суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Ємця А. А.
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2026 року
у справі № 922/5241/21 (провадження № 12-34гс25)
за позовом керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова в інтересах держави до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення в частині, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна,
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 18 лютого 2025 року (головуючий суддя Крестьянінов О. О., судді Лакіза В. В., Мартюхіна Н. О.).
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
Керівник Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова (далі - прокурор) у грудні 2021 року звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив:
- визнати незаконним та скасувати пункт 45 додатку до рішення Харківської міської ради (далі - Рада) від 21 лютого 2018 року № 1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова»;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 06 вересня 2018 року № 5632-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В. і зареєстрований в реєстрі за № 3055;
- витребувати у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-2, 71-3, 71-11-:-71-13, площею 98,2 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1305037563101), нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-6-:-71-9 площею 71,1 кв.м, місця спільного користування № 71-1, 71-4, 71-5, 71-10, 71-14 площею 47,0 кв.м, загальною площею 118,1 кв.м (реєстраційний номер нерухомого майна 341372563101), розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Прокурор обґрунтовував пред'явлений позов тим, що Рада з порушенням вимог статті 345 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», статей 1, 2, 4, 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», статей 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» вирішила передати спірне майно у процесі приватизації шляхом викупу, тому таке рішення і договір купівлі-продажу підлягають визнанню незаконним і недійсним відповідно, а майно має бути витребувано на користь територіальної громади як таке, що вибуло поза волею власника.
Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом у цій справі, прокурор зазначив, що ухвалення органом місцевого самоврядування рішень попри встановлену законом процедуру приватизації не відображає волю територіальної громади як власника комунального майна, тому він подав цей позов як самостійний позивач.
Стислий виклад заперечень відповідачів
Відповідачі проти позову заперечували та заявили про застосування наслідків пропуску позовної давності.
Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 10 грудня 2024 року Господарський суд Харківської області відмовив прокурору в задоволенні позову.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що викуп орендованого спірного майна здійснено з порушенням вимог пункту 1 частини першої статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Втім вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Ради та визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна є неефективними.
Суд першої інстанції зауважив, що ефективною є позовна вимога про витребування цього майна на користь територіальної громади. Проте прокурор не навів обставин, які б підтверджували недобросовісність поведінки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ці особи знали чи могли знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття ними майна всупереч закону. Тож витребування у ОСОБА_2 спірного майна не відповідатиме «принципу пропорційності», оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу, яка добросовісно набула право власності на це майно.
Постановою від 18 лютого 2025 року Східний апеляційний господарський суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково.
Суд витребував у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади спірне майно. В іншій частині позовних вимог відмовив.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що саме вимога про витребування спірного майна є ефективною вимогою. Оцінюючи добросовісність кінцевого набувача майна, апеляційний суд звернув увагу на те, що дарувальник, який відчужив спірне майно на підставі безвідплатного договору на користь свого батька після пред'явлення до нього позову про витребування майна, діяв очевидно недобросовісно. ОСОБА_2 як близький родич ОСОБА_3 повинен був та міг знати або принаймні здогадуватися про недобросовісну поведінку свого сина, який безоплатно відчужив це майно, тому він не може вважатися добросовісним набувачем.
Суд дійшов переконання, що позовна давність не пропущена, оскільки її відлік розпочався 14 вересня 2018 року та вона продовжувалася на строк дії карантину.
ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ
ОСОБА_2 в березні 2025 року звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив зупинити виконання постанови Східного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2024 року, скасувати цю постанову та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Заявник у касаційній скарзі послався на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах:
- від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 12 червня 2024 року
у справі № 910/20528/21, від 09 жовтня 2024 року у справі № 201/9336/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 523/6336/16-ц щодо добросовісності набувачів. Зазначив, що він не знав і не міг знати, що володіє подарованим майном незаконно, а питання про дійсність договорів дарування під час судового розгляду справи не вирішувалося, відповідно, вимога про витребування майна від ОСОБА_2 не була обґрунтована самостійними підставами;
- від 06 червня 2023 року у справі № 922/4169/19 та від 01 березня 2024 року
у справі № 757/52772/21-ц щодо тривалості позовної давності та початку її перебігу за вимогою про витребування майна, як наслідок, помилково визначив початок перебігу позовної давності за цією вимогою з моменту підписання договорів дарування - 04 липня 2022 року (зі строком у три роки). На думку заявника, перебіг спеціальної позовної давності, яка становить три місяці відповідно до Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна», розпочався з дня реєстрації за ФОП ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - 14 вересня 2018 року та сплинув 14 грудня 2018 року (до введення на території України карантину).
Також ОСОБА_2 вважав, що суд апеляційної інстанції порушив права ОСОБА_3 , який не брав участі у справі, оскільки в оскаржуваній постанові суд надав оцінку його діям як покупця спірного майна без його безпосередньої участі у справі, що є підставою для скасування постанови відповідно до пункту 8 частини першої статті 310 Господарського процесуального кодексу України
(далі - ГПК України) й направлення справи на новий розгляд.
У відзиві на касаційну скаргу прокурор просив відмовити в задоволенні касаційної скарги, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.Зазначив, що суд не вирішував питання про права та обов'язки ОСОБА_3 , а лише встановив порушення процедури приватизації майна шляхом викупу та недобросовісність набувачів спірного майна. Вважав, що дарувальник діяв очевидно недобросовісно з метою перешкоджання витребування цього майна належним власником.
Ухвалою від 04 червня 2025 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала за потрібне відступити від висновку щодо застосування норм права, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 707/157/22.
Постановою від 04 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнила частково; постанову апеляційного суду скасувала в частині, у якій відмовлено в задоволенні вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу та задоволено позовну вимогу про витребування у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлових приміщень, а також розподілено судові витрати. У цій частинісправу № 922/5241/21 передано на новий розгляд до апеляційного суду. В іншій частині вимог позову постанову апеляційного суду змінено, викладено її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова мотивована таким міркуваннями.
Відповідаючи на питання про те, що є рішенням суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи можуть міститись в мотивувальній та резолютивній частині рішення. Ці висновки мають різне значення.
За висновками Великої Палати Верховного Суду неприпустимим є втручання особи в рішення суду з тих лише підстав, що вона вважає помилковими викладені у мотивувальній частині цього рішення судження, які не мають стосовно неї обов'язкової сили.
Натомість, якщо в резолютивній частині суд вирішив про права, інтереси або обов'язки особи, не залучивши її, то є підстави для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України), й це повноваження суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи з касаційною скаргою звернулася особа, про права, інтереси та (або) обов'язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення.
Такий підхід є виправданим аби не допустити спрямування обов'язкового до виконання присуду рішення суду, який міститься в його резолютивній частині, проти особи, яка не була залучена до справи.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 707/157/22 про те, що ухвалення рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є самостійною та обов'язковою підставою для скасування судових рішень і для направлення справи на новий розгляд на підставі пункту 8 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), навіть у тому випадку, коли в касаційній скарзі такі доводи не наведені.
Натомість Велика Палата Верховного Суду відступила від протилежного висновку, викладеного у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19, від 05 квітня 2023 року
у справі № 521/8184/20 про те, що скасування судових рішень на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси; а також схожих висновків, викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 910/17662/19.
Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21 (пункт 108) у частині посилання на те, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у його мотивувальній частині містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи.
З огляду на зроблені висновки про тлумачення пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України Велика Палата Верховного Суду виснувала, що оскаржена постанова апеляційного суду в мотивувальній частині містить висновки про правову кваліфікацію дій ОСОБА_3 , що не є рішенням про його права, інтереси або обов'язки.
Відповідаючи на інші доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважала за неодмінне з'ясувати, який статус має прокурор у цій справі і на що спрямовані його позовні вимоги.
Так, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади.
Вважала, що в цій справі прокурор хоча й стверджує про те, що звертається з позовом як самостійний позивач, втім обґрунтовує позов нагальною потребою захисту інтересів територіальної громади міста Харкова. Про інтерес держави, який би виходив за межі інтересів територіальної громади, у позові не йдеться. Свою роль як позивача прокурор обґрунтовує необхідністю визначити Харківську міську раду як відповідача, оскільки вона, на його думку, «вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади», іншими словами, порушила ці інтереси.
Фактично вимоги прокурора можуть бути спрямовані на приведення сторін правочину з відчуження майна у стан до порушення цього інтересу, тому з цією метою прокурор може позиватись про визнання недійсним відповідного правочину до його сторін (громади в особі органу місцевого самоврядування та набувача майна за правочином) і застосування наслідків недійсності правочину (реституцію), а якщо майно було відчужено далі іншій особі - також з віндикаційним позовом до цієї особи.
Отже, Велика Палата Верховного Суду визнала правильними висновки апеляційного суду про те, що не підлягає задоволенню вимога про скасування рішення Ради про відчуження об'єкта приватизації, на виконання якого було укладеного договір купівлі-продажу і яке було таким чином виконано і вичерпало свою дію і не є правочином з відчуження майна.
Водночас, на переконання Великої Палати Верховного Суду, помилковим було застосування апеляційним судом цього ж підходу також до вимоги про оспорювання самого договору купівлі-продажу, оскільки таке (оспорювання) здійснюється у цій справі прокурором в інтересах територіальної громади, яка є стороною цього правочину. До того ж у разі, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому у цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним.
Щодо оцінки недобросовісності набувача майна, то Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фактори, з якими закон (стаття 388 ЦК України) пов'язує можливість віндикації майна, є добросовісність (недобросовісність) набувача майна, та наявність обставин, за яких витребування можливе також у добросовісного набувача. Кожен з цих факторів досліджується послідовно стосовно кожного набувача у ланцюгу набувачів, якщо про наявність відповідних обставин стверджує сторона, яка несе тягар їх доведення.
Тож згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, якщо майно було набуто добросовісним набувачем за відплатним правочином і відповідно до статті 388 ЦК України воно не могло бути витребуване у цієї особи власником, то подальше розпорядження цією особою майном (зокрема й відчуження його за безвідплатним правочином) не створює підставу для витребування у нового набувача. Добросовісний набувач, який далі відчужив майно за безвідплатним правочином, не є «особою, яка не мала права відчужувати майно».
Відповідно, на переконання Великої Палати Верховного Суду, апеляційний суд помилково вважав, що для застосування правил статті 388 ЦК України має значення лише те, що ОСОБА_2 набув майно за безвідплатним правочином від свого сина під час розгляду судом цієї справи. Адже відповідно до обставин цієї справи першорядне значення має не добросовісність ОСОБА_3 як дарувальника під час відчуження ним спірного майна на користь свого батька ОСОБА_2 , а добросовісність набуття ним цього майна від ОСОБА_1 , за умови, що суд дійде висновку про те, що вона також не є добросовісною набувачкою цього майна і лише за умови визнання недійсним договору купівлі-продажу.
ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ
Із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду частково не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.
Щодо застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України)
Насамперед відзначимо, що ми погоджуємося з висновками щодо застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України), яким визначено, що прийняття судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є безумовною підставою для скасування оскаржуваного судового рішення та направлення справи на новий розгляд.
Додатково зауважимо, що можливість застосування цієї норми процесуальний закон не зумовлює жодною кваліфікуючою обставиною, зокрема оскарження судового рішення саме особою, яка не була залучена до участі у справ.
Тому, якщо серед підстав касаційного оскарження є доводи, або ж суд сам ex officio встановить порушення судами пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України), а саме ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, той факт, що саме ця незалучена до участі у справі особа не скористалася своїм правом на оскарження судового рішення, не знімає із суду обов'язку по застосуванню імперативних положень процесуального закону щодо безумовних підстав для скасування судового рішення.
Враховуючи викладене, погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що немає підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 707/157/22, проте є підстави для відступу від протилежних висновків, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19, від 05 квітня 2023 року
у справі № 521/8184/20 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 910/17662/19 про те, що скасування судових рішень на згаданій вище підставі можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси.
Водночас потрібно враховувати, що для скасування судових рішень на підставі згаданого припису процесуального законодавства потрібно встановити, чи вирішив суд питання про права свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що рішенням про права свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, є те рішення, в резолютивній частині якого суд вирішив питання про права, інтереси або обов'язки особи, не залучивши її. Якщо ж висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи містяться лише в мотивувальній частині судового рішення, тоді у касаційного суду немає підстав для скасування цього рішення суду на підставі пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України.
З наведеним висновком також погоджуємося, проте під час його формування Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21 (пункт 108), у частині посилання на те, що рішення є таким, що ухвалене про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у його мотивувальній частині містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи.
Висловлюємо своє переконання у тому, що підстав для відступу від згаданих висновків не було з таких міркувань.
З огляду на норми статті 75 ГПК України встановлення в мотивувальній частині судового рішення певних обставин стосовно особи, яка не брала участі у цій справі, а також правова оцінка суду, не мають для такої особи зобов'язуючого значення, не покладають на неї жодних додаткових обов'язків та не позбавляють належних цій особі прав чи інтересів, тобто не є рішенням про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи в розумінні саме пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України.
Втім, для прикладу, в розумінні частини першої статті 254, пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України, у практиці Верховного Суду, зокрема у постановах об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та від 15 травня 2020 року у справі № 904/897/19, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21, сформовано усталену правову позицію, відповідно до якої рішення є таким, що ухвалено про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення є висновки суду про права та обов'язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов'язки цієї особи.
Підстав відступати від наведених висновків немає, адже їх сформульовано щодо іншої норми права, а саме частини першої статті 254, пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України, а не пункту 8 частини першої статті 310 цього Кодексу, й вони узгоджуються з частиною п'ятою статті 75 ГПК України, яка надає право саме особі, яка не брала участі у справі, спростувати в загальному порядку обставини, встановлені стосовно неї рішення суду, шляхом подання апеляційної скарги на таке судове рішення.
Натомість зазначене в пункті 8 частини першої статті 310 ГПК України словосполучення «рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі» потрібно розуміти вужче, а саме: як судове рішення, яке впливає на права та обов'язки такої особи, тобто покладає на неї додаткові обов'язки чи позбавляє цю особу прав або інтересів.
Відповідно у розумінні пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо саме у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов'язки таких осіб, оскільки саме в резолютивній частині міститься присуд суду за наслідками вирішення спору по суті.
Тож, якщо в резолютивній частині судового рішення, яке підлягає примусовому виконанню чи є рішенням про визнання, а також в інших випадках, коли таке рішення не підлягає примусовому виконанню, суд зазначив про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, тоді є підстави вважати, що суд ухвалив рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, в розумінні пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України, що є обов'язковою підставою для скасування такого рішення судом касаційної інстанції.
Враховуючи викладене, погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що оскаржувана постанова апеляційного суду лише у мотивувальній частині містить висновки про правову кваліфікацію дій ОСОБА_3 , тому не є рішенням про його права, інтереси або обов'язки як особи, яка не брала участі у справі, й відповідно немає правових підстав для безумовного скасування постанови суду апеляційної інстанції з огляду на приписи пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України.
Додатково в цьому контексті вважаємо за неодмінне зазначити таке.
Так, суд апеляційної інстанції встановив, що на час відчуження ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 спірного нерухомого майна за безвідплатними договорами дарування вже був спір у суді щодо цього майна, відповідачем за яким спочатку був саме ОСОБА_3 . Ця обставина учасниками справи не заперечується.
Отже, після звернення прокурора з позовом у цій справі ОСОБА_3 подарував спірне нерухоме майно своєму батькові - ОСОБА_2 , тобто втратив правовий зв'язок з майном, стосовно якого заявлено позов про витребування, у зв'язку із чим ОСОБА_3 й вибув зі складу учасників справи. Тобто фактично мало місце правонаступництво, оскільки відбулася заміна особи у відносинах, щодо яких виник спір. Відповідно місцевий господарський суд вирішив спір з огляду суб'єктний склад його учасників, який був станом на момент розгляду справи.
До того ж ОСОБА_3 не звертався до суду першої інстанції з відповідною заявою про залучення його до участі у справі як третьої особи. Відповідне питання в судах попередніх інстанцій не ініціював і ОСОБА_2 згідно з приписами частини першої статті 50 ГПК України.
Досліджуючи питання добросовісності ОСОБА_2 як останнього набувача, суд апеляційної інстанції виснував: « ОСОБА_2 , будучи близькою особою ОСОБА_3 , повинен був та міг знати або принаймні здогадуватися про недобросовісну поведінку свого сина, який безоплатно відчужив йому це майно. Тому ОСОБА_2 (відповідач - 4) не може вважатися добросовісним набувачем».
Тобто мотивувальна частина оскаржуваного судового рішення містить правову оцінку дій ОСОБА_3 в контексті встановлення добросовісності дій останнього набувача ОСОБА_2 , оскільки саме від цього залежав результат вирішення позовної вимоги про витребування спірного майна.
Відповідно до частини п'ятої статті 75 ГПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані саме особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені, зокрема, шляхом оскарження такого рішення в апеляційному чи касаційному порядку. Натомість правова оцінка, надана судом певному факту під час розгляду справи, взагалі не має преюдиційного значення.
У резолютивній частині оскаржуваного судового рішення не згадано ОСОБА_3 , не покладено на нього жодних додаткових обов'язків та не позбавлено його належних йому на час вирішення спору прав або інтересів. Суд апеляційної інстанції витребував саме у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади спірне майно та відмовив в іншій частині позовних вимог. Тобто оскаржувана постанова є рішенням апеляційного суду про права, інтереси та (або) обов'язки прокурора (фактично Харківської міської територіальної громади) як позивача та ОСОБА_2 як належного відповідача.
Отже, ми фактично погоджуємося з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України), за винятком уточнення висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року
у справі № 916/4093/21 (пункт 108).
З іншими висновками Великої Палати Верховного Суду ми не згодні та наводимо такі міркування.
Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
За правилами частин першої та четвертої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 ГПК України.
Звертаємо увагу на те, що межі розгляду справи судом касаційної інстанції у порядку касаційного перегляду у зв'язку з оскарженням рішень судів першої та апеляційної інстанцій встановлено: 1) межами позовних вимог; 2) межами доводів касаційної скарги, які можуть стосуватися винятково питань правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, та вимог, викладених заявником у такому процесуальному зверненні; 3) у межах касаційного перегляду перебувають винятково питання права, не вирішуються питання факту.
Межі касаційного перегляду визначаються, відповідно до загального правила, викладеними у касаційній скарзі доводами та вимогами. Доводи касаційної скарги - це логічно побудовані та викладені аргументи на користь тієї правової позиції, яку обстоює заявник у своєму зверненні до суду касаційної інстанції на обґрунтування вимог скарги про зміну або скасування ухвалених у справі судових рішень у зв'язку з порушенням його прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків такими судовими актами.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 стосуються винятково незгоди з висновками суду апеляційної інстанції щодо вирішення позовної вимоги про витребування майна.
У касаційній скарзі заявник не навів підстав касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції щодо вирішення позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Ради в частині пункту 45 додатка до нього та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 06 вересня 2018 року.
Враховуючи викладене,переконані, що Велика Палата Верховного Суду мала б переглянути в касаційному порядку постанову апеляційного суду в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, тобто винятково в частині задоволення позову, пред'явленого до скаржника.
Щодо повноважень прокурора
Відповідаючи на доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважала за неодмінне спочатку з'ясувати, який статус має прокурор у цій справі і на що спрямовані його позовні вимоги.
Хоча, звертаємо увагу на те, що доводів стосовно повноважень прокурора касаційна скарга не містила.
Частина четверта статті 300 ГПК України закріплює перелік питань, які має вирішити суд ex officio, навіть, якщо касаційна скарга таких доводів не містить. У цьому переліку питань немає такої підстави виходу за межі доводів касаційної скарги, як неналежність особи позивача.
Втім, з огляду на сформовані Великою Палатою Верховного Суду висновки про те, що прокурор представляє територіальну громаду міста Харкова в особі Харківської міської ради як колишнього власника об'єкта приватизації і сторону оспорюваного договору купівлі-продажу, та висновки про те, що з цією метою прокурор може позиватися про визнання недійсним відповідного правочину до його сторін (громади в особі органу місцевого самоврядування та набувача майна за правочином), вважаємо за неодмінне навести власні міркування з цього приводу.
Процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
У постанові від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду узагальнила висновки щодо застосування норм права під час визначення повноважень прокурора та у пункті 140 виснувала, що:
«1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави».
Тобто в разі якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або ухвалює рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, саме прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду, про що також зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі № 296/704/21.
Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду є усталеною. У справі, рішення у якій розглянула Велика Палата, відступу від наведених правових висновків щодо повноважень прокурора не зроблено.
У справі, що переглянута, прокурор оскаржував рішення Ради та оспорював договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень, укладений на його підставі, тому визначив цей орган місцевого самоврядування відповідачем, що відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18та від 10 грудня 2025 року
у справі № 296/704/21.
Під час визначення того, про захист яких інтересів держави йдеться у конкретному спорі, адже прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді у разі, коли є порушення або загроза порушення інтересів держави, мали бути враховані висновки Великої Палати Верховного Суду, зокрема, викладені у пунктах 65, 84 постанови від 25 вересня 2024 року у справі № 587/1382/15-ц. Відповідно до цих висновків категорія «інтереси держави» охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність має бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація категорії «інтереси держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Також у постановах Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі № 240/401/19, від 05 квітня 2023 року у справі № 916/3022/21, від 19 березня 2024 року у справі № 340/11/23 зроблено такі висновки:
«Громада володіє деякими ознаками суб'єкта публічно-правових відносин, може мати власні (публічні) інтереси, що є відмінними від інтересів конкретної (приватної) особи. До того ж, Основним Законом України (статті 13, 23, 41, 43, 89 та 95) визначено, що суспільні (публічні) інтереси підлягають самостійному захисту, а також обов'язковому врахуванню під час ухвалення найважливіших рішень на рівні держави або відповідної територіальної громади.
Інтереси держави, зокрема, охоплюють інтереси жителів територіальної громади, оскільки відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Хоча в Конституції України й не йдеться про захист прокурором інтересів суспільства, але інтерес держави є насамперед інтересом більшості членів суспільства, якому вона служить. Отже, інтерес держави охоплює суспільні (публічні) інтереси. Тому прокурор може захищати і суспільні інтереси, зокрема громад, з тих самих підстав, що й інтереси держави. Відтак звернення прокурора з позовом в інтересах держави охоплює у тому числі й захист інтересів громади».
У пункті 140 постанови від 10 грудня 2025 року у справі № 296/704/21 Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що прокурор, звертаючись до суду з метою захисту інтересів держави, що охоплюють й інтереси певної територіальної громади (зокрема, коли порушником її інтересів є її орган місцевого самоврядування), фактично діє в інтересах держави.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (пункт 10.21) та від 08 листопада 2023 року
у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20) зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За браком такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування значною мірою може стати ілюзорним. Так само брак зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України).
Врахувавши наведені висновки та обставини конкретної справи, Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.22. постанови від 08 листопада 2023 року
у справі № 607/15052/16-ц зауважила, що за наявності суспільного інтересу у поверненні спірного нежитлового приміщення до комунальної власності, зокрема підвищеного суспільного інтересу до збереження майна територіальних громад, прокурор мав право звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів.
У цій справі прокурор у позовній заяві зауважував, що Рада ухвалила рішення з порушенням законодавства про приватизацію майна, що призвело до незаконного відчуження об'єктів нерухомості з комунальної власності та завдало шкоду як матеріальній і фінансовій основі місцевого самоврядування, так й інтересам держави, яка згідно зі статтею 7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування.
Прокурор наполягав на тому, що право власності на комунальне майно належить територіальним громадам, від імені та в інтересах яких діють відповідні органи місцевого самоврядування. Ухвалення органом місцевого самоврядування рішень попри встановлену законом процедуру приватизації не буде відображати волю територіальної громади як власника комунального майна, оскільки її інтереси визначаються доцільністю, економністю та ефективністю використання майна.
На наше переконання, таке обґрунтування по суті відповідає категорії «інтереси держави», оскільки завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна, що є у комунальній власності, та розпорядження ним. Неефективне здійснення цих завдань, зокрема й шляхом ухвалення незаконних рішень та укладення протиправних правочинів, може порушувати, зокрема, економічні інтереси відповідної територіальної громади та держави загалом, оскільки інтерес держави є насамперед інтересом більшості членів суспільства, якому вона служить. Відтак звернення прокурора з цим позовом здійснено в інтересах держави та охоплює зокрема й захист інтересів громади
Близький за змістом підхід до оцінки порушення «інтересів держави» в разі порушення прав територіальної громади, хоча й у нетотожних, проте подібних фактичних обставинах, застосований у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19, від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21, від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц,
від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18, від 10 грудня 2025 року
у справі № 296/704/21 та у постанові Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі № 240/401/19.
Вважаємо, що у цій справі прокурор звернувся з позовом, спрямованим на захист інтересів держави, які збігаються з інтересами територіальної громади м. Харкова, від порушення, яке, як стверджував прокурор, вчинене, зокрема, Радою.
Без уваги Великої Палати Верховного Суду залишилося й те, що Рада під час тривалого судового розгляду заперечувала проти позову прокурора, просила відмовити у його задоволенні, що показує те, що вона не має наміру бути позивачем у цій справі за будь-яких обставин та вчиняти у добровільному порядку дії щодо охорони прав на спірне нерухоме майно, про які просить прокурор у цьому позові.
Тож у ситуації, коли уповноважений державою чи територіальною громадою орган сам є учасником спірних відносин і порушником інтересів держави, визначення цього органу позивачем суперечить принципу розумності. Вважаємо, що в такому разі статус позивача має належати прокурору, хоча фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є сама держава, а уповноважений орган - Рада - має бути відповідачем.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади ухваленням незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. У процесуальному аспекті орган, який ухвалив такий акт, не має зацікавленості в задоволенні позовних вимог, стверджуючи про правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорює позивач, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
Отже, саме прокурор є належним позивачем у цій справі, а протилежний підхід унеможливить захист інтересів держави, які в цих конкретних спірних правовідносинах охоплюють інтереси територіальної громади від можливого свавілля органу місцевого самоврядування.
Щодо ефективного способу захисту та доводів заявника про його добросовісність і неможливість витребування спірного майна
Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що такий спосіб захисту як скасування рішення Ради про відчуження об'єкта приватизації є неефективним, натомість ефективним, крім вимоги про витребування спірних нежитлових приміщень, є також вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Наголосимо, що доводів щодо незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про неефективність зазначених способів захисту і, як наслідок, про відмову в задоволенні цих позовних вимог в касаційній скарзі не наведено. Підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги, визначених у частині четвертій статті 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не зазначила.
У справі, що переглядалася, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що спірні нежитлові приміщення є об'єктом права комунальної власності територіальної громади м. Харкова, які спершу були в оренді ФОП ОСОБА_1, а потім на підставі рішення Ради від 21 лютого 2018 року (пункт 45 додатка) відчужені на користь цієї фізичної особи-підприємця у приватну власність, яка продала їх ОСОБА_3 , а він, вже під час розгляду цієї справи у суді, подарував спірні приміщення ОСОБА_2 (батькові).
Також суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що Рада, ухвалюючи оскаржуване у цій справі рішення в частині, порушила вимоги Законів України «Про приватизацію державного майна» та «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», і спірні нежитлові приміщення вибули з комунальної власності територіальної громади м. Харкова у приватну з порушенням вимог законодавства щодо способу приватизації об'єктів комунальної власності шляхом викупу (без проведення поліпшень майна в розмірі не менше 25 % ринкової вартості майна, за якою воно було передано в оренду).
Доводів на спростування наведених висновків судів касаційна скарга не містить. Як зазначено вище, доводи касаційної скарги ОСОБА_2 стосуються винятково незгоди з висновками суду апеляційної інстанції щодо вирішення позовної вимоги про витребування майна.
У касаційній скарзі заявник посилався на те, що задоволення вимоги прокурора про витребування спірного нерухомого майна від ОСОБА_2 не враховує його добросовісність, оскільки він не знав і не міг знати, що володіє подарованим майном незаконно. До того ж питання про дійсність договорів дарування під час судового розгляду не вирішувалося, тобто вимога про витребування майна від ОСОБА_2 не була обґрунтована самостійними підставами.
В аспекті цих доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду мала встановити лише те, чи мала б бути пред'явлена вимога про визнання недійсним договорів дарування, на підставі якого спірне майно перейшло у власність останнього набувача для того, щоб витребувати у нього це майно.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Натомість у частині третій статті 388 ЦК України зазначено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних (а так само інших зобов'язальних) відносин, і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У такому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною правочину, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, визначених частиною першою статті 388 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року
у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 03 квітня 2024 року у справі № 917/1212/21 та інших.
Тож основна ідея, яка реалізована Верховним Судом у згаданих судових рішеннях, полягала у тому, що для застосування такого дійсно ефективного та правомірного способу захисту права власності, як віндикація, не вимагається дезавуювати (скасовувати, визнавати незаконними, недійсними тощо) усі проміжні рішення та правочини, на підставі яких чи у зв'язку з виконанням яких попередні набувачі спірного майна ставали їх зареєстрованими власниками.
Наведені висновки зроблені з урахуванням пункту 9 частини першої статті 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV), відповідно до якого державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості.
Тобто Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновок про те, що у разі пред'явлення позову про витребування - інші способи захисту є неефективними, оскільки рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є самостійною і достатньою підставою для здійснення (проведення) державної реєстрації речових прав за позивачем.
Проте, у справі, що переглядалася, Велика Палата Верховного Суду вважала ефективним способом захисту порушеного права не лише вимогу про витребування спірного майна, а й вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу, що суперечить її усталеній практиці та межам розгляду справи судом касаційної інстанції, встановленим статтею 300 ГПК України.
Враховуючи викладене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала відхилити доводи заявника про те, що суд мав спочатку визнати недійсними договори дарування, за якими він набув у володіння спірне нерухоме майно.
Оцінюючи добросовісність набувача майна, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фактори, з якими закон (стаття 388 ЦК України) пов'язує можливість віндикації майна, є добросовісність (недобросовісність) набувача майна та наявність обставин, за яких витребування можливе також у добросовісного набувача. Кожний із цих факторів досліджується послідовно стосовно кожного набувача у ланцюгу набувачів, якщо про наявність відповідних обставин стверджує сторона, яка несе тягар їх доведення.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, якщо майно було набуто добросовісним набувачем за відплатним правочином і згідно з правилами статті 388 ЦК України воно не могло бути витребуване у цієї особи власником, тоді подальше розпорядження цією особою майном (зокрема й відчуження його згідно з безвідплатним правочином) не створює підставу для витребування у нового набувача. Добросовісний набувач, який далі відчужив майно за безвідплатним правочином, не є «особою, яка не мала права відчужувати майно».
Тож Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суди мають оцінювати добросовісність кожного набувача спірного майна.
Проте, Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що вона завжди була послідовною в тому, що власник може витребувати належне йому майно саме від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того та як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Відповідно саме добросовісність останнього набувача завжди підлягала з'ясуванню під час вирішення спору про витребування майна, а не всіх набувачів за всіма правочинами. Тож для застосування статті 388 ЦК України значення має саме те, чи є добросовісним той, у кого майно вилучається.
Аналізуючи доводи ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції не врахував його добросовісність, оскільки він не знав і не міг знати, що володіє подарованим майном незаконно, Велика Палата Верховного Суду мала врахувати таке.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно з володіння добросовісного набувача (тобто того, який не знав і не міг знати про те, що набуває майно, яке особа не мала права йому відчужувати) згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі (оплатно, безвідплатно) добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках, що прямо визначено в частині третій статті 388 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2801/17).
Як вже зазначено, суди попередніх інстанцій встановили незаконність первісної підстави відчуження спірних нежитлових приміщень (вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Харкова у приватну за рішенням органу місцевого самоврядування з порушенням вимог приватизаційного законодавства), тому подальше набуття їх у володіння фізичними особами на підставі договорів купівлі-продажу та дарування відбулося без відповідної правової підстави.
ОСОБА_2 отримав у володіння спірне нерухоме майно згідно з безвідплатними договорами - договорами дарування.
Тому, враховуючи приписи частини третьої статті 388 ЦК України, внаслідок безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої.
Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Частинами першою, другою статті 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором.
Втім, з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна, зазначені норми не підлягали застосуванню у цій справі.
Натомість мала бути застосована стаття 387 ЦК України, відповідно до якої власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Подібні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 10 квітня 2024 року у справі № 520/8065/19 та від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23.
Водночас апеляційний суд, врахувавши обставину безоплатної передачі спірних нежитлових приміщень ОСОБА_3 батькові - ОСОБА_2 на підставі договорів дарування, помилково обґрунтував свої висновки про наявність підстав для витребування спірного майна від останнього набувача ОСОБА_2 (обдарованого) на користь територіальної громади м. Харкова посиланням на приписи частини першої статті 388 ЦК України.
Також суд апеляційної інстанції вдався до дослідження обставин добросовісності останнього набувача, в результаті чого зробив висновок про його недобросовісність, врахувавши, зокрема, що на час укладення безоплатних договорів дарування спір щодо подарованого майна вже був у провадженні суду, а ОСОБА_2 , будучи близькою особою ОСОБА_3 , повинен був та міг знати або принаймні здогадуватися про недобросовісну поведінку свого сина, який безоплатно відчужив йому спірне у цій справі майно.
За встановлених у цій справі обставин щодо набуття спірних нежитлових приміщень ОСОБА_2 за безоплатними договорами дарування правила частини першої статті 388 ЦК України не підлягали застосуванню апеляційним судом до спірних правовідносин. Замість того до вимоги про витребування майна від обдаровуваного належить застосувати статтю 387 та частину третю статті 388 ЦК України незалежно від обставин його добросовісності чи недобросовісності.
Апеляційний суд, на наше переконання, загалом зробив правильний висновок про підставність задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння, проте помилився з правовою підставою такого витребування, що є підставою для зміни мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02 листопада 2021 року
у справі № 925/1351/19, від 12 червня 2024 року у справі № 910/20528/21, від 09 жовтня 2024 року у справі № 201/9336/22, від 11 грудня 2024 року
у справі № 523/6336/16-ц, щодо добросовісності набувачів підлягали відхиленню, оскільки в жодній з наведених справ правові висновки не стосуються питання застосування статті 387 ЦК України у взаємозв'язку з частиною третьою статті 388 цього Кодексу до вимог про витребування майна, набутого за безоплатним договором дарування, без наявності правової підстави.
Щодо відповідності заходу втручання у право на мирне володіння майном гарантіям статті 1 Першого протоколу до Конвенції
Враховуючи нашу згоду з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для витребування майна від його останнього набувача ОСОБА_2 , мала бути надана оцінка відповідності заходу втручання у право на мирне володіння майном гарантіям статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Можливість віндикації майна визначена статями 387, 388 ЦК України. Таке втручання має нормативну основу в національному законодавстві. Зазначені правила є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.
Задоволення позову в цій справі мало легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права територіальної громади мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства. Повернення територіальній громаді нежитлових приміщень, незаконно відчужених у зв'язку з порушенням вимог приватизаційного законодавства, переслідує легітимну мету контролю за розпорядженням майном відповідно до загальних інтересів.
Щодо критерію пропорційності, то ЦК України, за загальним правилом, захищає права винятково добросовісного набувача й лише у разі набуття майна за відплатним договором, а не у випадках його набуття за безоплатним договором, що кореспондується з приписами частини третьої статті 388 ЦК України, за змістом якої якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 520/8065/19 (пункт 124), від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23 (пункт 246).
Також стосовно принципу пропорційності, то у разі витребування нерухомого майна від набувача на користь законного власника законодавство України надає такому набувачу додаткові ефективні засоби юридичного захисту, визначені, зокрема, в частинах третій та четвертій статті 390 ЦК України.
Тож останній набувач, який набув спірне майно безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до власника майна про відшкодування потрібних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів відповідно до змісту статті 390 ЦК України.
Враховуючи наведене погоджуємося з висновками суду апеляційної інстанції про те, що витребування спірних нежитлових приміщень не становитиме для ОСОБА_2 надмірного тягаря й відповідатиме сталій практиці Європейського суду з прав людини, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції статті 1 Першого протоколу до Конвенції підлягали відхиленню.
Щодо доводів заявника про пропуск позовної давності до вимоги про витребування майна
З огляду на те, що за наслідками касаційного перегляду Велика Палата Верховного Суду передала справу в частині на новий розгляд до апеляційного суду, вона не аналізувала доводи касаційної скарги про пропуск позовної давності до вимоги про витребування майна.
Оскільки ми вважаємо, що суд апеляційної інстанції правильно вирішив спір, зокрема й вимогу про витребування майна, тому викладаємо свої міркування щодо наведених вище доводів скарги.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя, четверта статті 267 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Що стосується застосування позовної давності до вимоги про витребування майна, то у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється з моменту, коли майно вибуло з власності власника. Також у згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду наголосила, що закон не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна, ні з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.
Встановивши з відомостей державного реєстру момент державної реєстрації права власності на спірні нежитлові приміщення за ФОП ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що трирічний перебіг строку позовної давності почався з 14 вересня 2018 року і мав сплинути 14 вересня 2021 року, однак був продовжений на строк дії карантину (встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211) відповідно до Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)». Відповідно станом на час звернення прокурора до суду з цим позовом, а саме 31 грудня 2021 року, позовна давність за вимогою про витребування майна не сплинула.
Наведені висновки апеляційного суду відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 02 липня 2025 року
у справі № 903/602/24, відповідно до яких під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року. Тобто у разі, якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду було продовжено до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину.
Також висновки суду апеляційної інстанції не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 01 березня 2024 року
у справі № 757/52772/21-ц, на які посилався заявник у касаційній скарзі.
Враховуючи викладене, погоджуємося з висновками апеляційного суду про те, що прокурор не пропустив строк звернення до суду з віндикаційним позовом.
Помилкове посилання апеляційного суду в оскаржуваній постанові на дату набуття ОСОБА_2 права власності на спірне нерухоме майно за договорами дарування - 04 липня 2022 року як на додаткове обґрунтування виключення обставин пропуску строку позовної давності не могло б бути підставою для скасування судового рішення, адже за приписами частини другої статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Вважаємо безпідставними доводи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 06 червня 2023 року
у справі № 922/4169/19, про те, що строк позовної давності для звернення з позовом про відмову в затвердженні протоколу аукціону, визнання недійсними результатів приватизації об'єкта малої приватизації або договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації становить три місяці,з таких підстав.
У цій справі, що переглядалася, ОСОБА_2 не навів підстав касаційного оскарження в частині висновків про незаконність приватизації спірних нежитлових приміщень. Також суд апеляційної інстанції відмовив прокурору у задоволенні вимог позову про визнання незаконним і скасування рішення Ради в частині та визнання недійсним договору купівлі-продажу з підстав обрання ним неефективного способу захисту. І в частині цих висновків суду касаційна скарга також не містила доводів щодо незгоди з ними. Втім позовна давність застосовується винятково, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними, тобто тоді, коли є підстави для задоволення відповідних позовних вимог. Враховуючи, що апеляційний суд відмовив у визнанні незаконним і скасуванні рішення Ради в частині та визнання недійсним договору купівлі-продажу, тому, на наше переконання, немає підстав для застосування спеціальної позовної давності, про яку йдеться в постанові Верховного Суду від 06 червня 2023 року
у справі № 922/4169/19. Натомість до вимоги про витребування майна, яка задоволена судом апеляційної інстанції та з результатом вирішення якої не погодився ОСОБА_2 , застосовуєтьсязагальна позовна давність тривалістю у три роки, яка у цій справі не пропущена.
ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
Переконані, що у цій справі потрібно було керуватися насамперед межами розгляду справи судом касаційної інстанції, встановленими статтею 300 ГПК України.
У цій справі предметом касаційного перегляду була постанова суду апеляційної інстанції фактично лише в частині вирішення позовної вимоги про витребування майна, оскільки щодо відмови в задоволенні решти позовних вимог касаційна скарга не містила підстав касаційного оскарження судового рішення та відповідних доводів.
Вважаємо, що суд апеляційної інстанції, правильно встановивши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про витребування спірних нежитлових приміщень від останнього набувача ОСОБА_2 (обдарованого) на користь територіальної громади м. Харкова, проте хибно застосував до спірних правовідносин приписи частини першої статті 388 ЦК України, замість положень статті 387 та частини третьої статті 388 цього Кодексу.
З огляду на наведене, на наш погляд, законним і справедливим результатом касаційного перегляду було б часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , зміна мотивувальної частини оскаржуваної постанови апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про витребування майна та залишення без змін в іншій частині.
Судді: С. О. Погрібний
А. А. Ємець