ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
23 березня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/4718/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Ярош А.І.,
суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства Страхова компанія “ІНТЕР-ПОЛІС»
на рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 року, суддя в І інстанції Смелянець Г.Є., повний текст якого складено 13.01.2026, в м. Одесі
у справі: №916/4718/25
за позовом: Приватного акціонерного товариства Страхова компанія “ІНТЕР-ПОЛІС»
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “ПІВНІЧ ТРАНС»
про стягнення 37 866,64 грн
В листопаді 2025 року Приватне акціонерне товариство Страхова компанія “ІНТЕР-ПОЛІС» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “ПІВНІЧ ТРАНС» завданих збитків в порядку регресу у розмірі 37866,64 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на те, що позивачем на користь потерпілої особи здійснено виплату страхового відшкодування у розмірі 37 866,64 грн у зв'язку з дорожньо-транспортною пригодою за участю транспортного засобу відповідача, цивільно-правова відповідальність за яким застрахована згідно укладеного з позивачем договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № EP-218184413.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 у справі №916/4718/25 відмовлено у задоволенні позову; судові витрати по сплаті судового збору покладено на позивача.
Суд виходив з того, що право страховика на регресну вимогу виникає лише за умови доведення передбачених законом підстав, зокрема факту вчинення водієм ДТП та самовільного залишення ним місця пригоди. Обов'язок доказування цих обставин покладається на позивача, а такі обставини мають підтверджуватися належними і допустимими доказами у розумінні процесуального закону.
Дослідивши надані докази, суд встановив, що постанова слідчого про закриття кримінального провадження не підтверджує вини водія у спричиненні ДТП, а навпаки містить висновки експертизи про відсутність причинного зв'язку між його діями та настанням пригоди. Також ця постанова не може вважатися належним доказом факту залишення місця ДТП, оскільки такі обставини відповідно до вимог процесуального закону повинні підтверджуватися саме постановою суду про притягнення до адміністративної відповідальності, якої у матеріалах справи немає.
Крім того, суд зазначив, що позивач не надав жодних судових рішень, які б підтверджували факт залишення водієм місця ДТП або його вину у скоєнні правопорушення, а також не подав інших доказів, які б беззаперечно встановлювали ці обставини. Самі лише посилання на такі рішення без їх надання не можуть бути враховані судом.
За таких обставин суд дійшов висновку, що позивач не довів наявності підстав для застосування регресу, передбачених законом, а отже відсутні правові підстави для задоволення заявлених вимог про стягнення збитків, у зв'язку з чим у позові відмовлено.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Приватного акціонерного товариства Страхова компанія “ІНТЕР-ПОЛІС», в якій скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 року у справі №916/4718/25 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у позові, дійшовши помилкового висновку про недоведеність права регресної вимоги. Зокрема, суд не врахував, що факт закриття кримінального провадження не виключає можливості встановлення цивільно-правової відповідальності, а відповідна постанова є належним доказом, який підлягає оцінці.
Скаржник наголошує, що для виникнення права регресної вимоги на підставі пп. «в» п. 38.1.1 ст. 38 Закону України «Про ОСЦПВ» визначальним є сам факт залишення водієм місця події, а не притягнення його до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Матеріали кримінального провадження підтверджують сам факт ДТП, участь у ній водія та залишення ним місця пригоди, що є самостійною підставою для регресу. Пояснення водія свідчать про усвідомлення події та подальше залишення місця ДТП, незалежно від його суб'єктивної оцінки ситуації. Водночас суд першої інстанції неправильно ототожнив відсутність кримінальної відповідальності з відсутністю підстав для регресу, не дослідив докази в їх сукупності та не надав їм належної оцінки, що є підставою для скасування рішення і задоволення позову.
У відзиві на апеляційну скаргу Відповідач зазначає, що кримінальне провадження за фактом ДТП було закрито у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, при цьому встановлено відсутність причинно-наслідкового зв'язку між діями водія та настанням пригоди. За таких обставин відсутні підстави для регресної вимоги, оскільки не доведено вини водія як необхідної умови відповідальності. Доводи позивача про залишення місця ДТП є необґрунтованими, оскільки водія не притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 122-4 КУпАП, а його пояснення свідчать про відсутність умислу залишити місце пригоди.
Крім того, відповідач наголошує, що сам по собі факт залишення місця ДТП має бути доведений належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, тоді як таких доказів позивач не надав. Наявні матеріали містять лише припущення, які не відповідають стандарту доказування. Також встановлення вини водія без його участі у справі суперечить засадам господарського судочинства.
Окремо відповідач заперечує розмір заявлених до стягнення збитків, оскільки позивач не надав рішення про виплату страхового відшкодування та належного розрахунку його суми, що унеможливлює перевірку обґрунтованості заявлених вимог. При цьому наведений розрахунок не відповідає вимогам закону, а фактичні виплати є меншими за передбачений мінімальний розмір. Також позивач безпідставно посилається на норми про суброгацію замість регресу та використовує неналежні правові джерела, що свідчить про помилкове правове обґрунтування позову.
У відповіді на відзив позивач зазначає, що посилання Відповідача на те, що Позивачем нібито не надано рішення страховика про виплату страхового відшкодування та розрахунку його розміру, є безпідставним та не відповідає фактичним обставинам справи. У матеріалах справи міститься договір-замовлення на організацію та проведення похорон, на підставі якого страховиком було здійснено виплату страхового відшкодування. Зазначений документ підтверджує як сам факт понесених витрат, так і їх розмір, а відтак є належним та допустимим доказом у розумінні цивільного процесуального законодавства. Більше того, відповідачем не було подано жодних доказів, які б спростовували розмір здійсненої страховиком виплати або свідчили про її необґрунтованість. У подібних правовідносинах судова практика виходить з того, що за відсутності доказів на спростування заявленого розміру відшкодування такі доводи відповідача не можуть бути підставою для відмови у позові. Отже, твердження відповідача про відсутність доказів розміру страхового відшкодування є лише припущенням та спростовується наявними у матеріалах справи документами, які суд першої інстанції не врахував та не надав їм належної правової оцінки.
В додаткових поясненнях відповідач заперечує проти доводів позивача щодо достатності самого факту залишення місця ДТП для регресу, наголошуючи, що право зворотної вимоги виникає лише за наявності вини особи, яка спричинила ДТП, та факту залишення місця події. У даному випадку відсутній причинно-наслідковий зв'язок між діями водія та ДТП, а також не доведено умислу на залишення місця пригоди, що виключає склад адміністративного правопорушення. Відтак, сумніви щодо вини тлумачаться на користь водія, а підстави для регресу відсутні.
Також відповідач вказує на недоведеність підстав та розміру страхового відшкодування: у матеріалах справи відсутнє належне рішення страховика про виплату, а договір на поховання не є достатнім доказом. Крім того, розрахунок виплати не відповідає вимогам закону, що ставить під сумнів правомірність стягнення заявленої суми в порядку регресу
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.02.2026 відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою; її розгляд здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно з наявним у справі Полісом №218184413 обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, між Приватним акціонерним товариством Страхова компанія “ІНТЕР-ПОЛІС» (Страховик, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ПІВНІЧ ТРАНС» (Страхувальник, відповідач) укладений договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, умовами якого забезпечено транспортний засіб БАЗ А079.14, номерний знак НОМЕР_1 із страховою сумою на одного потерпілого: за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю - 320 000 грн., за шкоджу, заподіяну майну - 160 000 грн., розмір франшизи - 0 грн.
15.03.2024 сталась дорожньо-транспортна пригода, а саме водій ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , керуючи автобусом БАЗ А079.14, реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухаючись на ділянці 19 км Старокиївського шосе (М14) по напрямку від вул. Паустовского до КП “Централіт» в Одеському районі Одеської області, допустив наїзд на пішохода ОСОБА_2 . В результаті дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 отримав тілесні ушкодження та був госпіталізований до КНП “Одеська обласна клінічна лікарня» OМP, та 19.03.2024 від отриманих травм через ДТП загинув в КНП “Одеська обласна клінічна лікарня» OМP.
16.03.2024 до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено запис про кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.286 КК України та присвоєно номер кримінального провадження 12024160000000345.
16.04.2024 позивачем отримано від матері загиблого пішохода ОСОБА_3 повідомлення від 14.04.2024 про дорожньо-транспортну пригоду та заяву від 14.04.2024, в якій мати загиблого просила відповідно до ст.35 Закону України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» здійснити відшкодування шкоди, заподіяної в результаті дорожньо-транспортної пригоди.
Згідно з довідкою про склад сім'ї станом на момент смерті на утриманні померлого ОСОБА_2 знаходилися непрацездатні особи: мати ОСОБА_3 та син ОСОБА_4 , піклувальником якого відповідно до рішення Виконавчого комітету Южноукраїнської міської ради Миколаївської області від 26.07.2023 №256 призначено ОСОБА_3 .
31.05.2024 Слідчим управлінням Головного управління Національної поліції в Одеській області винесено постанову про закриття кримінального провадження, згідно з якою кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024160000000345 від 16.03.2024, - закрито у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 КК України.
У вказаній постанові зазначено наступне:
1. “Згідно показів водія автобуса “БАЗ Еталон» реєстраційний номер НОМЕР_1 - ОСОБА_5 , наданих під час допиту у якості свідка встановлено: З 1990 року ОСОБА_1 працює водієм в ТОВ “Південь- транс». Наразі працює на маршруті № 59 “Марсельська-Красносьолка».
- 15.03.2024 з 06:00 ранку до 18:30 вечора ОСОБА_1 виконав 6 ходок по указаному маршруті на автобусі “БАЗ А079.14», реєстраційний номер НОМЕР_1 та закінчивши всі рейсі в с. Красносьолка направився до місця зберігання автобусних ТЗ в ТОВ “Південь-транс».
- Близько о 19:55 15.03.2024 водій проїхав ТЦ “Епіцентр», в цей день та час-була похмура погода, опади у вигляді дощу та туману, дорожнє покриття вологе та чисте без вибоїн та пошкоджень. Водій рухався в кабіні ТЗ самостійно без пасажирів та вантажу з увімкненим ближнім світлом фар, яким обладнаний автобус з заводу, додаткових освітлювальних пристроїв не було, зі швидкістю близько 60 км/год. постійно в крайній лівій смузі трохи ближче до розділової смуги що розділяє транспортні потоки, так як на краю проїзної частини були калюжі за ходом руху в бік. с. Світле. По переду керованого свідком автобуса рухались вантажівки в попутному напрямку, зустрічних ТЗ не було.
- Через погані погодні умови була погана видимість, проїхавши ТЦ “Епіцентр», я відчув якийсь хлопок по кузову свого автобусу, проїхавши близько 30 м. водій зупинився, вийшов з ТЗ поглянув довкола, нічого не побачив та направився далі за своїм напрямком. Водій вирішив що, з вантажних ТЗ щось відлетіло по кузову автобусу.
- Коли ОСОБА_1 прибув в гараж, через освітлення вуличними ліхтарями побачив що автобус яким він керував пошкоджений, а саме: тріснуте лобове скло з правого боку, розбиту праву фару та правий показник повороту.
- Далі водій поставив ТЗ зателефонував старшому та повідомив про пошкодження. Після чого останній направився за місцем проживання. Через деякий час ОСОБА_1 зателефонували та повідомили що він здійснив наїзд на пішохода за ТЦ “Епіцентр».»
2. “Згідно висновку експерта № 24-2008 автотехнічної експертизи обставин ДТП встановлено:
- В умовах пригоди дії водія автобуса БАЗ А079.14 р/н НОМЕР_1 регламентувалися вимогами п.п. 12.3 ПДР України відповідно до з моменту виявлення небезпеки для руху зменшити швидкість руху аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об'їзду перешкоди.
- Водій автобуса БАЗ А079.14 р/н НОМЕР_1 в умовах події шляхом виконання вимог п. 12.3 ПДР не мав технічну можливість запобігти наїзду на пішохода та його дії не знаходяться в причинному зв'язку з виникненням пригоди.»
3. “Беручи до уваги викладене, а також враховуючи що в процесі досудового розслідування у даному кримінальному провадженні, яке ґрунтувалось на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, в рамках якого проведено вичерпний перелік та обсяг можливих процесуальних слідчих дії, спрямованих на встановлення істини по справі, встановлення винуватості учасників пригоди, оцінуючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, з урахування здобутих доказів, встановлених фактичних обставин та фактів під час проведення досудового розслідування, враховуючи висновок судової авто-технічної експертизи за обставинами дорожньо-транспортної пригоди, відповідно до якого дії водія автобуса “БАЗ А079.14» р/н НОМЕР_1 не перебувають у причинному зв'язку із фактом настання дорожньо-транспортної пригоди, отже в діях водія вказаного автобуса ОСОБА_1 відсутній склад кримінального правопорушення, передбачений ст. 286 КК України.»
16.05.2025 позивачем сплачено ОСОБА_3 37 866,64 грн. страхового відшкодування, про що в матеріалах справи наявна платіжна інструкція №524 від 16.05.2024 із призначення платежу - страхове відшкодування за договором ОСЦПВВНТЗ №ЕР-218184413 від 30.11.2023, страховий акт №1497/18424/59/25 від 16.05.2025.
У претензії від 25.09.2025 №18424/ІНС позивач просив відповідача перерахувати 37 866,64 грн. у місячний термін з моменту отримання цього листа на банківський рахунок позивача із посиланням на те, що 15.03.2024 року відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю транспортного засобу БАЗ А079.14, НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_1 та пішоходом, та постановою ОСОБА_1 було визнано винною у вчиненні адміністративних правопорушень передбачених ст. 122-4 КУпАП та ст.124 КУпАП.
У відповідь на претензію відповідач листом від 20.10.2025 №987-Т повідомив про ненадання на підтвердження зазначеного у претензії жодного належного та допустимого доказу та просив надати такі докази.
Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги частково, місцевий господарський суд виходив з того, що відповідач належним чином зобов'язання за укладеним між сторонами договором не виконав, здійснивши лише один частковий платіж, у зв'язку з чим допустив прострочення. Разом з тим суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення неустойки, оскільки на період дії воєнного стану позичальник звільняється від такої відповідальності. Відтак сплачені кошти, зараховані позивачем як неустойка, підлягають спрямуванню на погашення заборгованості за комісією. З урахуванням цього позов задоволено частково.
Предметом апеляційного перегляду даної справи є наявність або відсутність підстав для стягнення з є стягнення з відповідача завданих збитків в порядку регресу у розмірі 37 866,64 грн., із посиланням на наявне право у позивача на подачу регресного позову на підставі пп.в) п.38.1.1 ст. 38 Закону України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», чинного станом на час скоєння дтп, оскільки водій забезпеченого транспортного засобу після дтп залишив місце пригоди.
Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при винесені рішення, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступних висновків.
Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Згідно з ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Відповідно до ч. 1 ст. 1172 Цивільного кодексу України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
За змістом ч.ч. 2, 5 ст. 1187 Цивільного кодексу України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Частиною 1 ст. 1188 Цивільного кодексу України передбачено, що шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: 1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; 2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; 3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Статтею 1191 Цивільного кодексу України встановлено право зворотної вимоги до винної особи, яке полягає в тому, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про страхування" страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Відповідно до ст.5 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.
У відповідності зі ст. 979 Цивільного кодексу України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Страховим випадком, у відповідності до ч.2 ст. 8 Закону України "Про страхування", є подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
Згідно п. 3 ст. 20 Закону України "Про страхування" страховик зобов'язаний при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.
Страховою виплатою є грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. При цьому, розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством. Вказаною статтею також визначено, що страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник (ст.9 вказаного Закону).
У разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи. (п.22.1 ст. 22 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів").
Статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 Цивільного кодексу України визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Відповідно п.п. «в» п. 38.1.1 п.38.1 статті 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, якщо він після дорожньо-транспортної пригоди за його участю самовільно залишив місце пригоди чи відмовився від проходження відповідно до встановленого порядку огляду щодо стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, або вжив алкоголь, наркотики чи лікарські препарати, виготовлені на їх основі (крім тих, що входять до офіційно затвердженого складу аптечки або призначені медичним працівником).
Отже, для стягнення з відповідача завданих збитків в порядку регресу, на підставі яку вказано позивачем - самовільне залишення місця ДТП водієм, який спричинив таку пригоду, необхідною умовою є підтвердження належними та допустимими доказами існування факту як спричинення водієм дорожньо-транспортної пригоди, так і залишення ним місця ДТП.
Як встановлено під час розгляду справи, правовідносини між сторонами ґрунтуються на договорі обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (Поліс №218184413). За умовами вказаного правочину ПрАТ СК “ІНТЕР-ПОЛІС» (Страховик) забезпечило майнові інтереси ТОВ “ПІВНІЧ ТРАНС» (Страхувальник) щодо експлуатації автобуса БАЗ А079.14 (д.н. НОМЕР_1 ). Договором передбачено нульову франшизу та ліміти відповідальності за шкоду життю/здоров'ю у розмірі 320 000 грн та майну - 160 000 грн.
Фактичні обставини події свідчать, що 15.03.2024 на 19 км Старокиївського шосе стався наїзд на пішохода ОСОБА_2 автобусом під керуванням працівника відповідача - ОСОБА_1 . Внаслідок отриманих травм потерпілий помер у лікарні 19.03.2024. За фактом вказаної події правоохоронними органами було розпочато кримінальне провадження №12024160000000345 (ч. 2 ст. 286 КК України).
Мати загиблого, ОСОБА_3 , яка є піклувальником непрацездатного сина померлого, звернулася до страхової компанії із заявою про виплату відшкодування.
Позивач, визнавши подію страховим випадком, 16.05.2024 виплатив ОСОБА_3 кошти в сумі 37 866,64 грн (платіжна інструкція №524, страховий акт №1497/18424/59/25), після чого позивач звернувся з регресною вимогою до відповідача, посилаючись на підпункт «в» пункту 38.1.1 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», мотивуючи її тим, що водій забезпеченого транспортного засобу залишив місце ДТП.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Так, на підтвердження факту спричинення водієм відповідача дорожньо-транспортної пригоди та залишення ним місця ДТП позивачем до матеріалів справи надано постанову Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Одеській області від 31.05.2024. Позивач зазначає, що у вказаній постанові Слідчого управління ГУНП в Одеській області від 31.05.2024 встановлено факт дорожньо-транспортної пригоди, участь у ній водія ОСОБА_1 , а також зафіксовано, що після настання ДТП водій покинув місце події.
Водночас, постановою Слідчого управління ГУНП в Одеській області від 31.05.2024 зазначене кримінальне провадження було закрите через відсутність у діях водія ОСОБА_1 складу злочину.
Судова колегія зазначає, що постанова слідчого не є судовим рішенням, що набрало законної сили у кримінальній справі.
Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом..
Згідно з ч.6 ст.75 ГПК України обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до ч. 6 ст. 75 ГПК України, обов'язковими для господарського суду є обвинувальний вирок або постанова суду про притягнення до адміністративної відповідальності.
Як було вірно висновано судом першої інстанції, постанова Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Одеській області про закриття кримінального провадження від 31.05.2024 не може вважатись належним та допустимим доказу на підтвердження факту залишення водієм відповідача місця ДТП, оскільки в силу вимог ст.75 ГПК України такі обставини мають бути підтверджені саме постановою суду, а не слідчого управління.
Вказана постанова, зокрема, містить висновок судової автотехнічної експертизи, відповідно до якого водій транспортного засобу не мав технічної можливості уникнути наїзду, а його дії не перебувають у причинному зв'язку з настанням дорожньо-транспортної пригоди.
Також у ній наведені пояснення водія, з яких убачається, що він не усвідомлював факту наїзду на пішохода у момент події.
Таким чином, надана позивачем постанова слідчого про закриття кримінального провадження не може вважатися належним і допустимим доказом у розумінні статей 75, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України для підтвердження факту залишення місця ДТП.
Також відсутні й інші належні та допустимі докази, які б у встановленому законом порядку підтверджували відповідні обставини, зокрема матеріали кримінального провадження у повному обсязі, що унеможливлює встановлення факту залишення місця пригоди виключно на підставі пояснень водія, наведених у постанові слідчого.
Ст.122-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність у випадку залишення водіями транспортних засобів, іншими учасниками дорожнього руху на порушення встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, до якої вони причетні.
Водночас Позивачем не було надано суду постанови про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за ст. 122-4 КУпАП (залишення місця ДТП).
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність передбачених законом умов для застосування регресної вимоги, зокрема факту самовільного залишення водієм місця дорожньо-транспортної пригоди, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Посилання скаржника на те, що суд першої інстанції фактично ототожнив відсутність кримінальної відповідальності з відсутністю підстав для регресної вимоги, є безпідставними. Як вбачається з мотивувальної частини рішення, суд першої інстанції не обмежився лише констатацією факту закриття кримінального провадження, а надав оцінку наявним у справі доказам у їх сукупності, у тому числі з урахуванням вимог статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України щодо належності та допустимості доказів.
Водночас позивачем не подано до суду ані матеріалів кримінального провадження у повному обсязі, ані постанови суду про притягнення особи до адміністративної відповідальності, яка б відповідно до вимог процесуального закону могла мати преюдиціальне значення.
За таких обставин висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, є обґрунтованим та таким, що відповідає нормам процесуального права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційні скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування оскаржуваного рішення відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1 ч.1 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства Страхова компанія “ІНТЕР-ПОЛІС» на рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 у справі №916/4718/25 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 у справі №916/4718/25 - залишити без змін.
Постанова в порядку статті 284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її ухвалення. Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених у п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя А.І. Ярош
Судді: Г.І. Діброва
Н.М. Принцевська