ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ
23 березня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/2186/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Аленіна О.Ю.
суддів: Принцевської Н.М., Філінюка І.Г.
розглянувши в порядку письмового провадження, без повідомлення та виклику сторін апеляційну скаргу Установи комунальної власності «Автотранспортне господарство Одеського міськвиконкому»
на рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 (повний текст складено та підписано 10.11.2025, суддя Желєзна С.П.)
у справі №916/2186/25
за позовом Установи комунальної власності «Автотранспортне господарство Одеського міськвиконкому»
до ОСОБА_1
про стягнення 280 240,62 грн
Установа комунальної власності «Автотранспортне господарство Одеського міськвиконкому» (далі по тексту - Установа, позивач) звернулася до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_2 , відповідач) про стягнення грошових коштів у розмірі 280 240,62 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані фактом завдання відповідачем під час перебування на посаді керівника Установи збитків у розмірі 45 291,10 грн у зв'язку з виплатою собі премії за відсутності погодження Одеської міської ради, а також збитків у розмірі 234949,52 грн, понесених Установою в результаті понаднормового списання палива за 2020-2021 роки.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 по справі №916/2186/25 позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача грошові кошти у розмірі 45 291,10 грн, судовий збір у розмірі 679,40 грн, в задоволенні решти позову відмовлено.
В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність Установою у діях ОСОБА_2 всіх елементів складу цивільного правопорушення: збитків у розмірі 45 291,10 грн, понесених Установою у зв'язку з безпідставною виплатою відповідачем собі премії; протиправної поведінки, яка полягає у видачі наказів, якими було встановлено розмір премії більший, ніж погоджено Одеської міською радою, а також видачі наказу за відсутності погодження взагалі; причинно-наслідкового зв'язку, який полягає у нанесенні збитків в результаті неналежного виконання відповідачем посадових обов'язків. При цьому презумпція вини заподіювача шкоди ОСОБА_2 спростована не була.
Щодо підстав для стягнення з відповідача збитків у розмірі 234 949,52 грн, понесених Установою в результаті понаднормового списання палива за 2020-2021 роки, суд першої інстанції зазначив, що лише невідповідність коригуючих коефіцієнтів, зазначених у наказах директора Установи Недялкова І.В., Нормам витрат паливно - мастильних матеріалів на автомобільному транспорті, які мають рекомендаційний характер, без наведення будь-яких інших доводів, не може бути достатньою підставою для висновку суду про наявність у діях відповідача такого елементу складу цивільного правопорушення як протиправна поведінка. З викладених обставин, господарський суд дійшов висновку, що недоведеність Установою у діях відповідача такого елемента складу цивільного правопорушення як протиправна поведінка виключає наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення, що є підставою для відмови у задоволенні заявлених Установою позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення збитків у розмірі 234 949,52 грн.
Не погодившись із вказаними рішеннями до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся позивач з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області по справа №916/2186/25 від 29.10.2025 року, в частина відмови в задоволення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 , грошових коштів у розміри 234 949,52 грн та прийняти нове рішення в цій частині, яким задовольнити позовні вимоги та стягнути, на користь Установи з ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 234 949,52 грн.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині прийнято при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, встановленим обставинам справи, виходячи з наступного:
- суд першої інстанції встановив, що відповідачем було видано накази щодо затвердження норм витрат палива на літний та зимово-літний періоди, які були видано з посиланням на Норми витрат паливно-мастильних матеріалів на автомобільному транспорті, затверджених наказом Держдепартаменту автомобільного транспорту та наказу Мiнiнфраструктури «Про затвердження змін до Норм витрат палива i мастильних матеріалів на автомобільному транспорті». Однак, встановивши такі обставини, суд першої інстанції не надав правової оцінки факту впровадження обов'язкового застосування приписів цих нормативних актів для виконання працівниками Установи, в силу посадового становища відповідача;
- пославшись на рекомендаційний характер Наказу Держдепартаменту автомобільного транспорту №43 від 10.02.1998 суд першої інстанції не досліджував винні дії відповідача щодо неналежної організації виконання приписів цього наказу, що мали свій прояв у застосуванні коригуючих коефіцієнтів без врахування температурних показників навколишнього середовища;
- відповідач, в порушення власних посадових обов'язків, діяв неналежно та недобросовісно, без дотримання меж нормального господарського ризику, що призвело до збільшення на постійний основі норм витрат палива на певні автомобілі без врахування фактичної температури навколишнього середовища та понаднормового списання палива на Установі;
- апелянт вважає, що під час виконання відповідачем посадових обов'язків директора Установи було встановлено факти неналежного виконання ним посадових обов'язків, що призвело до нанесення матеріальної шкоди позивачу. Такі факти було зафіксовано під час проведення планової ревізії та знайшло своє відображення у відповідному Акті ревізії.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду відкрито апеляційне провадження у цій справи та визначено розгляд апеляційної скарги здійснювати у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Колегія суддів також зазначає, що вказаною ухвалою встановлено іншим учасникам справи строк на подання відзиву на апеляційну скаргу, будь-яких заяв та клопотань до 12.01.2026.
Відповідно до частин 3, 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно з п.5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
У даному контексті судова колегія звертає увагу на те, що у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернуто підприємством, зокрема, у зв'язку із посиланням на відсутність (вибуття) адресата, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії, оскільки факт неотримання ухвали суду зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу (наведена позиція підтримана Верховним Судом у постановах: від 25.06.2018 у справі №904/9904/17, від 16.09.2019 у справі №904/5452/18, від 14.08.2020 у справі №904/2584/19).
Водночас, апеляційний суд наголошує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
У даному випадку ухвалу суду про відкриття апеляційного провадження було надіслано за відомою суду адресою ОСОБА_1 АДРЕСА_1 .
Однак, поштове відправлення було повернуто до суду з відміткою відділення поштового зв'язку про відсутність адресата за вказаною адресою.
З огляду на викладене, враховуючи, що копія ухвали про відкриття апеляційного провадження у цій справі надсилалась на адресу відповідача та повернута із відміткою поштового відділення «адресат відсутній», а отримання зазначеної ухвали залежить виключно від суб'єктивної поведінки останньої, надіслана кореспонденція апеляційного суду вважається врученою належним чином, а відповідач є обізнаним про відкриття апеляційного провадження, а також про необхідність подання відзиву на апеляційну скаргу у строк до 12.01.2026.
Натомість, відповідним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідач у визначений судом строку не скористався.
В той же час, 02.02.2026 до суду апеляційної інстанції надійшли додаткові пояснення ОСОБА_1 .
Водночас, колегія суддів зазначає, що письмові пояснення відповідача хоч і за назвою є «додаткові пояснення», втім, за своїм змістом фактично є відзивом на апеляційну скаргу, оскільки в них наводяться обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги.
За таких обставин, колегія суддів констатує, що додаткові пояснення відповідача, які за своїм змістом є відзивом на апеляційну скаргу, подані після закінчення строку, встановленого судом ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду про відкриття апеляційного провадження у цій справі.
Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ст. 118 ГПК України).
За змістом частини першої статті 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду (частина друга статті 119 Господарського процесуального кодексу України).
Зі змісту наведеної норми випливає, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. Разом з тим, на відміну від поновлення процесуального строку, вирішення судом питання про продовження процесуального строку не обумовлене вчиненням учасником процесуальної дії. Навпаки, процесуальний закон виходить з того, що процесуальний строк продовжується для вчинення процесуальної дії, яка ще не вчинена.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2018 у справі №904/5995/16.
Таким чином, встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку (у даному випадку - до 12.01.2026 включно), чи з ініціативи суду, у той час як ОСОБА_1 звернувся з відзивом на апеляційну скаргу після закінчення цього строку та з заявою про продовження строку на подання відзиву на апеляційну скаргу до суду не звертався.
Відтак, оскільки з заявою про продовження строків відповідач до суду не звертався, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про залишення відзиву ОСОБА_1 , який подано у вигляді додаткових пояснень, без розгляду.
Згідно з ч.13 ст.8 ГПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Статтею 270 ГПК України визначено, що у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
Приписами частини 10 статті 270 ГПК України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч.7 ст.252 ГПК України, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Згідно з ч.2 ст.270 ГПК України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.
В ході апеляційного розгляду даної справи Південно-західним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 ГПК України. Відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як зазначалося раніше, рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 по даній справі оскаржується позивачем лише в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача на користь позивача збитків у розмірі 234949,52 грн, у зв'язку з чим, відповідно до вимог ст.269 Господарського процесуального кодексу України, переглядається в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Наявні матеріали справи свідчать про те, що 27.04.2012 розпорядженням в.о. міського голови № 488/К-01р Недялкова В.В. було призначено на посаду директора Установи.
Рішенням Одеської міської ради №1420- VII від 07.12.2016 було затверджено Статут Установи, згідно з п. 4.2 якого безпосереднє управління Установою здійснює директор. Призначення на посаду та звільнення з посади директора Установи здійснюється міським головою за поданням уповноваженої особи органу управління.
Згідно з пп. 4.3.1, 4.3.2 п. 4.3 Статут Установи директор Установи підзвітний Засновнику, міському голові та органу управління з усіх питань фінансової, соціально-побутової, організаційно-господарської діяльності Установи, несе перед ними відповідальність за забезпечення діяльності Установи відповідно до покладених на неї завдань і функцій згідно з чинним законодавством України; діє без доручення від імені і в інтересах Установи на всіх підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, органах державної влади та місцевого самоврядування, укладає угоди спрямовані на виконання покладених на Установу завдань та функцій, контролює їх виконання.
Посадовою інструкцією директора Установи, з якою ОСОБА_2 був ознайомлений 14.09.2018, передбачено, що директор установи здійснює організаційно-адміністративне і оперативно-технічне керівництво установою, забезпечує виконання кошторису витрат за всіма кодами економічної класифікації витрат і підвищення продуктивності праці; керує матеріально-технічним постачанням, зберіганням і економним витрачанням всіх матеріальних цінностей (п. п. 3.1, 3.6).
30.06.2020 директором Установи Недялковим В.В. було видано наказ №167 “Про затвердження норм витрат палива на літній період», яким затверджено відповідні норми витрат та вирішено перейти з 01.07.2020 на літні норми витрат палива. Вказаний наказ був прийнятий на підставі “Норм витрат паливно - мастильних матеріалів на автомобільному транспорті», затверджених наказом Держдепартаменту автомобільного транспорта №43 від 10.02.1998 та наказу Минінфраструктури від 24.01.2012 № 36 “Про затвердження Змін до Норм витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті».
18.05.2021 директором Установи Недялковим В.В. було видано наказ №108 “Про затвердження норми витрат палива на зимово-літній період 2021 року для проведення розрахунку норми витрат пального», яким затверджено норми витрат пального на зимово-літній період для автотранспортних засобів установи; при закритті подорожнього листа диспетчеру наказано контролювати облік та застосовувати норми витрат пального на автотранспортні засоби з урахуванням сезонних поправочних коефіцієнтів на зимово - літній період.
19.12.2023 Недялковим В.В. на підставі розпорядження міського голови № 1265/К від 15.12.2023 було видано наказ про припинення виконання обов'язків директора Установи з 29.12.2023.
07.06.2024 Південним офісом Держаудитслужби за результатами ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Установи за період з 01.01.2020 по 29.02.2024 було складено акт № 151506-11/35. Зі змісту акту можна встановити, що Південним офісом Держаудитслужби було проведено, зокрема, ревізію правильності нарахування та виплат премії керівникам Установи за 2020-2024 роки.
За результатом ревізії правильності застосування коригуючих коефіцієнтів норми витрат палива Південним офісом Держаудитслужби встановлено, що наказом Міністерства транспорту України від 10.02.1998 № 43 (із змінами) було затверджено Норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті (далі - Норми витрат палива), за змістом яких коригуючий коефіцієнт на підтримання прийнятних (комфортних) температурних умов у салоні автомобіля застосовується залежно від фактичної температури повітря навколишнього середовища. В порушення Норм витрат палива в Установі журнал контролю температури повітря навколишнього середовища (або інший документ обліку температури) відсутній, коригуючий коефіцієнт застосовується Установою без урахування температури зовнішнього середовища. В порушення вимог Норм витрат палива за відповідними наказами директора Установи встановлено збільшення на постійній основі норм витрат палива на певні автомобілі без урахування фактичної температури повітря навколишнього середовища, внаслідок чого понаднормово списано палива в кількості 8 593,00 л на загальну суму 234 949,52 гривень (в т.ч. у 2020 році - в кількості 2 676,29 л на суму 63 938,69 грн, у 2021 році - в кількості 5916,71 л на суму 171 010,83 грн), що призвело до втрат фінансових ресурсів Установи.
Звертаючись із даним позовом до суду, позивач зазначив, що через свою бездіяльність та необачність, відповідач не забезпечив та не вжив належних заходів щодо організації належного ведення робочих процесів на підприємстві, не вжив усіх передбачених чинним законодавством заходів задля недопущення видання неправомірних Наказів «Про затвердження норми витрати палива на літній період» від 30.06.2020р. № 167 та «Про затвердження норми витрати палива на зимово-літній період 2021 року для проведення розрахунку норми витрати пального» від 18.05.2021 р. № 108, в порушення п. 3.1.1.3 «Норм витрат палива мастильних матеріалів на автомобільному транспорті», затверджених Міністерством транспорту України від 10.02.1998 № 43, що призвело до збитків позивача на суму 234 949,52 грн.
Приймаючи оскаржуване рішення в частині стягнення збитків у розмірі 234 949,52 грн, місцевий господарський суд дійшов висновку про необґрунтованість таких позовних вимог та відмовив у їх задоволенні.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дослідивши наявні матеріали справи, доводи та вимог сторін дійшла наступних висновків.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено статтею 16 цього Кодексу. Суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист їх прав і охоронюваних законом інтересів, які порушені або оспорюються. Наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації права, встановленого вищевказаними нормами.
Відповідно до частин першої та другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Порушенням є такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) відкрито провадження у справі, належним позивачем.
Особа, яка звертається до суду з позовом, реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 Господарського процесуального кодексу України право на судовий захист, вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке його право та/або охоронюваний законом інтерес порушене особою, до якої пред'явлений позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права/інтересу. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Частинами першою та другою статті 22 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником (п. 5.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17).
Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, у тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди.
За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає (постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №910/20261/16 від 26.11.2019, Верховного Суду у справах №923/1315/16 від 04.09.2018, №910/2018/17 від 04.04.2018, №910/5100/19 від 07.05.2020, №910/21493/17 від 04.12.2018, №914/1619/18 від 27.08.2019, №904/982/19 від 24.02.2021).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц зроблено висновок, що відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини.
Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Під шкодою слід розуміти, зокрема, зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Причинний зв'язок, як елемент складу цивільного правопорушення, виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, а отже, доведенню підлягає факт того, що його протиправні дії є причиною, а шкода - наслідком такої протиправної поведінки.
Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками є обов'язковою умовою відповідальності. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв'язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв'язку.
Суди, розглядаючи спори про стягнення збитків, мають встановлювати наявність усіх елементів складу правопорушення у їх сукупності. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає.
При зверненні з позовом про стягнення збитків, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами протиправність (неправомірність) поведінки заподіювача збитків, наявність збитків та їх розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, що виражається у тому, що збитки мають виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача збитків, а боржник зі свого боку має доводити відсутність своєї вини у заподіянні збитків, оскільки чинним законодавством закріплена презумпція вини особи, яка порушила зобов'язання. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання (стаття 614 ЦК України).
У даному спорі позивач зазначає, що наказами відповідача «Про затвердження норми витрати палива на літній період» від 30.06.2020р. № 167 та «Про затвердження норми витрати палива на зимово-літній період 2021 року для проведення розрахунку норми витрати пального» від 18.05.2021 р. № 108, було встановлено збільшення на постійній основі норм витрат палива на певні автомобілі, без урахування фактичної температури повітря навколишнього середовища.
Як зазначає позивач, у акті № 151506-11/35 ревізії фінансово-господарської діяльності Установи за період з 01.01.2020 по 29.02.2024, складеному 07.06.2024 Південним офісом Держаудитслужби встановлено, що накази були видані відповідачем з порушенням п. 3.1.13 «Норм витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті», затверджених Міністерством транспорту України від 10.02.1998 № 43, було встановлено збільшення на постійній основі норм витрат палива на певні автомобілі без урахування фактичної температури повітря навколишнього середовища, внаслідок чого у 2020 році понаднормово списано палива в кількості 2676,29 л. на загальну суму 63 938,69 грн та у 2021 році понаднормово списано палива в кількості 5916,71 л. на загальну суму 171 010,83 грн, загалом понаднормово списано палива в кількості 8593,00 л. на загальну суму 234 949,52 грн, що призвело до втрат фінансових ресурсів Установи на зазначену суму.
Положення наказу Міністерства транспорту України Про затвердження Норм витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті №43 від 10.02.1998 (які були чинними на час існування відповідних правовідносин) призначені для планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів, а також можуть застосовуватись для розроблення питомих норм витрат палива. Нормування витрат палива - це встановлення допустимої міри його споживання в певних умовах експлуатації автомобілів, для чого застосовуються базові лінійні норми, встановлені по моделях (модифікаціях) автомобілів, та система нормативів і коригуючих коефіцієнтів, які дозволяють враховувати виконану транспортну роботу, кліматичні, дорожні, та інші умови експлуатації. Нормування витрат моторних олив та мастил здійснюється пропорційно до витрат палива згідно з встановленими нормативами.
Таким чином цей галузевий акт призначений для планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів. Він може застосовуватись для розроблення питомих норм витрат палива, але разом з тим, норми списання палива на підприємстві можуть бути врегульовані внутрішніми наказами, з урахуванням технічних характеристик автомобілів, експлуатаційних норм і інших факторів.
Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду, висловленої у постановах від 28.07.2020 у справі №826/13368/15, від 08.08.2020 у справі №808/966/16, від 01.10.2019 у справі №820/2788/18, від 14.04.2020 у справі №822/2258/17, зазначені Норми є галузевим нормативним актом, призначеним перед усім для цілей зазначених у Загальних положення, а саме для планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів, а також можуть застосовуватись для розроблення питомих норм витрат палива. Але, оскільки він не пройшов реєстрацію в Міністерстві юстиції України не може визначати права та обов'язки платників податків. У той же час витрати на придбання паливно-мастильних матеріалів конкретного платника, що підлягають врахуванню при визначенні його оподатковуваного доходу, не обов'язково мають дорівнювати цим нормативам.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 03.05.2018 року у справі № 817/1429/16 судом зазначено, що вказані норми не зареєстровані у Міністерстві юстиції України, у зв'язку з чим, не є нормативно-правовим актом у розумінні частини другої статті 117 Конституції України та не є джерелом права, яке застосовується судом згідно з статтею 7 Кодексу адміністративного судочинства України, і має виключно рекомендаційний характер при плануванні витрат палива з метою його раціонального використання.
На думку суду, зазначене вище свідчить про відсутність у такого наказу обов'язкового характеру та вказує на можливість застосування його позивачем у господарській діяльності на власний розсуд, що відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 08.09.2020 у справі № 808/966/16.
Як встановлено судом, відповідач затверджуючи накази «Про затвердження норми витрати палива на літній період» від 30.06.2020р. № 167 та «Про затвердження норми витрати палива на зимово-літній період 2021 року для проведення розрахунку норми витрати пального» від 18.05.2021 р. № 108, керувався власними нормами витрат палива на відповідних період, які розраховані з огляду на характеристики, технічний стан та рік випуску належних позивачеві автомобілів. Відтак, при нормуванні витрат палива та задоволення потреб транспортних засобів у ПММ, відповідач керувався фактичними нормами витрат, розрахованими щодо кожного конкретного автомобіля, виходячи із визначених для нього показників.
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Відповідно до частин третьої - четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За змістом статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до приписів статей 76 - 78 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Разом з цим, звертаючись із даним позовом до суду першої інстанції позивач не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження тощо, що відповідачем безпідставно понаднормово списано паливо, його не було використано під час експлуатації транспортних засобів та/або використано не за цільовим призначенням. Відповідно не доведено того факту, що відповідач дійсно своїми діями завдав позивачеві збитків на загальну суму 234 949,52 грн.
При цьому, колегія суддів не приймає до уваги посилання позивача на порушення зафіксовані в акті ревізії № 151506-11/35 від 07.06.2024, складеному Південним офісом Держаудитслужби, оскільки наявність акту перевірки Держаудитслужби не визнається тією підставою, що звільняє сторону від доказування обставин, на які сторона посилається. А тому, з метою доведення викладених у акті перевірки обставин сторона повинна надати відповідні докази на їх підтвердження.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.04.2018 у справі № 826/3902/15 дійшов висновку про те, що акт ревізії не є документом, що створює правові наслідки для суб'єкта інспектування, але є документом, що фіксує певні факти і обставини, які можуть стати підставою для "законної вимоги" контролюючого органу на адресу підконтрольного суб'єкта або для здійснення цим органом самостійно заходів до усунення виявлених порушень законодавства шляхом звернення до суду в інтересах держави.
Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08.05.2018 у справі №826/3350/17, від 22.05.2018 у справі №826/18946/14, від 20.06.2018 у справі №826/5608/17, від 26.03.2020 у справі №2040/6730/18.
У постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 16.10.2018 у справі № 910/23357/17, від 18.02.2020 у справі № 910/7984/16, від 07.12.2021 у справі № 922/3816/19 викладено висновок про те, що акт ревізії Державної фінансової інспекції України не є беззаперечною підставою для задоволення позовних вимог про стягнення збитків, оскільки виявлені таким органом порушення не можуть впливати на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати. Акт ревізії не може змінювати, припиняти договірні правовідносини сторін, зобов'язання, визначені укладеними договорами та які підтверджені відповідним актами передачі-приймання наданих послуг. Акт ревізії Державної фінансової інспекції України є документом, складеним з приводу наявності або відсутності відповідних порушень, та містить лише думку органу, який його склав. Викладені в ній висновки не мають заздалегідь обумовленої сили, тобто акт ревізії не є підставою для стягнення з відповідача коштів, одержаних відповідно до умов договору. Акт ревізії не є рішенням суб'єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися. Акт ревізії є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.
Акт ревізії Управління Держаудитслужби (яке є уповноваженим органом державного фінансового контролю), якщо він (акт) складений і оформлений із дотриманням законодавчо встановлених вимог, може бути належним доказом у розумінні ст. 76 ГПК України. При цьому, такий акт ревізії має оцінюватися судом на загальних підставах, визначених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, разом з іншими доказами у справі. Акт ревізії є носієм доказової інформації, але не має заздалегідь встановленої сили і не звільняє сторону від обов'язку доведення обставин, на які вона посилається (ч. 1 ст. 74 ГПК України).
Тому Акт ревізії № 151506-11/35 від 07.06.2024 оцінюється судом апеляційної інстанції в сукупності із іншими доказами.
У даному випадку, як вже було вказано вище, позивачем не надано, а наявні матеріли справи не містять жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачем було безпідставно (понаднормово) списано паливо, використано для потреб інших, аніж забезпечення автотранспорту позивача, тощо.
З огляду на що, судова колегія погоджується із висновком місцевого господарського суду про те що лише невідповідність коригуючих коефіцієнтів, зазначених у наказах директора Установи Недялкова І.В., Нормам витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті, які мають рекомендаційний характер, без наведення будь-яких інших доводів, не може бути достатньою підставою про наявність у діях відповідача такого елементу складу цивільного правопорушення як протиправна поведінка.
Отже, аргументи апелянта про необґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в частині відмови у задоволенні позову, під час апеляційного перегляду останнього не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим колегія суддів не знаходить законних підстав для задоволення вимог апеляційної скарги.
Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваної ухвали без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 по справі №916/2186/25 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Датою складання та підписання даної постанови є 23.03.2026 у зв'язку з перебуванням головуючого судді Аленіна О.Ю. та судді-члена колегії Принцевської Н.М. у відрядженні з 11.03.2026 по 14.03.2026, а також участю судді-члена колегії Принцевської Н.М. у підготовці НШСУ для підтримання кваліфікації суддів апеляційних господарських судів з 16.03.2026 по 20.03.2026.
Головуючий суддя Аленін О.Ю.
Суддя Принцевська Н.М.
Суддя Філінюк І.Г.