справа № 757/1815/25-ц головуючий у суді І інстанції Литвинова І.В.
провадження № 22-ц/824/6518/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р. В.
17 березня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді Березовенко Р.В.,
суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 поданою представницею - адвокаткою Гайтан Катериною Олександрівною на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 11 грудня 2025 року у справі за скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на бездіяльність Відділу примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не зняття арештів та зобов'язання вчинити дії,
у січні 2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Печерського районного суду міста Києва зі скаргою, в якій просили:
визнати незаконною бездіяльність відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не зняття арештів, накладених на грошові кошти і майно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за виконавчими провадженнями НОМЕР_1 від 03 січня 2012 року; НОМЕР_2 від 12 серпня 2014 року; НОМЕР_3 від 09 липня 2015 року; НОМЕР_4 від 09 липня 2015 року;
зобов'язати відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) вчинити дії щодо зняття (скасування) арештів з майна та грошових коштів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що були накладені за виконавчими провадженнями НОМЕР_1 від 03 січня 2012 року; НОМЕР_2 від 12 серпня 2014 року; НОМЕР_3 від 09 липня 2015 року; НОМЕР_4 від 09 липня 2015 року.
В обґрунтування скарги вказали, що на примусовому виконанні у відділі примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебував виконавчий лист Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2014 року №2-4350/10, на виконання якого було відкрито виконавче провадження НОМЕР_4, виконавчий лист Печерського районного суду м. Києва від 25 червня 2014 року №2-4350/10 на виконання якого було відкрито виконавче провадження НОМЕР_2 від 12 серпня 2014 року, виконавче провадження НОМЕР_3 від 09 липня 2015 року, НОМЕР_4 від 09 липня 2015 року, в рамках яких було накладено арешт на майно скаржника.
Разом з тим, станом на дату звернення до суду виконавчі провадження закінчені, проте арешт з усього майна скаржника не знятий, що в сукупності і послугувало підставою для звернення до суду зі скаргою за захистом своїх прав.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 11 грудня 2025 року скаргу залишено без задоволення.
Не погодившись із таким судовим рішенням, представниця ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокатка Гайтан Катерина Олександрівна 31 грудня 2025 року через систему «Електронний суд» подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просила скасувати ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 11 грудня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким скаргу задовольнити.
Посилається на те, що місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для зняття арештів формально, без належного застосування норм матеріального права та без повної оцінки доказів, наданих заявниками. Такий підхід не відповідає завданню цивільного судочинства та механізму судового контролю за виконанням судових рішень.
Відсутність відкритого виконавчого провадження та сплив трьох років після його закінчення свідчить про відсутність правових підстав для продовження дії арештів майна та коштів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а тому є підставою для визнання бездіяльності відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не зняття арештів, накладених на грошові кошти майно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , незаконною та зобов'язання відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) вчинити дії щодо зняття (скасування) арештів з нерухомого майна ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , накладених у виконавчих провадженнях НОМЕР_1 від 03 січня 2012 року, НОМЕР_2 від 12 серпня 2014 року; НОМЕР_3 від 09 липня 2015 року; НОМЕР_4 від 09 липня 2015 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2026 року поновлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 поданою представницею - адвокаткою Гайтан Катериною Олександрівною на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 11 грудня 2025 року у справі за скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на бездіяльність Відділу примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не зняття арештів та зобов'язання вчинити дії, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
У судовому засіданні представник апелянтів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвокат Носенко Артур Георгійович доводи апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити.
У судове засідання інші учасники справи не з'явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань щодо неможливості розгляду справи без їх участі не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши думку учасника справи, який прибув у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до положень ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що на виконанні у відділі примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві перебувало виконавче провадження НОМЕР_4 з виконання виконавчого листа №2-4350/10, виданого 25 липня 2014 року Печерським районним судом м. Києва про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АКІБ «Укрсиббанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 5 075 459, 28 грн., судовий збір в розмірі 1 700,00 грн. та 120,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
25 березня 2016 року державним виконавцем прийнято постанову про повернення виконавчого документу стягувачу у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції Закону, що діяла на час прийняття).
