справа № 761/15469/20-ц
провадження № 22-ц/824/4879/2026
головуючий у суді І інстанції Бусик О.Л.
10 березня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.
розглянув у відкритому судовому засіданні за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 про стягнення коштів, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У травні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ? ОСОБА_1 , про стягнення коштів.
Свої вимоги ОСОБА_3 мотивувала тим, що 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за яким ОСОБА_1 отримав від відповідача у борг 1 480 290,00 грн, що еквівалентно 53 000,00 дол. США.
З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за вказаним договором позики 17 жовтня 2018 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір поруки, а також нотаріально посвідчений договір іпотеки, предметом якого є належна їй на праві власності квартира АДРЕСА_1 , вартість якої сторони оцінили на суму 2 234 400,00 грн, що еквівалентно 80 000,00 дол. США.
Договір іпотеки містив застереження щодо можливості задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки шляхом набуття права власності на нього у встановленому законом і договором порядку.
У зв'язку з порушенням позичальником взятих на себе зобов'язань щодо своєчасного повернення позики 26 березня 2020 року в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки ОСОБА_2 зареєстрував на своє ім'я право власності на вказану квартиру.
Ринкова вартість предмета іпотеки на момент звернення стягнення на нього у зазначений спосіб майже вдвічі перевищувала вартість забезпечених вимог кредитора за договором позики та становила 3 475 000,00 грн, що еквівалентно 125 000,00 дол. США.
Однак усупереч вимогам частини п'ятої статті 37 Закону України «Про іпотеку» відповідач не відшкодував їй у добровільному порядку різницю між вартістю квартири та розміром вимог іпотекодержателя.
Враховуючи викладене, ОСОБА_3 , зменшивши розмір позовних вимог, просила суд стягнути з відповідача на свою користь суму перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених вимог іпотекодержателя у розмірі 1 647 210,00 грн.
У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.
Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 мотивував тим, що шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного застереження у договорі іпотеки 26 березня 2020 року він звернув стягнення на передану в іпотеку квартиру задля задоволення своїх вимог за договором позики в сумі 2 416 234,00 грн, що еквівалентно 87 000,00 дол. США, яка становить визначену оціночну ринкову вартість предмета іпотеки.
Вказану суму він зарахував на часткове погашення пені у розмірі 12 060 432,38 грн, нарахованої на підставі пункту 5 договору позики.
Після звернення стягнення на предмет іпотеки заборгованість позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 за договором позики станом на 26 березня 2020 року становить 11 159 523,80 грн, з яких: 1 481 625,60 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США) - основна сума боргу; 9 628 329,98 грн - залишок непогашеної пені; 49 568,20 грн - три проценти річних.
Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва рішенням від 11 листопада 2021 року первісний позов ОСОБА_3 задоволено частково (а.с. 128-136 том 2).
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1 647 210,00 грн як перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 10 510,00 грн.
У стягненні інших судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Стягнуто солідарно із ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання за договором позики в сумі 1 480 290,00 грн та три проценти річних у розмірі 49 284,69 грн.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 по 682,50 грн сплаченого судового збору з кожного.
Не погоджуючись з рішенням Печерського районного суду міста Києва рішенням від 11 листопада 2021 року, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив зазначене судове рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_3 відмовити, а його зустрічні позовні вимоги задовольнити у повному обсязі (а.с. 145-185 том 2).
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводив зміст ст. 526, 610, 509, 11 ЦК України, вказував, що з урахуванням п. 5 додаткової угоди від 20 грудня 2018 року, станом на 26 березня 2020 року заборгованість за договором позики від 17 жовтня 2018 року складає 13 591 629,18 грн., з яких за основним зобов'язанням 1 481 625,60 грн. (еквівалент 53000 доларів США), за неустойкою 12 060 432,38 грн., 3 % річних 49568,20 грн.
Не погоджуючись з висновками суду першої інстанції, що сума пені розрахована поза межами спеціального строку позовної давності в один рік, посилаючись на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі №14-154цс18, вказував, що має право на стягнення пені за прострочення виконання зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Посилався на зміст ст. 534 ЦК України щодо черговості погашення вимог кредитора, вказував, що за рахунок переданого відповідачем нерухомого майна в іпотеку 26 березня 2020 року ним було звернено стягнення для задоволення вимог за договором позики у визначеному законом порядку, а саме вартість предмету іпотеки (квартири), яка складала 2 416 234 грн., що еквівалентно 87000 доларів США, направлено на погашення неустойки 12 060 432,38 грн. (еквівалент 431420 доларів США) (пеня 2 %), що виникла на підставі договору позики, і після звернення стягнення на предмет іпотеки заборгованість відповідача перед ним станом на 26 березня 2020 року складала 11 159 523,80 грн.
Відтак, вимоги ОСОБА_3 про відшкодування їй перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя не підлягали задоволенню, оскільки розмір забезпечених іпотекою вимог значно перевищувала вартість предмета іпотеки.
Не погоджуючись з оцінкою судом першої інстанції звіту про оцінку майна, складеного 25 березня 2020 року, та врахуванням судом правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 306/2053/16-ц, вказував, що ним виконані всі вимоги для подачі документів на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем в повному обсязі.
Звертав увагу, що у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, у графі підстави виникнення права власності у переліку зазначено документи, які надавалися нотаріусу для реєстрації права власності, в якому зокрема зазначена довідка, згідно якої ОСОБА_2 повідомлено про заборгованість ОСОБА_1 та поручителя за договором позики, а також зазначено щодо звіту про оцінку майна, виданого суб'єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_4 на суму 2 416 234 грн., що спростовує висновки суду про відсутність підтвердження того, що саме вказаний звіт про оцінку предмета іпотеки та зазначена у ньому ринкова вартість предмета іпотеки прийняті сторонами для розрахунків за договором іпотеки та подавався державному реєстратору для реєстрації права власності.
Заперечуючи проти висновків суду першої інстанції, що вимоги відповідача про солідарне стягнення з решти заборгованості за кредитним договором, що не була погашена за рахунок предмета іпотеки, є недійсними, наводив зміст ст. 526, 546, 553, 547, 638, 554 ЦК України.
Вважав, що зменшення неустойки можливе у тому випадку, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, при цьому повинно бути взято до уваги ступінь виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Вказував, що в даному випадку зменшення неустойки є недоцільним, оскільки позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом свідомо не повертав заборгованість, розуміючи наслідки своїх дій, а під час укладення договору та змін до нього чітко зафіксована відповідальність за невиконання основного зобов'язання.
Також не погоджуючись з рішенням Печерського районного суду міста Києва рішенням від 11 листопада 2021 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Левицького В.А. подав апеляційну скаргу, в якій просив вказане судове рішення в частині часткового задоволення зустрічного позову скасувати у зв'язку із помилковим застосуванням норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі. В іншій частині рішення суду першої інстанції просив залишити без змін (а.с. 200-231 том 2).
Аргументи даної апеляційної скарги полягають у тому, що ОСОБА_2 реалізував право на позасудовий спосіб урегулювання спору за наявним в договорі іпотеки застереженням шляхом набуття права власності на іпотечне майно, а тому такі дії мали наслідком припинення основного зобов'язання за договором позики від 17 жовтня 2018 року. При цьому сплата пені є складовою частиною основного зобов'язання. Задовольняючи частково зустрічний позов, суд першої інстанції зробив хибний висновок, що звернення стягнення на іпотечне майно в позасудовому порядку не припинило обов'язку боржника та поручителя перед відповідачем щодо погашення основного боргу, в тому числі обумовлених основним зобов'язанням пені та законодавством 3 % річних.
Вважав, що висловлена в постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року в справі № 761/17280/16-ц позиція, на яку посилається суд першої інстанції, є поодинокою і такою, що суперечить нормам матеріального права та іншим правовим позиціям Верховного Суду, зокрема в постанові від 15 березня 2018 року в справі № 927/84/16, від 20 червня 2018 року в справі № 756/31271/15, від 17 квітня 2019 року в справі № 204/7148/16-ц, від 27 лютого 2019 року в справі № 263/3809/17, від 18 листопада 2020 року в справі № 336/7326/17.
Вважав, що судом першої інстанції невірно було застосовано норми матеріального права, зокрема положення ст. 599 ЦК України, ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» щодо припинення будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання, що поширюється на всі випадки позасудового врегулювання вимоги іпотекодержателя щодо основного зобов'язання у повному обсязі, включаючи як основний обов'язок боржника, так і додаткові обов'язки, що існують в межах того ж самого зобов'язального правовідношення. Положення ст. 36 Закону України «Про іпотеку» передбачають самостійну підставу припинення зобов'язання як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора - іпотекодержателя, що виключає застосування загальної норми ст. 599 ЦК України про припинення зобов'язання лише належним виконанням.
Наголошував, що 05 лютого 2019 року приватним нотаріусом було передано ОСОБА_1. заяву ОСОБА_2 про повернення заборгованості за договором позики в розмірі 1 470 273 грн. протягом 31 календарного дня з моменту отримання листа; про стягнення неустойки та 3 % річних не зазначалось. Звернувши стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, ОСОБА_2 задовольнив свої вимоги за договором позики в повному обсязі в розмірі основного зобов'язання, що включає основний обов'язок боржника, так і додаткові обов'язки, що існують в межах того ж самого зобов'язального правовідношення. Отже, наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання зобов'язання, включаючи стягнення пені і 3 % річних, є недійсними.
Вказував, що ухвалюючи рішення про солідарне стягнення заборгованості за договором позики, судом першої інстанції не враховано, що зобов'язання щодо повернення коштів за договором позики припинили свою дію з набуттям ОСОБА_2 права власності на нерухоме майно у зв'язку із задоволенням ним своїх вимог за договором позики, забезпечених іпотечним договором, а тому відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України припинила свою дію і порука ОСОБА_3 , якою забезпечувалось виконання умов договору позики.
Відзиви учасників справи на апеляційні скарги до суду апеляційної інстанції не надходили.
Київський апеляційний суд постановою від 16 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив повністю, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 - частково (а.с. 20-32 том 3).
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року в частині часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовив повністю.
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року залишив без змін.
Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 15 765,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Верховний Суд постановою від 03 липня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (а.с. 119-134 том 3).
Київський апеляційний суд постановою від 04 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив повністю, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 - частково (а.с. 204-217 том 3).
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року в частині частково задоволеного зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовив у повному обсязі.
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року залишив без змін.
Стягнув зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 15 765,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Постановою Верховного Суду від 22 жовтня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ходак Владислав Володимирович, задоволено частково (а.с. 83-95 том 4).
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року у частині задоволення первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , про стягнення коштів залишено без змін.
Постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики та в частині розподілу судових витрат скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Направляючи справу в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики та в частині розподілу судових витрат Верховний Суд у своїй постанові від 22 жовтня 2025 року вказував на те, що Верховний Суд у постанові від 03 липня 2024 року виснував, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що для висновку про недійсність наступних вимог кредитора за основним зобов'язанням у зв'язку із застосуванням позасудового способу реалізації предмета іпотеки потрібно встановити, що для застосування інших способів забезпечення основного зобов'язання (яким є порука), сплив строк звернення з вимогами до поручителя про погашення заборгованості за договором позики, тобто можливість його використання позикодавцем втрачена.
Касаційний суд зауважив, що апеляційний суд не дослідив умов договору поруки та не з'ясував, чи установлено цим договором строк припинення поруки відповідно до статті 251 ЦК України та чи сплив такий строк, або у разі незазначення такого строку в договорі, чи спливли три роки від дня настання строку виконання основного зобов'язання, що припиняє поруку за умови, якщо позикодавець протягом цього строку не звернувся до суду з позовом до поручителя.
Верховний Суд у постанові від 22 жовтня 2025 року зазначив також, що законодавець змінив підхід до правового регулювання граничного строку для пред'явлення позову до поручителя у разі невстановлення його у договорі поруки і Законом № 2478-VIII частину четверту статті 559 ЦК України виклав у новій редакції такого змісту: «Порука припиняється після закінчення строку поруки, встановленого договором поруки. Якщо такий строк не встановлено, порука припиняється у разі виконання основного зобов'язання у повному обсязі або якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку (терміну) виконання основного зобов'язання не пред'явить позову до поручителя. Якщо строк (термін) виконання основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня укладення договору поруки не пред'явить позову до поручителя. Для зобов'язань, виконання яких здійснюється частинами, строк поруки обчислюється окремо за кожною частиною зобов'язання, починаючи з дня закінчення строку або настання терміну виконання відповідної частини такого зобов'язання».
Верховний Суд зауважив, що з встановлених обставин справи вбачається, що станом на 04 лютого 2019 року (дата введення в дію положень Закону № 2478-VIII) іпотека за договором іпотеки у спірних правовідносинах не була припиненою, заборгованість за кредитними договорами не була погашена, зобов'язання за договором позики не були виконані.
Введення в дію положень Закону № 2478-VIII, зокрема нової редакції частини четвертої статті 559 ЦК України, відбулося протягом шестимісячного строку на пред'явлення позову до поручителя за договором поруки, встановленого попередньою редакцією цієї норми.
Отже, за таких обставин на спірні правовідносини у цій справі поширюються положення частини четвертої статті 559 ЦК України в редакції Закону № 2478-VIІІ.
У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - Ходюк В.В. просив зазначене судове рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_3 відмовити, а його зустрічні позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на електронну адресу, що підтверджується звітом про доставку поштової кореспонденції.
10 березня 2026 року на адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання від представника ОСОБА_1 - адвоката Левицького В.А. про відкладення розгляду справи.
В обґрунтування клопотання вказує, що представник ОСОБА_1 не має можливості прибути в судове засідання, оскільки буде перебувати в інших судових засіданнях поза межами м. Києва.
Вирішуючи клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні з урахуванням наступного.
Як вбачається із матеріалів справи, судове засідання призначене на 10 березня 2026 року ще 24 лютого 2026 року.
Європейський суд з прав людини вказав, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Каракуця проти України", заява № 18986/06, від 16 лютого 2017 року).
Праву особи на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку кореспондує обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу; заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.
Так, апеляційним судом враховано, що сторона позивача за первісним позовом мала можливість спланувати свою поїздку з урахуванням того, що про розгляд справи їй було відомо ще 24 лютого 2026 року (тобто за 14 днів).
Крім того, жодних доказів у підтвердження перебування адвоката в інших судових засіданнях поза межами м. Києва до клопотання не подано.
Також апеляційній суд звертає увагу на те, що сама ОСОБА_3 не була позбавлена можливості з'явитись в судове засідання за відсутності можливості заявитись представника.
Апеляційним судом також враховано, що стороною позивача за первісним позовом викладено свої письмові доводи і міркування щодо незгоди з оскаржуваним судовим рішенням у апеляційному суді. Ні в апеляційній скарзі, ні в клопотанні про відкладення розгляду справи не зазначено жодних нових обставин, які унеможливлюють розгляд справи за наявними матеріалами за відсутності сторони позивача.
Крім того, відмовляючи у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи апеляційний суд виходить із тих обставин, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.
Стороною позивача не указані причини, які унеможливлюють вирішення спору за відсутності позивача та її представника.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників, що не з'явились.
Заслухавши пояснення сторін, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційних скарг в їх межах, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 та апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, з таких підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно ч. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Вирішуючи даний спір, задовольняючи частково первісний позов суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що позивач за первісним позовом надала належні та допустимі докази на підтвердження наявності перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки, набутого іпотекодержателем у власність, над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, про усунення яких відповідач вказував у письмовій вимозі від 04 лютого 2019 року, а саме щодо повернення суми позики у розмірі 1 470 273,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США), оскільки дійсна ринкова вартість квартири становила 3 475 000,00 грн (еквівалент 125 000,00 дол. США за курсом Національного банку України на день проведення оцінки).
Вирішуючи питання про відшкодування перевищення вартості предмета іпотеки, суд зазначив, що ринкова вартість квартири, визначена у складеному на замовлення іпотекодержателя звіті про оцінку майна, не може вважатися достовірною через її проведення без особистого огляду спірного житлового приміщення та відсутність у звіті відповідних пояснень і обґрунтування застережень та припущень щодо використання результатів оцінки.
Спростовуючи доводи ОСОБА_2 про те, що розмір загальної заборгованості значно перевищує ринкову вартість предмета іпотеки, місцевий суд вказав, що правила пункту 5.2 договору іпотеки та статті 534 Цивільного кодексу України щодо виконання грошового зобов'язання у встановленій черговості не підлягали застосуванню з огляду на те, що відповідно до письмової вимоги ОСОБА_2 про усунення порушень позикодавець передбачив першочергове та єдине погашення лише основної суми боргу, а дійсна ринкова вартість предмета іпотеки була більшою за виставлену до погашення іпотекодержателем суму боргу, тому зверненням стягнення на предмет іпотеки вимоги кредитора могли бути задоволені у повному обсязі.
Колегія суддів приймає до уваги, що відповідно до постанови Верховного Суду від 22 жовтня 2025 року рішення Печерського районного суду містка Києва від 11 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року у частині задоволення первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , про стягнення коштів залишено без змін.
Тому рішення Печерського районного суду містка Києва від 11 листопада 2021 року в частині первісного позову ОСОБА_3 судом апеляційної інстанції не переглядається.
Задовольняючи частково зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що саме собою позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки не припиняє зобов'язання позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 щодо повернення основної суми боргу в повному обсязі та сплати обумовленої договором позики пені, а також трьох процентів річних від простроченої суми, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц.
Також, незважаючи на те, що у направленій відповідачам вимозі про усунення порушень від 04 лютого 2019 року позикодавець не ставив питання про необхідність сплатити пеню та три проценти річних, однак ця обставина не свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки є належним виконанням основного зобов'язання в повному обсязі, а вимоги про солідарне стягнення з позичальника та поручителя решти заборгованості за договором позики, що не була погашена за рахунок предмета іпотеки, недійсними, оскільки нормами чинного законодавства не обмежено право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов'язання декількома видами забезпечення.
Отже, встановлені обставини справи не свідчать про припинення договірних правовідносин сторін, у зв'язку з чим боржник та поручитель не звільняються від відповідальності за невиконання ними грошового зобов'язання, що також не позбавляє позикодавця права на отримання відповідних сум, незалежно від того, чи ставив він питання про їх стягнення під час використання позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов іпотечного договору, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
Суд першої інстанції також зазначив, що ОСОБА_2 провів розрахунок пені за період з 18 січня 2019 року до 29 лютого 2020 року, тоді як до вимог про стягнення неустойки встановлено позовну давність в один рік, а тому пеня підлягає стягненню за період з 01 березня 2019 року до 29 лютого 2020 року у розмірі 9 628 329,98 грн.
З урахуванням того, що в цій справі розмір пені (9 628 329,98 грн) значно перевищує суму позики (1 480 290,00 грн), суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин положення частини третьої статті 551 ЦК України та обмежив (зменшив) розмір неустойки (пені) до 1 480 290,00 грн.
Крім того, суд першої інстанції вважав, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання позикодавець набув право за частиною другою статті 625 ЦК України на отримання трьох процентів річних за увесь час прострочення у розмірі 49 284,69 грн.
Водночас суд першої інстанції не знайшов підстав для задоволення зустрічного позову в частині стягнення основної суми боргу, зазначивши, що іпотекодержатель на власний розсуд, відповідно до його письмової вимоги від 04 лютого 2019 року, яка стала однією з правових підстав для набуття ним у власність квартири, задовольнив свої вимоги про стягнення заборгованості за основним зобов'язанням (сумою наданої позики), тому цей борг є погашеним з моменту державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, 26 березня 2020 року, а отже, повторне задоволення такої вимоги вважатиметься подвійним стягненням, що є неприпустимим.
Вирішуючи питання судових витрат, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що стороною позивача не надано суду жодних підтверджень щодо конкретної суми фактичного понесення витрат, пов'язаних з правовою допомогою в розмірі 15 000,00 грн; проведенням оцінки нерухомого майна на суму 850,00 грн; залученням експертів і проведенням експертиз у розмірі 1 634,40 грн.
Тому суд першої інстанції дійшов висновку, що правові підстави для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_3 сум перелічених вище витрат без надання доказів їх дійсного понесення відсутні.
Таким чином, суд першої інстанції вважав, що між сторонами підлягають розподілу лише понесені ними витрати по оплаті судового збору, пропорційно обсягу задоволених вимог кожного.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції враховуючи наступне.
Встановлено, що 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики, за умовами якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у борг грошові кошти у розмірі 1 480 290,00 грн, що за офіційним курсом НБУ на день укладення цього договору становило еквівалент 53 000,00 дол. США, які позичальник зобов'язався повернути позикодавцю не пізніше 17 листопада 2018 року (т. 1, а.с. 12).
У пункті 5 договору позики передбачено, що у разі прострочення позичальником термінів повернення позики він зобов'язаний сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також пеню у розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення, починаючи з першого дня.
19 листопада та 20 грудня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали додаткові угоди до договору позики, якими остаточно визначили суму заборгованості у розмірі 1 469 001,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 20 грудня 2018 року) та кінцевий строк повернення коштів - 17 січня 2019 року (т. 1, а. с. 13, 14).
У пунктах 4 зазначених додаткових угод сторони погодили, що якщо позичальник не поверне позичену суму грошей до 17 січня 2019 року, він сплачує суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також пеню у розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення платежу, починаючи з першого дня, та несе відповідальність за порушення грошового зобов'язання згідно зі статтею 625 ЦК України.
Факт отримання позичальником у борг обумовленої суми коштів підтверджується розпискою ОСОБА_1 від 17 жовтня 2018 року, що сторони не заперечують (т. 1, а. с. 115, 116).
З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за договором позики 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір поруки (т. 1, а. с. 20).
За змістом підпунктів 6.1.2, 6.2.2, 6.2.3 договору іпотеки сторони досягли згоди про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, в тому числі й шляхом передання предмета іпотеки у власність іпотекодержателю у рахунок виконання основного зобов'язання, і цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке він набуває у власність на наступний день після спливу строку усунення порушень основного зобов'язання, вказаного в письмовій вимозі, при цьому право власності на предмет іпотеки в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя переходить до іпотекодержателя з моменту державної реєстрації цього договору.
Згідно з підпунктом 6.2.4 договору іпотеки іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
Позичальник не повернув ОСОБА_2 суму основного боргу у строки, встановлені договором позики від 17 жовтня 2018 року, з урахуванням погоджених сторонами змін.
У зв'язку з неналежним виконанням умов договору позики ОСОБА_1 (боржнику) та ОСОБА_3 (майновому поручителю) через приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко М.О. були надіслані вимоги від 04 лютого 2019 року про усунення порушень основного зобов'язання, у яких ставилося питання про погашення неповернутої суми позики у розмірі 1 470 273,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 04 лютого 2019 року) та попереджалося, що у разі несплати заборгованості за договором позики протягом 31 календарного дня з моменту отримання цієї вимоги ОСОБА_2 як іпотекодержатель реалізує своє право звернути стягнення на предмет іпотеки (т. 1, а. с. 138, 139, 141, 142).
Сторони не заперечували, що 05 лютого 2019 року боржник і майновий поручитель отримали вимоги про усунення порушень основного зобов'язання від 04 лютого 2019 року на суму 1 470 273,00 грн, однак не повернули позикодавцеві грошові кошти у визначений у цих вимогах строк (т. 1, а. с. 143, 144, 153, 154).
26 березня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкобит С.О. як державний реєстратор прийняв рішення № 51791618 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за іпотекодержателем ОСОБА_2 , підстава - договір іпотеки від 17 жовтня 2018 року (т. 1, а. с. 52, 53).
За доданим ОСОБА_2 до зустрічної позовної заяви розрахунком станом на 26 березня 2020 року у позичальника ОСОБА_1 наявна заборгованість за договором позики у розмірі 11 159 523,80 грн, з яких: 1 481 625,60 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США) - основна сума боргу; 9 628 329,98 грн - залишок непогашеної пені; 49 568,20 грн - три проценти річних.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з ч.1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 ст. 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Боржник вважається таким, що прострочив зобов'язання, якщо він не приступив до його виконання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Згідно із положеннями статей 543, 546, 553, 554 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України, редакція якої діяла на час спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Між тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» від 03.07.2018 за №2478-VIII (далі - Закон №2478-VIII) частина 4 статті 559 Цивільного кодексу України викладена в новій редакції, згідно із положеннями якої порука припиняється після закінчення строку поруки, встановленого договором поруки. Якщо такий строк не встановлено, порука припиняється у разі виконання основного зобов'язання у повному обсязі або якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку (терміну) виконання основного зобов'язання не пред'явить позову до поручителя. Для зобов'язань, виконання яких здійснюється частинами, строк поруки обчислюється окремо за кожною частиною зобов'язання, починаючи з дня закінчення строку або настання терміну виконання відповідної частини такого зобов'язання.
Закон №2478-VIII введений в дію з 04 лютого 2019 року та застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку", що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону (п.п. 1, 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2478-VIII).
В даній справі спірні правовідносини виникли до введення Закону №2478-VIII в дію, але продовжують існувати після введення його в дію, тобто застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення ч. 4 ст. 559 ЦК України в редакції від 04.02.2019 року.
Із встановлених обставин справи вбачається, що станом на 04 лютого 2019 року (дата введення в дію положень Закону №2478-VIII) іпотека за договором іпотеки у спірних правовідносинах не була припиненою, заборгованість за кредитними договорами не була погашена, зобов'язання за договором позики не були виконані.
Судом встановлено, що 04 лютого 2019 року у зв'язку з неналежним виконанням умов договору позики ОСОБА_1 (боржнику) та ОСОБА_3 (майновому поручителю) через приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко М.О. були надіслані вимоги про усунення порушень основного зобов'язання (т. 1, а. с. 138, 139, 141, 142).
В подальшому, у зв'язку з неналежним виконанням умов договору позики, 26 березня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкобит С.О. як державний реєстратор прийнято рішення № 51791618 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за іпотекодержателем ОСОБА_2 , підстава - договір іпотеки від 17 жовтня 2018 року (т. 1, а. с. 52, 53).
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін та не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання ними грошового зобов'язання, що в свою чергу не позбавляє позикодавця ОСОБА_2 права на отримання відповідних сум, незалежно від того чи стави він питання про їх стягнення під час використання позасудового врегулювання способу звернення стягнення на предмет іпотеки.
Слід врахувати положення пункту 5 договору позики від 17.10.2018 року, в якому визначено обов'язок для позичальника, у разі прострочення строків повернення позики, сплати пені у розмірі 2% від суми позики за кожен день прострочення.
Як вбачається зі змісту зустрічної позовної заяви, ОСОБА_2 просив суд стягнути з відповідачів неустойку (пеню) за період з 18 січня 2019 року по 29 лютого 2020 року у розмірі 9 628329,98 грн, а також 3% річних за вказаний період у розмірі 49 568,20 грн (а.с. 124-125 том 1).
Однак, враховуючи положення п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Тому, як вірно було встановлено судом першої інстанції та з чим переглядаючи справу погоджується суд апеляційної інстанції про те, що неустойка (пеня) та 3% річних підлягає стягненню за період з 01 березня 2019 року до 29 лютого 2020 року.
Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Отже, положення ч. 3 ст. 551 ЦК України з урахуванням норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.
Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №703/1181/16-ц, провадження №14-442цс18, від 20 березня 2019 року у справі №761/26293/16-ц, провадження №14-64цс19, від 21 серпня 2019 року у справі №727/9352/17, провадження №14-319цс19.
Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, провадження № 12-79гс19 (пункт 8.24) та від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18 (пункт 85)).
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду, щодо наявності правових підстав для зменшення неустойки з 9 628 329,98 грн до 1 480 290 грн (основної суми боргу, отриманої згідно з договором від 17 жовтня 2018 року суми коштів).
Підстав для переоцінки апеляційним судом визначеного судом першої інстанції розміру зменшення пені не встановлено.
Що стосується заявленої ОСОБА_2 вимоги про стягнення з відповідачів в якості боргу суми у розмірі 1 481 625,60 грн, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги в цій частині, з огляду на те, що ОСОБА_2 здійснивши реєстрацію права власності на предмет іпотеки (на квартиру АДРЕСА_1 ) задовольнив свої вимоги про стягнення заборгованості за основним зобов'язанням, а тому повторне задоволення призведе до подвійного стягнення, що не відповідає положенням чинного законодавства. Тому в цій частині зустрічних позовних вимог правомірно відмовлено у задоволенні.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що в даному випадку зменшення неустойки є недоцільним, оскільки позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом свідомо не повертав заборгованість, розуміючи наслідки своїх дій, а під час укладення договору та змін до нього чітко зафіксована відповідальність за невиконання основного зобов'язання, суд апеляційної інстанції відхиляє як безпідставні.
Відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Розраховуючи пеню у даній справі, суд першої інстанції встановив, що її розмірзначно перевищує розмір основного боргу, а відтак зменшив розмір пені до суми основного боргу, що не суперечить положенням частини 3 статті 551 ЦК України, є співмірною та пропорційною обставинам даної справи.
З цього приводу колегія суддів також враховує правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 року у справі №761/26293/16 де суд констатує необхідність стягнення пені і безпосередньо Великою Палатою застосовано принцип пропорційності (балансу інтересів) та зменшено її розмір, якій дорівнював сумі двох зобов'язань, при цьому стягнув з відповідача пеню, рівну сумі основного зобов'язання. Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, а також від 21 серпня 2019 року у справі № 727/9352/17.
У постановах Верховного Суду від 19.09.2018 року у справі №761/46145/16-п та від 01.10.2018 року у справі №761/42169/16-п констатована необхідність безальтернативного стягнення пені, визнано обґрунтованим застосування принципу пропорційності при зменшенні розміру пені та залишено в силі рішення попередніх інстанцій про стягнення пені в розмірі банківського вкладу (основного зобов'язання).
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що він має право на стягнення пені за прострочення виконання зобов'язання, яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки вони суперечать положенням законодавства, так загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)- тривалістю в один рік (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України). Що в свою чергу вірно враховано судом першої інстанції під час вирішення зустрічних позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що оскільки ОСОБА_2 задовольнив свої вимоги за договором позики в повному обсязі в розмірі основного зобов'язання, що включає основний обов'язок боржника, так і додаткові обов'язки, що існують в межах того ж самого зобов'язального правовідношення, тому наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання зобов'язання, включаючи стягнення пені і 3 % річних, є недійсними, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки вказані обставини не свідчать про припинення договірних правовідносин та не звільняють боржника та поручителя від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання.
Крім того, відповідним доводам апеляційної скарги вже надана оцінка Верховним Судом у цій справі.
Також, помилковими є доводи апеляційної скарги про безпідставне нарахування пені та трьох процентів річних щодо яких у направленій відповідачам вимозі про усунення порушень від 04 лютого 2019 року позикодавець не ставив питання.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При цьому, визначальним для нарахування трьох процентів річних від простроченої суми є строк, що був визначений у зобов'язанні. Якщо строк у зобов'язанні не встановлений, тоді момент виникнення зобов'язанні визначається за правилами ст. 530 ЦК України.
Як слідує із матеріалів справи, відповідний строк щодо виконання зобов'язання установлено п. 4 договору позики від 17 жовтня 2018 року до 17 листопада 2018 року.
Крім того, відповідно до п. 4 додаткової угоди від 20.12.2018 року установлено новий термін виконання зобов'язання до 17.01.2019 року зі сплатою суми боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, також пеню у розмірі 2% від суми позики за кожний день прострочення платежу починаючи з першого дня та відповідальності за порушення грошового зобов'язання згідно статті 625 ЦК України.
Таким чином, кредитор має право на нарахування пені та відповідальності за порушення грошового зобов'язання згідно статті 625 ЦК України, які визначені умовами додаткової угоди до договору позики.
Відповідно до наведеного у зустрічному позові розрахунку відповідні суми (пеня та 3% річних) були нараховані за період з 18.01.2019 року по 29.02.2020 року.
Інші доводи апеляційних скарг висновків суду в частині вирішення зустрічних позовних вимог не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.
Отже, апеляційний суд вважає, що судове рішення в частині вирішення зустрічних позовних вимог ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, тому відповідно до ст. 141 ЦПК України новийрозподіл понесених сторонами судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 20 березня 2026 року.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба