Постанова від 19.03.2026 по справі 335/6584/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2026 року

м. Київ

справа № 335/6584/22

провадження № 51-492км23

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

у режимі відеоконференції:

засудженого ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 ,

розглянув у закритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022082060000962, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Мелітополя Запорізької області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на момент затримання фактично проживав за адресою: АДРЕСА_2 ,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152, ч. 4 ст. 187 Кримінального кодексу України (далі - КК),

за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_6 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2025 року, а також в його інтересах захисника ОСОБА_7 на вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2023 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2025 року.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2023 року ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152, ч. 4 ст. 187 КК, та призначено покарання:

за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки;

за ч. 4 ст. 187 КК у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією майна.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років із конфіскацією майна.Зараховано ОСОБА_6 у строк відбування покарання час перебування його під вартою у якості запобіжного заходу, відповідно до ч. 5 ст. 72 КК, із розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.

Також вирішено питання щодо початку відрахування строку відбування покарання, запобіжного заходу, процесуальних витрат, долю речових доказів та цивільний позов.

За вироком суду, 16 серпня 2022 року, у період часу з 05:00 до 06:00, під час дії воєнного стану, ОСОБА_6 з корисливих мотивів, маючи умисел на заволодіння чужим майном шляхом застосування насильства, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого діяння та його суспільно-небезпечні наслідки внаслідок посягання на майно, здоров'я і життя потерпілої та бажаючи їх настання, знаходячись на тротуарній доріжці скверу, розташованого по пр. Маяковського, неподалік від парку «Веселка» у м. Запоріжжі, побачив раніше незнайому йому ОСОБА_8 , та, розуміючи, що у ранковий час свідки відсутні, наздогнав потерпілу зі спини, схопивши ОСОБА_8 за шию обернув її обличчям до себе та наніс близько трьох ударів кулаком правої руки в її обличчя, завдавши таким чином тілесні ушкодження, від яких потерпіла втратила свідомість та впала на землю, на спину обличчям догори.

Далі, продовжуючи свої злочинні дії, у зв'язку з безпорадним станом потерпілої ОСОБА_8 , у ОСОБА_6 раптово виник умисел на вчинення дій сексуального характеру, пов'язаних із вагінальним проникненням в тіло потерпілої з використанням геніталій. Розуміючи, що остання без свідомості та не чинить опір, використовуючи її безпорадний стан, схилився над нею та стягнув шорти та жіночу білизну, в яку була одягнена ОСОБА_8 . Закриваючи правою рукою рота потерпілої, сівши на неї зверху та тримаючи лівою рукою свої геніталії, намагався вагінально проникнути в тіло потерпілої ОСОБА_8 , яка лежала на спині, але не зміг довести свій злочинний умисел до кінця, оскільки отримав активний опір від потерпілої, яка в цей час прийшла до тями та почала відштовхувати ОСОБА_6 від себе та кликати на допомогу.

У цей час ОСОБА_6 , усвідомлюючи протиправний характер своїх дій та розуміючи, що на крик потерпілої можуть з'явитись свідки, продовжив наносити удари кулаком правої руки по обличчю ОСОБА_8 , в результаті чого від отриманих двох ударів потерпіла знову втратила свідомість, тим самим, за висновком експерта № 1448п від 29 вересня 2022 року спричинив потерпілій тяжкі тілесні ушкодження небезпечні для життя.

Розуміючи, що потерпіла другий раз втратила свідомість та не чинить активний опір, ОСОБА_6 , продовжуючи свій умисел на заволодіння чужим майном, заволодів особистими речами потерпілої ОСОБА_8 , після чого зник з місця вчинення кримінального правопорушення у невідомому напрямку та розпорядився викраденим майном на власний розсуд, завдавши потерпілій матеріальну шкоду на суму 3266,67 грн.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2025 року апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_6 задоволено частково, вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2023 року змінено, виключено посилання на наявність у останнього судимостей за вироками Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 14 грудня 2009 року, 28 листопада 2011 року та 18 січня 2016 року щодо ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК, строк відбування покарання ОСОБА_6 постановлено відраховувати з 02 липня 2025 року, зараховано у строк відбування покарання перебування останнього під вартою з 17 серпня 2022 року по 01 липня 2025 року, в решті вирок залишено без змін.

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 на вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2023 року залишено без задоволення.

Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

Захисник ОСОБА_7 у касаційній скарзі просить вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2023 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2025 року скасувати через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, а кримінальне провадження щодо засудженого ОСОБА_9 закрити за недоведеністю його винуватості.

В обґрунтування вимог зазначає, що кримінальне провадження за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК здійснювалося з порушенням приписів ч. 1 ст. 477 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) від 22 вересня 2022 року підставою для внесення відомостей про вчинення зазначеного кримінального правопорушення та початку досудового розслідування стало самостійне виявлення слідчим цього кримінального правопорушення.

Те, що заява потерпілої про вчинення цього кримінального правопорушення зазначена в реєстрі матеріалів досудового розслідування (п. 55), долученому до обвинувального акта, не змінює процесуальних наслідків того, що ця заява не була долучена до справи та не досліджена судом, не була підставою до початку досудового розслідування за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК. Отже, суд безпідставно врахував заяву потерпілої про вчинення щодо неї замаху на зґвалтування в контексті вимог ч. 1 ст. 477 КПК.

Також вказує, що протокол впізнання особи за фотознімками від 17 серпня 2022 року здобутий з порушенням положень ч. 1 ст. 228 КПК, оскільки перед впізнанням потерпіла не була опитана про зовнішній вигляд та прикмети обвинуваченого, що відповідно до ст. 87 КПК є підставою до визнання цього доказу недопустимим. До того ж, саме впізнання відбулося коли остання перебувала у важкому стані в лікарні і під дією ліків.

Щодо впізнання потерпілою обвинуваченого за голосом в судовому засіданні вказує, що така процесуальна дія відповідно до ч. 9 ст. 228 КПК не проводилась, що таке впізнання відбулось під час третього судового засідання після того, як на двох попередніх потерпіла бачила обвинуваченого та чула його голос, тож не виключається можливість помилкового результату.

Враховуючи доктрину «плодів отруйного дерева», всі інші докази, якщо недопустимими є вказані, не є достатніми для доведення поза розумним сумнівом винуватості засудженого ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованих злочинів.

Проте, суд апеляційної інстанції, за оцінкою відповідних доводів сторони захисту, належної оцінки не надав вказаним порушенням, постановив рішення, яке не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.

Засуджений ОСОБА_6 у касаційних скаргах просить ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2025 року щодо нього скасувати через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі через суворість й призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Вказує, що оскаржене судове рішення не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, оскільки апеляційний суд не надав належної оцінки усім доводам сторони захисту.

Зазначає про недопустимість протоколу огляду місця події від 17 серпня 2022 року, а саме приміщення бункеру за адресою: АДРЕСА_2, оскільки під час цієї слідчої дії тимчасово був відсутній понятий ОСОБА_10 , що свідчить про відсутність належного контролю за проведенням слідчої дії, а тому є недопустимими здобуті внаслідок цього докази.

Про тимчасову відсутність цього понятого під час огляду місця події, згідно з доводами касаційних скарг засудженого, повідомив у відповідь на запитання обвинуваченого під час допиту в судовому засіданні інший понятий - ОСОБА_11 .

Вказує, що клопотав про допит понятого ОСОБА_10 , проте він не був допитаний судом.

В обґрунтування істотності такого порушення, вказує, що посилався на висновок в постанові Верховного Суду від 27 серпня 2019 року у справі № 489/7957/15 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/84006044), проте суди цього не врахували.

Наголошує, що місцевий суд викривив доводи обвинуваченого, який посилався і оскаржував тимчасову відсутність одного із понятих, натомість суд вказав у вироку, що розглядав доводи про «відсутність іншого понятого», а не тимчасову його відсутність.

Звертає увагу, що місцевий суд залишив без задоволення клопотання обвинуваченого про визнання доказів недопустимими і не вказав при цьому, чому не зважає на вказані обвинуваченим правозастосовні позиції щодо процесуальних наслідків «тимчасової» відсутності понятого під час проведення слідчої дії у постанові Верховного Суду, на яку посилався обвинувачений.

Так само апеляційний суд викривив частину тих питань, які порушив обвинувачений, зазначених вище обставин не врахував і не усунув відповідних порушень закону.

Вказує про недотримання приписів ст. 23 КПК щодо безпосереднього дослідження протоколу впізнання за фотознімками за участю потерпілої судом апеляційної інстанції. Зазначає, що просив дослідити вказаний протокол в порядку статей 350, 358, 94 КПК та ч. 1 ст. 405 цього Кодексу, натомість апеляційний суд не забезпечив дослідження цього протоколу відповідно до приписів ст. 23 КПК, при тому, що обвинувачений висловив конкретні доводи з приводу того, що вважає фізично неможливим здійснення потерпілою впізнання по фотознімку, враховуючи стан її здоров'я на той час.

До того ж, вказує засуджений у касаційних скаргах, потерпіла під час дебатів в місцевому суді чітко висловилась про те, що особа, яка на неї напала, це можливо ОСОБА_6 , тобто висловила припущення, а не твердження, що в контексті презумпції невинуватості є неприпустимим для обґрунтування рішення про його винуватість.

Також вказує, що в доводах апеляційної скарги посилався на порушення під час досудового розслідування слідчим суддею вимог ч. 3 ст. 173 КПК, натомість суд апеляційної інстанції вказав про дотримання слідчим суддею приписів ч. 5 ст. 171 КПК, а не тих, дотримання яких заперечив обвинувачений з урахуванням висновків Верховного Суду в постанові від 05 червня 2019 року в справі № 243/4815/16-к щодо процесуальних наслідків їх недотримання. Апеляційний суд не проаналізував в належний спосіб і не спростував посилань сторони захисту на практику Верховного Суду, не зазначив, що обвинувачений посилався на вказану постанову. Підсумовуючи зазначає, що ухвали слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 серпня 2022 року (справа № 335/5066/2022), за якими було накладено арешт на майно в кримінальному провадженні № 12022082060000962, залишились без належної оцінки судами попередніх інстанцій.

Посилається на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив процесуальних підстав отримання доказів, не визнав клопотання слідчого незаконним відповідно до ч. 1 ст. 171 КПК, а ухвали слідчого судді - відповідно до ч. 6 ст. 173 цього Кодексу.

Вважає, що апеляційний суд не дотримався приписів ст. 90 КПК, оскільки в обґрунтування винуватості засудженого в цій справі послався на фактичні обставини, встановлені в іншій справі № 335/392/23 стосовно іншої особи - ОСОБА_12 . Посилання на те, що ОСОБА_12 знайшла банківську картку в смітнику біля приміщення бункеру по АДРЕСА_2, є безпідставними. Апеляційний суд по суті використав пояснення ОСОБА_12 , надані в іншій справі, яка в цій справі допитана не була ні під час судового розгляду, ні досудового розслідування, чим порушив вимоги статей 9, 84, 370, 404, 405, 419 КПК.

Також, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів про застосування до ОСОБА_6 недозволених методів на досудовому розслідуванні в цьому провадженні, не надав оцінки доводам щодо порушення слідчими ТУ ДБР порядку, встановленого в КПК стосовно перевірки заяв про застосування до підозрюваного насильства працівниками правоохоронного органу, натомість послався на те, що аналогічні доводи вже були предметом оцінки в іншому кримінальному провадженні за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на ухвалу слідчого судді Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2025 року, якою було відмовлено у задоволенні скарги останнього на постанову старшого слідчого ТУ ДБР, розташованого в м. Мелітополі, від 30 січня 2025 року про закриття кримінального провадження № 62023080100000237 від 20 жовтня 2023 року за ч. 2 ст. 365 КК. Наводить доводи про неефективність проведеної перевірки його заяви через те, що не було проведено судово?медичну експертизу, про яку він клопотав на досудовому розслідуванні за ч. 2 ст. 365 КК, що було безпідставно відмолено у її проведенні.

В цьому ж контексті зазначає, що апеляційний суд не надав відповідей на його доводи про несправедливі дії слідчого ОСОБА_13 , який 19 серпня 2022 року в справі № 335/5066/22 взяв медичний документ з результатами огляду 17 серпня 2022 року ОСОБА_6 лікарями, проте не долучив його до справи № 335/6584/22 і не призначив із урахуванням відомостей, відображених у ньому, судової медичної експертизи, чим обмежив право підозрюваного на збирання і подання суду доказів, гарантоване ст. 26 КПК.

Вважає, що застосуванню підлягають правові висновки Верховного Суду в постанові від 19 квітня 2018 року (провадження № 51-893км18) щодо визнання недопустимими доказів, отриманих внаслідок застосування протиправного впливу на підозрюваного.

Зазначає, що апеляційний суд недотримався положень кримінального процесуального закону, оскільки ухвалою від 02 липня 2025 року відмовив у допиті свідка ОСОБА_14 , проте не навів мотивів такого рішення, не вказав чому клопотання обвинуваченого не підлягає задоволенню.

Також, вважає що апеляційний суд безпідставно відмовив в допиті як свідка ОСОБА_15 , який на час його затримання працював на посаді заступника начальника СВ ВП № 1З РУП ГУНП Запорізької області, допиту якого сторона захисту вимагала для доведення обставин щодо затримання ОСОБА_6 , коли, за твердженням засудженого, останньому підкинули телефон у кишеню в приміщенні бункеру, а не, як зазначено у протоколі, вилучили його в приміщенні райвідділу під час особистого обшуку 17 серпня 2022 року з карману кишені.

Вказує, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки фактичним даним з наданої самим засудженим ухвали Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2025 року у справі № 333/1469/25, в якій свідки ОСОБА_16 та ОСОБА_17 повідомили про обставини події, яка відбувалась в ніч з 16 на 17 серпня 2022 року, такі відомості, що доводять позицію засудженого про неправильне визначення судами попередніх інстанцій послідовності та хронології розвитку подій, інкримінованих йому в справі № 335/6584/22, а також суперечать фактичним даним із вироку, за яким засуджено ОСОБА_12 у справі № 335/392/23, а саме щодо дати та часу, коли була пограбована потерпіла ОСОБА_8 в його справі, як встановлено судами в ніч з 15 на 16 серпня 2022 року. Неправильне встановлення судами часу, а не того, на який вказують свідки ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , суттєво вплинуло на законність постановлених рішень, оскільки існує інша версія події за їх показами, за якою ОСОБА_6 17 серпня 2022 року о 02:00 вийшов з «бункеру» і заволодів речами потерпілої ОСОБА_8 - це вже коли потерпіла 20 годин перебувала в лікарні. Вказане не свідчить про доведеність винуватості поза розумним сумнівом.

Посилається на недотримання апеляційним судом приписів ч. 6 ст. 364 КПК, оскільки той в судовому засіданні 02 липня 2025 року обмежив обвинуваченому час на виступ у судових дебатах, вказує, що потребував більше часу для складання письмових тез виступу у дебатах, другу частину яких встиг написати лише 02 липня 2025 року, проте не мав можливості їх надіслати до суду.

Не врахував його доводів про те, що строк перебування під вартою з 05 лютого 2020 року по 27 липня 2022 року у рамках розгляду іншого кримінального провадження № 12019080140003564 від 10 грудня 2019 року (справа № 195/435/22) мав бути врахований в цьому кримінальному провадженні під час вирішення питань, визначених ст. 70 КК, наполягає на тому, що місцевий суд безпідставно не ухвалив рішення про об'єднання цього кримінального провадження із тим, що розглядав Мелітопольський міськрайонний суд під № 1201908014003564 (справа № 195/435/22).

Крім того, наводить доводи щодо невідповідності призначеного йому за ч. 4 ст. 187 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість. Посилається на те, що його судимості за попередніми вироками були зняті та погашені у встановленому законом порядку, що суд апеляційної інстанції взяв до уваги як підставу до зміни вироку місцевого суду в цій частині, натомість належно не врахував під час визначення розміру покарання, як призначеного за ч. 4 ст. 187 КК, так і остаточного, призначеного на підставі ст. 70 цього Кодексу. Вважає, що з огляду на те, що він є раніше не судимим, в контексті приписів ст. 65 КК необхідним і достатнім покаранням для нього є позбавлення волі на строк 8 років.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 та його захисник ОСОБА_7 підтримали касаційні скарги сторони захисту та просили їх задовольнити.

Прокурор заперечив проти задоволення касаційних скарг захисника та засудженого, просив оскаржені судові рішення залишити без зміни.

Інших учасників судового провадження було повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, при цьому переглядає судові рішення у межах касаційної скарги.

Положеннями ст. 17 КПК визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Тобто, дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій обов'язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення. Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено, і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Обов'язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК випадках на потерпілого.

За приписами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 зазначеного Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Згідно з ч. 3 ст. 373 КПК обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Положеннями ст. 94 КПК встановлено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Як убачається з вироку, винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень встановлена на підставі належних, допустимих та достовірних доказів, безпосередньо досліджених судом, серед яких: показання потерпілої ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_11 ; протокол огляду місця події від 16 серпня 2022 року з відеозаписом до нього, протокол огляду місця події від 17 серпня 2022 року з відеозаписом до нього, протокол огляду предмета від 16 серпня 2022 року, протокол пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 17 серпня 2022 року за участю потерпілої ОСОБА_8 , протокол затримання ОСОБА_6 від 17 серпня 2022 року, протоколи огляду предметів від 17 серпня 2022 року, протокол огляду предмета від 26 серпня 2022 року, протокол проведення слідчого експерименту від 15 вересня 2022 року за участю потерпілої ОСОБА_8 з відеозаписом до нього, висновок судово-медичного експерта № 1448п від 29 вересня 2022 року, висновок експертної комісії № 1479к від 29 вересня 2022 року, висновок експерта № 1270п від 19 вересня 2022 року, висновок експерта № 1733/1737/к від 12 грудня 2022 року, висновок судової товарознавчої експертизи від 26 вересня 2022 року № СЕ-19/108-22/10138-ТВ.

Суд першої інстанції умотивував своє рішення про визнання ОСОБА_6 винуватим у вчиненні інкримінованих йому злочинів, послався на докази, визнані належними, допустимими та достовірними, які були безпосередньо досліджені під час судового розгляду та оцінені у сукупності та взаємозв'язку.

Суд апеляційної інстанції в межах, установлених ст. 404 КПК, і у визначеному ст. 405 цього Кодексу порядку переглянув кримінальне провадження та вмотивовано відхилив доводи апеляційних скарг сторони захисту, навів обґрунтування своїм висновкам, як того вимагають положення статей 370, 419 КПК.

Щодо доводів про здійснення кримінального провадження за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК з порушенням норм ст. 477 КПК

Доводи захисника ОСОБА_7 про те, що орган досудового розслідування не мав права проводити досудове розслідування у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК, оскільки цей злочин згідно ст. 477 КПК відноситься до кримінальних правопорушень приватного обвинувачення, а потерпіла відповідної заяви не подавала, суд першої інстанції належним чином спростував.

Суд обґрунтовано зазначив, що про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК, заявляла саме потерпіла ОСОБА_8 . Указані обставини суд встановив із реєстру матеріалів досудового розслідування, долученого до обвинувального акта, відповідно до якого, 22 вересня 2022 року у день внесення відомостей до ЄРДР за № 12022082060001170 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК (в подальшому об'єднаного з кримінальним провадженням № 12022082060000962), слідчим від потерпілої ОСОБА_8 було прийнято заяву про вчинення кримінального правопорушення.

Суд першої інстанції зауважив, що витяг з ЄРДР за № 12022082060001170 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК, дійсно містить інформацію, що підставою для внесення відомостей про вчинення цього кримінального правопорушення стало самостійне виявлення слідчим кримінального правопорушення, проте вказане не виключає того факту, що в розумінні ст. 477 КПК потерпіла ОСОБА_8 заявила про вчинення вказаного злочину, а в подальшому на досудовому розслідуванні під час пред'явлення для впізнання за фотознімками та проведення із нею слідчого експерименту, у ході судового розгляду кримінального провадження повідомила про обставини вчинення відносно неї замаху на зґвалтування та висловлювала бажання притягти ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності за його вчинення.

Указані обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який погодився з висновком місцевого суду в частині правил та порядку здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Вмотивовано визнав безпідставними доводи захисника про недотримання вимог ст. 23 КПК через те, що судом безпосередньо не досліджувалася заява потерпілої про вчинення стосовно неї злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК, оскільки у суду першої інстанції не було процесуальних приводів досліджувати вищезгадану заяву потерпілої, адже сторона захисту в судовому засіданні дослідити цю заяву не просила.

Колегія суддів Верховного Суду не вбачає підстав до спростування висновків судів попередніх інстанцій в цій частині за оцінкою доводів касаційних скарг сторони захисту.

Відповідно до положень ст. 477 КПК кримінальне провадження за ч. 1 ст. 152 КК може бути розпочате слідчим, дізнавачем, прокурором лише на підставі заяви потерпілого.

За приписапми ч. 1 ст. 214 КПК слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до ЄРДР, розпочати розслідування.

Згідно з ч. 4 ст. 214 КПК слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов'язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.

Таким чином, слідчий, прокурор, здійснюючи свої повноваження, з моменту отримання інформації про кримінальне правопорушення, мають обов'язок внести відповідні відомомсті до ЄРДР та розпочати досудове розслідування із дотриманням вимог, серед інших, статей 214, 477 КПК у їх взаємозв'язку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28 кс 19) дійшла висновку щодо застосування вказаних норм, що кримінальний процесуальний закон не регламентує конкретного способу звернення потерпілого із заявою, яка зумовлює визначені в ч. 1 ст. 477 КПК правові наслідки. Водночас захист прав і свобод людини як втілення принципу верховенства права вимагає надання переваги внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження.

З огляду на це навіть у разі, якщо потерпілий не подавав до правоохоронних органів заяви про злочин як окремого процесуального документа, однак до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження однозначно висловив свою позицію про притягнення винного до кримінальної відповідальності, відповідна позиція, зафіксована у процесуальних документах, дає підставу для кримінального переслідування особи за злочин приватного обвинувачення.

Враховуючи вказану правозастосовну позицію Великої Палати Верховного Суду суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що кримінальне провадження за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК було розпочате відповідно до приписів кримінального процесуального закону, що, зокрема, знаходить своє відображення у таких процесуальних документах, як то протокол пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 17 серпня 2022 року, протокол проведення слідчого експерименту від 15 вересня 2022 року, показання потерпілої, надані під час судового розгляду 24 листопада 2022 року.

Крім того, із матеріалів кримінального провадження вбачається, що в реєстрі матеріалів досудового розслідування міститься інформація про те, що 22 вересня 2022 року об 11:05 від потерпілої ОСОБА_8 було прийнято заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення (т. 1 а.с. 19) і в цей же день об 11:41, відповідно до витягу з ЄРДР (т. 2 а.с. 161), було зареєстровано кримінальне провадження з правовою кваліфікацією за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК.

Верховний Суд бере до уваги, що за загальним правилом сторона кримінального провадження зобов'язана письмово підтвердити протилежній стороні факт надання доступу до матеріалів із зазначенням найменування таких матеріалів (ч. 9 ст. 290 КПК). Разом із тим, в матеріалах справи відсутнє документальне підтвердження того, що стороні захисту не було надано для ознайомлення документу щодо посвідчення факту прийняття 22 вересня 2022 року заяви від потерпілої ОСОБА_8 про вчинення щодо неї кримінального правопорушення.

Хоча у вказаному витягу з ЄРДР у графі «ПІБ потерпілого, заявника (найменування юридичної особи та код ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань)» зазначено «самостійне виявлення слідчим, дізнавачем (уповноваженою особою іншого підрозділу) кримінального правопорушення, у т.ч. під час досудового розслідування», проте потерпіла однозначно висловила свою позицію про притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності, і відповідна позиція, зафіксована у процесуальних документах, давали належне підґрунтя для кримінального переслідування особи за злочин приватного обвинувачення.

Доводи захисника про безпідставне, всупереч положенням ч. 2 ст. 23 КПК, врахування відомостей із заяви потерпілої про вчинення стосовно неї злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК, є необґрунтованими.

Враховуючи, що сторони вільні у використанні своїх процесуальних прав і самостійно обирають стратегію і тактику ведення справи (статті 22 та 26 КПК), у тому числі стосовно спростування обґрунтованості ухвалених стороною обвинувачення процесуальних рішень та застосування певних порядків здійснення кримінального провадження, обсяг доказів і документів, які можуть бути надані на спростування чи, навпаки, на підтвердження певних обставин, не завжди може бути визначено заздалегідь, оскільки залежить від динаміки кримінального провадження, яка визначається головним чином діями сторін у процесі.

Водночас з матеріалів кримінального провадження не вбачається, що у суду першої інстанції були процесуальні підстави і приводи для дослідження заяви потерпілої про вчинення стосовно неї кримінального провадження. Зважаючи на приписи ч. 3 ст. 404 КПК не було такого підґрунтя й у суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги захисника зазначеного не спростовують.

Поміж тим, немає підстав сумніватися у свободі волевиявлення потерпілої щодо здійснення досудового розслідування, вчиненого замаху на її зґвалтування, та однозначності її позиції щодо притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК, а отже в дотриманні стороною обвинувачення вимог ст. 477 КПК.

Щодо доводів про недопустимість протоколу впізнання особи за фотознімками від 17 серпня 2022 року

Захисник та засуджений у своїх касаційних скаргах стверджують про недопустимістьпротоколу впізнання особи за фотознімками від 17 серпня 2022 року через порушення порядку його отримання та правил дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій.

Дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів доходить висновку про необґрунтованість таких доводів.

Як видно з журналу судового засідання 01 грудня 2022 року та відповідного технічного носія інформації (т. 1 а.с. 250), протокол впізнання особи за фотознімками від 17 серпня 2022 року був предметом безпосереднього дослідження місцевого суду, його оголошено в судовому засіданні, що спростовує доводи про недотримання вимог ст. 23 КПК.

Суди дійшли висновку про проведення вказаної слідчої дії з дотриманням вимог ст. 228 КПК, оскільки протокол містить опис усіх необхідних дій, які були проведені слідчим.

Відповідно до ч. 1 ст. 228 КПК перед тим, як пред'явити особу для впізнання, слідчий, прокурор попередньо з'ясовує, чи може особа, яка впізнає, впізнати цю особу, опитує її про зовнішній вигляд і прикмети цієї особи, а також про обставини, за яких вона бачила цю особу, про що складає протокол. Якщо особа заявляє, що вона не може назвати прикмети, за якими впізнає особу, проте може впізнати її за сукупністю ознак, у протоколі зазначається, за сукупністю яких саме ознак вона може впізнати особу. Забороняється попередньо показувати особі, яка впізнає, особу, яка повинна бути пред'явлена для впізнання, та надавати інші відомості про прикмети цієї особи.

Про проведення пред'явлення для впізнання складається протокол, у якому докладно зазначаються ознаки, за якими особа впізнала особу, річ чи труп, або зазначається, за сукупністю яких саме ознак особа впізнала особу, річ чи труп (ч. 1 ст. 231 КПК).

Із протоколу впізнання особи за фотознімками від 17 серпня 2022 року суд встановив, що потерпіла ОСОБА_8 впізнала ОСОБА_6 , як чоловіка, який намагався зґвалтувати її, порвавши їй білизну, в якій вона була, та при цьому бив її в обличчя кулаком правої руки, за овальною формою обличчя, короткому волоссю, зморшками на лобі, великими носом та очима.

Указані обставини дійсно відображені у протоколі впізнання особи за фотознімками від 17 серпня 2022 року (т. 1 а.с. 147). Будь-яких зауважень чи доповнень від учасників, які брали участь у проведенні слідчої дії, в протоколі не зазначено. Сам протокол, відповідає вимогам, встановленим приписами статей 104, 105 КПК, та тих, що визначені положеннями ст. 106 цього Кодексу щодо його складання.

Крім того, потерпіла у судовому засіданні, будучи попереджена про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань, упевнено й чітко вказала, що запам'ятала обвинуваченого, не помилилася щодо його особи, впізнає його за тими ж ознаками, що відображені у протоколі, та здійснювала його впізнання за фотознімками під час досудового розслідування.

Таким чином, за матеріалами справи не знаходять свого підтвердження доводи захисника про недотримання положень ч. 1 ст. 228 КПК при проведенні цієї слідчої дії.

Питання щодо недопустимості протоколу впізнання особи за фотознімками від 17 серпня 2022 року з підстав, аналогічних тим, що наведені в касаційних скаргах сторони захисту, були предметом перевірки апеляційного суду, який їх обґрунтовано відхилив, навів належні мотиви, з якими погоджується Верховний Суд.

Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані доводи сторони захисту про недопустимість протоколу впізнання особи за фотознімками через те, що впізнання потерпілою здійснювалось під час перебування останньої в лікарні у важкому стані і під дією ліків. Касаційні скарги не містять об'єктивного підтвердження тих обставин, на які посилається сторона захисту, а також даних про отримання цього доказу з аби-якими порушеннями порядку, встановленого в кримінальному процесуальному законі. Припущення у касаційних скаргах про перебування потерпілої під час проведення слідчої дії в такому стані, який, на думку захисту, унеможливлює об'єктивне впізнання особи, не ґрунтуються на об'єктивних даних, наявних в матеріалах справи, отже не може бути сприйняте як таке, що є підґрунтям до скасування чи зміни оскаржених рішень.

Щодо доводів засудженого про застосування до нього на досудовому розслідуванні недозволених методів та неналежної перевірки таких тверджень апеляційним судом

Засуджений в касаційних скаргах стверджує, що суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином доводів про застосування до нього на досудовому розслідуванні недозволених методів.

Зазначені доводи колегія суддів відхиляє як безпідставні, з огляду на таке.

За практикою ЄСПЛ, зокрема, у справах «Вергельський проти України» (п. 97) та «Яременко проти України» (п. 57), у тих справах, де особа висуває небезпідставну скаргу про те, що вона була піддана поганому поводженню зі сторони суб'єктів владних повноважень усупереч ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), у світлі загального обов'язку держави відповідно до ст. 1 Конвенції, вказане вимагає проведення ефективного офіційного розслідування.

Чинним кримінальним процесуальним законом не встановлено будь-якого іншого порядку, ніж визначений у ст. 214 КПК, що має застосовуватися для розгляду і перевірки заяв про вчинення кримінального правопорушення, де визначено і повноважних суб'єктів для здійснення провадження за такими заявами, до яких суди будь-якої інстанції не належать.

За своїм змістом зазначені вище доводи сторони захисту є твердженнями про вчинення правопорушень працівниками правоохоронних органів, належним засобом доказування чого є процесуальне рішення за наслідками здійснення кримінального провадження. Суд касаційної інстанції в межах касаційного провадження, з огляду на межі судового розгляду, визначені ч. 1 ст. 433 КПК, не має повноважень встановлювати такі факти.

Водночас, забезпечення перевірки заяви про застосування недозволених методів ведення досудового розслідування шляхом проведення уповноваженим органом офіційного розслідування із внесенням відомостей до ЄРДР щодо можливих порушень прав людини, гарантованих статтями 27, 28 Конституції України, є обов'язковим й суд апеляційної інстанції, як видно з матеріалів провадження, таких підходів дотримався.

Дотримання судом першої інстанції правил перевірки заяви обвинуваченого про застосування до нього працівниками поліції фізичного насильства під час затримання було предметом перевірки апеляційного суду за доводами апеляційної скарги обвинуваченого, які є аналогічними з доводами його касаційних скарг. Апеляційний суд їх перевірив, вжив необхідні процесуальні заходи та надав вмотивовані відповіді щодо визнання таких доводів необґрунтованими.

Зокрема, суд апеляційної інстанції ухвалою від 04 жовтня 2023 року доручив керівнику ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі, яке поширює свою діяльність на Запорізьку область, провести перевірку зазначених обвинуваченим ОСОБА_6 обставин щодо застосування до нього протиправного фізичного та психологічного впливу під час досудового розслідування кримінального провадження № 12022082060000962 працівниками ГУНП в Запорізькій області.

За результатом виконання наведеної ухвали від 04 жовтня 2023 року, як встановив апеляційний суд, старшим слідчим в ОВС першого слідчого відділу ТУ ДБР, розташованому в місті Мелітополі, розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 62023080100000237 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, під час якого був допитаний, серед інших осіб, ОСОБА_6 . Вказане кримінальне провадження 30 січня 2025 року було закрито у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, що підтверджується відповідною постановою слідчого.

В подальшому ОСОБА_6 , не погодившись з процесуальним рішенням органу досудового розслідування, скористався правом оскаржити постанову про закриття кримінального провадження.

Ухвалою слідчого судді Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2025 року в задоволенні скарги ОСОБА_6 на постанову старшого слідчого в ОВС першого слідчого відділу ТУ ДБР, розташованому в місті Мелітополі, ОСОБА_19 від 30 січня 2025 року про закриття кримінального провадження № 62023080100000237, поданої на підставі ст. 303 КПК, було відмовлено.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 12 червня 2025 року ухвалу слідчого судді Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2025 року залишено без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_6 - без задоволення.

Отже, як видно з матеріалів кримінального провадження, органом досудового розслідування не встановлено вчинення кримінального правопорушення за обставин, повідомлених ОСОБА_6 , мотиви такого процесуального рішення органу досудового розслідування відображені в постанові від 30 січня 2025 року, обґрунтованість якої перевірена слідчим суддею та судом апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції враховує, що незгода засудженого з мотивами, покладеними в обґрунтування рішення про закриття кримінального провадження, та посилання на невчинення в межах кримінального провадження № 62023080100000237 певних процесуальних дій не є предметом перевірки суду касаційної інстанції в цьому провадженні, натомість вони були ретельно перевірені в порядку судового контролю, який здійснює слідчий суддя та суд апеляційної інстанції, і порушень в цій частині, як видно з наявних у Суду матеріалів, не встановлено.

Твердження засудженого щодо застосування до нього недозволених методів досудового слідства не спростовує висновків судів попередніх інстанцій, які спираються на результати належної перевірки відповідної заяви ОСОБА_6 , за результатами якої не встановлено застосування до нього таких методів.

Касаційний суд не наділений повноваженнями перевіряти обґрунтованість доводів сторони захисту, що стосуються предмета розгляду в іншому кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 62023080100000237 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК.

Разом із тим Суд зазначає, що порушення навіть фундаментальних прав і свобод особи під час кримінального провадження не у всіх випадках має прямий вплив на дотримання гарантій справедливого судового розгляду, зокрема й на допустимість доказів. Протиправний влив на підозрюваного може становити серйозне порушення фундаментальних прав особи, однак сам собою не впливає на допустимість доказів, отриманих під час кримінального провадження, законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень.

Перевіряючи зазначені доводи сторони захисту, колегія суддів виходить із того, що навіть якщо докази отримані в той час, коли сталося порушення того чи іншого права, однак це порушення прямо не впливало на отримання доказу, а лише співпадало у часі, це не є достатньою підставою до висновку, що докази отримані внаслідок такого порушення. Отже, для вирішення питання, чи може порушення певних основоположних прав і свобод особи стати підставою для скасування судового рішення, необхідно взяти до уваги не лише сам факт такого порушення, але й встановити його вплив на процес і характер отримання доказів, процедуру судового розгляду.

Таких підстав для визнання доказів, покладених у висновок про доведеність винуватості засудженого в інкримінованих йому злочинах, недопустимими у цьому кримінальному провадженні судами попередніх інстанцій не встановлено, з чим погоджується і колегія суддів Верховного Суду.

Згідно зі ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права.

Право зберігати мовчання і привілей від самовикриття передбачені, аби забезпечити підозрюваній особі, яку допитує поліція, можливість зробити вільний вибір: давати їй свідчення чи мовчати (Allan v. the United Kingdom, заява № 48539/99, рішення від 05 листопада 2002 року § 50). Право зберігати мовчання застосовується з моменту, коли підозрюваний допитується поліцією (John Murray v. the United Kingdom, заява № 18731/91, рішення від 08 лютого 1996 року, § 45). Зокрема, особа, яку підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення, має право бути повідомленою про її право не свідчити проти себе (Ibrahim and Others v. the United Kingdom, заяви № 50541/08, 50571/08, 50573/08 та 40351/09, рішення від 13 вересня 2016 року§ 272).

Відповідно до усталеної практики касаційного суду, закріпленої у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 295/13008/15-к (провадження №51-8420км18), від 02 березня 2021 року у справі № 737/641/17 (провадження

№51-6562км18), від 03 червня 2021 року у справі № 522/18414/19 (провадження

№51-596км21), від 17 січня 2023 року у справі № 648/1543/15-к (провадження

№51-4764км21), Верховний Суд послідовно визнає недопустимими показання, отримані від підозрюваної особи під час слідчих дій, у випадку порушення її права зберігати мовчання і не свідчити проти себе або права бути представленим захисником. Це пояснюється тим, що право особи давати показання без застосування примусу лежить у самому серці кримінального процесу, тому для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання і, як гарантія цього права, забезпечення його права бути представленим захисником. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, такі порушення є релевантним фактором для оцінки допустимості показань.

Місцевий суд відповідно до положень статей 23, 94, ч. 4 ст. 95 КПК оцінив показання ОСОБА_6 , надані в ході судового розгляду, який послідовно, як і під час затримання та досудового розслідування, заперечував свою винуватість, указував на свою непричетність до інкримінованих дій. Водночас, оскільки стороною обвинувачення було надано достатню кількість самостійних доказів, які беззаперечно вказували на винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованих злочинів, ці докази було покладено в основу обвинувального вироку, з чим вмотивовано погодився апеляційний суд.

З наведених підстав Верховний Суд відхиляє доводи засудженого про порушення його права на збирання і подання доказів, яке, за його мотивами, полягає в тому, що слідчий ОСОБА_13 19 серпня 2022 року отримав медичний документ з результатами огляду ОСОБА_6 17 серпня 2022 року у справі № 335/5066/22, проте не долучив цей документ як доказ у кримінальному провадженні № 12022082060000962, не призначив відповідної судової медичної експертизи.

Аналогічні доводи апеляційних скарг обвинуваченого були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який їх перевірив та спростував, належним чином вмотивувавши своє рішення про безпідставність посилання обвинуваченого на те, що дослідження експертів № 1733/1737/к та № 1270п проведені без урахування виявлених у ОСОБА_6 тілесних ушкоджень, які відображені у медичній довідці від 17 серпня 2022 року, оскільки під час досудового розслідування кримінального провадження № 62023080100000237 не було встановлено протиправного спричинення працівниками поліції тілесних ушкоджень ОСОБА_6 .

За таких обставин не є обґрунтованими доводи засудженого про невідповідність дій слідчого ОСОБА_13 вимогам кримінального процесуального законодавства, оскільки вони спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Посилання засудженого на висновки в постанові Верховного Суду від 19 квітня 2018 року (справа № 523/14564/15-к, провадження № 51-893км18) колегія суддів відхиляє, оскільки вони є нерелевантними до даних правовідносин.

У справі № 523/14564/15-к Верховний Суд встановив недотримання судом апеляційної інстанції норм ст. 419 КПК, оскільки той залишив поза увагою доводи апеляційної скарги сторони захисту про недопустимість певних доказів через застосування до засудженого недозволених методів слідства, натомість у справі № 335/6584/22 таких порушень не встановлено, суд апеляційної інстанції в повній мірі перевірив доводи апеляційних скарг захисту про застосування до ОСОБА_6 недозволених методів, спростував їх та навів вичерпні мотиви свого рішення.

