Справа № 1309/5870/12 Головуючий у 1 інстанції Боровков Д.О.
Провадження № 22-ц/811/3889/25 Доповідач в 2-й інстанції Ванівський О. М.
23 березня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ванівського О.М.,
суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,
секретаря: Костюк С.О.,
з участю: представника апелянта - Кулика А.Я.,
представника позивача - Бельдій Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Львівської міської ради, яка підписана представником Ковальчук Христиною Ярославівною, на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 жовтня 2012 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради про визнання права власності,
В липні 2012 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, в якому просив визнати за ним право власності на приміщення магазину, що розташоване по АДРЕСА_1 , загальною площею 67,9 кв.м.
Позов мотивовано тим, що з 20 вересня 2003 року він перебуває у шлюбі з відповідачем. З 1997 року він розпочав свою діяльність у сфері торгівлі, зокрема, за особисті кошти збудував магазин по АДРЕСА_1 на земельній ділянці, яку він орендує згідно договору оренди у Львівській міській раді. Проте, на даний час відповідач наполягає, що магазин є спільної власністю їх подружжя та наполягає на його поділі.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 жовтня 2012 року позов задоволено.
Визнано право власності за ОСОБА_1 на приміщення магазину, що розташоване по АДРЕСА_1 , загальною площею 67,9 кв.м.
У вересні 2022 року Львівська міська рада, як особа, яка не брала участі у справі, оскаржила рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 жовтня 2012 року , подавши апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що власником земельної ділянки, на якій самочинно збудовано об'єкт нерухомості, право власності на який визнано за позивачем оскаржуваним рішенням, є Львівська міська рада. Внаслідок чого порушується право власності Львівської міської ради на комунальне майно, незважаючи на те, що згідно договору оренди вказана земельна ділянка передана позивачу у тимчасове користування і після закінчення дії договору така має бути повернута власнику. Судом визнано право власності не на об'єкт нерухомого майна, а на тимчасову споруду, на яку не можна набути власність. Положення статті 392 ЦК України, якою керувався суд першої інстанції, не врегульовують спірні правовідносини.
В травні 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому міститься прохання відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Ухвалою від 19 жовтня 2022 року Львівський апеляційний суд клопотання представника Львівської міської ради про поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення задовольнив. Поновив Львівській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення Залізничного районного суду міста Львова від 11 жовтня 2012 року. Відкрив апеляційне провадження у справі.
Ухвалою від 19 травня 2023 року Львівський апеляційний суд апеляційне провадження у справі закрив.
Постановою Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року касаційну скаргу Львівської міської ради, подану її представником Куликом Андрієм Ярославовичем, на ухвалу Львівського апеляційного суду від 19 травня 2023 року, задоволено.
Ухвалу Львівського апеляційного суду від 19 травня 2023 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Заслухавши суддю - доповідача, представника апелянта - Кулика А.Я. на підтримання доводів апеляційної скарги, представника позивача - Бельдій Н.В. на її заперечення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без розгляду.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
У рішенні від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьев проти України" (заяви № 17160/06 та № 35548/06, § 34) ЄСПЛ вкотре повторив, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
Відповідно до приписів частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; 4) подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Процесуальним законом визначено алгоритм дій суду при надходженні апеляційної скарги, зокрема щодо перевірки відповідності її форми і змісту вимогам закону та дотримання визначених законом процесуальних строків оскарження судових рішень, вирішення питання про поновлення цих строків, за умов наявності поважних причин їх пропуску. Процесуальними наслідками такої перевірки є: залишення апеляційної скарги без руху (частина перша статті 357 ЦПК України), поновлення строку на апеляційне оскарження (у разі пропуску строку з поважних причин за наявності відповідного клопотання) та відкриття апеляційного провадження у справі (статті 354, 359 ЦПК України), відмова у відкритті апеляційного провадження (з підстав, передбачених статтею 358 ЦПК України), повернення апеляційної скарги (стаття 185, частина п'ята статті 357 ЦПК України).
Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви № 29458/04 та № 29465/04).
ЦПК України встановлює повноваження, якими наділені суди кожної з інстанцій при прийнятті скарг (заяв) та розгляді справ по суті.
Висновки суду апеляційної інстанції про відповідність форми і змісту апеляційної скарги вимогам процесуального закону повинні мати місце до вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, а не після постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, якою суд фактично встановив відсутність перешкод для прийняття скарги до провадження та апеляційного перегляду судового рішення.