Крім того, на виконанні у відділі перебувало виконавче провадження НОМЕР_2 з виконання виконавчого листа від 25 липня 2014 року №2-4350/10, що видав Печерський районний суд м. Києва про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Акціонерного комерційного інноваційного банку «Укрсиббанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 5 075 459, 28 грн., судовий збір в розмірі 1700, 00 коп. та 120, 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Постановою головного державного виконавця від 26 серпня 2014 року у ВП НОМЕР_2 накладено арешт на все майно ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення 5 077 279, 28 грн. Заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику ОСОБА_2
18 грудня 2014 року державним виконавцем прийнято постанову про повернення виконавчого документу стягувачу у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції Закону, що діяла на час прийняття).
Відмовляючи у задоволенні скарги, суд виходив з того, що скаржники не довели, що відбулось закінчення виконавчого провадження, де вони є боржниками, адже, згідно інформації наданої у відповіді Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) №2542/3.1-24 постановами державного виконавця відділу від 25 березня 2016 року та від 18 грудня 2014 року повернуто виконавчий документ стягувачу. Суд вказав, що право ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на розпорядження належним їм майном без будь-яких обтяжень у вигляді арешту, може бути поновлено, зокрема, шляхом виконання виконавчого листа, виданого Печерським районним судом міста Києва про стягнення з них на користь кредиторів загальної суми заборгованості.
На думку апеляційного суду, висновки суду першої інстанції є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права, виходячи з наступного.
Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно з частиною другою статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене права заявника).
Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час видачі 25 липня 2014 року Печерським районним судом м. Києва виконавчого листа № 2-4350/10, про солідарне стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АКІБ «УкрСиббанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 5 075 459,28 грн, судового збору в розмірі 1700, 00 коп та 120, 00 коп витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, та пред'явлення його до виконання були врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» №606-XIV (далі - Закон №606-XIV), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.
Відповідно до статті 1 Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на час прийняття постанов про відкриття виконавчих проваджень) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Аналогічне визначення закріплене у статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон №1404-VIII), чинного на час розгляду скарги.
Відповідно до частини першої статті 52 Закону №606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Аналогічна за змістом норма закріплена у частині першій статті 48 Закону №1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року.
Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.
Згідно із частиною другою статті 57 Закону №606-XIV (у редакції, чинній на момент накладення арешту на майно боржника) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.
Схожі за змістом приписи містяться у статті 56 Закону №1404-VIII.
Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.
Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.
У постанові від 14 травня 2025 року у cправі №2/1522/11652/11 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.
Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону №606-XIV (частиною першою статті 39 Закону №1404-VIII), свідчить про об'єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.
З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону №1404-VIII).
Водночас частиною п'ятою статті 47 Закону №606-XIV визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (аналогічна норма міститься в частині п'ятій статті 37 Закону №1404-VIII).
Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.
Наслідки завершення виконавчого провадження визначені статтею 50 Закону №606-XIV.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 50 Закону №606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
Схожі за змістом норми містяться у частинах першій, другій статті 40 Закону №1404-VIII.
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов'язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:
-у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);
-у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
Законодавством не передбачено обов'язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.
Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що законодавець у Законі №1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону №1404-VIII).
Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону №1404-VIII).
За таких обставин, місцевий суд, установивши, що виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» №606-XIV у зв'язку з відсутністю у боржників майна, на яке може бути звернено стягнення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення скарги.
Інші доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість ухвали суду першої інстанції, порушення судом норм процесуального та матеріального права при її постановленні, на переконання апеляційного суду, також не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, а зводяться виключно до власного тлумачення законодавства апелянтом.
Ухвалюючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції не підлягає скасуванню, як така, що постановлена з додержанням вимог закону.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подану представницею - адвокаткою Гайтан Катериною Олександрівною - залишити без задоволення.
Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 11 грудня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 23 березня 2026 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова