18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 372/4830/23
провадження № 61-7764 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Осіяна О. М. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач -товариство з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» на рішення Обухівського районного суду Київської області від 02 лютого 2024 року у складі судді Кравченка М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Кафідової О. В., Оніщука М. І.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2023 року товариство з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» (далі - ТОВ «Діджи Фінанс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позовна заява обґрунтована тим, що 19 лютого 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Електрон Банк» (далі - ВАТ «Електрон Банк») та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № KF 47191, відповідно до якого банк відкрив ОСОБА_1 кредитну лінію в сумі 1 250 000 дол. США з кінцевим строком повернення - до 18 серпня 2028 року, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, а у випадку виникнення простроченої заборгованості за кредитом та/або процентами - у розмірі 15, 5 % річних.
У зв'язку з невиконанням відповідачкою зобов'язань, за вказаним кредитним договором утворилась заборгованість. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09 стягнуто з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Фольксбанк» (далі - ПАТ «Фольксбанк»), яке є правонаступником ВАТ «Електрон Банк», заборгованість за кредитним договором в розмірі 10 674 897, 76 грн та судові витрати в розмірі 1 820 грн.
30 січня 2013 року між ПАТ «Фольксбанк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Базель-Фінанс» (далі - ТОВ «ФК «Базель-Фінанс») укладений договір про відступлення права вимоги, за умовами якого ТОВ «ФК «Базель-Фінанс» набуло прав кредитора (права вимоги) по кредитному договору № KF 47191 від 19 лютого 2008 року, укладеному з ОСОБА_1
27 червня 2017 року між ТОВ «ФК «Базель-Фінанс» і товариством з обмеженою відповідальністю «Європейська Газова група» (далі - ТОВ «Європейська Газова група») укладений договір міни цінних паперів, за умовами якого ТОВ «Європейська Газова група» набуло право кредитора (права вимоги) по кредитному договору № KF 47191 від 19 лютого 2008 року, укладеному з ОСОБА_1 .
В подальшому за результатами відкритих торгів, оформлених протоколом електронних торгів № UA-PS-2021-02-25-000035-1 від 15 квітня 2021 року, між ТОВ «Європейська газова група» та ТОВ «Діджи Фінанс» укладений договір відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № UA-PS-2021-02-25-00003 5-1, за яким ТОВ «Діджи Фінанс» набуло права вимоги по кредитному договору № KF 47191 від 19 лютого 2008 року, укладеному з ОСОБА_1 , з усіма змінами та доповненнями до нього.
Посилаючись на те, що відповідачка не виконала взяті на себе зобов'язання та ухиляється від сплати передбачених кредитним договором коштів, ТОВ «Діджи Фінанс» просило суд стягнути з ОСОБА_1 грошові кошти, нараховані на підставі статті 625 ЦК України, у розмірі 2 331 910, 92 грн, з яких: 1 865 408, 54 грн - інфляційне збільшення, 466 502, 38 грн - три проценти річних.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року, у задоволенні позову ТОВ «Діджи Фінанс» відмовлено.
Судові рішення першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що ТОВ «Діджи Фінанс» не набуло права на нарахування сум трьох процентів річних та інфляційної складової на суму основної заборгованості, що визначена рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09, оскільки виконавче провадження № 21381431 щодо примусового виконання цього рішення завершено у 2017 році. Строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на час укладення договору купівлі-продажу права вимоги ТОВ «Діджи Фінанс» (15 квітня 2021 року) по кредитному договору № KF 47191 від 19 лютого 2008 року, укладеному з ОСОБА_1 , та подання ТОВ «Діджи Фінанс» заяви про заміну стягувача (24 вересня 2021 року) закінчився.
Суди зауважили, що ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 27 вересня 2022 року відмовлено ТОВ «Діджи Фінанс» у задоволенні заяви про поновлення строку пред'явлення до виконання виконавчого документу, а постановою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Діджи Фінанс» про заміну стягувача по справі № 2-1656/09 щодо виконання рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року з ПАТ «Фольксбанк» на його правонаступника ТОВ «Діджи Фінанс».
Водночас сплата трьох процентів річних та інфляційної складової, що передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, є додатковим зобов'язанням та не може існувати окремо від основного, втрата права на задоволення вимоги щодо основного зобов'язання, в тому числі і з використанням механізму примусового виконання рішення суду, призводить до втрати права на стягнення санкцій, що передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, тому правові підстави для задоволення позову ТОВ «Діджи Фінанс» відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2024 року засобами поштового зв'язку ТОВ «Діджи Фінанс» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Обухівського районного суду Київської області від 02 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18, постановах Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 914/712/16, від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, від 04 червня 2020 року у справі № 910/1755/19 тощо, а також відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 625 ЦК України у відносинах, в яких позивачем є правонаступник кредитора у грошовому зобов'язанні, за наявності судового рішення про примусове стягнення заборгованості, проте пропущений строк пред'явлення виконавчих листів до виконання та відмовлено у заміні стягувача з цієї ж підстави.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 372/4830/23, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
17 вересня 2024 року матеріали цивільної справи № 372/4830/23 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року справу призначено до судового розгляду колегією з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року задоволено заяви про самовідвід суддів Синельникова Є. В., Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.; відведено суддів Синельникова Є. В., Білоконь О. В., Сакару Н. Ю., Шиповича В. В. від участі у справі, справу передано на повторний автоматизований перерозподіл.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 лютого 2025 року справу призначено судді-доповідачеві Осіяну О. М., судді, які входять до складу колегії: Гулейков І. Ю., Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 листопада 2025 року зупинено касаційне провадження у справі № 372/4830/23 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25).
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного суду від 16 березня 2026 року призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи та згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 березня 2026 року визначено суддів, які входять до складу колегії: Осіян О. М. (суддя-доповідач), Гулейков І. Ю., Коломієць Г. В., Луспеник Д. Д., Ступак О. В.
У зв'язку із обранням судді Ступак О. В. до Великої Палати Верховного Суду, на підставі службової записки судді Осіяна О. М., розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 18 березня 2026 року призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 березня 2026 року визначено суддів, які входять до складу колегії: Осіян О. М. (суддя-доповідач), Гулейков І. Ю., Коломієць Г. В., Луспеник Д. Д., Сердюк В. В.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2026 року касаційне провадження у справі № 372/4830/23 поновлено.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ТОВ «Діджи Фінанс» мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для задоволення позову, не врахували, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Вважає, що пропуск строку пред'явлення виконавчого документу до виконання не має правового значення у справах про стягнення сум, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України, та не перешкоджає кредитору звертатись з вимогою про стягнення таких сум.
При цьому заявник посилається на відповідні висновки Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - адвоката Гаврилюк М. В., в якому зазначено, що підстави для відкриття касаційного провадження у цій справі були відсутні, так як наведені у касаційній скарзі постанови Верховного Суду щодо застосування норма права у подібних правовідносинах не суперечать правовим висновкам апеляційного суду у цій справі. Судом першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, застосовані норми права, а саме положення статті 625 ЦК України, з урахуванням правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, тому підстав для касаційного оскарження прийнятих судами попередніх інстанцій рішень у позивача не має. У зв'язку з наведеним, просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Діджи Фінанс» з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 396 ЦПК України.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
19 лютого 2008 року між ВАТ «Електрон Банк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № KF 47191, відповідно до якого банк відкрив останній кредитну лінію в сумі 1 250 000 дол. США з кінцевим строком повернення до 18 серпня 2028 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, а у випадку виникнення простроченої заборгованості за кредитом та/або процентами - у розмірі 15, 5 % річних.
У зв'язку з невиконанням відповідачкою зобов'язань за вказаним кредитом утворилась заборгованість.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Фольксбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 10 674 897, 76 грн, судові витрати в розмірі 1 820 грн, а всього стягнуто 10 676 171, 76 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено (а. с. 5-7, т. 1).
05 липня 2010 року на виконання рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09 ПАТ «Фольксбанк» було видано виконавчий лист.
01 вересня 2010 року виконавчий лист був пред'явлений до примусового виконання до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відкрито виконавче провадження ВП 221381431.
23 травня 2017 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України винесено постанову про повернення виконавчого документу до суду у зв'язку з поновленням судом строку на подання апеляційної скарги на рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09.
20 червня 2017 року апеляційним судом Київської області постановлено ухвалу, якою рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09 залишено без змін.
Повторно виконавчий лист на виконання рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09 до примусового виконання до відділу примусового виконання рішень стягувачем не подавався.
Судами також встановлено, що 30 січня 2013 року між ПАТ «Фольксбанк» і ТОВ «ФК «Базель-Фінанс» укладений договір про відступлення права вимоги, за умовам якого ТОВ «ФК «Базель-Фінанс» набуло прав кредитора (права вимоги) по кредитному договору № KF 47191 від 19 лютого 2008 року, укладеному з ОСОБА_1 (а. с. 8-9, т. 1).
27 червня 2017 року між ТОВ «ФК «Базель-Фінанс» та ТОВ «Європейська Газова група» укладений договір міни цінних паперів, за умовам якого ТОВ «Європейська Газова група» набуло право кредитора (права вимоги) по кредитному договору № KF 47191 від 19 лютого 2008 року, укладеному з ОСОБА_1 (а. с. 11-12, т. 1).
15 квітня 2021 року за результатами відкритих торгів, оформлених протоколом електронних торгів № UA-PS- 2021-02-25-000035-1, між ТОВ «Європейська газова група» та ТОВ «Діджи Фінанс» укладено договір № UA-PS-2021-02-25-000035-1 купівлі-продажу права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємець І. О., зареєстрований в реєстрі за № 2557, згідно з умовами якого новий кредитор ТОВ «Діджи Фінанс» набуває права вимоги до ОСОБА_1 у розмірі 8 945 175, 33 грн за кредитним договором № KF47191 від 19 лютого 2008 року з усіма змінами та доповненнями до нього, укладеним між ВАТ «Електрон Банк» та ОСОБА_1 (а. с. 13-17, т. 1).
У вересні 2021 року ТОВ «Діджи Фінанс» звернулося до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2021 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року, замінено сторону виконавчого провадження у справі № 2-1656/09 з ПАТ «Фольксбанк» на його правонаступника - ТОВ «Діджи Фінанс» при виконанні рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року.
Постановою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року вказані судові рішення скасовані та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви ТОВ «Діджи Фінанс» про заміну стягувача по справі № 2-1656/09 щодо виконання рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року з ПАТ «Фольксбанк» на його правонаступника ТОВ «Діджи Фінанс».
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах..
Касаційна скарга ТОВ «Діджи Фінанс» задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення суддів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов'язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання (частина друга статті 615 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов'язання, слідує, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов'язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.
При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов'язків учасників зобов'язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов'язання та не припиняє його.
У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов'язання за договором - новим зобов'язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов'язків сторін зобов'язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов'язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов'язань сторін.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:
- натуральним є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
-конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
- кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов'язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв'язку зі спливом позовної давності.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов'язанні та зазначено таке.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред'явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.
Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов'язанні. Пред'явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред'явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги.
У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.
Обов'язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).
Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.
Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції («Hornsby v. Greece»), заява № 183571/91», ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.
Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.
У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), «Ільхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey»), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).
Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов'язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV«Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред'явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.
Тобто за межами цього строку (строку пред'явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».
До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».
Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.
Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.
Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов'язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов'язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред'явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред'явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов'язання (борг як цивільно-правовий обов'язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов'язання неможлива через примусове виконання.
Кредитор не може повторно пред'явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов'язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.
Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.
У такій ситуації зобов'язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.
Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред'явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.
У зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.
Сплив строку пред'явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.
З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов'язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов'язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.
Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред'явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.
Cплив строків пред'явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.
Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.
Отже, зобов'язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред'явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов'язання вважається тим зобов'язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.
За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.
Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої було зупинено касаційне провадження у цій справі.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов'язання не може вважатися натуральним навіть за умов пропуску стягувачем строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов'язання.
Щодо суті вимог і доводів касаційної скарги
У справі, що переглядається, предметом спору є вимоги ТОВ «Діджи Фінанс», заявлені у вересні 2023 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України, до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат у розмірі 1 865 408, 54 грн та трьох процентів річних у розмірі 466 502, 38 грн, нарахованих на суму кредитної заборгованості, стягнутої рішенням суду, яке боржником не виконано.
Як уже зазначалося, нарахування трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України має компенсаційний, а не штрафний характер, є способом захисту майнового права кредитора та полягає у відшкодуванні втрат від знецінення грошових коштів і компенсації за користування ними боржником.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/24111/19, зазначала, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання, а зобов'язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов'язання, залежить від нього та поділяє його правову долю.
Судами встановлено, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Фольксбанк», правонаступником якого є ТОВ «Діджи Фінанс», заборгованість за кредитним договором у розмірі 10 674 897, 76 грн, судові витрати в розмірі 1 820 грн, а всього стягнуто 10 676 171, 76 грн Саме на цю суму позивачем нараховано три проценти річних за період із вересня 2020 року до лютого 2022 року.
Після видачі 05 липня 2010 року виконавчого листа № 2-1656/09 державний виконавець 23 травня 2017 року повернув виконавчий документ у зв'язку з поновленням судом строку на подання апеляційної скарги на рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09.
20 червня 2017 року апеляційним судом Київської області постановлено ухвалу, якою рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09 залишено без змін.
Однак виконавчий документ до виконання повторно не пред'являвся.
У вересні 2021 року ТОВ «Діджи Фінанс», яке набуло права вимоги по кредитному договору № KF 47191 від 19 лютого 2008 року, укладеному з ОСОБА_1 , та є останнім кредитором у вказаному зобов'язанні, звернулося до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2021 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року, замінено сторону виконавчого провадження у справі № 2-1656/09 з ПАТ «Фольксбанк» на його правонаступника - ТОВ «Діджи Фінанс».
Однак, постановою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року вказані судові рішення скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви ТОВ «Діджи Фінанс» про заміну стягувача у справі № 2-1656/09. У постанові Верховний Суд зазначив, що оскільки виконавче провадження № 21381431 з примусового виконання рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 грудня 2009 року у справі № 2-1656/09 завершено у 2017 році, строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на час укладення договору купівлі-продажу права вимоги ТОВ «Діджи Фінанс» (15 квітня 2021 року) та подання ТОВ «Діджи Фінанс» заяви про заміну стягувача (24 вересня 2021 року) закінчився, а тому вирішення питання заміни сторони у виконавчому провадженні, виконавчий документ в якому повернуто без виконання, неможливе без вирішення питання про поновлення строку пред'явлення виконавчого листа до виконання.
За даними з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що ухвалою Обухівського районного суду Київської області 27 вересня 2022 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Діджи Фінанс» про поновлення строку пред'явлення виконавчого листа до виконання у справі у справі № 2-1656/09.
Зазначені судові рішення свідчить про втрату стягувачем права на примусове виконання рішення суду про стягнення основного боргу. Отже, підтверджена судовим рішенням вимога про стягнення заборгованості не може бути реалізована у примусовому порядку.
Неперебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби у поєднанні з відмовою суду у поновленні строку для його пред'явлення виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки ця норма підлягає застосуванню за наявності грошового зобов'язання, яке підлягає примусовому виконанню.
З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки у зв'язку зі спливом строку пред'явлення виконавчого листа до виконання та відмовою суду у його поновленні відсутнє зобов'язання, яке може бути виконане примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення акцесорного зобов'язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з установленими судами фактичними обставинами справи та їх правовою оцінкою, однак не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій.
Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору правильності застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення відповідно до встановлених обставин справи та на підставі належних і допустимих доказів, а їхні висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої касаційне провадження у цій справі було зупинено.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18, постановах Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 914/712/16, від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, від 04 червня 2020 року у справі № 910/1755/19 тощо, є помилковими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Гаврилюк М. В. про закриття касаційного провадження у справі
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.
Тобто для закриття касаційного провадження згідно вказаного пункту необхідна одночасна наявність двох підстав: 1) Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі та 2) суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 371/1416/19).
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі та враховуючи доводи, якими АТ «Державний експортно-імпортний банк України» обґрунтовувало підстави касаційного оскарження судових рішень, визначені не лише пунктом 3, а й пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для закриття касаційного провадження.
Посилання представника ОСОБА_1 - адвоката Гаврилюк М. В. на наявність правових висновків Верховного Суду щодо застосування статті 625 ЦК України, з огляду на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, а також фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, не свідчить про наявність підстав для закриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 4 частини першої статті 396 ЦПК України.
Відповідно до першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального прав. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 02 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. М. Осіян
Судді: І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Д. Д. Луспеник
В. В. Сердюк