Так, статтею 362 ЦПК України визначено перелік підстав закриття апеляційного провадження.
До таких підстав процесуальне законодавство відносить випадки, якщо: 1) після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги; 2) після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати; 3) після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Зазначена норма не передбачає можливості закриття апеляційного провадження з підстави його помилкового відкриття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року в справі № 601/485/23 (провадження № 14-139цс24)),
Згідно зі частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій (пункт 3 частини п'ятої статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 44 ЦПК України суд зобов'язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.
У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою (частина четверта статті 81 ЦПК України).
Одним із основних засад (принципів) цивільного судочинства є пропорційність (пункт 6 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Відповідно до статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо
Неприпустимість зловживання процесуальними правами є однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 11 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Учасники справи зобов'язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу (пункт 1 частини другої статті 43 ЦПК України).
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).
Отже, на осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Добросовісність необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах, визначених законом.
Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, за явлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; необґрунтоване або штучне об'єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі (частина друга статті 44 ЦПК України).
Наведений у частині другій статті 44 ЦПК України перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним, суд може визнати таким зловживанням також інші дії, які мають відповідну спрямованість і характер.
Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (частина третя статті 44 ЦПК України).
Встановлено, що Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 жовтня 2012 року позов було задоволено.
Визнано право власності за ОСОБА_1 на приміщення магазину, що розташоване по АДРЕСА_1 , загальною площею 67,9 кв.м.
Ухвалою від 19 жовтня 2022 року Львівський апеляційний суд клопотання представника Львівської міської ради про поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення задовольнив. Поновив Львівській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення Залізничного районного суду міста Львова від 11 жовтня 2012 року. Відкрив апеляційне провадження у справі.
Поновлюючи строк на апеляційне оскарження, суд виходив із того, що відповідно до частини першої та другої статті 354ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його(її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені удень його(її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1)на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Оскільки про наявність оскаржуваного судового рішення заявник дізнався із листа Залізничної районної адміністрації № 4-32-24292 від 08 вересня 2022 року. В подальшому, 12 вересня 2022 року, представник ЛМР звернулася до Залізничного районного суду міста Львова із клопотанням про ознайомлення із матеріалами справи № 1309/5870/12, з якими ознайомилась 14 вересня 2022 року, на підтвердження такого долучила до матеріалів апеляційної скарги копію відповідного клопотання з відміткою про дату ознайомлення ( а.с. 70).
Наведені заявником причини пропуску строку на апеляційне оскарження, на думку колегії суддів, свідчать про наявність поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження, тому такий строк слід поновити. При цьому колегія суддів враховує пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод - право учасників справи на ефективне право на доступ до суду.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судом з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Прецедентна практика ЄСПЛ виходить з того, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції").
Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу "res judicata", тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення ЄСПЛ від 03 грудня 2003 року у справі "Рябих проти Росії").
Питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими.
Суд повинен перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип "res judicata" (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України").
Пунктом 13 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 294 ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 жовтня 2012 року, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
15 січня 2012 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" № 4176-VI від 20 грудня 2011 року (далі - Закон № 4176-VI). Згідно з цим Законом частину третю статті 294 ЦПК України 2004 року було виключено, а частину третю статті 297 ЦПК України 2004 року - викладено в новій редакції, яка діяла до 14 грудня 2017 року включно. Так, в абзаці третьому частини третьої цієї статті у редакції Закону № 4176-VI було передбачено, що незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 16 серпня 2017 року (справа № 2-779/09) Верховний Суд України зазначив, що національні суди мають ухвалювати рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. У кожному випадку вони повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків. При цьому у справі № 2-779/09 Верховний Суд України звернув увагу на те, що відповідач оскаржила рішення суду першої інстанції через 6 років після його ухвалення.
У постанові Верховного Суду від 1 березня 2018 року у справі № 1326/3235/12 зазначено, що за положеннями частини третьої статті 297 ЦПК України (чинної, на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції) незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення. В пункті 70 Рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04), яке набуло статусу остаточного 20 січня 2012 року, Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Враховуючи, що річний строк, визначений частиною третьою статті 297 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з апеляційною скаргою) для органу місцевого самоврядування є присічним, а тому поновленню не підлягає. Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, - Львівської міської ради на рішення Франківського районного суду міста Львова від 6 грудня 2012 року, оскільки апеляційне провадження було відкрито помилково. Рішення Франківського міського суду проголошено 6 грудня 2012 року, Львівська міська рада звернулась з апеляційною скаргою 23 серпня 2017 року, тобто через більш ніж 4 роки.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 2-1678/05 (провадження № 14-262цс19) та в постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 638/11409/15-ц (провадження № 61-530св20), від 11 червня 2020 року у справі № 2-о-192/2008 (провадження № 61-40761св18), від 9 вересня 2020 року у справі № 2-о-72/08 (провадження № 61-15787св19) зазначено, що враховуючи імперативний характер положень абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року та те, що річний строк, визначений для органу місцевого самоврядування, є присічним і поновленню не підлягає, то суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц (провадження № 14-43цс22) викладено такі висновки: "Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застарілий характер внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, порівняно з фактичними обставинами справи, у якій Великою Палатою Верховного Суду висловлена правова позиція, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами не є підставою для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду.
При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20)).
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив частини четвертої статті 403 ЦПК України, якою передбачено таку підставу передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21))".
У постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків щодо строку на апеляційне оскарження судових рішень, сформульованих, зокрема в її постанові від 19 червня 2019 року у справі № 2-1678/05, та зауважила, що абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" стосувався випадків, коли після спливу присічного строку рішення суду першої інстанції оскаржила сторона спору (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70)), від імені якої у спірних правовідносинах діяв орган державної влади чи місцевого самоврядування, якщо така сторона брала участь у справі та була належно повідомленою про її розгляд.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 зазначено, що позивачка ініціювала спір про визнання права власності на земельну ділянку комунальної власності територіальної громади міста Львова. Ця ділянка, якою, за твердженням позивачки, користувався її батько, після його смерті нібито не ввійшла до складу спадкового майна. Міськрада діє у спірних матеріальних правовідносинах як представник інтересів власника земельної ділянки - відповідної територіальної громади. Але такого власника позивачка відповідачем не визначила. Територіальна громада міста Львова не брала участі у справі (не була її стороною), але щодо неї суд вирішив питання про її право власності. Тобто вона є стороною ініційованого позивачкою спору. Відповідачами визначені філія Центру державного земельну кадастру та територіальний орган Державного агентства земельних ресурсів України, які є неналежними за вимогою позивачки. Ні міськрада, ні інший орган місцевого самоврядування Львова не були залученими до участі у справі. З огляду на вказане для визначення межі строку на апеляційне оскарження абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції Закону № 4176-V не застосовний. Перебіг строку на апеляційне оскарження судового рішення від 7 серпня 2009 року для територіальної громади міста Львова розпочався згідно з матеріалами справи з моменту отримання копії цього рішення 3 вересня 2018 року. А 2 жовтня 2018 року Львівська міська рада подала таку скаргу. Тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано поновив їй строк на апеляційне оскарження з метою захисту прав та інтересів територіальної громади Львова.
Норми, які регулюють строки подання скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності.
Згідно з частиною першою статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій.
Інститут процесуальних строків сприяє досягненню юридичної визначеності, а також стимулює учасників справи та інших заінтересованих осіб добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого правовідносини можуть вважатися спірними, а після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Право на апеляційне оскарження судового рішення напряму залежить від обізнаності про наявність судового спору та своєчасності отримання судового рішення суду першої інстанції.
Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для пропуску процесуального строку, зокрема, на апеляційне оскарження рішення.
Поважними причинами пропуску процесуального строку вважаються такі обставини, за яких своєчасне апеляційне оскарження стає неможливим або утрудненим, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання апеляційної скарги.
Такі висновки наведені у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 204/2113/14-ц (провадження № 61-27658св18), від 25 листопада 2020 року у справі № 2-9436/2007 (провадження № 61-10856св20).
Лише наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судового рішення в апеляційному порядку у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку апеляційного оскарження з поважних причин.
Так, ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, у частині третій статті 3 передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (див. також частину третю статті 3 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII). Аналогічний за змістом припис був передбачений у частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII.
Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (частина перша статті 126 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII). Аналогічний припис є у частині першій статті 118 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII, а також був передбачений у частині першій статті 72 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII.
Згідно з підпунктом 13 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, застосовним досудових рішень, ухвалених судами першої інстанції перед набранням чинності цією редакцією кодексу, такі рішення набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу. Аналогічний припис передбачений у підпункті 13 пункту 1 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII."
