ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
10.03.2026Справа № 910/7491/25
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Тавань Солар 2";
до Державного підприємства "Гарантований покупець";
про стягнення 9 517 568,05 грн.
Суддя Мандриченко О. В.
Секретар судового засідання Григоренко С. В.
Представники:
Від позивача: Бугайцов Є.В., в порядку самопредставництва;
Від відповідача: Подобєд О.В., адвокат, довіреність №275-Д від 22.07.2025.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Тавань Солар 2" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом, в якому просить стягнути з Державного підприємства "Гарантований покупець" 9 517 568,05 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань згідно умов укладеного між сторонами договору №14769/01 від 30.01.2019.
Позивач зазначає, що відповідачем не було здійснено відповідних розрахунків за поставлену електричну у енергію у жовтні 2021 року та у період з лютого по жовтень 2022 року, що стало підставою для звернення з даним позовом до суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.06.2025 вирішено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 910/7491/25, справу розглядати за правилами загального позовного провадження, а підготовче засідання призначити на 22.07.2025.
04.07.2025 Державне підприємство "Гарантований покупець" подало до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просило відмовити у задоволенні позовних вимог.
22.07.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "Тавань Солар 2" подало до господарського суду відповідь на відзив Державного підприємства "Гарантований покупець" на позов.
22.07.2025 Державне підприємство "Гарантований покупець" подало до господарського суду заяву про зупинення провадження та заяву про залучення Акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору.
У підготовчому засіданні 22.07.2025 судом розглядалося клопотання Державного підприємства "Гарантований покупець" про залучення третьої особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 50 Господарського процесуального кодексу України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.
Судом відхилено зазначену заяву, оскільки вона не містить законодавчих обґрунтувань та заявником не надано суду доказів того, що прийняте рішення у справі може вплинути на права чи обов'язки Акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго".
28.07.2025 Державне підприємство "Гарантований покупець" подало до господарського суду заперечення на відповідь Товариства з обмеженою відповідальністю "Тавань Солар 2" на відзив.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.2025 заяву Державного підприємства "Гарантований покупець" про зупинення провадження у справі № 910/7491/25 задоволено, зупинено провадження у справі № 910/7491/25 до закінчення перегляду Верховним Судом у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду справи № 908/1162/23.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.10.2025 вирішено поновити провадження у справі № 910/7491/25, а підготовче засідання призначити на 04.11.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/7491/25 до судового розгляду по суті.
Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 10.03.2026 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні 10.03.2026 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
10.03.2026 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
30 січня 2018 між Державним підприємством "Енергоринок" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Тавань Солар 2" (далі - позивач, виробник за "зеленим" тарифом") було укладено договір №14769/01 (далі - договір).
30 червня 2019 року на підставі додаткової угоди №104/01 до договору про заміну сторони у зобов'язанні Державне підприємство "Гарантований покупець" (далі - відповідач) замінило Державне підприємство "Енергоринок" у договорі та відповідач набув права та обов'язки за вказаним договором.
Відповідно до п. 1.1 договору, тут і далі по тексту рішення в редакції, яка була чинна, станом на момент виникнення правовідносин, за цим договором виробник за "зеленим" тарифом зобов'язується продавати, а гарантований покупець зобов'язується купувати всю відпущену електричну енергію, вироблену продавцем за "зеленим" тарифом, та здійснювати її оплату відповідно до умов цього Договору та законодавства України, у тому числі Порядку купівлі гарантованим покупцем електричної енергії, виробленої з альтернативних джерел, затвердженого постановою НКРЕКП від 26.04.2019 року №641 (далі - Порядок), або Порядку продажу та обліку електричної енергії, виробленої споживачами, а також розрахунків за неї, затвердженого постановою НКРЕКП від 13.12.2019 №2804 (далі -Порядок).
Як передбачено п. 2.3 договору, продавець за "зеленим" тарифом зобов'язується продавати, а гарантований покупець зобов'язується купувати всю відпущену електричну енергію в точках комерційного обліку електричної енергії генеруючих одиниць продавця за "зеленим" тарифом за встановленим йому "зеленим" тарифом з урахуванням надбавки до тарифу.
Згідно з п. 2.4 договору, продавець за "зеленим" тарифом продає гарантованому покупцю електричну енергію відповідно до Порядку, якщо продавець є виробником за «зеленим» тарифом, або Порядку продажу електричної енергії споживачами, у разі якщо продавець є споживачем за "зеленим" тарифом, за тарифами, величини яких для кожної генеруючої одиниці за "зеленим" тарифом встановлені Регулятором, у національній валюті України.
Відповідно до п. 2.5 договору, вартість електричної енергії, купленої гарантованим покупцем у продавця за "зеленим" тарифом у розрахунковому місяці, визначається відповідно до глави 10 Порядку або глави 6 Порядку продажу електричної енергії споживачами на підставі тарифів, встановлених НКРЕКП для кожної генеруючої одиниці.
Обсяг фактично проданої та купленої електричної енергії визначається відповідно до положень глави 8 Порядку або глави 5 Порядку продажу електричної енергії споживачими на підставі даних обліку, наданих гарантованому покупцю адміністратором комерційного обліку відповідно до глави 7 Порядку або глави 4 Порядку продажу електричної енергії споживачами (п. 3.1. договору).
За змістом п. 3.2. договору, розрахунок за куплену гарантованим покупцем електроенергію здійснюється грошовими коштами, що перераховуються на поточний рахунок продавця за "зеленим" тарифом, з урахуванням ПДВ.
У п. 3.3. договору визначено, що оплата товарної продукції (електричної енергії), купленої гарантованим покупцем у продавців за "зеленим" тарифом у розрахунковому місяці, та формування актів купівлі-продажу електричної енергії та актів купівлі-продажу відшкодування частки вартості врегулювання небалансу електричної енергії здійснюються відповідно до положень глави 10 Порядку або глави 6 Порядку продажу електричної енергії споживачами.
Підпунктом 2 п. 4.5. договору визначено, що гарантований покупець зобов'язаний у повному обсязі здійснювати своєчасні розрахунки за куплену у продавця за "зеленим" тарифом електричну енергію.
Позивач вказує, що він, на виконання умов договору, виконав власні зобов'язання за договором, а саме виробив та поставив відповідачу (передав через точку приєднання) у період за жовтень 2021 року та з лютого 2022 року по жовтень 2022 року, а відповідач прийняв електричну енергію, що підтверджується актами купівлі-продажу електроенергії за жовтень 2021 року та з лютого по жовтень 2022 року, які підписані уповноваженими представниками обох сторін та скріплені печатками підприємств.
Як зазначає позивач, заборгованість відповідача складає 9 517 658,05 грн, яку останній не сплатив.
Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог вказує, що Предметом розгляду у цій справі є позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Тавань Солар 2", місцем провадження господарської діяльності якого була тимчасово окупована територія, про стягнення з відповідача боргу за спожиту електричну енергію у період лютий - жовтень 2022 року (до прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 06.12.2022 № 1364 та затвердження Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Переліку № 309), тобто також за період, який був предметом дослідження при розгляді у справи № 908/1162/23, що перебувала у провадженні Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду.
Таким чином, на думку відповідача, позивач з березня по листопад 2022 року не мав права здійснювати господарську діяльність з виробництва електричної енергії та передавати її лініями електропередач. У зв'язку із цим, позивач не має права на отримання коштів, які є предметом спору у даній справі в повному обсязі.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Внаслідок укладення договору між сторонами згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов'язки.
Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно з частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 714 Цивільного кодексу України, за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
Частиною 2 статті 714 Цивільного кодексу України встановлено, що до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
Відповідно до частини 1 статті 275 Господарського кодексу України, за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію (частини 6, 7 статті 276 Господарського кодексу України).
Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Як встановлено судом, не заперечується сторонами та вбачається з матеріалів справи, а саме з актів купівлі-продажу електроенергії, які складені, підписані їх уповноваженими представниками та скріплені їх печатками, позивач передав, а відповідач прийняв електроенергію за період жовтень 2021 року та за період лютий - жовтень 2022 року.
Факт поставки електричної енергії, її обсяг та частково вартість підтверджується Актами купівлі-продажу електроенергії за жовтень 2021 року та за період лютий - жовтень 2022 року, які підписані уповноваженими представниками обох сторін та скріплені печатками підприємств, а саме:
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 31.10.2021 за період з 01.10.2021 по 31.10.2021 на суму 3 894 842,42 грн (в тому числі 649 140,40 грн ПДВ);
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 28.02.2022 за період з 01.02.2022 по 28.02.2022 на суму 2 084 112,32 грн (в тому числі 347 352,05 грн ПДВ);
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 31.03.2022 за період з 01.03.2022 по 31.03.2022 на суму 2 567 326,98 грн (в тому числі 427 887,83 грн ПДВ);
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 30.04.2022 за період з 01.04.2022 по 30.04.2022 на суму 993 831,38 грн (в тому числі 165 638,56 грн ПДВ);
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 31.05.2022 за період з 01.05.2022 по 31.05.2022 на суму 1 489 520,05 грн (в тому числі 248 253,47 грн ПДВ);
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 30.06.2022 за період з 01.06.2022 по 30.06.2022 на суму 1 989 219,16 грн (в тому числі 331 536,53 грн ПДВ);
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 31.07.2022 за період з 01.07.2022 по 31.07.2022 на суму 2 193 673,37 грн (в тому числі 365 612,23 грн ПДВ);
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 31.08.2022 за період з 01.08.2022 по 31.08.2022 на суму 1 560 384,12 грн (в тому числі 260 064,02 грн ПДВ);
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 30.09.2022 за період з 01.09.2022 по 30.09.2022 на суму 1 674 567,20 грн (в тому числі 279 094,53 грн ПДВ);
- Акт купівлі-продажу електроенергії від 31.10.2022 за період з 01.10.2022 по 31.10.2022 на суму 2 642 782,22 грн (в тому числі 440 463,70 грн ПДВ).
В свою чергу, як вбачається з матеріалів справи, а саме доданого до позовної заяви стану заборгованості за поставлену електричну енергію за жовтень 2021 року та за період лютий - жовтень 2022 року, відповідач сплачував на користь позивача наступні грошові кошти:
- жовтень 2021 року: 3 806 325,03 грн;
- лютий 2022 року:1 726 069,85 грн;
- березень 2022 року: 443 728,27 грн;
- квітень 2022 року: 490 609,96 грн;
- травень 2022 року: 257 443,84 грн;
- червень 2022 року: 499 349,68 грн;
- липень 2022 року: 688 544,71 грн;
- серпень 2022 року: 756 900,11 грн;
- вересень 2022 року: 1 085 196,39 грн;
- жовтень 2022 року: 2 163 777,53 грн.
Тобто, загалом відповідачем на користь позивача, на виконання умов договору, сплачено 11 917 945,37 грн.
При цьому, за твердженнями позивача, заборгованість відповідача складає 9 517 568,05 грн:
- за жовтень 2021 року заборгованість складає 88 517,39 грн;
- за лютий 2022 року заборгованість складає 358 042,47 грн;
- за березень 2022 року заборгованість складає 2 123 598,71 грн;
- за квітень 2022 року заборгованість складає - 572 051,00 грн;
- за травень 2022 року заборгованість складає - 1 335 236,42 грн;
- за червень 2022 року заборгованість складає - 1 627 636,44 грн;
- за липень 2022 року заборгованість складає - 1 519 472,95 грн;
- за серпень 2022 року заборгованість складає 813 687,27 грн;
- за вересень 2022 року заборгованість складає 600 320,71 грн;
- за жовтень 2022 року - заборгованість складає 479 004,69 грн.
При цьому, суд вказує, що відповідно до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 31.10.2017 №1318 «Про видачу ліцензії х виробництва електричної енергії ТОВ «ТАВАНЬ СОЛАР 2» позивачу видана ліцензія на право провадження господарської діяльності з виробництва електричної енергії у межах місць провадження господарської діяльності з виробництва електричної енергії відповідно до додатка.
Додатком до цієї постанови визначено, що місцем провадження господарської діяльності з виробництва електричної енергії Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАВАНЬ СОЛАР 2» є Херсонська обл., Бериславський р-н, м. Берислав. Назва об'єкта електроенергетики (у тому числі черги будівництва, пускового комплексу) - Наземна фотоелектрична сонячна електростанція «Таванська 2».
Постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 04.10.2018 № 1159 «Про внесення зміни до додатка до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 31 жовтня 2017 року № 1318»: Графу 3 пункту 1 додатка до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 31 жовтня 2017 року № 1318 «Про видачу ліцензії з виробництва електричної енергії ТОВ «ТАВАНЬ СОЛАР 2» викладено в такій редакції: «Херсонська обл., Бериславський р-н, м. Берислав, вул. Гордієнка Кості, 70».
Відповідно до Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», який був чинним до 20.03.2025, відносно Бериславської міської територіальної громади:
- дата початку тимчасової окупації - 09.03.2022;
- дата завершення тимчасової окупації - 11.11.2022.
Аналогічні відомості про тимчасову окупацію Бериславської міської територіальної громади містяться і у Наказі Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 № 376 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».
Відповідно до частини 2 статті 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. Правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.
Частиною 2 статті 131 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено.
Існуючі міжнародні правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положеннях IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, учасницею якої є Україна (дата набрання чинності для України 24.08.1991). Стаття 42 «Положення про закони і звичаї війни на суходолі», що є додатком до цієї Конвенції, встановлює, що територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника. Як частина законодавства України положення IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року мають застосовуватися у сукупності із нормами законодавства України, в тому числі для тлумачення останніх та потреб правозастосовної практики.
За визначенням, наданим у статті 11 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" № 1207-VII (далі - Закон № 1207-VII), тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (тимчасово окупована територія) - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.
Водночас, виходячи зі статті 2 Закону № 1207-VII, метою цього закону є визначення статусу території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
Вказівка на мету закону визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України міститься також у його преамбулі, в чинній редакції.
Тобто, як за міжнародними правовими нормами, так і за законодавством України територія визнається окупованою в силу наявних фактичних обставин; натомість закон не може змінювати цього факту, а встановлює правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території.
Частиною першою статті 1 Закону № 1207-VII (у чинній редакції) визначено, зокрема, що:
- тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав;
- тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
- правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території визначаються цим Законом, іншими законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права;
- за державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, розташованих на тимчасово окупованій території, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами публічного права зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території.
За частиною другою статті 1 Закону № 1207-VII:
- датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року;
- окремі об'єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України є окупованими Російською Федерацією з 19 лютого 2014 року. Перелік таких об'єктів визначається Кабінетом Міністрів України;
- Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року;
- окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) - починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.
Законом № 2138-IX від 15.03.2022; в редакції Законів № 2764-IX від 16.11.2022, № 3050-IX від 11.04.2023 статтю 1 Закону № 1207-VII доповнено частиною третьою, якою визначено, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку
Чинна редакція Закону № 1207-VII містить диференціацію правового режиму тимчасово окупованих територій України в контексті здійснення на них економічної діяльності та переміщення товарів, робіт та послуг (статті 13 та 13-1 Закону 1207-VII, а саме:
- до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 Закону, правила статей 13, 13-1 Закону застосовуються просто в силу приписів абзацу першого частини першої кожної з вказаних статей;
- до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктом З частини першої статті 3 Закону, правила статей 13, 13-1 Закону застосовуються лише у разі, якщо рішенням Кабінету Міністрів України ці правила (тобто визначений ними правовий режим) поширені на такі тимчасово-окуповані території.
Це розмежування запроваджено Законом України від 15.03.2022 № 2138-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України», який набрав чинності 20.03.2022 шляхом доповнення статей 13, 13-1 Закону). Цим самим законом доповнено абзац другий частини третьої статті 4 Закону № 1207-VII.
Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" щодо деяких питань визначення правового статусу тимчасово окупованих територій України в умовах воєнного стану від 16.11.2022 № 2764-ІХ частину третю статті 1 Закону було викладено в редакції, за якою дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Діюча редакція цієї норми (у відповідності до змін, внесених Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" № 3050-IX від 11.04.2023) вказує, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, які передбачені у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Суд бере до уваги, що з 07.05.2022 ані пункт 7 частини першої статті 1-1, ані пункт 1 частини третьої статті 3 Закону не містили (і зараз також не містять) жодних посилань на те, що статус тимчасово окупованих вказані у них території набувають залежно від наявності чи відсутності (а так само і дати ухвалення) будь-якого рішення того чи іншого повноважного органу державної влади України - РНБО, Кабінету Міністрів України чи іншого органу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
06.12.2022 Кабінет Міністрів України затвердив постанову "Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією", відповідно до якої перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони України з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій.
Однак у відповідності до регулювання, запровадженого Законом України від 21.04.2022 № 2217-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України») правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою.
Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону, має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася.
До аналогічних висновків прийшов Верховний Суд у постанові від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23.
Як вказувалося судом, відповідно до Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», який був чинним до 20.03.2025, відносно Бериславської міської територіальної громади:
- дата початку тимчасової окупації - 09.03.2022;
- дата завершення тимчасової окупації - 11.11.2022.
Аналогічні відомості про тимчасову окупацію Бериславської міської територіальної громади містяться і у Наказі Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 № 376 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».
Таким чином, позивач з 09.03.2022 по 11.11.2022 не мав права здійснювати господарську діяльність з виробництва електричної енергії та передавати її лініями електропередач відповідачу.
Крім того, всі підписані представниками сторін у справі акти купівлі-продажу електроенергії в період часу з березня по жовтень 2022 року є нікчемними правочинами, що не мають жодних правових наслідків (крім пов'язаних з їх недійсністю).
Подальша перереєстрація місцезнаходження відповідача не може змінити його правовий статус за період з березня по жовтень 2022 року.
Враховуючи відсутність у позивача права на отримання заявлених до стягнення грошових коштів за період з 09.03.2022 по 31.10.2022 та відсутність у відповідача кореспондованого зобов'язання їх сплачувати суд відмовляє у задоволенні позову в цій частині.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості за жовтень 2021 року, лютий 2022 року та, відповідно, з 01.03.2022 по 08.03.2022, суд вказує наступне.
Як було встановлено судом вище, заборгованість відповідача за жовтень 2021 року та лютий 2022 року складала:
- за жовтень 2021 року - 88 517,39 грн;
- за лютий 2022 року - 358 042,47 грн.
При цьому, суд вказує, що за даними АКО щодо обсягу відпуску/ відбору електричної енергії по балансуючій групі гарантованого покупця за період з 01.03.2022 по 31.03.2022, отриманими від ДЗДРЕ 06.04.2022 (MMS1) та 11.08.2022 (MMS2), обсяг відпуску електричної енергії по ТОВ «ТАВАНЬ СОЛАР 2» за період з 01.03.2022 по 08.03.2022 становить - 78,440 тис.кВт/год.
Тариф встановлений НКРЕКП на І квартал 2022 року по ТОВ «ТАВАНЬ СОЛАР 2» становить 393,03 коп./ кВт.год без ПДВ (постанова НКРЕКП від 30.12.2021 №3024).
Таким чином, вартість відпущеної електричної енергії по ТОВ «ТАВАНЬ СОЛАР 2» за період з 01.03.2022 по 08.03.2022 становить: 78,440 * 393,03 = 308 292,73 грн (без ПДВ) та 369 951,28 грн (з ПДВ).
Тобто, загальна заборгованість відповідача за жовтень 2021 року, лютий 2022 року та з 01.03.2022 по 08.03.2022 складає 816 511,14 грн.
Проте, як було встановлено судом вище, відповідачем було сплачено на користь позивача грошові кошти у розмірі 11 917 945,37 грн за жовтень 2021 року та за період лютий - жовтень 2022 року.
Також судом вище було встановлено, що позивач з 09.03.2022 по 11.11.2022 не мав права здійснювати господарську діяльність з виробництва електричної енергії та передавати її лініями електропередач відповідачу, а всі підписані представниками сторін у справі акти купівлі-продажу електроенергії в період часу з березня по жовтень 2022 року є нікчемними правочинами, що не мають жодних правових наслідків (крім пов'язаних з їх недійсністю).
А відтак, оскільки відповідачем було сплачено на користь позивача більшу суму грошових коштів, а саме 11 917 945,37 грн, аніж розмір фактичної заборгованості, яка складає 816 511,14 грн, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову і в цій частині.
Згідно з частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Як вказано в статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено що, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
В статті 79 Господарського процесуального кодексу України вказано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають покладенню на позивача.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.
Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 25.03.2026.
Суддя О.В. Мандриченко