19 березня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/11172/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючого), Булгакової І. В., Малашенкової Т. М.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - Гасанов Р. А. (адвокат),
відповідача - Волосюк Т. С. (самопредставництво)
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпечне паркування"
на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2025 та
постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2025
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпечне паркування"
до Комунального підприємства "Київпарктранссервіс"
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Безпечне паркування" (далі - ТОВ "Безпечне паркування", позивач) звернулося до суду з позовом до Комунального підприємства "Київпарктранссервіс" (далі - КП "Київпарктранссервіс", відповідач) про:
- визнання протиправними дій Комунального підприємства "Київтранспарксервіс", які полягають у направленні Товариству з обмеженою відповідальністю "Безпечне паркування" листа від 15.02.2024 вих. №053/05-580 з вимогою в термін до 16.03.2024 включно звільнити майданчик для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК "Полісся"), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, та з'явитися до Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" для підписання акта повернення з експлуатації майданчика для паркування;
- зобов'язання Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" забезпечити Товариству з обмеженою відповідальністю "Безпечне паркування" безперешкодне користування майданчиком для паркування та приймати від Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпечне паркування" оплату вартості експлуатації майданчика для паркування за адресою: м. Київ, Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК "Полісся"), в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, на період строку дії Договору від 24.02.2021 №ДНП-2021-02/26, що складає 2190 календарних днів від дати підписання 01.03.2021 акта приймання передачі в експлуатацію майданчика для паркування.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що сторонами в договорі з урахуванням протоколу узгодження розбіжностей до договору чітко визначено строк дії договору, що складає 2190 календарних днів від дати підписання акта приймання-передачі майданчика для паркування, підстави та порядок розірвання договору. На думку позивача, відповідач не визнає строк дії договору тривалістю 2190 календарних днів від дати підписання акта приймання передачі в експлуатацію майданчика для паркування, який визначений в протоколі узгодження розбіжностей до договору, який підписаний уповноваженими представниками сторін, та в якому сторони досягли згоди щодо істотних умов договору. Позивачем зазначено, що зокрема, що в листі від 15.02.2024 №053/5-580 відповідач пред'явив вимогу позивачу в термін до 16.03.2024 включно звільнити паркувальний майданчик та підписати акт повернення з експлуатації майданчика для паркування.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.02.2025 (суддя Князьков В. В.) відмовлено повністю в задоволенні позову ТОВ "Безпечне паркування" до КП "Київпарктранссервіс" про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2025 (колегія суддів: Євсіков О.О., Алданова С.О., Корсак В.А.) рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2025 у справі № 910/11172/24 залишено без змін.
ТОВ "Безпечне паркування", не погоджуючися із судовими рішеннями попередніх інстанцій, звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючися на порушення судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій; ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
У відзиві на касаційну скаргу КП "Київтранспарксервіс" просить відмовити в її задоволенні, а судові рішення залишити без змін, вказуючи на те, що в нього відсутній примірник протоколу узгодження розбіжностей від 24.02.2021 і про його існування відповідачу нічого не було відомо. Крім того, відповідач зауважує про те, що недотримання сторонами процедури, встановленої статтею 181 Господарського кодексу України, свідчить про те, що протокол узгодження розбіжностей до договору є неукладеним та таким, що не створює наслідків для сторін.
Касаційна скарга ТОВ "Безпечне паркування" подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.
Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Отже, відповідно до положень цих норм, касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Натомість, самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності, визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Натомість, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
У справі, що розглядається, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, зокрема, про таке:
- у спірному договорі відсутні будь-які застереження щодо наявності протоколу узгодження розбіжностей. Тобто, у договорі відсутні умови, згідно з якими цей договір діє разом з таким протоколом узгодження розбіжностей;
- підписання договору та протоколу узгодження розбіжностей до нього не свідчить про підписання спірного договору на умовах, встановлених у протоколі. Вказане свідчить про підписання протоколу узгодження розбіжностей до договору від 24.02.2021 №ДНП-2021-02/06 після підписання самого договору від 24.02.2021 №ДНП-2021-02/06;
- матеріали справи не містять доказів внесення змін до умов договору на такі, що встановлені у протоколі узгодження розбіжностей від 24.02.2021;
- відповідно до пункту 9.4 договору усе листування між сторонами здійснюється за поштовими адресами, зазначеними в цьому договорі. Однак доказів на підтвердження надсилання пропозицій щодо підписання протоколу узгодження розбіжностей на адресу відповідача позивачем не надало;
- суди попередніх інстанцій встановили, що строк дії спірного договору є таким, що закінчився 01.03.2024. Зазначені обставини щодо строку договору (1 095) та закінчення його дії (01.03.2024) встановлені також у рішенні, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 у справі № 910/3552/24, які суди також врахували;
- суди також надали оцінку заявам свідка та копії додаткової угоди №1 до договору і дійшли висновку, що враховуючи всі наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності та логічній послідовності, з огляду на обставини, які встановлені у судовому рішенні у справі № 910/3552/24 щодо строку дії договору, виходячи з того, що надані до матеріалів справи докази означених обставин не спростовують, у суду відсутні підстави для визнання чинними та наявними у відповідача обов'язків із забезпечення безперешкодного користування майданчиком за договором.
Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах, колегія суддів зазначає таке.
ТОВ "Безпечне паркування", обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про те, що протокол узгодження розбіжностей від 24.02.2021 до договору від 24.02.2021 № ДНП-2021-02/26 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування є невід'ємною частиною договору, підписаний 24.02.2021 уповноваженими особами, а саме виконуючим обов'язки директора відповідача Свиридом А. О., який діяв на підставі розпорядження Київського міського голови від 13.04.2020 № 225 та статуту підприємства, та скріплений печатками сторін. Отже, договір укладено 24.02.2021 у редакції, узгодженій сторонами у протоколі узгодження розбіжностей до договору. Те, що сторонами не було в повній мірі дотримано вимоги щодо внесення відповідного застереження в договір, не свідчить про не укладення протоколу узгодження розбіжностей до договору.
Скаржник зауважує про те, що сторони врегулювали розбіжності щодо умов укладення договору та уклали договір разом з протоколом узгодження розбіжностей до договору, виклавши конкретні пункти договору в узгодженій сторонами редакції, зокрема пункт 7.2 договору викладено в редакції сторони-2 (ТОВ "Безпечне паркування"), що строк дії договору становить 2190 календарних днів від дати підписання акта приймання передачі стороною-1 (КП "Київтранспарксервіс") в експлуатацію стороні-2 (ТОВ "Безпечне паркування") майданчика для паркування. Те, що сторонами не було в повній мірі дотримано вимоги статті 181 Господарського кодексу України, не свідчить про не укладення протоколу узгодження розбіжностей до договору.
З огляду на фактичні обставини справи, сторони домовилися про укладення договору на умовах, викладених у протоколі узгодження розбіжностей до договору, який є невід'ємною частиною договору та правочином у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України.
Матеріали справи не містять доказів, що договір з урахуванням протоколу розбіжностей (або безпосередньо протокол розбіжностей) є недійсним. Відповідач не звертався до суду з відповідним позовом.
Матеріали справи не містять жодного доказу, що протокол узгодження розбіжностей до договору укладений на якихось інших умовах. Чинне законодавство не містить обов'язку в разі укладення договору разом з протоколом узгодження розбіжностей викладати договір в новій редакції.
Скаржник зазначає, що у постанові Верховного Суду від 19.12.2023 у справі № 922/1583/23 вказано, зокрема, що чинне законодавство не містить заборони для учасників господарських правовідносин укладати договори з протоколами розбіжностей. Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. У даному випадку, враховуючи відсутність у законі заборони на укладення договору шляхом погодження окремих його умов у підписаному обома сторонами протоколі розбіжностей, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що підписання такого протоколу відповідає наведеним принципам свободи договору, тому твердження скаржника про те, що при укладанні договору поставки між позивачем і відповідачем закон не надавав учасникам господарських відносин можливості вносити зміни в договір шляхом укладання протоколу узгодження розбіжностей, не узгоджуються зі змістом чинного законодавства.
З огляду на такий висновок суду першої інстанції про те, що підписання договору від 24.02.2021 № ДНП-2021-02/26 та протоколу узгодження розбіжностей до договору від 24.02.2021 № ДНП-2021-02/26, не свідчить про підписання його на умовах встановлених в протоколі узгодження розбіжностей від 24.02.2021, не відповідає обставинам справи та не узгоджується з нормами матеріального права, а саме статтями 6, 636, 638, 651 Цивільного кодексу України та статтею 181 Господарського кодексу України.
На переконання скаржника, суд повинен дослідити відповідний документ та встановити чи підписаний він уповноваженими сторонами та чи досягли сторони у відповідному документі згоди щодо укладення чи зміни умов договору.
При цьому при внесенні змін до договору закон не зобов'язує сторін вказувати в договорі, що такий договір укладений зі змінами.
Отже, скаржник зауважує про безпідставність висновку суду апеляційної інстанції про те, що матеріали справи не містять доказів внесення змін до умов договору від 24.02.2021 № ДНП-2021-02/26 на умовах, встановлених в протоколі узгодження розбіжностей від 24.02.2021.
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили такі фактичні обставини справи.
КП "Київтранспарксервіс" (сторона-1) та ТОВ "Безпечне паркування" (сторона-2) 24.02.2021 уклали договір №ДНП-2021-02/26 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування (далі - договір), за умовами пункту 1.1 якого сторона-1 передає за плату стороні-2 для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для паркування транспортних засобів за адресою: м. Київ. Оболонський район, вул. Північна, 3 (біля ГБК "Полісся"), в межах III територіальної зони паркування м. Києва, що включає 49 (сорок дев'ять) місць для платного паркування транспортних засобів, а також 6 (шість) спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами.
Майданчик для паркування вважається переданим в експлуатацію стороні-2 з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майданчика для паркування в експлуатацію (п. 3.1 договору).
Згідно з пунктом 3.3 договору майданчик для паркування вважається фактично повернутим стороні-1 з моменту підписання сторонами акта повернення з експлуатації майданчика для паркування у строки, визначені п. 7.13. У випадку непідписання стороною-2 акта повернення з експлуатації майданчика для паркування сторона-1 має право підписати цей акт в односторонньому порядку, направивши відповідне повідомлення стороні-2, після чого майданчик вважається повернутим стороні-1.
Вартість експлуатації 1 машиномісця за 1 день становить 6,50 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 1,08 грн. Загальна ціна договору становить 348 757,50 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 58 126,25 грн. Оплата вартості експлуатації майданчика починається з дня підписання акта приймання-передачі стороною-1 в експлуатацію стороні-2 майданчика для паркування та здійснюється стороною-2 щомісячно шляхом перерахування коштів на рахунок сторони-1 у розмірі 100% місячної вартості експлуатації майданчика з урахування кількості календарних днів в місяці, за який проводиться оплата, не пізніше 15 (п'ятнадцятого) числа місяця, за який здійснюється розрахунок. Плата за місяць, в якому підписано акт приймання-передачі, здійснюється пропорційно до фактичної кількості днів експлуатації майданчика для паркування в даному місяці. Якщо акт приймання-передачі майданчика в експлуатацію підписано після 15 числа місяця, платіж вноситься до 1 (першого числа) наступного місяця (п. 4.1- 4.3 договору).
Відповідно до пункту 4.7 договору оплата сторони-2 стороні-1 згідно з умовами цього договору проводиться за період з дати підписання акта приймання-передачі майданчика для паркування в експлуатацію по дату фактичного повернення з експлуатації стороні-1 майданчика для паркування.
Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання його сторонами. Строк дії договору становить 1095 календарних днів від дати підписання акта приймання-передачі стороною-1 в експлуатацію стороні-2 майданчика для паркування (п. 7.1, 7.2 договору).
ТОВ "Безпечне паркування" стверджує, що 24.02.2021 (тобто в день підписання договору) КП "Київтранспарксервіс" (сторона-1) та ТОВ "Безпечне паркування" (сторона-2) підписали протокол розбіжностей до договору, згідно з яким сторони досягли згоди, зокрема:
- доповнити договір п. 2.1.8: "Забезпечує стороні-2 безперешкодне користування майданчиком та зобов'язується утриматися від встановлення режиму охорони майданчика або іншого режиму доступу до майданчика без попереднього письмового погодження із стороною-2.";
- викласти п. 4.3 договору у редакції: "Оплата вартості експлуатації майданчика починається з дня підписання акта приймання-передачі стороною-1 в експлуатацію стороні-2 майданчика для паркування та здійснюється стороною-2 щомісячно шляхом перерахування коштів на рахунок сторони-1 у розмірі 100% місячної вартості експлуатації майданчика з урахуванням кількості календарних днів в місяці, за який проводиться оплата, не пізніше 15 (п'ятнадцятого) числа місяця, за який здійснюється розрахунок. Плата за місяць, в якому підписано акт приймання-передачі, здійснюється пропорційно до фактичної кількості днів експлуатації майданчика для паркування в даному місяці. Якщо акт приймання-передачі майданчика в експлуатацію підписано після 15 числа місяця, платіж вноситься до 1 (першого числа) наступного місяця.";
- викласти п. 7.2 договору у редакції: "Строк дії договору становить 2190 календарних днів від дати підписання акта приймання-передачі стороною-1 в експлуатацію стороні-2 майданчика для паркування.".
У протоколі зазначено, що цей протокол узгодження розбіжностей складений у двох оригінальних примірниках, по одному кожній зі сторін і є невід'ємною частиною договору.
01.03.2021 сторони склали та підписали акт приймання-передачі паркувального майданчика.
Листом від 15.02.2024 №053/05-580 відповідач повідомив позивача, що договір закінчує свою дію 01.03.2024 та просив звільнити паркувальний майданчик протягом 15 календарних днів.
Листом від 22.02.2024 № 08 позивач повідомив відповідача про відсутність підстав для повернення майданчика, оскільки сторони з урахуванням протоколу розбіжностей до договору погодили, що строк дії договору становить 2190 днів, а тому підстава для повернення майданчика 16.03.2024 відсутня.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Статтями 525, 526, 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (стаття 6 Цивільного кодексу України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими, відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).
Відповідно до пункту 1.1 договору його предметом є передача за плату для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для паркування транспортних засобів для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів.
У пункті 73 постанови від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23 Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку про необхідність відступити шляхом уточнення від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 11.06.2018 у справі № 910/8413/17, про те, що договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування є договором найму майнових прав. Уточнення полягає в тому, що такий договір є договором найму комунального майна (паркувального майданчика).
Суди установили, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором найму, предметом користування за яким є майданчик для паркування транспортних засобів.
Згідно із частиною 1 статті 759 вказаного Кодексу за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Частинами першою та шостою статті 283 Господарського кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
У частині першій статті 284 Господарського кодексу України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.
За змістом частини першої статті 773 Цивільного кодексу України на наймача покладений обов'язок користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.
Згідно з частиною першою статті 763 цього Кодексу договір найму укладається на строк, встановлений договором. Аналогічні за змістом положення містить частина четверта статті 284 Господарського кодексу України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін.
Статтею 631 Цивільного кодексу України передбачено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.
Суди установили, що перед підписанням спірного договору сторони обговорили та погодили всі його істотні умови.
Скаржник, обґрунтовуючи свої вимоги, посилався на наявність підписаного між сторонами договору протоколу розбіжностей від 09.03.2021, за яким, зокрема, пункт 7.2 договору (строк договору) викладено в редакції Сторони-2: строк дії договору становить 2190 календарних днів від дати підписання акта приймання передачі Стороною-1 в експлуатацію Стороні-2 майданчика для паркування.
Статтею 638 Цивільного кодексу України унормовано, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Відповідно до статті 639 цього Кодексу договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (стаття 640 Цивільного кодексу України).
У статтях 641 та 642 Цивільного кодексу України закріплено, що пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.
Статтею 181 Господарського кодексу України (у редакції, чинній на час укладення договору) встановлений загальний порядок укладання господарських договорів та передбачено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору (частини перша-третя вказаної норми).
У частині четвертій статті 181 Господарського кодексу України закріплено, що за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що у договорі від 24.02.2021 № ДНП-2021-02/26 відсутні будь-які застереження щодо наявності протоколу узгодження розбіжностей. Тобто, у договорі відсутні умови, згідно з якими цей договір діє разом з таким протоколом.
Суди попередніх інстанцій зазначили про те, що матеріали справи не містять доказів внесення змін до умов договору на такі, що встановлені у протоколі узгодження розбіжностей від 24.02.2021
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, Суд зазначає таке.
У справі № 922/1583/23, на неврахування якої зауважує скаржник (постанова Верховного Суду від 19.12.2023) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Новаторг" про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтавахліб-3" заборгованості за поставлений товар за договором поставки від 29.06.2022, 3% відсотків річних, пені, інфляційних збитків та штрафу за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, залишаючи без змін судові рішення про часткове задоволення позовних вимог, Верховний Суд сформулював правовий висновок щодо застосування статті 181 Господарського кодексу України, а саме: "Відповідно до статті 181 ГК України, яка визначає загальний порядок укладення господарських договорів (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. При цьому, стаття 181 ГК України (навіть після внесення до неї відповідних змін) не містить заборони для учасників господарських правовідносин укладати договори з протоколами розбіжностей, що в цілому узгоджується з порядком укладення договору на інших умовах, передбаченим статтею 646 ЦК України".
Отже, Верховний Суд вказав на відсутність законодавчо встановленої заборони для учасників господарських відносин укладати договори з протоколами розбіжностей.
Натомість у справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили із встановлення обставин щодо того, що у договорі від 24.02.2021 № ДНП-2021-02/26 відсутні будь-які застереження щодо наявності протоколу узгодження розбіжностей; у договорі відсутні умови, згідно з якими цей договір діє разом з таким протоколом; відсутні докази направлення на поштову адресу відповідача екземпляру протоколу розбіжностей; відсутність доказів про внесення змін до умов договору на умовах встановлених у протоколі узгодження розбіжностей від 24.02.2021.
Висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, на які послався скаржник, також є нерелевантними для цієї справи № 910/11172/24, оскільки зроблені у правовідносинах щодо стягнення страхового відшкодування та компенсації моральної шкоди за договором добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття).
У справі № 607/11746/17 (на неврахування якої посилається скаржник) із змісту судових рішень вбачається, що спір виник між фізичними особами щодо купівлі автомобілів відповідачем за дорученням позивача за його грошові кошти на підставі розписки доручення позивача. Суд вважає безпідставним посилання скаржника на неврахування апеляційним судом правового висновку у справі №607/11746/17, оскільки, незважаючи на те, що вказані у постанові принципи цивільного права стосуються будь-яких правовідносин у справі, водночас, застосування цих принципів судами відбувається з урахуванням інших положень законодавства, якими врегульовано конкретні правовідносини у справі.
У справі № 904/920/19 судова палата для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС ухвалила постанову від 13.11.2020 предметом спору в якій було визнання недійсними рішення загальних зборів учасників товариства та іпотечних договорів.
Постанова Верховного Суду (на неврахування якої посилається скаржник) від 01.02.2023 у справі 914/3203/2 відсутня в Єдиному реєстрі судових рішень, втім наявна постанова Верховного Суду від 01.02.2023 у справі 914/3203/21, де розглядався спір про стягнення 2 998 174,47 грн заборгованості, з яких: 2 790 665, 20 грн основного боргу, 155 525,00 грн пені, 29 855,00 грн 3% річних, 22 129, 27 грн інфляційних втрат. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язання за договором купівлі-продажу від 01.04.2021 № 010421П щодо оплати вартості товару, отриманого в період з 02.04.2021 по 03.08.2021.
Посилання скаржника на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (предмет позову - визнання протиправними дій Правління Національного банку України, скасування постанови Правління Національного банку України та зобов'язання відповідача вчинити певні дії), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (предмет позову - визнання договорів іпотеки припиненими), у справі № 488/2807/17 (предмет позову - визнання незаконним і скасування окремих пунктів рішення ради, визнання недійсним державного акта, витребування земельної ділянки шляхом знесення спорудженого на ній об'єкта нерухомості), від 04.07.2023 у справі № 373/626/17 (предмет позову - визнання недійсним рішення сільської ради та витребування земельних ділянок); - колегія суддів відхиляє, оскільки спірні правовідносини в цій справі та зазначених справах не є подібними, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних правових позицій як нерелевантних для вирішення цього господарського спору.
Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень.
За результатами розгляду матеріалів касаційної скарги та аналізу висновків судів попередніх інстанцій Судом встановлено, що посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду не можуть бути взяті до уваги, оскільки правовідносини у справі, що розглядається, і в зазначених скаржником справах не є схожими за фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення. Наведене виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.
З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, на які посилається скаржник, не знайшли свого підтвердження.
Щодо інших аргументів касаційної скарги, то такі стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій та спростування здійсненої ними оцінки доказів у справі.
Враховуючи вищенаведене, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, та у справі, що переглядається, не є релевантними за критеріями подібності, оскільки фактичні обставини у вищевказаних справах є відмінними від обставин цієї справи, а тому висновки, які здійснені судом касаційної інстанції у зазначених справах, не є релевантними для справи № 910/11172/24.
Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі (така правова позиція є сталою і послідовною, та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 910/12405/21, від 21.03.2023 у справі № 908/125/18, від 19.04.2023 у справі № 921/64/22, від 06.06.2023 у справі № 914/217/22, від 09.04.2024 у справі № 910/6316/23).
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Безпечне паркування" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2025 у справі № 910/11172/24.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпечне паркування" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2025 у справі № 910/11172/24.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Булгакова
Суддя Т. Малашенкова