23 березня 2026 року м. Дніпросправа № 160/27393/25
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Семененка Я.В. (доповідач),
суддів: Добродняк І.Ю., Суховарова А.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційну скаргу Міністерства у справах ветеранів України
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року (суддя Н.В. Боженко) у справі № 160/27393/25 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства у справах ветеранів України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства у справах ветеранів України, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Міністерства у справах ветеранів України щодо не нарахування та не виплати позивачу повного розрахунку при звільненні (виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні);
- стягнути з Міністерства у справах ветеранів України на користь позивача подвійну оплату за час роботи у вихідний день 28 грудня 2024 року - 2041,00 грн. та компенсацію за всі дні невикористаної додаткової оплачуваної відпустки - 27221,94 грн;
- зобов'язати Міністерство у справах ветеранів України на користь позивача нарахувати та виплатити компенсацію за втрату частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у порядку передбаченому Законом України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати»;
- зобов'язати Міністерство у справах ветеранів України на користь позивача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки належних для виплати платежів по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час остаточного розрахунку відповідачем не нараховано та не виплачено компенсації за 10 днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки, що складає 27221,94 грн. (сума компенсації за один день відпустки - 2722,19 грн. Х 10 днів = 27221,94 грн.). Також, позивач зазначає, що за увесь час своєї роботи у Мінветеранів позивач жодного разу не звертався з відповідною заявою про надання іншого дня відпочинку, у зв'язку із залученням його до роботи у вихідний день - 28 грудня 2024 року. За таких умов Мінветеранів мало оплатити позивачу у подвійному розмірі час його роботи у вихідний день - 28 грудня 2024 року, що складає 2041,00 грн.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року адміністративний позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Міністерства у справах ветеранів України щодо ненадання позивачу за роботу у вихідний день 28 грудня 2024 року грошової компенсації у розмірі та порядку, визначених законодавством про працю;
- зобов'язано Міністерство у справах ветеранів України надати позивачу за роботу у вихідний день 28 грудня 2024 року грошову компенсацію у розмірі та порядку, визначених законодавством про працю;
- визнано протиправною бездіяльність Міністерства у справах ветеранів України щодо невиплати під час звільнення позивачу грошової компенсації за сім днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби;
- зобов'язано Міністерство у справах ветеранів України виплатити позивачу грошову компенсацію за сім днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби.
В іншій частині заявлених позовних вимог - відмовлено.
Судом першої інстанції зазначено, що відповідно до наказу відповідача від 27.12.2024 року №1358-к позивача залучено до роботи у вихідний день 28.12.2024 року і позивач фактично відпрацював цей день.
Суд вказав, що положення ч. 4 ст. 56 Закону №889-VIII належить тлумачити таким чином, що компенсація може бути двох форм: 1) грошова компенсація у розмірі та порядку згідно законодавства про працю; 2) надається день відпочинку за заявою особи.
Суд зауважив, що словосполучення “за заявами державних службовців» стосується лише варіанту з отриманням іншого дня відпочинку. Таке тлумачення очевидно вбачається з того, що відсилка до законодавства про працю стосується в т.ч. “порядку» надання такої компенсації. В свою чергу правило про написання заяви є буквально “порядком» надання компенсації. Іншими словами, логічно суперечливо було б вважати, що після бланкетного відсилання до порядку отримання грошової компенсації згідно законодавства про працю, законодавець визначив цей же порядок вже в цій самій нормі (де щойно зробив відсилку для визначення такого порядку згідно іншого правила поведінки, яке міститься в іншому джерелі права). Про це ж свідчить також і текстуальний виклад норми права. Більш того, явно не узгоджується з принципом верховенства права підхід законодавця, за якого особа, яка залучена до роботи у вихідний, в підсумку може не отримати жодного різновиду компенсації за таку роботу, якщо не напише заяву. Адже принцип оплатності праці закладено у ст. 43 Конституції України, а тому варіант з грошовою компенсацією і викладено законодавцем як правило поведінки за замовчуванням, яке лише може бути змінене за заявою особи на інший день відпочинку. В свою чергу отримання оплати праці за окремою заявою законодавством не передбачено, в той час як спірна компенсація за змістом є оплатою праці в особливому розмірі. Як наслідок, така компенсація підлягала виплаті позивачу при його звільненні.
