Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/1105/2026
03 березня 2026 року місто Київ
справа №760/4580/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Рейнарт І.М.
за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 24 квітня 2025 року та на додаткове рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 21 травня 2025 року, ухвалені під головуванням судді Коробенка С.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім'єю та зміну черговості одержання права на спадкування,-
В лютому 2024 року позивач звернулася до суду з позовом до відповідачів, в якому просила:
встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_1 із померлим ОСОБА_5 проживали однією сім'єю з 2008 року по 22 жовтня 2021 року;
змінити черговість одержання нею права на спадкування після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 з четвертої черги за законом на першу чергу за законом.
В обґрунтування вимог посилалася на те, що вона проживала з ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як чоловік та дружина з 1992 року.
У цей період ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син ОСОБА_3 .
Вказувала, що вона та ОСОБА_5 , як подружжя, вели спільне господарство, опікувалися інтересами та здоров'ям один одного, піклувалися про матеріальне забезпечення родини, мали спільний сімейний бюджет, заощаджували кошти, займалися благоустроєм квартири за адресою: АДРЕСА_1 , у якій разом проживали у період з 1992 по 2005 рік. Дана квартира була надана їй Житлово-експлуатаційною конторою, як службове житло, де вона у той час працювала на посаді двірника.
Зазначала, що з 26 серпня 2005 року по 18 січня 2008 року ОСОБА_5 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 .
Вказувала, що у 2006 році вона на підставі ордера на сім'ю із трьох осіб отримала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , до якої разом з сином ОСОБА_3 та ОСОБА_7 - дочкою від першого шлюбу, який розірваний 12 січня 1988 року - переїхали на постійне місце проживання.
Зазначала, що після смерті ОСОБА_6 . ОСОБА_5 також переїхав до неї і сина. З того часу вони всі разом проживали однією сім'єю по день смерті ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом робили ремонт у цій квартирі, займалися її благоустроєм, купували меблі та інші предмети домашнього побуту.
Не зважаючи на те, що ОСОБА_5 проживав разом з нею, він був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , яка була його власністю на підставі договору дарування.
Посилалася на те, що після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина, до складу якої увійшла вказана квартира.
Вказувала, що Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою 08 червня 2022 року було заведено спадкову справу №69354599 після смерті ОСОБА_5 за заявами ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 про прийняття спадщини за законом.
11 травня 2023 року нотаріусом прийнято постанову про відмову їй у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 з посиланням на те, що вона не може підтвердити свої родині відносини, а саме факт проживання однією сім'єю з померлим без реєстрації шлюбу.
У зв'язку з цим для подальшого оформлення свого права на спадкування після смерті чоловіка ОСОБА_5 їй необхідно встановити факт проживання зі спадкодавцем однією сім'єю, як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з лютого 2008 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки даний факт безпосередньо породжує для неї вищезгадане право.
Позивач посилалася на те, що факт її проживання однією сім'єю з ОСОБА_5 у період з 2008 року і до часу відкриття спадщини підтверджується великою кількістю доказів. Зокрема, адресу: АДРЕСА_2 , померлий зазначав як місце свого проживання у заяві до КНП «Консультативно-діагностичний центр №2 Дарницького району м. Києва» про взяття його на медичний облік за місцем фактичного проживання, в договорах обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в квитанціях про оплату кредиту. Крім того, на вказану адресу ОСОБА_5 отримував кореспонденцію.
Вказувала, що в декларації про вибір лікаря, який надає первину медичну допомогу, ОСОБА_5 в якості довіреної особи пацієнта для повідомлення у разі настання екстреного випадку з пацієнтом зазначена саме вона та її номер мобільного телефона.
Зазначала, що факт проживання з померлим однією сім'єю та ведення спільного господарства, як стверджує позивач, а також його тяжку хворобу в останні роки життя можуть підтвердити і свідки, зокрема, рідні тітки померлого, сусіди.
Посилалася на те, що вона як дружина, здійснювала побутовий догляд за ОСОБА_5 , піклувалась про нього, викликала лікарів, прибирала, готувала їжу, прала всю білизну, яку доводилось міняти по декілька разів на день, матеріально утримувала свого чоловіка, витрачала всі кошти на придбання ліків.
Вказувала, що стан здоров'я ОСОБА_5 весь час лише погіршувався, вона возила його на різні обстеження, оскільки лікарі не могли встановити причину такого погіршення та діагноз, він неодноразово проходив курс стаціонарного лікування в різних медичних установах.
Зазначала, що з 08 вересня 2021 року і по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 постійно перебував на стаціонарному лікуванні у відділенні легеневого туберкульозу КНП «Київський фтизіопульмонологічний центр», де йому було діагностовано: ВІЛ-інфекцію, ВДТБ легень (відкрита форма туберкульозу), хронічний парапроктит, хронічний вірусний гепатит В, легенево-серцеву недостатність та ін.
Позивач вважає, що сукупність наведених доказів підтверджує те, що вона набула право на зміну черговості одержання права на спадкування після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 разом зі спадкоємцями першої черги.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 24 квітня 2025 рокуу задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Додатковим рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 21 травня 2025 рокустягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 компенсацію понесених витрат на правничу допомогу в розмірі 28000 грн.
Не погоджуючись з вказаними рішеннями суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування судом обставин справи, просила оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити, скасувати додаткове рішення та ухвалити нове рішення, яким зменшити розмір стягнених з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 витрат на правничу допомогу з 28000 грн.до 9000 грн.та повернути ОСОБА_1 з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
На обґрунтування вимог посилалася на те, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції фактично погодився з тим, що саме позивач: здійснювала опіку над спадкоємцем, тобто надавала йому всі нематеріальні послуги; матеріально забезпечувала спадкодавця; надавала інші види допомоги спадкодавцеві, яка має матеріалізоване вираження - постійне щоденне прибирання приміщення, приготування спеціальної пропареної, перетертої їжі, купання, гоління, стрижка, зміна білизни та ін). Але при цьому зробив висновок про відсутність у справі переконливих доказів, які б підтверджували перебування ОСОБА_5 протягом тривалого часу у безпорадному стані, водночас, не заперечуючи наявності у нього дійсно тяжких хронічних захворювань, які, як вказав суд, діагностовані безпосередньо перед смертю.
Вказувала, що суд першої інстанції не взяв до уваги докази, які були надані ОСОБА_1 на обґрунтування своїх вимог про те, що тривалий час, починаючи з січня 2020 року її чоловік ОСОБА_5 тяжко хворів і потребував стороннього догляду та перебував у безпорадному стані і що цей догляд здійснювала вона особисто.
Зазначала, що суд у своєму рішенні не навів показання свідка ОСОБА_9 і не дав їм ніякої оцінки. Також суд першої інстанції не надав оцінки випискам з медичної карти стаціонарного хворого ОСОБА_5 .
Посилалася на те, що суд першої інстанції залишив поза увагою і не навів мотивів неврахування доводів, наведених у запереченні представника позивача - адвоката Журавель В.І. на заяву представника відповідача про ухвалення додаткового рішення від 20 травня 2025 року.
Вказувала, що суд проігнорував норми частин 3 і 4 ст.137 ЦПК України та доводи заяви представника позивача ОСОБА_1 щодо неподання детального опису наданих послуг і не співмірності розміру гонорару адвоката Алданова Ю.В. із наданими ним послугами.
Зазначала, що суд не застосував норми ч.1 ст.142 ЦПК України.
02 липня 2025 року від представника відповідача ОСОБА_8 - Алданова Ю.В. надійшов відзив на апеляційні скарги, в яких останній просив відмовити у задоволенні апеляційних скарг, посилаючись на їх безпідставність та необгрунтованість.
05 вересня 2025 року представник позивача подала відповідь на відзив представника відповідача ОСОБА_8 - Алданова Ю.В.
09 вересня 2025 року відповідач ОСОБА_11 подав заяву, в якій апеляційній скарги позивача просив задовольнити.
У судовому засіданні апеляційного суду позивач та її представник доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_8 та її представник у судовому засіданні апеляційного суду заперечували проти задоволення апеляційних скарг, просили рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідач ОСОБА_11 у судове засідання не з'явився про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином. Направив на адресу суду апеляційної інстанції заяву, в якій просив розглядати справу у його відсутність.
А відтак, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність відповідача ОСОБА_3 на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України).
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (частина перша статті 14 ЦПК України).
Стаття 3 СК України визначає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №644/6274/16-ц (провадження №14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року №5-рп/99 до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Таким чином, обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц (провадження №14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 31 травня 2022 року у справі №554/8629/17 (провадження №61-3012св21).
Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Як вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть НОМЕР_1 від 26 травня 2022 року. За життя ОСОБА_5 заповіту не складав.
До складу спадкової маси після смерті ОСОБА_5 увійшла квартира АДРЕСА_4 , в якій останній був зареєстрований.
Вказана квартира належала на праві власності ОСОБА_5 на підставі договору дарування квартири від 12 лютого 2019 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 .
Відповідач ОСОБА_3 є сином померлого ОСОБА_5 , а відповідач ОСОБА_8 є його матір'ю, а отже останні є спадкоємцями першої черги після смерті померлого.
Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою 08 червня 2022 року було заведено спадкову справу №69354599 після смерті ОСОБА_5 за заявами ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 про прийняття спадщини за законом.
11 травня 2023 року нотаріусом прийнято постанову про відмову у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 з посиланням на те, що вона не може підтвердити свої родині відносини, а саме факт проживання однією сім'єю з померлим без реєстрації шлюбу.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалася на те, що вона проживала з ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як чоловік та дружина з 1992 року. У цей період ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син ОСОБА_3 . Вказувала, що ОСОБА_5 у 2008 році переїхав проживати до неї і сина за адресою: АДРЕСА_2 . З того часу вони всі разом проживали однією сім'єю по день смерті ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом робили ремонт у вказаній квартирі, займалися її благоустроєм, купували меблі та інші предмети домашнього побуту. Зазначала, що її відносини і ОСОБА_5 , які тривали понад 27 років (за виключенням трьох років) мали характер сімейних, грунтувались на почуттях та взаємних правах і обов'язках. Всі вихідні та свята ними проводились у колі рідних та друзів, вона та ОСОБА_5 спілкувалися з батьками один одного та допомагали їм по господарству.
У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_8 не заперечувала проти факту спільного проживання позивача ОСОБА_1 з померлим ОСОБА_3 .
Відповідач ОСОБА_3 у письмових поясненнях вказував на те, що наявні підстави для спадкування позивачем після смерті ОСОБА_5 на рівні з ним та ОСОБА_8 .
Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
З огляду на вищезазначене, судом першої інстанції було вірно встановлено, що починаючи з 2008 року позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_5 проживали разом однією сім'єю без реєстрації шлюбу в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
Аналізуючи надані позивачем докази на підтвердження наявності підстав для зміни черговості спадкування, тобто надання їй права спадкувати після померлого на рівні зі спадкоємцями першої черги, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не надано доказів, які б підтверджували перебування померлого ОСОБА_5 протягом тривалого часу у безпорадному стані.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Частинами першою та другою статті 1258 ЦК України встановлено, що спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Статтею 1259 ЦК України передбачено можливість зміни черговості одержання права на спадкування, у тому числі і за рішенням суду.
Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (частина друга статті 1259 ЦК України).
Суд може задовольнити позов щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування за наявності сукупності таких обставин, встановлених у судовому порядку: 1) опікування над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (прихильне ставлення і спілкування, емоційна підтримка тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири тощо; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.
Зокрема, під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв'язку із чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування необхідна наявність всіх п'яти зазначених вище обставин.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 18 лютого 2019 року у справі № 569/18047/17-ц (провадження № 61-40302св18), від 26 вересня 2019 року у справі № 521/6358/17 (провадження № 61-11757св19), від 09 жовтня 2019 року у справі №552/8452/17 (провадження №61-48561св18), від 27 травня 2020 року у справі № 755/8930/18 (провадження № 61-14692св18), від 01 червня 2020 року у справі № 431/5445/19 (провадження № 61-6789св20), від 18 червня 2020 року у справі № 565/1046/16 (провадження № 61-35423св18), від 27 серпня 2020 року у справі № 266/2391/16 (провадження № 61-1300св20), від 17 вересня 2020 року у справі № 755/14155/16 (провадження № 61-23350св19), від 02 грудня 2020 року у справі № 592/1045/18-ц (провадження № 61-820св20), від 01 березня 2021 року у справі № 233/5990/18 (провадження № 61-19232св19), від 17 березня 2021 року у справі № 200/12980/14 (провадження № 61-14159св19), від 22 квітня 2021 року у справі № 331/6453/18 (провадження № 61-380св21), від 24 січня 2024 року у справі N 640/19045/17 (провадження № 61-11041св23).
У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
На підставі частини п'ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Позивач вказувала на те, що останні два роки свого життя ОСОБА_5 тяжко хворів, мав незадовільний стан здоров'я, перебував у безпорадному стані, і лише вона, як дружина, здійснювала над ним повну опіку, надавала йому необхідну фізичну і матеріальну допомогу, піклувалась про нього, прала одяг, готувала спеціальну їжу. Весь цей час вона матеріально утримувала свого чоловіка, витрачала всі кошти на придбання ліків.
На підтвердження своїх доводів позивач надала медичну документацію та просила допитати в якості свідка ОСОБА_9 .
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції в якості свідка була допитана ОСОБА_9 , яка пояснила, що є сусідкою позивача та знала ОСОБА_5 . У 2020 році навесні коли почався COVID-19 вона побачила на вулиці ОСОБА_12 , який дуже схуд та вказував на те, що погано себе почуває. Зазначала, що у 2021 році ОСОБА_12 був лежачий і коли ОСОБА_13 їздила у село, то вона приходила до них, щоб подивитися як ОСОБА_12 , це було 2 рази.
Так, з виписки з медичної карти стаціонарного хворого №14094 вбачається, що ОСОБА_5 перебував в КНП «Київська міська клінічна лікарня №1» на стаціонарному лікування з 16 серпня 2021 року по 27 серпня 2021 року з діагнозом: двобічний плеврит та інші.
Згідно довідки КНП «Київський фтизіопульмонологічний центр» №2 від 25 січня 2024 року, з 08 вересня 2021 року по 22 жовтня 2021 року (по день смерті) ОСОБА_5 перебував на стаціонарному лікуванні з діагнозом ВІЛ-інфекція, ВДТБ, легенево-серцева недостатність, кахексія, вторинна анемія, вторинна нефропатія, хронічний парапроктит, хронічний вірусний гепатит «В».
Відповідно до довідки ДУ Київський міський Центр контролю та профілактики хвороб, 14 вересня 2021 року було проведено дезінфекцію за нарядом АДРЕСА_5 . Діагноз: tbc ВК.
В справі також наявні інші медичні документи, в яких в якості скарг пацієнта ОСОБА_5 зафіксовані: «кашель», «загальна слабкість», «ломота в тілі», «нездужання», «лихоманка», «набряки».
При цьому, медична документація, наявна у матеріалах справи, не містить записів про те, що ОСОБА_5 протягом тривалого часу не міг самостійно забезпечити умови свого життя, потребував стороннього догляду, допомоги та піклування. Тобто перебував у безпорадному стані, під час якого він був неспроможним самостійно забезпечувати свої потреби.
Самі по собі звернення ОСОБА_5 до лікарів та проходження лікування не свідчать, що він не міг самостійно забезпечити умови свого життя та перебував у безпорадному стані.
Встановивши, що позивач не довела належними і допустимим доказами того, що ОСОБА_5 за життя і до дня смерті був у безпорадному стані через хворобу, не міг самостійно забезпечити умови свого життя, потребував стороннього догляду, допомоги та піклування, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для зміни черговості одержання права на спадкування після смерті ОСОБА_5 .
Доводи позивача про те, що вона тривалий час опікувалась спадкодавцем в силу стану його здоров'я, надавала інші види допомоги спадкодавцеві - постійне щоденне прибирання приміщення, приготування спеціальної пропареної, перетертої їжі, купання, гоління, стрижка, зміна білизни не можуть бути достатньою обставиною для зміни черговості спадкування в розумінні частини другої статті 1259 ЦК України. При цьому, позивачем зазначалось, що вони проживали однією сім'єю з померлим, мали спільні права та обов'язки подружжя, в тому числі і опікуватися ОСОБА_5 .
Посилання позивача на те, що вона матеріально утримувала свого чоловіка, витрачала всі кошти на придбання ліків не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки саме по собі надання матеріальної допомоги не може бути достатньою обставиною для зміни черговості спадкування.
Також колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що заявлення вимоги позивачем про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з огляду на предмет спору, зміст та обґрунтування позовних вимог спрямоване на отримання можливості позивача заявити вимоги про зміну черговості одержання права на спадкування. Разом з тим, оскільки ОСОБА_1 не доведено наявності підстав для зміни черговості одержання права на спадкування, задоволення вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в межах цієї конкретної справи не призведе до захисту спадкових прав позивача.
Щодо оскарження додаткового рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Ухвалюючи додаткове рішення від 21 травня 2025 року та стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 витрати на правову допомогу в розмірі 28000 грн., суд першої інстанції виходив з доведеності вказаних витрат.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з відзиву відповідача ОСОБА_8 на позовну заяву, остання у ньому вказувала на те, що попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на правову допомогу становить 25000 грн.
У судовому засіданні суду першої інстанції представник відповідача ОСОБА_8 - Алданов Ю.В. вказував на те, що докази понесення витрат на правову допомогу будуть подані протягом 5 днів з дня ухвалення рішення, що підтверджується протоколом судового засіданні від 15 квітня 2025 року.
Згідно з п.3 ч.1 ст.270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Частиною 1 статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Положеннями статті 59 Конституції Українизакріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
За змістом пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України здійснені стороною у справі судові витрати на правничу допомогу визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом установленого строку така заява залишається без розгляду.
При цьому розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Таким чином, понесені стороною відповідача витрати на правничу допомогу, які за умовами договору ще фактично не оплачені, підлягають відшкодуванню.
Частиною четвертою статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц зазначила, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, однак, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині четвертій статті 137 ЦПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка зазначає про неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.
Для визначення суми відшкодування необхідно послуговуватися критеріями реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited проти України», заява № 19336/04, сформовано позицію, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування представником відповідача ОСОБА_8 - Алдановим Ю.В. було надано копії: договору про надання правової (професійної правничої) допомоги №09/05/24-Ц від 09 травня 2024 року; акту прийняття-передачі наданих послуг на суму 28000 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_8 та адвокатським бюро «Алданов та партнери» було укладено договір про надання правової (професійної правничої) допомоги №09/05/24-Ц від 09 травня 2024 року, предметом якого, як вбачається з п. 1.1, є надання юридичної допомоги у справі №760/4580/24.
Згідно з п.4.2 вказаного договору вартість винагороди за правову допомогу бюро за домовленістю сторін в суді першої інстанції становить 25000 грн.
Крім того, за участь керівника бюро (адвоката) у кожному засіданні суду клієнт компенсує транспортні та інші витрати бюро, вартість яких визначається за домовленістю сторін.
25 квітня 2025 року між ОСОБА_8 та адвокатським бюро «Алданов та партнери» було підписано акт прийняття-передачі наданих послуг, згідно з яким остаточна вартість наданих послуг згідно з договором становить 28000 грн., з яких 3000 грн. - винагорода за участь адвоката у трьох судових засіданнях (по 1000 грн. за кожне).
20 травня 2025 року представником позивача були подані до суду першої інстанції заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення, в яких остання просила відмовити у задоволенні заяви посилаючись на те, що витрати на правову допомогу не підтверджені належними доказами, є необгрунтованими та неспівмірними.
Суд апеляційної інстанції враховує, що Верховний Суд неодноразово зазначав, що участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередню участь у судовому засіданні. Такі стадії представництва інтересів у суді, як прибуття на судове засідання та очікування цього засідання є невідворотними та не залежать від волі чи бажання адвоката. При цьому одночасно вчиняти якісь інші дії на шляху до суду чи під залом судового засідання адвокат не може та витрачає на це свій робочий час. Такі стадії як прибуття до суду чи іншої установи та очікування є складовими правничої допомоги, які в комплексі з іншими видами правничої допомоги сприяють забезпеченню захисту прав та інтересів клієнта. З урахуванням наведеного, час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами (постанови Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі №910/7586/19, від 20 липня 2021 року у справі №922/2604/20, від 01 грудня 2021 року у справі №641/7612/16-ц, від 18 травня 2022 року у справі №910/4268/21, від 26 жовтня 2022 року у справі №910/4277/21).
Таким чином, враховуючи заперечення сторони позивача щодо розміру витрат на правову допомогу, складність справи та надані адвокатом послуги згідно акту прийняття-передачі наданих послуг, беручи до уваги кількість судових засідань та час їх проведення, витрачений адвокатом час на надання таких послуг, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявлений представником відповідача ОСОБА_8 - Алдановим Ю.В. розмір наданих правничих послуг відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру, є співмірним та справедливим.
А відтак, доводи апеляційної скарги про те, що суд проігнорував норми частин 3 і 4 ст.137 ЦПК України та доводи заяви представника позивача ОСОБА_1 щодо неподання детального опису наданих послуг і не співмірності розміру гонорару адвоката Алданова Ю.В. із наданими ним послугами спростовуються вищенаведеним.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 витрат на правову допомогу в розмірі 28000 грн.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не застосував норми ч.1 ст.142 ЦПК України, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
Згідно частини 1 статті 142 ЦПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, а в разі якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації - 60 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Аналіз положень частини 1 статті 142 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що така може бути застосована у разі визнання відповідачем позову, про що зроблено відповідну заяву.
Колегія суддів зазначає, що відповідач ОСОБА_3 у суді першої інстанції подав заяву, в якій вказав, що вимоги, які викладені у позовній заяві він визнає та просив здійснити судовий розгляд без його участі.
Разом з тим, заява про розгляд справи без участі відповідача не може вважатися заявою про визнання позову.
За таких обставин, у суду першої інстанції були відсутні підстави для розподілу судових витрат згідно з ч.1 ст.142 ЦПК України.
Апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaariv. Finland, № 49684/99, § 2)).
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, рішення та додаткове рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
Апеляційні скарги представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 24 квітня 2025 року та на додаткове рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 21 травня 2025 року - залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 24 квітня 2025 року та додаткове рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 21 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 20 березня 2026 року.
Головуючий:
Судді: