18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 522/6022/16-ц
провадження № 61-1356св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Гарська Вікторія Валеріївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2020 року у складі судді Домусчі Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Гарська В. В., про визнання спадкового договору недійсним.
Позов з урахуванням уточнень мотивований тим, що 11 грудня 2010 року ОСОБА_3 склала заповіт на ім'я позивача, який посвідчений державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, зареєстрований
в реєстрі за № 246.
ОСОБА_1 вказувала, що у 2014 році в поведінці ОСОБА_3 з'явились неадекватні для звичайного побуту дії, погіршився стан психічного здоров'я, і за рекомендацією лікаря-психіатра ОСОБА_3 була поставлена на облік в поліклініці ПНД та в березні 2015 року перебувала на лікуванні
в Одеській обласній психіатричній лікарні.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, і лише після її смерті позивачу стало відомо, що 10 червня 2015 року ОСОБА_3 уклала з відповідачкою спадковий договір, предметом якого була квартира
АДРЕСА_1 .
Посилаючись на те, що у момент вчинення спадкового договору
ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла передбачати наслідків його укладення, ОСОБА_1 просила визнати недійсним спадковий договір, укладений 10 червня 2015 року між ОСОБА_3
і ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2020 року позов задоволено.
Визнано недійсним спадковий договір, укладений 10 червня 2015 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 .
Рішення суду мотивоване тим, що згідно з висновком судово-психіатричних експертів від 29 червня 2018 року № 274 ОСОБА_3 під час укладення та підписання спадкового договору від 10 червня 2015 року страждала на хронічний, стійкий психічний розлад у вигляді органічного афективного розладу, біполярний варіант з психотичними симптомами і вираженим інтелектуально - мнестичним зниженням до рівня органічного недоумства, внаслідок чого вона абсолютно не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, у зв'язку з чим спірний спадковий договір на підставі статті 225 ЦК України підлягає визнанню недійсним.
Постановою Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2020 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився
з висновком суду першої інстанції. При цьому апеляційний суд зазначив, що висновок судово-психіатричного експерта від 20 квітня 2023 року № 348 не
є належним доказом в розумінні норм процесуального права, оскільки не кореспондується із відомостями медичної документації ОСОБА_3 та із встановленим їй діагнозом.
Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги
27 січня 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Приморського районного суду
м. Одеси від 16 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року й ухвалити у справі нове судове рішення, яким
у задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновок судово-психіатричних експертів від 29 червня 2018 року № 274 є необґрунтованим, ґрунтується на припущеннях, проведений без отримання медичної документації щодо стану здоров'я ОСОБА_3 , без урахування інших доказів у справі, зокрема свідчень свідків, пояснень приватного нотаріуса Гарської В. В. Згідно
з висновком судово-психіатричного експерта від 20 квітня 2023 року № 348 за своїм психічним станом ОСОБА_3 у період часу, який цікавить суд, усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними. При укладенні спадкового договору 10 червня 2015 року ОСОБА_3 виявляла ознаки органічного афективного розладу, депресивний тип, ремісія (Б06.3 згідно
з МКХ-10), за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними. Вказує, що висновок повторної судової психіатричної експертизи та письмові пояснення експертів на поставлені апеляційним судом питання в повному обсязі відповідають на питання, розв'язання яких вимагає розгляд цієї справи. За таких обставин не можна погодитися
з висновком апеляційного суду про неналежність висновку повторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 20 квітня 2023 року № 348. Підстав відхилення вказаного висновку апеляційний суд не навів.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Приморського районного суду м. Одеси.
Зупинено дію рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2020 року, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року,до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
17 березня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Короткий зміст фактичних обставин справи
11 грудня 2010 року ОСОБА_3 вчинила заповіт на ім'я ОСОБА_1 , посвідчений державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі за № 246, згідно з яким ОСОБА_3 заповіла позивачу все належне їм майно.
10 червня 2015 року ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_2 спадковий договір, предметом якого є 540/1000 частин квартири
АДРЕСА_1 . Вказаний спадковий договір був посвідчений приватним нотаріусом Гарською В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 475.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
29 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Сватаненко О. В. із заявою про прийняття спадщини після смерті
ОСОБА_3 . Ця заява була за належністю направлена до Першої одеської державної нотаріальної контори, і сформовано спадкову справу № 104/2016.
З висновку судово-психіатричних експертів від 29 червня 2018 року № 274 відомо, що комісія дійшла висновку, що ОСОБА_3 , яка померла
ІНФОРМАЦІЯ_1 , під час укладання та підписання спадкового договору від 10 червня 2015 року страждала на хронічний, стійкий психічний розлад
у вигляді органічного афективного розладу, біполярний варіант
з психотичними симптомами і вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням до рівня органічного недоумства, внаслідок чого вона абсолютно не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
ОСОБА_2 із вказаним висновком не погодилась, оскільки вважала, що висновок судово-психіатричних експертів від 29 червня 2018 року № 274 складено з істотними порушеннями нормативних та методичних норм і він суперечить матеріалам справи, на підставі чого подала до суду апеляційної інстанції клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року клопотання ОСОБА_2 задоволено, призначено у справі повторну посмертну судово-психіатричну експертизу, на розгляд якої поставлено такі питання:
- чи усвідомлювала ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , значення своїх дій та (або) чи могла керувати ними при укладенні 10 червня 2015 року спадкового договору, посвідченого приватним нотаріусом Гарською В. В., зареєстрованого в реєстрі за № 475?
- чи була здатна ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , за станом свого психічного здоров'я усвідомлювати наслідки укладення спадкового договору, посвідченого приватним нотаріусом Гарською В. В., зареєстрованого в реєстрі за № 475?
З висновку судово-психіатричного експерта від 20 квітня 2023 року № 348 відомо, що, на думку експерта, при укладенні 10 червня 2015 року спадкового договору ОСОБА_3 виявляла ознаки органічного афективного розладу, депресивний тип, ремісія (F06.3 згідно з МКХ-10), за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.
Крім того, вказаним висновком встановлено, що за станом свого психічного здоров'я при укладенні 10 червня 2015 року спадкового договору,
ОСОБА_3 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).
За змістом частини першої статті 225 ЦК України, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
За змістом частини першої статті 1220 ЦК України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
У статті 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, який за змістом статті 1233 ЦК України є особистим розпорядженням фізичної особи на випадок смерті.
Згідно з частиною першою статті 1302 ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що спадкодавець
ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя, 11 грудня 2010 року склала заповіт, яким усе своє майно заповіла ОСОБА_1 .
У подальшому 10 червня 2015 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 укладено спадковий договір, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язується виконувати передбачені у цьому договорі розпорядження ОСОБА_3
і в разі її смерті набуває право власності на 540/10000 частки у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Спір у цій справі ініціювала ОСОБА_1 , яка є спадкоємцем за заповітом, наполягаючи на тому, що складений ОСОБА_3 спадковий договір не відповідав її внутрішній волі, оскільки в момент його підписання вона не усвідомлював значення своїх дій і не могла керувати ними.
У статті 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, яка передбачає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких
є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.
Одним із випадків укладення правочину проти власної волі є укладення його особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Такий правочин відповідно до частини першої статті 225 ЦК України може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним
і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22).
Правова природа правочинів, укладених дієздатною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними, була предметом дослідження у постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14, у якій зазначено, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Тобто для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК України. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним з доказів у справі
і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях.
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду констатувала, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
У постанові Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 229/7156/19 також зазначено, що в справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), а й те, що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Отже, у справі, яка переглядається, позивачка мала довести, що
ОСОБА_3 на момент укладення неї спадкового договору перебувала
у стані, в якому не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними, і такий стан, за загальним правилом, повинен підтверджуватися медичною документацією, дослідженою експертним шляхом.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою - п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним
у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13).
Відповідно до статті 111 ЦПК України комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності.
З метою визначення стану, в якому ОСОБА_3 перебувала на момент складення заповіту, суд першої інстанції призначив посмертну судову психіатричну експертизу, проведення якої доручено Комунальній установі «Одеський медичний центр психічного здоров'я».
Згідно з висновком судово-психіатричних експертів від 29 червня 2018 року
№ 274 ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , під час укладання та підписання спадкового договору від 10 червня 2015 року страждала на хронічний, стійкий психічний розлад у вигляді органічного афективного розладу, біполярний варіант з психотичними симптомами і вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням до рівня органічного недоумства, внаслідок чого вона абсолютно не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними
Апеляційний суд за клопотанням відповідача призначив повторну посмертну судово-психіатричну експертизу.
Згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 20 квітня 2023 року
№ 348 при укладенні 10 червня 2015 року спадкового договору ОСОБА_3 виявляла ознаки органічного афективного розладу, депресивний тип, ремісіяо (F06.3 згідно з МКХ-10), за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними. За станом свого психічного здоров'я, при укладенні 10 червня 2015 року спадкового договору, ОСОБА_3 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.
Апеляційний суд правильно уважав, що висновок судово-психіатричного експерта від 20 квітня 2023 року № 348 не є належним доказом в розумінні норм процесуального права, оскільки не узгоджується з матеріалами справи.
Вказане спростовує аргументи касаційної скарги про безпідставне невзяття до уваги висновкусудово-психіатричного експерта від 20 квітня 2023 року
№ 348.
Оскільки висновком судово-психіатричних експертів від 29 червня 2018 року
№ 274 однозначно стверджується обставина перебування ОСОБА_3 на момент підписання спадкового договору у стані, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними, то суди попередніх інстанцій обґрунтовано визнали встановленим факт відсутності
у ОСОБА_3 здатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними на момент укладення спадкового договору.
Доказів, які спростовували б обставини, якими позивачка обґрунтовувала свій позов і які знайшли своє підтвердження в ході розгляду справи, ОСОБА_2 не надала.
За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вирішив спір відповідно до норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та правильно застосував висновки, сформульовані
в постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14 та постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі
№ 6-9цс12.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів і, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Наведені в касаційній скарзі аргументи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
У статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від
16 вересня 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.
З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року залишити без змін.
Поновити дію рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2020 року, яке залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов