Справа № 149/2449/25
Провадження № 22-ц/801/616/2026
Категорія: 39
Головуючий у суді 1-ї інстанції Олійник І. В.
Доповідач:Береговий О. Ю.
24 березня 2026 рокуСправа № 149/2449/25м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Берегового О. Ю. (судді - доповідача),
суддів Ковальчука О. В., Панасюка О. С.,
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу №149/2449/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суд Вінницької області від 18 грудня 2025 року, яке ухвалив суддя Олійник І.В. у Хмільницькому міськрайонному суді Вінницької області, повний текст складено 19 грудня 2025 року,
встановив:
Короткий зміст позовних вимог.
В серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, мотивуючи позовні вимоги тим, що рішенням Хмільницького міськрайонного суд Вінницької області від 07 серпня 2015 року (справа №149/1822/15-ц), з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за договором позики від 29 жовтня 2013 року в розмірі 52356,04 грн, з яких: 42356,04 грн - борг; 10000 грн - моральна шкода; 523,56 грн - судовий збір.
26 серпня 2015 року видано виконавчий лист, проте заборгованість так і не повернута.
За таких обставин позивач, з посиланням на ст. ст. 625, 1050 ЦК України, просив суд стягнути з відповідача інфляційні втрати в розмірі 201313,28 грн, 3% річних у розмірі 18502,06 грн, а також судові витрати.
Рішення суду першої інстанції.
Рішенням Хмільницького міськрайонного суд Вінницької області від 18 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 три проценти річних, нараховані на прострочену суму грошового зобов'язання в розмірі 14830,42 грн, а також судовий збір у розмірі 148,30 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просив рішення Хмільницького міськрайонного суд Вінницької області від 18 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити, стягнути з відповідача загальну суму 86692,59 грн, з яких: розмір інфляційних втрат у розмірі 74114,59 грн; 3% річних у розмірі 12578 грн, нарахованих на прострочену суму грошового зобов'язання. Вирішити питання щодо стягнення судового збору.
Основними доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що стягнення грошового зобов'язання було визначено в іноземній валюті доларах США, що виключає можливість нарахування інфляційних втрат внаслідок знецінення національної грошової одиниці від неповернутого боргу. Також посилається на постанови Верховного Суду від 11 листопада 2019 року в справі №910/15951/18 та від 04 грудня 2019 року у справі №910/15714/18, в яких зроблено правовий висновок про правомірність нарахування на суму основної заборгованості індексу інфляції.
Провадження у справі в суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 23 січня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суд Вінницької області від 18 грудня 2025 року, надано учасникам справи 5-денний строк з моменту отримання копії цієї ухвали для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Проте відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 05 лютого 2026 року розгляд справи в апеляційній інстанції призначено без повідомлення учасників справи згідно з ч.1 ст.369 ЦПК України.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.
Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.
Фактичні обставини справи, встановлені судом.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Хмільницького міськрайонного суд Вінницької області від 07 серпня 2015 року (справа №149/1822/15-ц), з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за договором позики від 29 жовтня 2013 року в розмірі 52356,04 грн, з яких: 42356,04 грн - борг; 10000 грн - моральна шкода; 523,56 грн - судовий збір.
26 серпня 2015 року видано виконавчий лист, проте заборгованість так і не повернута.
27 квітня 2017 року виконавче провадження завершено на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними) (а.с.6).
Згідно проведених позивачем розрахунків індекс інфляції за прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, за період з 01 грудня 2013 року до 30 червня 2025 року, становить 201313,28 грн, а 3% річних - 18502,06 грн (а.с.1).
Позиція суду апеляційної інстанції.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач прострочив виконання грошового зобов'язання, а тому 3% річних від простроченої суми становить 14830,42 грн (42356,04 грн прострочена сума х 3% х 4260 днів прострочення /365 днів), яка підлягає стягненню на користь позивача.
Відмовляючи в частині стягнення інфляційних втрат, суд першої інстанції посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі №296/10217/15-ц, виходив з того, що відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України індексація боргу застосовується виключно до грошових зобов'язань, визначених у національній валюті - гривні. Проте грошове зобов'язання за договором позики від 29 жовтня 2013 року визначено в іноземній валюті - доларах США, що виключає можливість стягнення інфляційних втрат.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи.
Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Згідно з копії розписки від 29 жовтня 2013 року, позивач передав відповідачу в борг 2000 доларів США.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Проте оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає.
У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.
Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17.
Цей висновок Верховного Суду України був неодноразово застосований Верховним Судом, зокрема: у постановах Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2019 року у справі № 130/1058/16; від 23 жовтня 2019 року у справі № 369/661/15-ц; від 23 вересня 2019 року у справі № 638/4106/16-ц; від 20 лютого 2019 року у справі № 638/10417/15-ц та у постанові Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2018 року у справі № 905/192/18.
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі №296/10217/15-ц, викладено наступну правову позицію: «У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, інфляційні нарахування, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не стягуються. В такому випадку втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти», яку суд першої інстанції вірно застосував відмовляючи в задоволені позовних вимог в цій частині.
У вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду відступлено від висновків викладених у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2019 року в справі №910/15951/18 та від 04 грудня 2019 року у справі №910/15714/18, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, а тому колегія суддів не бере їх до уваги через їх неактуальність.
Таким чином, аргументи скаржника викладені в апеляційній скарзі, щодо помилкової відмови в стягненні інфляційних втрат у даній справі свого підтвердження при апеляційному перегляді не знайшли.
Що стосується вимог позивача про стягнення 3% річних, то суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
3% річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для виконання, до дня ухвалення рішення, помноженої на 3, поділеної на 100 і поділеної на 365 (днів у році).
Позивач в позовній заяві визначив період нарахування 3% річних з 01 грудня 2013 року по 30 липня 2025 року (4260 днів).
Стягуючи 3% річних від простроченої суми в розмірі 14830,42 грн, судом першої інстанції здійснено наступний розрахунок: 42356,04 грн прострочена сума заборгованості х 3% х 4260 днів прострочення /365 днів, з яким колегія суддів погоджується, а отже доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними, тому відсутні підстави для скасування рішення суду в цій частині.
Висновки суду апеляційної інстанції.
Таким чином колегія суддів, встановила, що при вирішенні справи судом першої інстанції не було допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції, а тому рішення суду першої інстанції слід залишити без змін з урахуванням мотивів викладених у цій постанові.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Хмільницького міськрайонного суд Вінницької області від 18 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Головуючий Береговий О. Ю.
Судді Ковальчук О. В.
Панасюк О. С.