Суд зауважив, що вимога здійснювати виплату такої компенсації у конкретному розмірі є передчасною, оскільки наразі наявний спір про право на грошову компенсацію, а не про її розмір, правовідносини такого виду ще не виникли між сторонами і відсутні розумні підстави вважати, що вони матимуть спірний характер. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.
Суд з'ясував, що в межах правовідносин, які складалися між сторонами в 2025 році, додаткова відпустка позивачу не компенсувалася взагалі.
Суд врахував, що згідно абз. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у разі звільнення працівника у період дії воєнного стану йому виплачується грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки».
Суд вважав, що на період дії воєнного стану для державних службовців застосовуються загальні правила про компенсацію за невикористані дні відпустки. В межах Закону України «Про відпустки» відповідно до ч. 6, 7 ст. 10 цього закону право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.
У разі надання працівникові зазначених щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, за винятком випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті.
Оскільки позивач на кожній з посад у відповідача пропрацював менше ніж 6 місяців, при звільненні йому належало виплатити компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки виходячи з пропорції: набута кількість днів такої відпустки відносно відпрацьованого часу. Адже всього позивач працював: з 06.12.2024 року по 18.03.2025 року (03 місяці 13 днів) та з 19.03.2025 року по 05.08.2025 року (4 місяці 17 днів).
Суд зазначив, що позивач під час роботи у відповідача в 2025 році мав право на додаткову відпустку за стаж державної служби. Оскільки такі дні не були використані, позивачу належало виплатити грошову компенсацію, яка виплачена не була. Таким чином, суд вважав, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Відтак, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Міністерство у справах ветеранів України подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, скаржник вказує, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач у вихідний день 28.12.2024 перебував на робочому місці, виконував трудові обов'язки, обліковувався як такий, що працював у відхідний день. Зазначає, що табель обліку робочого часу працівників Департаменту цифрового розвитку та трансформації містить інформацію, що у позивача 28.12.2024 року був вихідний день. Звертає увагу, що позивач на час досягнення стажу роботи державної служби 15 років не перебував у правовідносинах із Мінветеранів, а отже компенсація позивачу за невикористані дні додаткової відпустки мала бути виплачена тим органом, де позивач перебував на державній службі. Вважає, що під час державної служби в Мінветеранів позивач не набув право на дні додаткової відпустки.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, правову оцінку досліджених судом доказів по справі, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Встановлені обставини справи свідчать про те, що наказом відповідача від 05.12.2024 року №1225-к позивача призначено на посаду провідного спеціаліста відділу захисту інформації Департаменту цифрового розвитку та трансформації з 06.12.2024 року
Наказом відповідача від 27.12.2024 року №1358-к позивача залучено до роботи у вихідний день 28.12.2024 року.
Наказом відповідача від 17.03.2025 року №290-К позивача звільнено з 18.03.2025 року з посади провідного спеціаліста відділу захисту інформації Департаменту цифрового розвитку та трансформації за угодою. Вирішено питання про виплату грошової компенсації за невикористані дні відпустки.
18 березня 2025 року відповідачем складено повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні №287.
Наказом відповідача від 18.03.2025 року №292-К позивача з 19.03.2025 року призначено на посаду начальника відділу впровадження та забезпечення функціонування цифрових технологій Департаменту цифрового розвитку та трансформації.
Повідомленням від 23.07.2025 року відповідач повідомив позивача про зміну істотних умов праці, а саме зміни строку укладеного строкового трудового договору.
Заявою від 31.07.2025 року позивач висловив незгоду зі зміною істотних умов праці.
Наказом відповідача від 04.08.2025 року №693-К позивача звільнено з 05.08.2025 року з посади начальника відділу впровадження та забезпечення функціонування цифрових технологій Департаменту цифрового розвитку та трансформації.
05 серпня 2025 року відповідачем складено повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні №330.
Це повідомлення направлено позивачу листом відповідача від 26.08.2025 року №18046/1.8/10.4-25.
В матеріалах справи наявні довідки про заробітну плату позивача від 21.10.2025 року №43/10 та №44/10, складені відповідачем.
Вважаючи протиправною невиплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки в повному обсязі, а також невиплату компенсації за роботу у вихідний день, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
За наслідками перегляду справи суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Щодо компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки.
Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII «Про державну службу» визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Відповідно до ч.1 ст. 58 цього Закону за кожний рік державної служби після досягнення п'ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.
Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток визначається Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 2016 р. № 270 затверджено Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток (далі Порядок №270), що визначає механізм надання додаткових оплачуваних відпусток державним службовцям.
Згідно п.2 Порядку №270 державним службовцям, які мають стаж державної служби понад п'ять років, надається додаткова відпустка тривалістю один календарний день. Починаючи з шостого року стажу державної служби ця відпустка збільшується на один календарний день за кожний наступний рік. Тривалість додаткової відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.
Згідно п.3 Порядку №270 додаткова відпустка конкретної тривалості надається державним службовцям після досягнення відповідного стажу державної служби.
Відповідно до п.4 Порядку №270 у перший рік державної служби в державному органі державному службовцю, який має стаж такої служби понад п'ять років, додаткова відпустка надається після закінчення шести місяців безперервної служби в цьому органі, якщо інше не передбачено законодавством.
Пунктом 9 Порядку №270 встановлено, що під час звільнення державного службовця йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні додаткової відпустки.
Відповідно до п.10 Порядку №270 за бажанням державного службовця додаткова відпустка або її частина може бути замінена грошовою компенсацією.
З огляду на наведені норми права можливо дійти таких висновків.
Право на додаткову відпустку мають державні службовці, які мають стаж державної служби понад п'ять років. За кожний наступний (починаючи з шостого) рік ця відпустка збільшується на один календарний день. Тривалість додаткової відпустки не може перевищувати 15 календарних днів. Під час звільнення державного службовця йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні додаткової відпустки.
У спірному випадку встановлено та не заперечувалось відповідачем те, що на час роботи в Міністерстві у справах ветеранів України позивач мав стаж державної служби понад 15 років.
Отже, враховуючи наведені норми права та стаж державної служби позивача, останній мав право на додаткову відпустку тривалістю 11 днів.
Не заперечувалось відповідачем і те, що за час роботи дні додаткової відпустки позивачем не використовувались, компенсації за дні додаткової відпустки при звільненні позивачу не виплачувалась.
Встановивши зазначені обставини справи, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що починаючи працювати у відповідача позивач вже мав статус працівника, який має право на додаткову відпустку тривалістю 11 днів, а отже і мав право на виплату грошової компенсації за невикористанні ним дні додаткової відпустки при звільненні.
Посилання відповідача на те, що до роботи в Мінветеранів позивач досяг 15-ти річного стажу державної служби в Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів, у зв'язку з чим останнє і було зобов'язано виплатити йому компенсацію за дні невикористаної відпустки, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними, оскільки державний службовець, при переході на роботу з одного державного органу до іншого, не втрачає набутий стаж державної служби, а отже не втрачає і право на додаткову відпустку в кількості днів, в залежності від вже набутого стажу державної служби. Тобто, позивач мав право на додаткову відпустку як з попереднім місцем роботи - Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів так і під час роботи у відповідача, при цьому, в кількості днів, які передбачені для державного службовця із стажем державної служби в 15 років.
Необгрунтованими є і посилання відповідача на те, що суд першої інстанції безпідставно пов'язав право на виплату додаткової відпустки з календарним роком (з 01 січня по 31 грудня), оскільки таких висновків судом першої інстанції зроблено не було. При цьому, суд апеляційної інстанції погоджується з твердженням відповідача, що вирішальним юридичним фактом для визначення права на отримання додаткової відпустки, є не календарний рік, а дата набуття відповідного стажу державної служби. Отже, оскільки під час роботи у відповідача позивач мав 15 років стажу державної служби, який набув під час роботи на попередніх посадах державної служби, то відповідно мав право на додаткову відпустку (11 днів) починаючи з дати прийняття його на роботу в Мінветеранів.
Підсумовуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у позивача права на додаткову відпустку і, як наслідок, про наявність у позивача права на грошову компенсацію за дні невикористаної відпустки під час звільнення.
Стосовно ненадання позивачу за роботу у вихідний день 28 грудня 2024 року грошової компенсації у розмірі та порядку, визначених законодавством про працю.
Відповідно до положень ч.4 ст. 56 Закону № 889-VIII для виконання невідкладних або непередбачуваних завдань державні службовці, для яких законом не передбачено обмежень щодо роботи, на підставі наказу (розпорядження) керівника державної служби, про який повідомляється виборний орган первинної профспілкової організації (за наявності), зобов'язані з'явитися на службу і працювати понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час. За роботу в зазначені дні (час) державним службовцям надається грошова компенсація у розмірі та порядку, визначених законодавством про працю, або протягом місяця надаються відповідні дні відпочинку за заявами державних службовців.
Отже, саме на підставі для наказу (розпорядження) керівника державної служби для виконання невідкладних або непередбачуваних завдань державні службовці зобов'язані з'явитися на службу і працювати понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час.
У разі роботи державного службовця у відхідні дні, йому надається грошова компенсація у розмірі та порядку, визначених законодавством про працю.
Зі змісту матеріалів справи вбачається, що наказом відповідача від 27.12.2024 року №1358-к позивача залучено до роботи у вихідний день 28.12.2024 року.
Матеріалами справи не підтверджено, що позивач звертався із заявою до відповідача щодо отримання дня відпочинку згідно ч.4 ст.56 Закону № 889-VIII.
Скаржник в апеляційній скарзі наполягає, що позивач 28.12.2024 року не був залучений до роботи у вихідний день.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції скаржник не заперечував роботу позивача у вихідний день 28.12.2024 року.
Лише в апеляційній скарзі скаржник вказав такі заперечення, обґрунтовуючи їх змістом табелю обліку робочого часу працівників Департаменту цифрового розвиту та трансформації за грудень 2024 року, що складений виключно посадовими особами скаржника та поданий скаржником лише суду апеляційної інстанції. Тобто, табель обліку робочого часу за грудень 2024 року суду першої інстанції надано не було.
Разом з тим, колегія суддів встановила, що матеріали справи не містять доказів скасування/втрати чинності наказу відповідача від 27.12.2024 року №1358-к, а отже позивач був зобов'язаний його виконувати.
Апеляційний суд зауважує, що обставини того, що у табелі обліку робочого часу не відображена інформація про роботу у вихідні дні, не можуть слугувати виправданням для відмови позивачу у виплаті грошової компенсації за зазначені дні, позаяк відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про оплату праці» роботодавець зобов'язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.
Подібного змісту позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі № 389/1299/17 та від 12 червня 2023 року у справі № 580/2048/21.
За цих обставин, апеляційний суд відхиляє доводи скаржника про те, що позивач 28.12.2024 року не був залучений до роботи у вихідний день та мав вихідний день.
Отже, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що оскільки наказом відповідача від 27.12.2024 року №1358-к позивача залучено до роботи у вихідний день 28.12.2024 року, в силу положень ст. 56 Закону № 889-VIII відповідачем протиправно допущено бездіяльність щодо ненадання позивачу за роботу у вихідний день 28 грудня 2024 року грошової компенсації у розмірі та порядку, визначених законодавством про працю. Аргументи апеляційної скарги цей висновок суду не спростовують.
Підсумовуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги відповідача та скасування рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 241-245, 250, 315, 316, 321, 322, 327, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Міністерства у справах ветеранів України залишити без задоволення, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року у справі № 160/27393/25 - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та строки, передбачені ст.ст.328, 329 КАС України.
Повний текст постанови складено 23.03.2026
Головуючий - суддя Я.В. Семененко
суддя І.Ю. Добродняк
суддя А.В. Суховаров