Номер провадження: 11-кп/813/893/26
Справа № 504/1879/23
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
18.03.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючий - суддя ОСОБА_2
судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю:
секретаря судових засідань - ОСОБА_5 ,
прокурора - ОСОБА_6 ,
захисника - ОСОБА_7 ,
обвинуваченого - ОСОБА_8 ,
потерпілого - ОСОБА_9
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження №12022161200000322 від 02.11.2022 року за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_7 на вирок Доброславського районного суду Одеської області від 14.05.2025 року, стосовно:
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Татарбунари Татарбунарського району Одеської області, громадянина України, з середньою освітою, непрацюючого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , фактично проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_1 ,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286-1 КК України,
встановив:
Оскарженим вироком суду першої інстанції, ОСОБА_8 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286-1 КК України та йому призначено покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі, з позбавленням права керувати транспортними засобами, строком на 5 (п'ять) років.
Початок строку відбуття покарання ОСОБА_8 за вироком суду відраховується з моменту його фактичного затримання для приведення вироку до виконання.
До набрання вироком законної сили до ОСОБА_8 застосований запобіжний захід у виді особистого зобов'язання, з покладанням обов'язків, передбачених ч.5 ст.194 КПК України: 1) не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу суду; 2) повідомляти суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи.
Вироком суду вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, речових доказів, процесуальних витрат та цивільного позову потерпілого ОСОБА_9 .
Вироком місцевого суду ОСОБА_8 визнаний винуватим у тому, що він, 01.11.2022 року, приблизно о 18:15 год., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, в порушення вимог п.2.9 «а» Правил дорожнього руху України, керував технічно справним легковим автомобілем марки «ВАЗ-2106», реєстраційний номер НОМЕР_2 , та здійснював рух в темний час доби з увімкненим ближнім світлом фар по асфальтобетонному сухому дорожньому покриттю автодороги між Садовим товариством «Степове» та селом Світле, що в межах Одеського району Одеської області, а саме рухаючись у напрямку села Світле.
Під час руху у вказаному напрямку, ділянкою дороги, яка не освітлювалась вуличним електроосвітленням, водій ОСОБА_8 , перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, при якому знижується увага і реакція, а також порушується координація водія, усвідомлюючи, що транспортний засіб є джерелом підвищеної небезпеки, умисно та зухвало ігноруючи вимоги Правил дорожнього руху України, позбавивши себе змоги в такому стані уважно стежити за дорожньою обстановкою та відповідно реагувати на її зміни, безвідповідально ставлячись до можливості настання негативних наслідків, керуючи автомобілем марки «ВАЗ-2106», реєстраційний номер НОМЕР_2 , був неуважним, за дорожньою обстановкою постійно не слідкував та своєчасно не відреагував на її зміну, чим також порушив вимоги п. 1.5; п. 2.3 б), д) Правилдорожнього руху України, проявляючи кримінальну протиправну недбалість, не вжив належних і своєчасних заходів для зменшення швидкості до безпечної, в результаті чого здійснив зіткнення із задньою частиною велосипеда (синього кольору, типу «Україна») під керуванням ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який з увімкненим ліхтарем рухався попереду в напрямку села Світле, а саме у смузі руху автомобіля марки «ВАЗ-2106», реєстраційний номер НОМЕР_3 , біля правого узбіччя.
Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди велосипедист ОСОБА_9 отримав наступні тілесні ушкодження: перелом склепіння черепа - перелом скроневої поверхні великого крила клиноподібної кістки справа зі зміщенням уламків з вогнищевим ураженням головного мозку у формі забою правої лобної долі головного мозку, садно лобної ділянки; закрита травма грудної клітки - перелом 3-го ребра зліва; закритий уламковий перелом правої малогомілкової кістки.
Всі вищевказані ушкодження відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень за критерієм небезпеки для життя.
Допущені водієм ОСОБА_8 порушення вимог п.п. 1.5; 2.3 б), д); 2.9 а); 12.3 Правил дорожнього руху України знаходяться в прямому причинно-наслідковому зв'язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди та у своїй сукупності призвели до настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_9 .
Не погоджуючись з вироком суду захисник ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вирок в частині призначення покарання та ухвали в цій частині новий вирок, яким визнати ОСОБА_8 винуватим за ч.2 ст.286-1 КК України та призначити йому покарання, із застосуванням ст.69 КК України, у виді штрафу в розмірі 5000 (п'яти) тисяч неоподаткованих мінімумів доходів громадян, з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 5 (п'ять) років. В іншій частині захисник просить вирок залишити без змін.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги захисник посилається на те, що обвинувачений під час судового розгляду вину визнав в повному обсязі, з моменту ДТП протягом двох років не вчинив нових правопорушень, добровільно на користь держави сплатив штраф за ст.130 КУпАП, позитивно характеризується за матеріалами досудової доповіді, є добрим сім'янином та законослухняним громадянином.
Захисник звертає увагу, що обвинувачений вперше притягається до кримінальної відповідальності, а потерпіла сторона не наполягала на призначенні ОСОБА_8 реального покарання у виді позбавлення волі.
Заслухавши суддю-доповідача; захисника та обвинуваченого, які підтримали апеляційну скаргу; думку прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги; вислухавши позицію потерпілого, який вважав за можливе призначити ОСОБА_8 покарання у виді штрафу; вивчивши матеріали кримінального провадження; обговоривши доводи апеляційної скарги; провівши судові дебати та надавши останнє слово обвинуваченому; колегія суддів дійшла висновку про таке.
Відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК України (далі - КПК), вирок суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляційної скарги.
Згідно з положеннями ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Згідно вимог ст.370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286-1 КК України, за обставин, викладених у вироку, є обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються наявними в ній доказами, які досліджувались в повному обсязі. Сторона захисту не оскаржує вирок в частині правильності кваліфікації дій ОСОБА_8 та доведеності його вини.
Порушень при вирішенні судом першої інстанції питання щодо дослідження доказів відносно обставин, встановлених у справі, апеляційним судом не встановлено, а тому ці обставини, як і юридична кваліфікація скоєного ОСОБА_8 злочину не є предметом апеляційного розгляду, у зв'язку з чим колегія суддів, відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК, переглядає вирок суду в межах апеляційної скарги.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги стосовно суворості призначеного покарання та можливість призначення обвинуваченому покарання, із застосуванням положень ст.69 КК України, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 1 статті 69 КК України передбачено, що за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 442-1 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
Ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв'язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.
Колегія суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 03.02.2021 року (справа №629/2739/18) зауважила про те, що ч.1 ст.69 КК України надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м'яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 статті 66 КК України; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв'язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.
При визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити з системного тлумачення статей 66 та 69 КК України та тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини, як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеню тяжкості вчиненого злочину. Ці обставини в своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим.
У справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року (заява №10249/03) зазначено, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.
Призначаючи обвинуваченому ОСОБА_8 покарання за ч.2 ст.286-1 КК України, суд першої інстанції, відповідно до вимог ст. 65 КК України, врахував характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, особу винного, в якості пом'якшуючих покарання обставин врахував його щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, часткове відшкодування завданої шкоди. Суд не встановив обставин, які обтяжують покарання та призначив обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі, яке є мінімальним за санкцією статті кримінального закону.
Апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому покарання, як за своїм видом, так і за розміром, не можна вважати занадто суворим з огляду на таке.
Так, визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що сторона захисту порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання пов'язаних із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно зі ст.414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Відповідно до ст.ст.50 і 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Вирішуючи питання про те, яка міра покарання має бути призначена обвинуваченому за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.286-1 КК України, і чи повинен він його відбувати реально, суд першої інстанції в повній мірі врахував обставини даної справи.
Так, при призначенні покарання обвинуваченому, місцевий суд врахував дані про його особу, зокрема і ті, які зазначені в апеляційній скарзі.
Водночас місцевий суд не знайшов підстав для застосування при призначенні покарання положень ст.69 КК України.
Надаючи оцінку обставинам даного кримінального провадження колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду щодо неможливості призначенням обвинуваченому покарання із застосування ст.69 КК України у виді штрафу, з огляду на таке.
Апеляційним судом враховує пояснення потерпілого, який одночасно, заявляючи про те, що з моменту вчинення злочину, обвинувачений не відшкодував спричинену шкоду в повному обсязі, але просив не позбавляти обвинуваченого волі. Однак така позиція потерпілого не є вирішальною в даному кримінальному провадженні.
Згідно роз'яснень, що містяться у п.п.20, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 року №14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» зазначено, що при призначенні покарання за злочини такої категорії, суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання, та особу винного.
Апеляційний суд вважає, що часткове відшкодування потерпілому завданої шкоди та позиція потерпілого, який не заперечував проти призначення ОСОБА_8 покарання у виді штрафу, з урахуванням наслідків вчиненого злочину, не можуть мати вирішального значення, що відповідає сталій практиці касаційного суду.
Такий висновок колегії суддів відповідає практиці суду касаційної інстанції, зокрема висновку Верховного суду, викладеному у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 08.08.2023 року (справа №599/1247/22).
Приписи ст.69 КК України про призначення винній особі більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, є спеціальними і застосовуються у виключних випадках. Підставами для застосування цієї норми закону є встановлення не лише наявності кількох пом'якшуючих обставин, а й того факту, що їх наявність істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Тобто для застосування судом положень ст.69 КК повинні бути встановлені виключні обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості саме вчиненого кримінального правопорушення. У кожному випадку факт зниження ступеня тяжкості кримінального правопорушення повинен оцінюватися судом з урахуванням індивідуальних особливостей конкретного кримінального провадження. Проте у будь-якому разі встановлені обставини, що пом'якшують покарання, мають настільки істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції статті було б явно недоцільним і несправедливим.
Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Правилами дорожнього руху України регламентовано єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватись усі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки, через це уникнення обвинуваченим справедливого покарання негативно вплине й на сприйняття суспільством, зокрема іншими водіями, необхідності суворо дотримуватись Правил дорожнього руху.
Саме через недбалість водіїв, які порушують Правила дорожнього руху, смертність та травматизм на дорогах України залишаються невиправдано високими.
У рішенні по справі «О'Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29 червня 2007 року, Європейський суд з прав людини у складі його Великої палати постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов'язки у правовому полі.
Більш того, в даній справі слід врахувати обставини вчиненого злочину, а саме характер порушених обвинуваченим вимог Правил дорожнього руху, адже ОСОБА_8 свідомо сів за кермо транспортного засобу та керував ним в стані алкогольного сп'яніння, що потягло за собою подію злочину, тяжкі наслідки для здоров'я потерпілого, а також могло спричинити більш тяжкі наслідки.
Апеляційним судом враховується позиція касаційного суду стосовно справ, пов'язаних з порушенням Правил дорожнього руху водіями, які перебувають у стані алкогольного сп'яніння. Зокрема касаційний суд неодноразово вказував на те, що дане кримінальне правопорушення належить до суспільно небезпечних злочинів у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, тому позиція потерпілого у справі щодо покарання, яке винний повинен понести за скоєне, під час вирішення цього питання судом не є вирішальною.
Так, у кримінальних провадженнях щодо двооб'єктних кримінальних правопорушень, враховуючи правові позиції Верховного Суду, можна виділити такі критерії: 1) закон; 2) інтереси суспільства; 3) забезпечення балансу інтересів сторін про примирення.
На переконання колегії суддів, у даному кримінальному провадженні не можуть залишатись поза увагою інтереси суспільства, безпека окремих його громадян та необхідність відповідальності обвинуваченого за вчинення злочину в сфері транспорту у стані алкогольного сп'яніння, наслідком якого стало спричинення тяжких тілесних ушкоджень.
Суд вважає, що наявність щирого каяття, активного сприяння розкриттю злочину та часткового відшкодування завданої шкоди у даному кримінальному провадженні, не призвели до істотного зниження ступеня тяжкості вчиненого ОСОБА_8 діяння для можливості застосування при призначенні покарання положень ст.69 КК України, зокрема призначення штрафу, про що просить сторона захисту.
Колегія суддів погоджуючись із призначеним місцевим судом покаранням враховує, що покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання виду та міри покарання, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила. Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства у загально соціальному плані.
Покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами.
Зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду. Оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого.
За наведених обстави колегія суддів не вбачає підстав для застосування до обвинуваченого при призначенні покарання положень ст.69 КК України.
Апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому покарання ґрунтується на положеннях ст.ст.50 і 65 КК України, відповідає принципам справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання і є необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів, а тому не вбачає підстав вважати, що призначене покарання є явно несправедливим через його суворість.
За наслідками апеляційного розгляду колегія суддів приходить до висновку про те, що оскаржений вирок суду першої інстанції є належно вмотивованим та обґрунтованими, за змістом відповідає вимогам ст.ст.370, 374 КПК, у ньому наведено мотиви, з яких виходив суд та положення закону, якими він керувався ухвалюючи вирок.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.407 КПК, суд апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції має право залишити оскаржуване судове рішення без змін.
З урахуванням наведеного апеляційна скарга захисника ОСОБА_7 не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст.376, 404, 405, 407, 419, 424, 532 КПК України, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційну захисника ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Вирок Доброславського районного суду Одеської області від 14.05.2025 року в кримінальному провадженні №12022161200000322 від 02.11.2022 року, яким ОСОБА_8 засуджений за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286-1 КК України - залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4