Щодо доводів про неналежну оцінку судом апеляційної інстанції доводів про недотримання вимог процесуального закону щодо отримання стороною обвинувачення такого доказу, як мобільний телефон «Самсунг»

Доводи касаційних скарг засудженого в цій частині зводяться до тверджень, що суд апеляційної інстанції не досліджував в порядку ст. 94 КПК документи, які підтверджують законність отримання доказів у кримінальному провадженні, а саме клопотання слідчого та ухвали слідчого судді про арешт майна, а також невірно відобразив доводи та обґрунтування в його апеляційних скаргах стосовно цього питання, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Відповідно до клопотання ОСОБА_6 (т. 3 а.с. 103-104), поданого до Запорізького апеляційного суду, останній, посилаючись на ч. 3 ст. 404 КПК, просив дослідити речовий доказ - мобільний телефон «Самсунг», визнати його недопустимим з тих підстав, що він, на переконання обвинуваченого, незаконно отриманий при обшуку без відповідної ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи.

Указані доводи суд апеляційної інстанції перевірив та відхилив як безпідставні, надавши їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку, що обшук особи фактично не є окремою слідчою дією, а поглинається такою дією, як затримання чи обшук житла, що не суперечить положенням ч. 3 ст. 208 КПК. За рішенням слідчого чи прокурора може бути проведено обшук осіб, які перебувають в житлі чи іншому володінні, якщо є достатні підстави вважати, що вони переховують при собі предмети або документи, які мають значення для кримінального провадження (ч. 5 ст. 236 КПК).

З указаними мотивами колегія суддів касаційної інстанції погоджується, вони ґрунтуються на вимогах КПК. Аналогічне правозастосування знайшло своє відображення й у рішеннях Верховного Суду, як то в постанові від 26 вересня 2023 року (справа № 404/2409/20, провадження № 51-2742км23).

Апеляційний суд встановив, що 17 серпня 2022 року ОСОБА_6 було затримано та проведено його особистий обшук, під час якого було виявлено та вилучено мобільний телефон марки «Самсунг».

З протоколу затримання від 17 серпня 2022 року (т. 1 а.с. 151-153) видно, що обшук ОСОБА_6 здійснювався після його затримання на підставі п. 3 ч. 1 ст. 208 КПК в приміщенні кабінету № 32 ВП № 1 ЗРУП ГУ НП в Запорізькій області за участю двох понятих та захисника, затриманому повідомлено про його права та підстави затримання. За результатом цієї слідчої дій у жодного з учасників доповнень чи зауважень не надходило, про що наявні відповідні підписи у протоколі від понятих, захисника ОСОБА_7 та затриманого ОСОБА_6 .

За результатом затримання та обшуку ОСОБА_6 у нього вилучено мобільний телефон марки «Самсунг» чорного кольору, після чого цей телефон було оглянуто та складено протокол огляду предмета (т. 1 а.с. 154-158), а за постановою слідчого (т. 1 а.с. 159) його визнано речовим доказом та долучено до матеріалів справи.

Зміст ст. 208 КПК не вимагає присутності адвоката під час безпосереднього затримання особи. За таких обставин колегія суддів суду касаційної інстанції уважає обґрунтованим висновок апеляційного суду, мотиви якого узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, серед яких висновки Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 364/673/18 (провадження № 51-5840км20), від 17 листопада 2021 року у справі № 559/2530/19 (провадження № 51-328км21) та ін.

Гарантією забезпечення прав особи під час проведення слідчої дії є участь понятих, протокол від 17 серпня 2022 року підписаний понятими та іншими учасниками процесуальної дії без зауважень. Протиправного впливу на ОСОБА_6 з боку органу досудового розслідування або інших осіб, які були присутні під час затримання та обшуку, не встановлено, отже, суд апеляційної інстанції належним чином перевірив доводи апеляційних скарг обвинуваченого про порушення порядку отримання доказу - мобільного телефона «Самсунг», спростував їх та дійшов переконливих висновків про відсутність порушень норм КПК при отриманні цього речового доказу.

Щодо доводів про недотримання судом апеляційної інстанції положень статей 404, 419 КПК відносно перевірки та відображення доводів апеляційних скарг сторони захисту, де та просила визнати телефон «Самсунг» недопустимим доказом на підставі ч. 6 ст. 173 КПК, Верховний Суд виходить із такого.

Ухвалами слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 серпня 2022 року задоволено клопотання старшого слідчого СВ ВП № 1 ЗРУП ГУНП в Запорізькій області про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні № 12022082060000962, зокрема й мобільного телефону «Самсунг» в корпусі чорного кольору.

Ухвалуслідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 серпня 2022 року про арешт мобільного телефона «Самсунг» в корпусі чорного кольору Запорізький апеляційний суд ухвалою від 16 листопада 2022 року залишив без змін.

З оскарженої ухвали апеляційного суду вбачається, що цей суд перевіряв доводи обвинуваченого стосовно незаконного, на його думку, накладення арешту на майно - мобільний телефон марки «Самсунг», дійшов висновку про неспроможність посилань ОСОБА_6 на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, наслідком якого мало б бути визнання цього доказу недопустимим.

Такого переконання суд дійшов з огляду на матеріали провадження, з яких встановив, що 17 серпня 2022 року під час затримання та особистого обшуку ОСОБА_6 було виявлено та вилучено мобільний телефон марки «Самсунг», який з дотриманням встановленого порядку визнано речовим доказом, клопотання про арешт тимчасово вилученого під час затримання ОСОБА_6 майна слідчим було складено 18 серпня 2022 року та в цей же день подано до слідчого судді. Отже суд апеляційної інстанції встановив, що клопотання слідчого про арешт тимчасово вилученого майна було подано в строки, передбачені ч. 5 ст. 171 КПК.

Таким чином є нерелевантним до правовідносин цього провадження посилання засудженого на постанову Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 243/4815/16-к, оскільки у тій справі суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недопустимість доказів, отриманих з тимчасово вилученого майна через порушення порядку його арешту, встановленого в ч. 5 ст. 171 КПК, який натомість дотримано при арешті мобільного телефона «Самсунг», вилученого в ОСОБА_6 .

Щодо посилання засудженого на порушення порядку, передбаченого ч. 6 ст. 173 КПК, то Верховний Суд звертає увагу на те, що постановлення слідчим суддею рішення про арешт майна із недотриманням строку, визначеного у вказаній нормі, не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в розумінні приписів ст. 412, п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК, а отже не є підґрунтям до того, щоби ставити під обґрунтований сумнів допустимість як доказів фактичних даних, отриманих із відповідного процесуального джерела. До того ж за результатами досудового розслідування та судового розгляду не встановлено підстав до повернення вилученого телефона ОСОБА_6 , який заволодів ним внаслідок здійснення розбійного нападу на власника цього майна.

Ураховуючи наведене вище, Верховний Суд доходить переконання, що за обставин цієї справи немає підстав вважати, що в основу оскаржених судових рішень було покладено докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією, законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, чи які-небудь докази, що здобуті завдяки інформації, отриманій унаслідок такого порушення прав та свобод людини.

Щодо доводів про отримання фактичних даних з іншого вироку, постановленого у справі № 335/392/23 стосовно ОСОБА_12 .

В касаційних скаргах засуджений стверджує, що в оскарженій ухвалі апеляційного суду використано фактичні дані, встановлені на підставі пояснень ОСОБА_20 , наданих нею в іншій справі (№ 335/392/23), зокрема щодо того, де саме вона знайшла банківську картку. Натомість у цій справі ОСОБА_12 , як під час досудового розслідування, так під час судового провадження не допитувалась.

Перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів касаційного суду виходить із того, що доводи засудженого в цій частині є безпідставними.

Обставини, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, суд встановлює на підставі доказів, оцінених за правилами ст. 94 КПК.

Процесуальними джерелами доказів, відповідно до приписів ч. 2 ст. 84 КПК, є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Як видно з оскаржених судових рішень ОСОБА_12 безпосередньо у даній справі не допитувалась. Обставини кримінального правопорушення, які за вимогами ст. 91 КПК підлягають доказуванню, встановлені судом із інших процесуальних джерел доказів, а не із показань ОСОБА_20 , відображених у іншому вироку, як про це безпідставно зазначає засуджений в своїх доводах.

Так, з вироку місцевого суду та оскарженої ухвали суду апеляційної інстанції вбачається, що із показань допитаних безпосередньо в суді потерпілої ОСОБА_8 , а також свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_21 було встановлено:

- що саме знаходилось у викраденій в потерпілої сумці - магазинні карточки, її пенсійне посвідчення, 100 грн, ключі, мобільний телефон «Самсунг» без чохла, банківська карта «Приватбанку», з якої у день події були зняті грошові кошти у магазині «Сільпо» (показання потерпілої ОСОБА_8 );

- з показань свідка ОСОБА_16 - як саме появилась сумка у бункері, що в ній знаходилось, оскільки та пояснила, що у кінці літа 2022 року вона з подругую ОСОБА_17 всю ніч перебували у бункері через вибухи у м. Запоріжжя, не спали, сиділи на вахті. ОСОБА_6 у цей час зробив собі бражку (алкогольний напій), та о 2 годині ночі він вийшов з бункеру. Він був одягнений у темні шорти та футболку. Повернувся він приблизно о 5 годині ранку, повністю голий, прикрився гілочками, у нього в руках була жіноча сумка, він одягнув халат, витрусив все із сумки та почав перебирати речі, які були в сумці, а потім він взяв звідти гроші, мобільний телефон та пішов у кіоск щось купляти. Все інше він поклав до сумки. У цей час вони з подругою дістали із сумки документи, сфотографували їх та поклали назад. Також, у сумці були нитки та насіння, що ще було не пам'ятає. Коли ОСОБА_22 повернувся, то взяв сумку і викинув її в смітник, та пішов, як він сказав, прогулятись. У цей час вони дістали із сумки документи, та забрали собі. Коли він повернувся, то приніс із собою брудні та мокрі речі. Потім вдень вони дістали із смітника сумку, та забрали собі. Також, у нього був телефон Самсунг сенсорний, він хотів викинути з нього сім-карту, але сім-карту він віддав їм. Вона вставила її у свій телефон, та їм відразу зателефонували співробітники поліції, які представились родичами, вона повідомила, що знайшла сумку, після чого вони з ними зустрілись біля Амстору та все віддали. Співробітники поліції приїхали в бункер, звідки забрали ОСОБА_22 ;

- аналогічні показання надала свідок ОСОБА_17 .

Крім того, з протоколу огляду відеозапису від 20 вересня 2022 року суд встановив, що у приміщенні магазину ТОВ «Фаворіт Плюс», розташованого за адресою: м. Запоріжжя, вул. Лермонтова, та магазину «АТБ» 16 серпня 2022 року дві жінки розраховувались за придбаний у магазинах товар банківською картою, і згідно інформації, яка надана АКБ «Індустріалбанк», у момент розрахунку з карти потерпілої ОСОБА_8 були зняті грошові кошти.

Під час судового розгляду в суді першої інстанції сторона захисту ставила під сумнів достовірність показань свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , посилаючись на те, що вони є зацікавленими у результатах розгляду кримінального провадження, оскільки саме мати ОСОБА_17 разом зі свідками знімала грошові кошти із банківської картки потерпілої ОСОБА_8 . Водночас, такі твердження були спростовані судом за оцінкою цих доказів за правилами ст. 94 КПК у сукупності та взаємозв'язку із іншими, дослідженими судом доказами, серед яких і протокол огляду відеозапису від 20 вересня 2022 року.

Встановлені в такий спосіб обставини суд співставив з обставинами, встановленими за вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2023 року у справі № 335/392/23, відповідно до якого ОСОБА_12 , яка є матір'ю малолітньої ОСОБА_17 , 16 серпня 2022 року у період часу з 09:20 по 10:12, перебуваючи у приміщеннях торгівельних магазинів м. Запоріжжя, здійснила покупки на загальну суму 1021 грн 70 коп., тим самим заволоділа грошовими коштами потерпілої ОСОБА_8 , спричинивши їй матеріальну шкоду на вказану суму.

Суд апеляційної інстанції, відповідаючи на аналогічні доводи сторони захисту щодо порушення положень ст. 90 КПК, вказав, що суд першої інстанції як на доказ винуватості ОСОБА_6 на вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2023 року щодо ОСОБА_12 не посилався, а лише на підставі відображених там обставин переконався в достовірності показань свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , яка також підтверджується фактичним даними з протоколу огляду відеозапису від 20 вересня 2022 року.

Апеляційний суд обґрунтовано відхилив посилання обвинуваченого на те, що свідки ОСОБА_16 та ОСОБА_17 під час їх допиту в судовому засіданні не вказували дату події, оскільки суд першої інстанції на підставі допиту потерпілої, свідків та сукупності досліджених в судовому засіданні доказів дійшов вмотивованого висновку, що інкриміновані обвинуваченому злочини, вчинені останнім саме 16 серпня 2022 року.

Не ґрунтуються на приписах статей 23, 90, 95 КПК посилання засудженого на те, що суд апеляційної інстанції мав спиратися на фактичні дані, встановлені в іншій справі щодо того часу, коли відбувались події, відображені у показаннях свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17 у наданій ним самим ухвалі Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2025 року (справа № 333/1469/25), отже не можуть бути підґрунтям до того, щоби ставити під сумнів встановлені судами в цій справі фактичні обставини вчинених засудженим злочинів.

Отже, фактичні обставини кримінального провадження були встановлені на підставі сукупності доказів, безпосередньо досліджених в суді та оцінених за правилами ст. 94 КПК, і до сукупності таких доказів показання ОСОБА_12 не входять, з огляду на що Верховний Суд відхиляє відповідні доводи сторони захисту.

Щодо доводів про недопустимість протоколу огляду місця події від 17 серпня 2022 року в приміщенні бункеру, розташованого за адресою: АДРЕСА_2

За матеріалами кримінального провадження 17 серпня 2022 року слідчим, за участю ОСОБА_6 , понятих ОСОБА_23 , ОСОБА_11 , а також спеціаліста криміналіста проведено огляд приміщення бункеру, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . За результатом складено відповідний протокол та додано як додаток відеозапис проведення цієї слідчої дії.

Обвинувачений ОСОБА_6 у ході судового розгляду справи, серед іншого, зазначав про недопустимість протоколу огляду місця події за адресою: АДРЕСА_2, та здобутих на підставі вказаної слідчої дії доказів, посилаючись на те, що ця слідча дія проводилась без понятих, оскільки їх не видно на відеозаписі.

Суд першої інстанції такі доводи спростував на підставі дослідження цього процесуального джерела доказів. Встановив, що огляд приміщення проводився у присутності двох понятих, підписи яких містяться у протоколі, а саме ОСОБА_11 та ОСОБА_10 . За клопотанням обвинуваченого суд допитав понятого ОСОБА_11 , який детально описав процедуру проведення огляду приміщення, зазначив, що у вказаній слідчій дії приймав участь ще один понятий, який був мешканцем цього ж бункеру, та підтвердив, що поняті підписували протокол, зміст якого відповідав тим подіям, що відбувались під час проведення огляду приміщення бункеру. Крім того, на відеозаписі цієї слідчої дії також зафіксовано участь двох понятих, встановлювались їх анкетні дані і протягом огляду приміщення вони перебували у полі зору як слідчого, так і особи, яка здійснювала відеофіксацію слідчої дії. Порушень приписів ст. 237 КПК суд не встановив.

Указані обставини були предметом розгляду суду апеляційної інстанції, який їх перевірив та належним чином спростував, навів мотиви постановленого рішення, зважив на те, що протокол огляду також був підписаний ОСОБА_6 , який, відповідно до відеозапису цієї слідчої дії, жодних зауважень не мав щодо достовірності відомостей, відображених у протоколі, та порядку проведення слідчої дії.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про допустимість вказаного доказу, оскільки із протоколу огляду місця події від 17 серпня 2022 року та відеозапису вказаної слідчої дії, які містяться в матеріалах кримінального провадження, вбачається, що мотиви судів попередніх інстанцій щодо допустимості фактичних даних, здобутих із цих процесуальних джерел доказування, є обґрунтованими.

Посилання засудженого на постанову Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 серпня 2019 року у справі № 489/7957/15 в обґрунтування своїх доводів є нерелевантним до даних правовідносин, оскільки у тій справі суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які встановили неконтрольованість проведення обшуку через відсутність понятого під час проведення обшуку.

У цьому ж кримінальному провадженні про тимчасову відсутність одного з понятих під час проведення огляду приміщення бункера стверджує лише засуджений ОСОБА_6 , натомість відеозаписом цієї слідчої дії, відповідним протоколом, а також показаннями понятого ОСОБА_11 , дослідженими і оціненими під час судового розгляду, спростовуються твердження засудженого.

З відеозапису огляду місця події вбачається, що у ньому брав участь як понятий ОСОБА_10 . На початку слідчої дії, перебуваючи на стоянці перед входом в бункер, було встановлено його особу та роз'яснено права та обов'язки, після чого слідчий з усіма учасниками спустились всередину бункера, де також на відеозаписі видно присутність понятого ОСОБА_10 , у тому числі й в кінці слідчої дії під час оголошення слідчим переліку предметів, які вилучаються. Хоча відеозапис проведення огляду бункера й не містить безперервної фіксації присутності понятого ОСОБА_10 , як учасника слідчої дії, проте це не свідчить про відсутність цього понятого під час її проведення, оскільки кримінальний процесуальний закон не вимагає постійного відображення понятих на відеозаписі.

Колегія суддів зауважує, що метою фіксування слідчої дії є забезпечення повноти, об'єктивності та достовірності фіксації її перебігу, з огляду на що відеозапис повинен містити в першу чергу відображення самої слідчої дії, порядку її здійснення, фіксування важливих для досягнення мети обставин чи речей, дій слідчого чи інших осіб, які такі дії проводять, й положення статей 103, 107, 234, 237 КПК не містять норм, які зобов'язують під час проведення огляду безперервно фіксувати понятих, які беруть в ньому участь.

Наведені вище факти в їх сукупності не свідчать про те, що в цьому кримінальному провадженні допущено істотне порушення вимог процесуального закону, а отже не указує на недопустимість фактичних обставин, встановлених під час проведення огляду.

Твердження засудженого в касаційних скаргах про те, що понятий ОСОБА_11 під час судового розгляду повідомив про тимчасову відсутність в ході огляду місця події іншого понятого - ОСОБА_10 , не підтверджуються матеріалами кримінального провадження. З відеозапису судового засідання, яке відбулось 09 травня 2023 року, де відбувався допит свідка ОСОБА_11 , видно, що обвинувачений зазначеному свідку ставив питання, які стосуються іншого понятого, на що той відповів, що за іншим понятим не слідкував. Натомість факт перебування іншого понятого протягом проведення слідчої дії ОСОБА_11 підтвердив у відповідь на запитання інших учасників судового розгляду та судді, вказав, що поняті підписували протокол, зміст якого відповідав тим подіям, що відбувались під час проведення огляду приміщення.

Щодо твердження засудженого про істотне порушення місцевим судом норм КПК через те, що не було допитано свідка ОСОБА_10 , що це залишилось без належної уваги апеляційного суду, то такі є необґрунтованими.

Як видно з матеріалів кримінального провадження та оскарженої ухвали апеляційного суду, у судовому засіданні 20 квітня 2023 року засуджений заявив клопотання про допит свідка ОСОБА_10 , який як понятий брав участь у проведенні огляду приміщення бункеру, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .

Суд, з'ясувавши, що фактичною адресою місця проживання свідка ОСОБА_10 у протоколі огляду місця події вказано приміщення бункеру у АДРЕСА_2 , а контактного номера телефона не зазначено, сприяв стороні захисту у виклику цього свідка шляхом надання захиснику повістки про виклик свідка для вручення останньому та забезпечення його явки у судове засідання, призначене на 09 травня 2023 року.

У судове засідання свідок ОСОБА_10 не з'явився, захисник повідомила, що за указаним в протоколі місцем проживання він відсутній, повістку про виклик йому вручити не видалось можливим, а інформація про його теперішнє місце перебування у захисника відсутня.

За таких обставин, у задоволенні повторного клопотання засудженого про виклик свідка ОСОБА_10 суд відмовив з тих мотивів, що інформації про його місце проживання чи номера телефону у матеріалах кримінального провадження немає, а сторона захисту явку цього свідка у судове засідання не забезпечила.