Також у цій постанові Велика Палата Верховного Суду для забезпечення єдності судової практики щодо строку на апеляційне оскарження судових рішень з огляду на її висновки, викладені у ній, відступила від висновків, сформульованих, зокрема, у її постанові від 19 червня 2019 року у справі №2-1678/05 і постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 листопада 2020 року у справі № 13/197-10.
Так, у справі № 2-1678/05 міська рада, яка діяла як представник територіальної громади міста та не брала участі у справі, у серпні 2016 року оскаржила в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції від 21 березня 2015 року. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 року залишила без змін ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі, застосувавши абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою.
А у справі № 13/197-10 апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою міської ради, яку та, представляючи територіальну громаду міста, не будучи залученою до участі у справі, подала у червні 2020 року на рішення суду першої інстанції від 25 серпня 2010 року. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 10 листопада 2020 року вказав, що до врегулювання питання щодо строку апеляційного оскарження підлягали застосуванню норми ГПК України у редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року, яка була чинною на час ухвалення рішення місцевим господарським судом і не містила положення про встановлення присічного річного процесуального строку для поновлення строку апеляційного оскарження (пункти 8.8, 8.10 постанови).
Вирішуючи цю справу, Велика Палата Верховного Суду мала відповісти, зокрема, на питання про те, чи міг апеляційний суд поновити міській раді, яка подала у 2018 році апеляційну скаргу як представник територіальної громади (власника земельної ділянки), що не була залученою до участі у справі, строк на оскарження рішення суду першої інстанції, ухваленого у 2009 році.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18) зазначено, що:
"оскільки апеляційна скарга учасниками справи була подана 03 квітня 2018 року на рішення суду першої інстанції, ухвалене 24 квітня 2013 року, то апеляційний суд правильно керувався нормами ЦПК України у редакції, що діяла з 15 грудня 2017 року. Зазначене відповідає загальновизнаному положенню про дію цивільних процесуальних норм у часі, згідно з яким незалежно від часу відкриття провадження у справі, при здійсненні процесуальних дій застосовується той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій (частина третя стаття 3 ЦПК України).
У цій справі апеляційна скарга була подана фізичною особою, а не прокурором, органом державної влади чи органом місцевого самоврядування.
З постанови Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-2054цс16 вбачається, що у вказаній справі апеляційний суд поновив Одеській міській раді, департаменту комунальної власності Одеської міської ради та навчально-виховному комплексу, які не були учасниками справи, строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 23 лютого 2007 року як пропущений з поважних причин, оскільки рішення суду прийнято щодо прав та обов'язків цих осіб, але з огляду на наявність в Одеської міської ради права власності на спірне майно, яке зареєстровано у 2014 році, відмовив у позові. Верховний Суд України з таким висновком не погодився та зазначив, що,аналізуючи відповідність обставин справи та дій державних органів відповідно до Конвенції, ЄСПЛ у своєму рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04) підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Також ЄСПЛ зазначив, що повноваження державних органів з перегляду власних рішень, включаючи випадки виявлення помилки, які не обмежено жодними часовими рамками, мають суттєвий негативний вплив на юридичну визначеність у сфері особистих прав і цивільних правовідносин, що шкодить принципу "належного урядування" та вимозі "законності", закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Положення частини третьої статті 297 ЦПК України щодо обмеження органів державної влади та місцевого самоврядування в оскарженні судових рішень річним строком з моменту їх проголошення сприяють тому, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своєчасного виконання своїх обов'язків.
Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Згідно зі статтею 2 цього Закону місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл,селища,міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Згідно з частиною п'ятою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п'ята статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Згідно з частиною першою статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування (стаття 18-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Згідно з частинами першою та другою статті 11Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчими органами сільських,селищних,міських,районних умістах (уразі їх створення)рад є їх виконавчі комітети,відділи,управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
Згідно з частинами першою, третьою статті 12 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях.
Пунктами 1-3, 7, 14-15 частини четвертої статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що сільський, селищний, міський голова: забезпечує здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; організує в межах, визначених цим Законом, роботу відповідної ради та її виконавчого комітету; підписує рішення ради та її виконавчого комітету; здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету; представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства; звертається до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів.
Рішенням виконкому від 06 січня 2012 № 5 затверджено Положення про Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради, яке було чинним на час розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції.
Згідно з пунктом 1.1. цього Положення Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради (надалі районна адміністрація) є виконавчим органом Львівської міської ради і діє відповідно до ухвали міської ради від 06.07.2006 № 94 "Про затвердження структури виконавчих органів Львівської міської ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів, витрат на їх утримання" (зі змінами) згідно з чинним законодавством.
Підпунктом 4.5.1 пункту 4.5. до повноважень районної адміністрації щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян віднесено звернення у встановленому порядку до судових органів з позовними заявами, скаргами щодо справ про виселення громадян з жилих приміщень, у яких вони незаконно проживають; визнання осіб такими, що втратили право на користування жилими приміщеннями; виселення громадян та юридичних осіб зі самовільно зайнятих нежитлових приміщень, на які не були укладені договори оренди, про демонтаж самочинного будівництва; з інших питань, що виникають у процесі здійснення наданих районній адміністрації повноважень.
Поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21і № 922/1830/19).
В постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц (провадження № 61-14230сво18) вказано, що тлумачення норм національного законодавства, з урахуванням усталеної практики ЄСПЛ, свідчить, що апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарження, не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження.
Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій.
При вирішенні питання про поновлення строку суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду.
Інститут процесуальних строків сприяє досягненню юридичної визначеності, а також стимулює учасників справи та інших заінтересованих осіб добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого правовідносини можуть вважатися спірними, а після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Право на апеляційне оскарження судового рішення напряму залежить від обізнаності про наявність судового спору та своєчасності отримання судового рішення суду першої інстанції.
Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.
Поважними причинами пропуску процесуального строку вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення заяви стає неможливим або утрудненим, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання касаційної скарги.
Суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин.
Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ.
Зазначені висновки викладені у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 204/2113/14-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 2-9436/2007.
Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, суд повинен у сукупності оцінити всі обставини справи, навести мотиви щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку на апеляційне оскарження та зазначити, з яких підстав подане заявником клопотання може бути задоволене.
Лише наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судового рішення в апеляційному порядку у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку апеляційного оскарження з поважних причин.
У справі, що переглядається:
- провадження відкрито ухвалою від 30 липня 2012 року (а.с. 1);
- позивачем в заяві про збільшення позовних вимог третьою особою у справі визначено Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради (а.с. 8);
- Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради отримала копії позовних матеріалів 09 серпня 2012 року (а.с. 29);
- про розгляд справи, який відбувся 04 та 11 жовтня 2012 року були повідомлені представники Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради Малерик Т.І. та ОСОБА_4 (а.с. 31, 36, 38), 09 жовтня 2012 року останній подав до суду заяву про розгляд справи у його відсутність, а при вирішенні спору поклався на рішення суду (а.с 37);
- із заявою про ознайомлення з матеріалами справи представник Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради звернувся 07 вересня 2022 року (а.с. 45); а
- представник Львівської міської ради 12 вересня 2022 року (а.с. 48);
- з апеляційною скаргою у справі звернулася лише Львівська міська рада, подавши таку через суд першої інстанції 22 вересня 2022 року (а.с. 55-58);
- до апеляційною скарги додано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з якої убачається, що 30 жовтня 2012 року внесено запис про виникнення права власності за ОСОБА_1 на приміщення магазину, загальною площею 67,9 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке відчужено згідно договору купівлі-продажу від 30 листопада 2012 року ОСОБА_5 , про що внесено запис 05 грудня 2012 року;
- лист Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 08 вересня 2022 року, адресований юридичному департаменту ЛМР, зі змісту якого убачається, що в процесі виконання вимог рішення ЛМР № 568 проведено демонтаж тимчасових спору на проміжку від Садова,2а-вул.Підміської,23 окрім двох ТС, де здійснює підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_1 .. У листі також зазначено, що Залізничною РА також виявлено, що з ФОП ОСОБА_1 укладено відповідні договори на право тимчасового користування окремим елементами благоустрою комунальної власності на правах оренди для розміщення ТС терміном дії до 31 грудня 2022 року.
За таких обставин, факт подання апеляційної скарги через 10 років після ухвалення оскаржуваного рішення особою, яка хоч і не була залучена до участі у справі (Львівська міська рада), проте була представлена у справі через свій орган, який, незважаючи на наявність у нього інформації про розгляд справи (належним чином будучи повідомленими про дату та час розгляду) та прийняте рішення, не вважав за доцільне оскаржувати таке рішення в апеляційному порядку, та поновлення такій особі строку на апеляційне оскарження без наявності достатніх та обґрунтованих підстав пропуску такого строку, порушує принцип правової визначеності, що є неприйнятним в демократичному суспільстві.
При цьому колегія суддів враховує, що про наявність оскаржуваного рішення, а також про реального власника нежитлових приміщень Львівська міська рада мала можливість дізнатись, як мінімум, починаючи здати функціонування Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості якого є публічними, а також не могли бути невідомі ЛМР під час укладення з ОСОБА_1 договору на право тимчасового користування окремим елементами благоустрою комунальної власності на правах оренди для розміщення ТС на спірній земельній ділянці.
Колегія суддів, з огляду на фактичні обставини справи, що переглядається вважає незастовними (не релевантними) висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 та в постанові Верховного Суду 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц, оскільки ці справи є не тотожними даній справі.
Зокрема, у справі № 2-3887/2009 рішення суду першої інстанції ухвалено, коли редакція статті 297 ЦПК України (2004 року) не містила положень про преклюзивний строк апеляційного оскарження для спеціальних суб'єктів (прокурора, органів державної влади та місцевого самоврядування), а у справі № 361/161/13-ц апеляційну скаргу подано не спеціальним суб'єктом, а фізичною особою.
Також у справі № 2-3887/2009 апеляційна скарга хоча і подана органом місцевого самоврядування, який не брав участь у справі, проте на відміну від справи, що переглядається такий орган не був представлений належним представником, що має місце в даній справі.
У цьому зв'язку, колегія суддів доходить висновку, що апеляційне провадження у справі відкрито безпідставно.
Крім того, як вбачається із матеріалів справи, Львівській міській раді станом на 10 серпня 2022р. було відомо про оскаржуване рішення, оскільки ЛМР була відповідачем у адміністративній справі №380/10756/22 за позовом ОСОБА_5 та ОСОБА_1 до Виконавчого комітету ЛМР про визнання протиправним та скасування рішень. Так, за текстом даного позову вказано та описано оскаржуване рішення Залізничного районного суду м.Львова від 11 жовтня 2012р. по цивільній справі №1309/5870/12, а також копія такого додана до даного позову. Позовну заяву із додатками Виконавчий комітет ЛМР отримав на електронну пошту 10 серпня 2022р., що підтверджується скріншотом електронної пошти(а.с.88)
На час вирішення апеляційним судом питання про поновлення Львівській міській раді строку на апеляційне оскарження рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 жовтня 2012 року ці обставини не були відомі суду, оскільки в матеріалах справи такі відомості були відсутні.
Сам лише факт подання апеляційної скарги після спливу 10 років особою, не залученою до участі у справі, за наявності обставин, які стверджують про обізнаність міської ради про набуття ОСОБА_1 права власності на спірне приміщення, про що апеляційному суду стало відомо під час розгляду справи, належить розцінювати як зловживанням процесуальними правами на підставі частини другої статті 44 ЦПК України.
Встановлення наведених вище обставин у випадку, коли відкриття апеляційного провадження відбулось за відсутності матеріалів справи, не позбавляє суд апеляційної інстанції можливості застосувати приписи статті 44 ЦПК України на стадії апеляційного розгляду (перегляду оскарженого судового рішення по суті) без ухвалення постанови за правилами статті 35 і глави 9 розділу III ЦПК України з особливостями, зазначеними у статті 382 цього Кодексу.
Такий висновки в цілому узгоджується з правовою позицією, сформованою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року в справі № 601/485/23 (провадження № 14-139цс24).
Відповідно до частини другої статті 381 ЦПК України процедурні питання, пов'язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без розгляду, підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні, адже можливість їх розподілу передбачена статтями 142, 257 ЦПК України лише для залишення позову без розгляду, а не залишення без розгляду документа у зв'язку із визнанням його подання зловживанням процесуальними правами.
Керуючись статтями 14, 44, 258 - 261, 268, 367, 368, 381 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу Львівської міської ради на рішення на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 жовтня 2012 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради про визнання права власності, залишити без розгляду.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з моменту її підписання.
Повний текст ухвали у зв'язку з перебуванням одного з членів колегії суддів на лікарняному складено 23 березня 2026 року.
Головуючий: Ванівський О.М.
Судді Цяцяк Р.П.
Шеремета Н.О.