1, 1.2, 1.3 кредитного договору в редакції додаткової угоди від 21.04.2016 № 8 банк зобов'язується надати позичальнику мультивалютний кредит у розмірі, еквівалентному 34 898 507,54 грн, а позичальник зобов'язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити плату за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором. Кредит надається позичальнику у вигляді непоновлювальної кредитної лінії з цільовим призначенням відповідно до п. 2.1 цього договору та зменшується протягом дії цього договору у відповідну дату до відповідного розміру, в порядку та на умовах, зазначених в п. 6.1 цього договору.
28. З дня укладення додаткової угоди № 8 до цього договору, позичальник має право отримати частину кредиту в розмірі не більше 34 898 507,54 грн з цільовим призначенням відповідно до п. 2.1.3 цього договору. Зазначена частина кредиту надається позичальнику виключно в гривнях.
29. Підпунктом 2.1.3 п. 2.1 кредитного договору в редакції додаткової угоди від 21.04.2016 № 8 визначено, що позичальник зобов'язується використати кредит виключно за таким цільовим призначенням: з дати укладення додаткової угоди № 8 від 21.04.2016 до цього договору в сумі не більше 34 898 507,54 грн - на поповнення оборотного капіталу в межах статутних цілей діяльності позичальника, на здійснення якої позичальник має право відповідно до чинного законодавства України, і кредитування яких не заборонено чинним законодавством України та цим договором.
30. Додатковою угодою від 16.09.2016 № 9 викладено ст. 1 «Предмет договору» кредитного договору в новій редакції; виключено п.2.1.3 ст.2 «Цільове використання кредиту» кредитного договору; викладено таблицю п.6.1.1 ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; викладено пп.7.2.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору в новій редакції; виключено п.7.3 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору; доповнено пп.7.2.4 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору пп.7.2.4.1; виключено пп.9.8.1 ст.9 «Порядок та черговість виконання боргових зобов'язань» кредитного договору; викладено пп.11.1.10 ст.11 «Запевнення та гарантії» кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію положень п.12.1 ст.12 «Відповідальність сторін» кредитного договору за невиконання позичальником своєчасного повернення кредиту згідно зі ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору з 11.05.2016 до моменту укладення цієї додаткової угоди; сторони домовились не застосовувати дію положень п.12.1 ст.12 «Відповідальність сторін» кредитного договору з 11.05.2016 до моменту укладення цієї додаткової угоди.
31. Зокрема, за змістом п.п. 1.1, 1.2 кредитного договору в редакції додаткової угоди від 16.09.2016 № 9 банк зобов'язується надати позичальнику кредит у розмірі 37 084 301,46 грн, а позичальник зобов'язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити плату за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором. Кредит надається позичальнику у вигляді непоновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування, що зменшується протягом дії цього договору у відповідну дату до відповідного розміру, в порядку та на умовах, зазначених в п. 6.1.1 цього договору.
32. Додатковою угодою від 09.02.2017 № 10 виключено термін «Період користування» з тексту кредитного договору; викладено п.1.1 ст.1 «Предмет договору» кредитного договору в новій редакції; викладено пп.3.1.4, 3.1.5 та п.3.1.10 ст.3 «Умови надання кредиту» в новій редакції; викладено п.6.1 ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; виключено пп.6.1.1 - 6.1.3 ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору з тексту кредитного договору; викладено п.7.2.1, п.7.2.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору в новій редакції; викладено п.10.1.2 ст.10 «Права та обов'язки сторін» в новій редакції; доповнено текст кредитного договору пп.10.3.6.1 - 10.3.6.2 ст.10 «Права та обов'язки сторін» кредитного договору; виключено пп.10.3.6.9 ст.10 «Права та обов'язки сторін» з тексту кредитного договору; узгоджено не застосовувати дію положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткового угоди та/або угод про забезпечення пов'язаних із цією додатковою угодою; узгоджено не нараховувати будь-які неустойки за порушення позичальником зобов'язань, встановлених п.10.3.6.1, п.10.3.6.2 з моменту їх невиконання/неналежного виконання до кінця строку кредитування, вказаного в п.6.1 кредитного договору; узгоджено не застосовувати дію положень п.12.1 ст.12 «Відповідальність сторін» кредитного договору за порушення позичальником строків виконання будь-якого з боргових зобов'язань з моменту їх виникнення до моменту укладення цієї додаткової угоди.
33. Додатковою угодою від 19.01.2018 № 11 викладено п.1.1 ст.1 «Предмет договору» кредитного договору в новій редакції; викладено пп.3.1.4, 3.1.5 та п.3.1.10 ст.3 «Умови надання кредиту» кредитного договору в новій редакції; виключено пп.14 п.5.1 ст.5 «Несприятливі події та їх наслідки» кредитного договору та всі посилання на нього з тексту кредитного договору; викладено п.6.1 ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору, викладено пп.7.2.4.1 п.7.2.4 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору в новій редакції; виключено п.10.1.2 ст.10 «Права та обов'язки сторін кредитного договору та всі посилання на нього виключено з тексту кредитного договору; викладено п.11.1.9, 11.1.10 ст.11 «Запевнення та гарантії» кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати діє положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди та/або угод про забезпечення пов'язаних із цією додатковою угодою.
34. Додатковою угодою від 09.01.2019 № 12 викладено п.1.1 ст.1 «Предмет договору» кредитного договору в новій редакції; викладено п.п.3.1.4, 3.1.5 та п.3.1.10 ст. 3 «Умови надання кредиту» кредитного договору в новій редакції; викладено п.6.1 ст. 6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; викладено п.11.1.10 ст. 11 «Запевнення та гарантії» кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди та/або угод про забезпечення пов'язаних із цією додатковою угодою; виключено п.11 п.5.1 кредитного договору.
35. Додатковою угодою від 27.01.2020 № 13 викладено п.1.1 ст.1 «Предмет договору» кредитного договору в новій редакції; викладено п.п.3.1.4, 3.1.5 та п.3.1.10 ст.3 «Умови надання кредиту» кредитного договору в новій редакції; викладено п.6.1 ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; викладено п.п.9.8 - 9.10 ст.9 «Порядок та черговість виконання боргових зобов'язань» кредитного договору в новій редакції; викладено п.11.1.10 кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди та/або угод про забезпечення пов'язаних із цією додатковою угодою.
36. Додатковою угодою від 29.04.2020 № 14 викладено п.6.1 ст. 6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди.
37. Додатковою угодою від 25.06.2020 № 15 викладено п.6.1 ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди.
38. Додатковою угодою від 04.09.2020 № 16 викладено п.6.1 ст.6 «Строк кредитування» в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди.
39. Додатковою угодою від 04.11.2020 № 17 викладено п.6.1 ст. 6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди.
40. Додатковою угодою від 29.01.2021 № 18 викладено п.1.1 ст. 1 «Предмет договору» кредитного договору в новій редакції; викладено п.п.3.1.4 - 3.1.5 та п.3.1.10 ст.3 «Умови надання кредиту» кредитного договору в новій редакції; викладено п.6.1 ст.6 «Строк кредитування» в новій редакції; викладено пп.11.1.10 кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати за невиконання/неналежне виконання в період з дати порушення по 10.02.2021 включно з будь-яких підстав (в тому числі форс-мажорного характеру) обов'язку щодо строків повернення кредиту, встановлених п.6.1 цього договору та/або порушення строків сплати нарахованих процентів за користування кредитом, встановлених в п.7.2.4 кредитного договору, дію п.7.2.1.1 та/або п.12.1 кредитного договору; узгоджено не застосовувати дію положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди та/або угод про забезпечення пов'язаних із цією додатковою угодою.
41. Додатковою угодою від 28.01.2022 № 19 викладено п.1.1 ст.1 «Предмет договору» кредитного договору в новій редакції; викладено п.п.3.1.4, 3.1.5 та п.3.1.10 ст.3 «Умови надання кредиту» кредитного договору в новій редакції; викладено п.6.1 ст.6 «Строк кредитування» кредитного договору в новій редакції; викладено п.п.9.8 - 9.10 ст.9 «Порядок та черговість виконання боргових зобов'язань» кредитного договору в новій редакції; викладено п.11.1.10 ст.11 «Запевнення та гарантії» кредитного договору в новій редакції; узгоджено не застосовувати дію положень п.7.4.1 ст.7 «Плата за кредит» кредитного договору за укладення цієї додаткової угоди та/або угод про забезпечення пов'язаних із цією додатковою угодою.
42. 31 травня 2012 року між ПАТ «Перший український міжнародний банк», правонаступником якого є АТ «Перший український міжнародний банк», як кредитором, та громадянином Хашимітського Королівства Іорданія ОСОБА_1 , як поручителем, укладений договір поруки № 12.05-381/382/п, за умовами якого поручитель поручається перед кредитором за виконання боржником зобов'язань, вказаних в ст.2 цього договору (п.1.1 договору поруки).
43. У преамбулі договору поруки наведені наступні визначення: боржник - Товариство з обмеженою відповідальністю «Українські промислові ресурси»; кредитний договір № 1 - кредитний договір від 31.05.2012 № 12.05-381, укладений між кредитором та боржником; кредитний договір № 2 - кредитний договір від 31.05.2012 № 12.05-382, укладений між кредитором та боржником.
44. Відповідно до п. 1.2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язання боржником в повному обсязі. Поручитель відповідає в тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, комісій, неустойки, витрат кредитора тощо.
45. Згідно з п. 2.1 договору поруки порукою за цим договором, зокрема, забезпечується виконання зобов'язань боржника перед кредитором, що випливають з кредитного договору № 1, а саме: повернути кредит у розмірі 2 200 000 доларів США не пізніше 29.05.2015 частинами в розмірах та строки, зазначені в графіку (пп. 2.1.1).
46. Пунктом 2.2 договору поруки передбачено, що у разі внесення змін до договору, з якого випливає зобов'язання, що мають наслідком збільшення обсягу відповідальності поручителя, поручитель відповідає перед кредитором за виконання боржником зобов'язання в розрізі таких змін за умови, якщо поручитель письмово погодився із такими змінами у зобов'язанні.
47. Відповідно до умов п. 3.1 договору поруки у разі порушення зобов'язання боржником кредитор направляє поручителю письмову вимогу виконати зобов'язання (або певну його частину). Кредитор не зобов'язаний підтверджувати яким-би то не було чином факт невиконання зобов'язання боржником. Вимога кредитора буде достатньою для поручителя підставою виконати зобов'язання на суму, вказану в такій вимозі без будь-яких застережень, умов чи вимог до кредитора про надання будь-якої інформації чи документів.
48. У пункті 3.2 договору поруки визначено, що поручитель зобов'язаний виконати пред'явлену йому вимогу кредитора в валюті зобов'язання в повному обсязі в строк не пізніше 3 банківських днів з моменту отримання такої вимоги.
49. Порука за цим договором припиняється з припиненням зобов'язання (п. 6.1 договору поруки).
50. У подальшому між сторонами укладені додаткові угоди, якими вносились зміни до договору поруки: від 21.05.2013 № 1, від 19.05.2014 № 2, від 15.05.2015 № 3, від 21.04.2016 № 4, від 16.09.2016 № 5, від 09.02.2017 № 6, від 19.01.2018 № 7, від 09.01.2019 № 8, від 27.01.2020 № 9, від 29.01.2021 № 10, від 28.01.2022 № 11.
51. Так, додатковою угодою від 21.05.2013 № 1 викладено п.п.2.1.1.1, 2.1.1.2 ст. 2 «Зобов'язання, забезпечені порукою» договору поруки в новій редакції; виключено п. 2.2.1 договору поруки.
52. Додатковою угодою від 19.05.2014 № 2 викладено п.п.2.1.1.1, 2.1.1.2 ст.2 «Зобов'язання, забезпечені порукою» договору поруки в новій редакції.
53. Додатковою угодою від 15.05.2015 № 3 викладено пп. 2.1.1 ст. 2 «Зобов'язання, забезпечені порукою» договору поруки в новій редакції; викладено пп. 2.1.1.1 ст.2 «Зобов'язання, забезпечені порукою» договору поруки в новій редакції; доповнено пп. 2.1.1 ст. 2 «Зобов'язання, забезпечені порукою» договору поруки застереженням «Терміни, що вживаються в п. 2.1.1 цього договору і не визначені в ньому, мають значення, надане їм в кредитному договорі».
54. Додатковими угодами від 21.04.2016 № 4, від 16.09.2016 № 5, від 09.02.2017 № 6, від 19.01.2018 № 7, від 09.01.2019 № 8, від 27.01.2020 № 9, від 29.01.2021 № 10, від 28.01.2022 № 11 - пп. 2.1.1 ст. 2 договору поруки викладався в нових редакціях.
55. Зокрема, за змістом пп. 2.1.1 ст. 2 договору поруки у редакції додаткової угоди від 21.04.2016 № 4 порукою за цим договором забезпечується виконання зобов'язань, що випливають з кредитного договору № 12.05.381 від 31.05.2012, укладеного між кредитором та боржником, з усіма змінами та доповненнями до нього, внесеними додатковими угодами від 31.05.2012 № 1, від 30.01.2013 б/н, від 21.05.2013 № 2, від 21.11.2013 № 3, від 23.12.2013 № 4, від 15.04.2014 № 5, від 19.05.2014 № 6, від 15.05.2015 № 7, від 21.04.2016 № 8, а саме повернути кредит, наданий в розмірі еквівалентному 34 898 507,54 грн відповідно до графіку.
56. За змістом пп. 2.1.1 ст. 2 договору поруки у редакції додаткової угоди від 16.09.2016 № 5 порукою за цим договором забезпечується виконання зобов'язань, що випливають з кредитного договору № 12.05.381 від 31.05.2012, укладеного між кредитором та боржником, з усіма змінами та доповненнями до нього, внесеними додатковими угодами від 31.05.2012 № 1, від 30.01.2013 б/н, від 21.05.2013 № 2, від 21.11.2013 № 3, від 23.12.2013 № 4, від 15.04.2014 № 5, від 19.05.2014 № 6, від 15.05.2015 № 7, від 21.04.2016 № 8, від 16.09.2016 № 9, а саме повернути кредит, наданий у розмірі еквівалентному 37 084 301,46 грн відповідно до графіку.
57. На виконання умов кредитного договору (в редакції додаткової угоди від 16.09.2016 № 9) згідно з меморіальними ордерами від 21.04.2016 № TR.14270903.24726.6967 та від 16.09.2016 № TR.14270903.49178.4431 банком надані позичальнику грошові кошти у загальній сумі 37 084 301,46 грн, які останній повернув частково, заборгованість складає 33 740 292,00 грн.
58. Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду з позовом про стягнення з відповідачів-1, -2, як солідарних боржників, частини заборгованості за кредитом у сумі 3 374 029,20 грн.
Позиція Верховного Суду
59. Відповідно до ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України однією із засад (принципів) господарського судочинства є диспозитивність.
60. Згідно зі ст. 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
61. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України), підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
62. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
63. Частинами 1, 2 ст. 1056-1 ЦК України встановлено, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.
Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
64. Згідно зі ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.
Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
65. Частинами 1, 2 ст. 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
66. За змістом п.п. 1.1, 1.2 кредитного договору, в редакції додаткової угоди від 16.09.2016 № 9, банк зобов'язується надати позичальнику кредит у розмірі 37 084 301,46 грн, а позичальник зобов'язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити плату за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором. Кредит надається позичальнику у вигляді непоновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування, що зменшується протягом дії цього договору у відповідну дату до відповідного розміру, в порядку та на умовах, зазначених в п. 6.1.1 цього договору.
67. Судом першої інстанції встановлено факт видачі кредиту, що підтверджується доданими до матеріалів справи копіями меморіальних ордерів.
68. Суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний господарський суд, відмовляючи позивачеві у задоволенні позовних вимог, врахував застереження щодо застосування абз. 2 ч. 2 ст. 215 ЦК України, викладене у ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», вказав на те, що додаткові угоди, укладені між сторонами після 07.04.2014, є нікчемними у силу закону.
Суд зазначив, що у справі, що розглядається предметом позову є вимога банку про стягнення частини заборгованості у сумі 3 374 029,20 грн, а підставою визначено кредитний договір від 31.05.2012 № 12.5-381 в редакції додаткової угоди від 16.09.2016 № 9.
Беручи до уваги нікчемність додаткових угод № 9 - 19 до кредитного договору від 31.05.2012 № 12.5-381, суд дійшов висновку, що вказаний кредитний договір у редакції додаткової угоди від 16.09.2016 № 9 не може бути підставою для стягнення заявленої банком заборгованості у сумі 3 374 029,20 грн. Водночас наявна станом на дату (29.05.2015) повернення позичальником кредитних коштів банку заборгованість за кредитним договором від 31.05.2012 №12.5-381 у редакції додаткової угоди від 23.12.2013 № 4 у загальній сумі 1 310 000 доларів США позивачем до стягнення не заявлялась. Позивачем не заявлялася вимога про повернення (стягнення) коштів за кредитним договором від 31.05.2012 № 12.5-381 у редакції додаткових угод від 21.04.2016 № 8, від 16.09.2016 № 9, у зв'язку з їх нікчемністю на підставі ст. ст. 216, 1212 ЦК України.
З огляду на встановлені обставини справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог до відповідача-1 як позичальника.
Крім того, дослідивши умови договору поруки та додаткових угод до вказаного договору, суд першої інстанції також дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог до відповідача-2, оскільки порука є припиненою в силу ч. 4 ст. 559 ЦК України та з огляду на нікчемність додаткових угод до договору поруки.
69. Суди попередніх інстанцій врахувати правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 26.09.2023 у справі № 913/527/21.
70. Верховний Суд у зазначеній постанові вказав на те, що за преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» цей Закон має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України.
За змістом пояснювальної записки до законопроєкту, проєкт Закону визначає тимчасово окуповану територію, врегульовує правові відносини щодо правового режиму тимчасово окупованої території, діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування на цій території, обмежень свободи пересування, гарантій права власності на нерухоме майно, обмежень (заборони) економічної діяльності на тимчасово окупованій території, встановлює відповідальність за діяльність, яка є колабораційною.
Особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України стосуються усього періоду окупації, що слід враховувати при застосуванні правила незворотності дії в часі нормативно-правового акта.
71. Верховний Суд у зазначеній постанові вказав на застосування ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» в редакції Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України».
72. Позивач у касаційній скарзі вказує на наявність підстав для відступлення від висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 26.09.2023 у справі № 913/527/21 відносно застосування абзацу другого ч. 2 ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» в редакції Закону від 01.07.2021 № 1618-IX, а саме: «правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.»
73. Позивач вказує на те, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі № 913/527/21 застосував абз.2 ч. 2 ст. 13 Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», у редакції Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 01.07.2021 № 1618-IX, який набрав чинності 21.11.2021.
Тобто, Верховний Суд поширив, зворотню дію зазначеного Закону на кредитні правовідносини, які виникли до набрання чинності Законом України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України».
74. Скаржник зазначає, що Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», в редакції від 15.04.2014, ст. 13 було викладено у такій редакції: «Особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території визначаються законом.»
75. Також позивач вказує на те, що Закон України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України» (набрав чинності 21.11.2021), яким ухвалено нову редакцію ч. 2 ст. 13 статті 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», не містить застереження щодо дії цього Закону в часі.
Отже, на сьогоднішній день відсутні правові підстави для застосування Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України» (набрав чинності 21.11.2021) та яким викладено ч. 2 ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» в новій редакції, до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності, оскільки зазначеним Законом не передбачено право на його застосування до правочинів, які були укладені до набрання ним чинності.
76. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
77. Отже, відповідно до положень п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.
78. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
79. Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 910/8091/20, від 24.06.2021 у справі № 914/2614/13, де зазначено, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави - попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
80. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» основною функцією Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою є забезпечення сталості та єдності судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об'єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
81. Верховний Суд неодноразово наголошував, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
82. Отже, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.
83. 15 квітня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
84. Цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб (ст. 2 ).
85. Статтею 13 зазначеного Закону було встановлено, що особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території визначаються законом.
86. Законом України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та внесення змін до деяких законодавчих актів України» внесено зміни до ст. 13 Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», зокрема частина 1 зазначеної статті встановлює, що здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України.
Правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.
87. Статтею 1 Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», в редакції на дату звернення позивача з позовом, тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території визначаються цим Законом, іншими законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права.
Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, незалежно від її тривалості, є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав.
За державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, розташованих на тимчасово окупованій території, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами публічного права зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території.
Датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року.
Окремі об'єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України є окупованими Російською Федерацією з 19 лютого 2014 року. Перелік таких об'єктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року.
Окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.
Дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
88. Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України» статтю 13 доповнено новою частиною, відповідно до якої положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, надр під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряного простору над цими територіями.
В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями.
89. Відповідно до преамбули Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», в редакції Закону № 2217-IX від 21.04.2022, цей Закон має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України.
90. Відповідно до пояснювальної записки до проєкту Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», метою проєкту Закону є забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів держави, державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах окупації.
Проєктом Закону пропонується визначити тимчасово окуповану територію, врегулювати правові відносини щодо правового режиму тимчасово окупованої території, діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування на цій території, обмежень свободи пересування, гарантій права власності на нерухоме майно, обмежень (заборони) економічної діяльності на тимчасово окупованій території, встановити відповідальність за діяльність, яка є колабораційною.
91. Верховний Суд зазначає, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах міжнародно визнаного державного кордону є цілісною і недоторканною. Україна не визнає тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України та підтверджує невіддільне суверенне право України на відновлення і збереження її територіальної цілісності в межах міжнародно визнаного державного кордону.
Окупація є об?єктивним фактом, що триває у часі і правовий режим окупації не залежить від дати ухвалення конкретних рішень урядом, а статус територій як «тимчасово окупованих» є триваючим станом.
Україна вживає всіх заходів для захисту суверенітету протягом усього періоду окупації, а державна політика базується на тому, що суверенітет України над тимчасово окупованими територіями не переривався, тому закони можуть мати ретроспективну спрямованість, щоб урегулювати правовідносини, які виникли під час окупації.
92. Верховний Суд погоджується правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 26.09.2023 у справі № 19.10.2023, про те, що особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України стосуються усього періоду окупації, що слід враховувати при застосуванні правила незворотності дії в часі нормативно-правового акта, та не вбачає підстав для відступу.
93. Указом Президента України від 07.02.2019 № 32/2019 відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» затверджено «Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях», відповідно до яких місто Донецьк входить до переліку районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях.
94. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.
95. Отже, оскільки місто Донецьк відповідно до Указу Президента України від 07.02.2019 № 32/2019 входить до переліку районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, тому місто Донецьк є окупованою Російською Федерацією територією починаючи з 07.04.2014 в розумінні статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
96. Оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій, місцезнаходженням відповідача-1 є місто Донецьк, тому, відповідно, на відповідача-1 розповсюджуються особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території, визначені ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме, правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.
97. З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій правомірно застосували норми ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у зміненій редакції, та дійшли правильних висновків щодо нікчемності додаткових угод до кредитного договору та додаткових угод до договору поруки.
98. Оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій, наявна станом на дату (29.05.2015) повернення позичальником кредитних коштів банку заборгованість за кредитним договором від 31.05.2012 № 12.5-381 у редакції додаткової угоди від 23.12.2013 № 4 позивачем до стягнення не заявлялась, як не заявлялась позивачем і вимога про повернення (стягнення) коштів за кредитним договором від 31.05.2012 № 12.5-381, у редакції додаткових угод від 21.04.2016 № 8, від 16.09.2016 № 9, у зв'язку з їх нікчемністю на підставі ст. ст. 216, 1212 ЦК України, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
99. Частинами 1, 2 ст. 300 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
100. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
101. Згідно з положеннями ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
102. За таких обставин, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, касаційна скарга залишається без задоволення.
Розподіл судових витрат
103. З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судовий збір у порядку ст. 129 ГПК України покладається на скаржника.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» залишити без задоволення.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.12.2025 та рішення господарського суду Донецької області від 27.08.2025 у справі № 905/238/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. О. Мамалуй
Судді О. М. Баранець
О. А. Кролевець