Доводи захисту щодо недотримання судом першої інстанції норм процесуального закону в частині виклику свідка ОСОБА_10 були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який їх вмотивовано спростував, погодився з позицією суду першої інстанції, навів переконливі мотиви свого рішення. Встановив, що в судовому засіданні захисник ОСОБА_7 повідомила, що вручити повістку вказаному свідку не виявилось можливим, так як ОСОБА_23 за адресою: АДРЕСА_2 у приміщенні бункеру вже не знаходиться та будь?якого зв'язку із цим свідком немає, у зв'язку з чим місцевий суд обґрунтовано визнав недоцільним подальші відкладення судових засідань для виклику свідка ОСОБА_23 .

Водночас, обставини, що мають вагоме значення для провадження, серед яких і дотримання приписів кримінального процесуального закону щодо порядку проведення слідчої дії, які визначають допустимість як доказу протоколу огляду місця події від 17 серпня 2022 року в приміщенні бункеру, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, за висновками апеляційного суду, були з'ясовані на підставі належних, достовірних та допустимих доказів.

Відповідно до положень ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд здійснив усі дії задля виклику у судове засідання свідка, про допит якого заявляв обвинувачений, натомість віднайти цього свідка та повідомити його в межах наявних процесуальних механізмів не видалось можливим. Водночас, обставини, на встановленні яких наполягала сторона захисту в спосіб допиту цього свідка, були встановлені судами із інших процесуальних джерел.

За таких обставин Верховний Суд не вбачає підстав до спростування їх висновків за доводами касаційних скарг сторони захисту.

Щодо доводів про безпідставне врахування судом впізнання потерпілою обвинуваченого в судовому засіданні за голосом

Зазначені доводи колегія суддів відхиляє, оскільки, як вбачається із журналів та технічних носіїв інформації, на яких зафіксовані відповідні судові засідання, 24 листопада 2022 року відбувся допит потерпілої ОСОБА_8 , де остання, серед іншого, зазначила, що впізнала обвинуваченого, як особу, яка на неї напала 16 серпня 2022 року, а 20 квітня 2023 року, під час допиту обвинуваченого ОСОБА_6 , потерпіла зазначила, що впізнала його голос, як голос особи, яка на неї напала.

Суд першої інстанції оцінив показання потерпілої з точки зору їх достовірності й співставив з іншими доказами, наявними у кримінальному провадженні у взаємозв'язку між собою. Такий порядок оцінки доказів відповідає приписам ст. 94 КПК й будь-яких порушень норм кримінального процесуального закону суд касаційної інстанції не вбачає.

Показання потерпілої обґрунтовано покладені в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_6 , з чим вмотивовано погодився суд апеляційної інстанції за оцінкою аналогічних доводів апеляційних скарг сторони захисту.

За відсутності вагомого підґрунтя до того, щоби за приписами статей 95, 353 КПК вважати неналежною оцінку судами попередніх інстанцій показань потерпілої у взаємозв'язку із іншими доказами в провадженні, де в розумінні ч. 9 ст. 228 КПК під час досудового розслідування та судового розгляду не здійснювалось впізнання особи за голосом, Верховний Суд не вбачає за доводами сторони захисту належного підґрунтя до спростування оцінки судами показань потерпілої як доказу в кримінальному провадженні.

Щодо доводів засудженого про те, що під час апеляційного перегляду безпідставно не було допитано як свідка ОСОБА_14 .

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що під час апеляційного розгляду обвинувачений заявив клопотання про допит як свідка ОСОБА_14 та надав суду документи, на яких ґрунтується його думка про наявність підстав до допиту вказаного свідка.

Суд апеляційної інстанції розглянув таке клопотання та відмовив у його задоволенні, оскільки не встановив належних підстав до допиту вказаної особи як свідка за наведеним обвинуваченим обґрунтуванням і доданими до клопотання документами.

Перевіривши матеріали справи, Верховний Суд погоджується із рішенням апеляційного суду за результатом розгляду вказаного клопотання обвинуваченого. Відмова у задоволенні клопотання сторони захисту про допит ОСОБА_14 у даному випадку як свідка свідчить не про порушення кримінального процесуального закону, а про відсутність обґрунтованих підстав щодо необхідності таких процесуальних дій в аспекті реалізації приписів ст. 91 КПК. З наданих суду обґрунтувань не вбачається підстав до допиту вказаної особи з приводу обставин, які мають доказове значення в цьому провадженні, отже Суд відхиляє як необґрунтовані відповідні доводи про недотримання судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону.

Щодо доводів про недотримання приписів ч. 3 ст. 404 КПК Суд виходить із такого

Під час апеляційного перегляду, який відбувся 04 жовтня 2023 року, колегія суддів апеляційного суд розглянула клопотання обвинуваченого про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні й у його задоволенні вмотивовано відмовила.

Переглядаючи в апеляційному порядку кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 , апеляційний суд не встановив підстав для повторного дослідження протоколу впізнання особи за фотознімками від 17 серпня 2022 року, і, на переконання колегії суддів суду касаційної інстанції, зміст апеляційних скарг та матеріали кримінального провадження не давали суду апеляційної інстанції підстав, визначених ч. 3 ст. 404 КПК, для повторного дослідження цього джерела доказів.

Клопотання обвинуваченого ОСОБА_6 щодо допиту як свідків працівників поліції ОСОБА_24 та ОСОБА_15 відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК апеляційний суд також вмотивовано визнав таким, що не підлягає задоволенню, оскільки сторона захисту таке клопотання не заявляла під час розгляду провадження в суді першої інстанції, що відповідає вказаній нормі.

Положеннями ч. 3 ст. 404 КПК встановлено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов'язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК, про що прямо зазначено в ч. 1 ст. 405 КПК.

При цьому, незгода сторони захисту з показаннями свідків та письмовими доказами у справі, не є підставою для повторного дослідження цих доказів. Під час апеляційного перегляду у суду не виникає обов'язку досліджувати докази з дотриманням засади безпосередності, якщо він по-іншому не тлумачить докази, досліджені в суді першої інстанції. Розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилося в місцевому суді, оскільки це суперечить основним засадам кримінального процесуального законодавства України, повторне дослідження доказів є правом, а не обов'язком суду.

Під час апеляційного розгляду сторона захисту не навела конкретних обставин, які би свідчили про неповноту дослідження судом доказів, або що докази були досліджені судом з порушеннями. При цьому, незгода сторони кримінального провадження з висновками, зробленими на підставі дослідженого доказу, не може бути безумовною підставою для його дослідження за відсутності обставин, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що повторне дослідження доказів є правом, а не обов'язком суду, а розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилось у місцевому суді, оскільки це суперечить основним засадам кримінального провадження, з чого суд апеляційної інстанції і виходив в цьому провадженні.

Відмова в задоволенні клопотання щодо повторного дослідження доказів у цьому провадженні свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність обґрунтованих підстав щодо необхідності таких дій, з чого вбачається, що відповідні доводи сторони захисту про недотримання судом апеляційної інстанції приписів ч. 3 ст. 404 КПК не ґрунтуються на вимогах кримінального процесуального закону.

Щодо доводів засудженого про обмеження йому часу на виступ у судових дебатах в суді апеляційної інстанції

Суд уважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях наголошував на необхідності дотримання законної процедури, принципу рівності сторін та права обвинуваченої особи на захист під час кримінального провадження. Зокрема, суд зазначив, що кримінальне провадження, у тому числі складові такого провадження, які стосуються процедури, мають бути засновані на принципі змагальності, і повинна бути забезпечена процесуальна рівність сторін обвинувачення і захисту. Право на судовий розгляд за принципом змагальності означає, що сторонам обвинувачення і захисту має бути надана можливість ознайомитися із зауваженнями та доказами, наданими іншою стороною, і відповісти на них (Сevat Soysal v. Turkey, заява № 17362/03, рішення від 23 вересня 2014 року, § 64); згідно з принципом рівності сторін змагального процесу як однієї зі складових розширеної концепції справедливого суду кожній стороні повинно бути надано розумну можливість представити свої аргументи на умовах, які не ставлять її у гірше становище порівняно з опонентом.

Судові дебати є етапом судового розгляду, в якому учасники судового провадження підводять підсумок з'ясування обставин кримінального провадження, дають оцінку дослідженим у судовому засіданні доказів, обґрунтовують свою правову позицію з урахуванням здійснюваних ними кримінально-процесуальних функцій.

У судових дебатах реалізується право учасників судового провадження на виступ із промовою, в якій промовці оцінюють обставини, установлені під час кримінального провадження, та досліджені докази, обґрунтовують свої висновки з питань, що підлягають вирішенню судом під час постановлення судового рішення, висловлюються з метою повно і обґрунтовано представити перед судом свою процесуальну позицію. Такі промови учасників судового розгляду сприяють доведенню перед судом переконливості відповідних правових позицій та втілюють собою приписи статей 22, 26, 94 КПК, у той же час свій висновок про доведеність чи недоведеність винуватості обвинуваченого у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення суд робить зважаючи на процесуальні позиції в промовах на підставі обґрунтовано з'ясованих обставин, що підтверджені фактичними даними з належних і допустимих процесуальних джерел доказів, оцінених за правилами ст. 94 КПК.

Для забезпечення права мати достатній час та можливості для підготовки до захисту необхідно враховувати низку умов, зокрема: характер справи, її складність, стадію, на якій знаходиться кримінальне провадження, завантаженість захисників, дотримання чіткого балансу між забезпеченням права, гарантованого ст. 6(3)b Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у частині достатності часу, розумними строками провадження (ст. 6 (1) цієї Конвенції) та інші.

За приписами ч. 6 ст. 364 КПК, суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Водночас суть судових дебатів не зводиться лише до промов учасників судового провадження. Судові дебати охоплюють й діяльність головуючого з організації їх проведення, керівництва ними, а також з контролю за порядком виступів учасників судового провадження та, до певної міри, за змістом їх промов. Головуючий має право зупинити виступ учасника дебатів, якщо він після зауваження повторно вийшов за межі кримінального провадження, що здійснюється, чи повторно допустив висловлювання образливого або непристойного характеру, і надати слово іншому учаснику дебатів.

Вивченням відеозапису судового засідання від 02 липня 2025 року колегія суддів касаційного суду встановила, що під час виступу в судових дебатах обвинуваченого ОСОБА_6 головуюча колегії суддів апеляційного суду декілька разів просила його не цитувати норми закону та повторно не озвучувати тези, які уже були озвучені, чи посилання на джерела права, якими він користувався, оскільки це свідчить про зловживання правами, після чого ОСОБА_6 продовжив свій виступ і закінчив свою промову словами «моя доповідь закінчена» (дослівно). Доповідач оголосила, що текст промови буде долучений до матеріалів справи й надала право виступу захиснику та прокурору. Після чого було надано ОСОБА_6 останнє слово. Також суд долучив до матеріалів кримінального провадження його письмову промову.

Колегія суддів Верховного Суду доходить переконання, що висловлення головуючою ОСОБА_6 під час дебатів зауваження не свідчить про будь-які обмеження його прав, оскільки такі дії головуючої були спрямовані виключно на виконання приписів ч. 1 ст. 321 КПК, за якими головуючий у судовому засіданні керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи з судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження. Забезпечення порядку проведення дебатів в такий спосіб жодним чином не вплинуло на реалізацію засудженим права на виступу дебатах права на захист.

Отже, сторонам була надана можливість повною мірою реалізувати свої права під час судового розгляду, виступити в судових дебатах, кожен учасник виголосив свою позицію з її обґрунтуванням, головуючий, дотримуючись положень ч. 6 ст. 364 КПК, не обмежував тривалості судових дебатів у часі, не зупиняв виступів учасників, зокрема, не обмежував обвинуваченого в часі на виступ у дебатах. Суд діяв належним чином із дотриманням установленого кримінальним процесуальним законом порядку.

Відтак колегія суддів касаційного суду не вбачає в діях апеляційного суду порушення права засудженого на захист та вважає доводи в цій частині безпідставними.

Щодо доводів про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість

Засуджений в касаційних скаргах наводить доводи про те, що призначене апеляційним судом покарання за вчинення злочину, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК, у виді позбавлення волі на строк 10 років є явно несправедливим через суворість з тих мотивів, що судимість за попередніми вироками стосовно нього була погашена, що апеляційним судом не було взято до уваги при визначенні розміру покарання.

Про невідповідність призначеного зач. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 152 КК покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого в касаційних скаргах сторони захисту не йдеться.

Відповідно до ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК означає з'ясування судом насамперед питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що відображено у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання, та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Обираючи вид та розмір покарання обвинуваченому ОСОБА_6 , місцевий суд врахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, один з яких відноситься до нетяжкого злочину, а інший - до особливо тяжкого, обставини їх вчинення та наслідки, до яких ці злочини призвели, зокрема, завдання потерпілій чисельних тілесних ушкоджень, які призвели до тривалого розладу її здоров'я, особу винного, який раніше неодноразово був судимий за вчинення корисливих злочинів, має місце проживання на тимчасово окупованій території, на підконтрольній Україні території місця проживання не має, за сімейним станом не одружений та дітей на утриманні не має, не працевлаштований, під наглядом лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває. Обставин, які пом'якшують або обтяжують покарання, суд не встановив. Підстав для застосування статей 69, 75 КК суд також не встановив.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність призначення обвинуваченому за інкриміновані йому злочини покарання у виді позбавлення волі в межах санкції цих статей з реальним його відбуванням, а остаточне покарання - за правилами ч. 1 ст. 70 КК. Зокрема, за ч. 4 ст. 187 КК суд призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років із конфіскацією майна.

Апеляційний суд, перевіряючи вирок суду першої інстанції на предмет дотримання норм статей 50, 65 КК при призначенні покарання обвинуваченому, дійшов висновку, що призначене ОСОБА_6 покарання відповідає вимогам вищезазначених статей та вмотивовано погодився з рішенням місцевого суду в цій частині.

Дійшовши висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_6 стосовно виключення з вироку місцевого суду відомостей про погашені судимості за вироками Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 14 грудня 2009 року, 28 листопада 2011 року та 18 січня 2016 року, виключив з вироку суду першої інстанції посилання на судимість за цими попередніми вироками. Натомість, враховуючи інші встановлені в цьому провадженні фактичні обставини кримінальних правопорушень, особу обвинуваченого, відсутність обставин, які пом'якшують покарання, суд апеляційної інстанції не встановив підстав до пом'якшення покарання, призначеного ОСОБА_6 за вчинені останнім злочини.

За вмотивованими висновками апеляційного суду призначене судом першої інстанції покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК, є справедливим, необхідним та достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень, відповідає меті його призначення і воно не є таким, що явно не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Додаткових та неврахованих обставин, які істотно знижують ступінь тяжкості вчинених засудженим кримінальних правопорушень та є безумовними підставами для пом'якшення призначеного покарання, апеляційним судом не встановлено.

Застосування від імені держави до особи, визнаної винною, заходу примусу відноситься до дискреційних повноважень суду, які належним чином було реалізовано при постановленні оскаржених судових рішень в цьому провадженні. Підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через суворість Верховний Суд не вбачає і достатніх підстав для цього у касаційних скаргах не наведено.

Щодо доводів про незарахування строку тримання під вартою в іншому провадженні та не об'єднання матеріалів кримінальних проваджень

У касаційних скаргах засуджений зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не об'єднав кримінальне провадження № 12019080140003564 із кримінальним провадженням № 12022082060000962 та в результаті цього не зарахував строк попереднього ув'язнення під час його перебування під вартою в межах іншого кримінального провадження № 12019080140003564 з 05 лютого 2020 року по 27 липня 2022 року, не навів у вироку інформації щодо існування іншої нерозглянутої справи стосовно нього за обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК, а суд апеляційної інстанції цих обставин не врахував і порушень закону не усунув.

Указані доводи не ґрунтуються на вимогах закону, з огляду на що колегія суддів Верховного Суду їх відхиляє.

Відповідно до положень ст. 334 КПК матеріали кримінального провадження, у тому числі матеріали щодо кримінального проступку та щодо злочину, можуть об'єднуватися в одне провадження або виділятися в окреме провадження ухвалою суду, на розгляді якого вони перебувають, згідно з правилами, передбаченими ст. 217 цього Кодексу. У разі якщо на розгляд суду першої інстанції надійшли матеріали кримінального провадження щодо особи, стосовно якої цим судом вже здійснюється судове провадження, воно передається складу суду, що його здійснює, для вирішення питання про їх об'єднання.

Таким чином, суд може вирішити питання про об'єднання матеріалів кримінального провадження за умови, коли на розгляд суду першої інстанції надійшли матеріали кримінального провадження щодо особи, стосовно якої цим судом вже здійснюється судове провадження. Такі умови в цій справі відсутні.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд першої інстанції не вирішував питання про об'єднання цього кримінального провадження з будь-яким іншим в порядку ст. 334 КПК. Більш того, як видно зі змісту касаційних скарг засудженого, кримінальне провадження в справі щодо обвинувачення ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК не розглядалося в Орджонікідзевському районному суді м. Запоріжжя, що не створює підґрунтя до вирішення місцевим судом питання про об'єднання кримінальних проваджень.

Щодо доводів про не зазначення у вироку інформації про те, що на час його ухвалення не було по суті розглянуто справу щодо обвинувачення ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК в іншій справі, то такі не ґрунтуються на вимогах ст. 374 КПК, якою визначено структуру та зміст вироку суду.

Стосовно доводів про не зарахування ОСОБА_6 строку попереднього ув'язнення під час його перебування під вартою в межах кримінального провадження № 12019080140003564, то Суд виходить з такого.

За приписами ч. 5 ст. 72 КК попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. Указана норма КК є складовою частиною інституту призначення покарання. Це впливає на призначене покарання шляхом визначення його тривалості та інші передбачені КК кримінально-правові наслідки для особи. Тому від вірного обчислення та зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання залежить законність вироку.

Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях указував, що попереднє ув'язнення застосовується до особи у межах того кримінального провадження, де воно було застосовано як запобіжний захід.

За оскарженою ухвалою апеляційного суду ОСОБА_6 зараховано у строк відбування покарання термін перебування його під вартою з 17 серпня 2022 року по 01 липня 2025 року, тобто з моменту взяття його під варту в цьому кримінальному провадженні до постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду в цій справі.

Перебування ОСОБА_6 під вартою в іншому кримінальному провадженні, про що він сам зазначає у касаційних скаргах, повинно бути враховане під час ухвалення остаточного судового рішення у тій справі, в межах якої до нього було застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою. Зазначений строк, з огляду на вимоги ч. 5 ст. 72 КК та Закону України «Про попереднє ув'язнення», не є попереднім ув'язненням у цьому кримінальному провадженні і правових підстав для його зарахування у строк покарання у цій справі у апеляційного суду не існувало.

Питання про те, чи виконав суд свій обов'язок щодо належного мотивування судового рішення, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. У змісті вироку та ухвали апеляційного суду наведено достатні мотиви прийнятих судами рішень. Зважаючи на позиції ЄСПЛ про те, що не можна тлумачити п. 1 ст. 6 Конвенції як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент під час обґрунтування судами своїх рішень (Salov v. Ukraine, заява № 65518/01, рішення від 06 вересня 2005 року, § 89), у цьому кримінальному провадженні такі стандарти мотивування дотримано.

Апеляційний суд надав умотивовані відповіді на всі основні доводи сторони захисту, навів належні аргументи на їх спростування, зазначив підстави, з яких визнав апеляційну скаргу необґрунтованою, та належним чином обґрунтував свої висновки.

Вирок та ухвала апеляційного суду відповідають вимогам статей 370, 374, 419 КПК.

Отже, за доводами касаційних скарг сторони захисту істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовною підставою для скасування оскаржених судових рішень, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, суд касаційної інстанції не встановив, а тому відсутні підстави до застосування Верховним Судом повноважень, передбачених положеннями пунктів 2, 3, 4 ч. 1 ст. 436 КПК у їх взаємозв'язку з приписами ч. 1 ст. 438 КПК, з огляду на що касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2023 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2025 року щодо ОСОБА_6 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3