11 березня 2026 року Справа № 926/4/26
За позовом Першого заступника керівника Окружної прокуратури міста Чернівці в інтересах держави в особі Чернівецької міської ради
до Обслуговуючого кооперативу “Житлово-будівельний кооператив “Мініна 18-20»
про стягнення коштів до бюджету в сумі 1262864,17 грн
Суддя Тинок О.С.
Секретар судових засідань Григораш М.І.
Представники:
прокурор - Коцюба Т.С.
від позивача - Гулевич М.М.
від відповідача - не з'явився
Перший заступник керівника Окружної прокуратури міста Чернівці, діючи в інтересах держави в особі Чернівецької міської ради звернувся до Господарського суду Чернівецької області з позовною заявою до Обслуговуючого кооперативу “Житлово-будівельний кооператив “Мініна 18-20» про стягнення коштів до бюджету в сумі 1262864,17 грн, з них: сума боргу - 966079,55 грн, інфляційні втрати - 220398,16 грн, три проценти річних - 76386,46 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч вимогам законодавства відповідач не сплатив пайовий внесок на розвиток інфраструктури до місцевого бюджету, необхідність сплати якого передбачена законодавством та обумовлена введенням об'єкта будівництва в експлуатацію, тому у відповідача виник обов'язок щодо повернення на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України безпідставно збережених коштів.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 січня 2026 року, справу №926/4/26 передано на розгляд судді Тинок О.С.
Ухвалою суду від 06 січня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 21 січня 2026 року.
06 січня 2026 року представник відповідача через підсистему “Електронний суд» направила до суду заяву про ознайомлення з матеріалами справи в електронному вигляді (внесення РНОКПП/коду ЄДРПОУ до додаткових відомостей про учасника справи та надання доступу до електронної справи ) (вх. №50). Заяву суд задовольнив, надав доступ представнику до матеріалів електронної справи та вніс данні представника відповідача до відомостей про учасників справи.
20 січня 2026 року представник відповідача через підсистему “Електронний суд» направила до суду клопотання (вх. №240) у якому просила суд розгляд справи здійснювати без участі представника відповідача.
Ухвалою суду від 21 січня 2026 року відкладено підготовче засідання на 16 лютого 2026 року. Постановлено Обслуговуючому кооперативу “Житлово-будівельний кооператив “Мініна 18-20» підтвердити або спростувати подане представником клопотання щодо проведення розгляду справи №926/4/26 без їх участі - до початку наступного судового засідання.
13 лютого 2026 року представник позивача через підсистему “Електронний суд» направила до суду письмові пояснення (вх. №685).
У поданих поясненнях Чернівецька міська рада вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, що відповідають інтересам територіальної громади, а тому позов підтримала у повному обсязі.
16 лютого 2026 року представник відповідача (голова кооперативу) подав до суду заяву про розгляд справи без участі представника відповідача (вх. №697).
Ухвалою суду від 16 лютого 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 02 березня 2026 року.
У судовому засіданні 02 березня 2026 року прокурор та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили суд їх задовольнити у повному обсязі.
Ухвалою суду від 02 березня 2026 року відкладено ухвалення та проголошення судового рішення по справі №926/4/26 на 11 березня 2026 року.
У судовому засіданні 11 березня 2026 року проголошено скорочене рішення.
Відповідач явку належного представника у судові засідання з розгляду справи №926/4/26 не забезпечив, відзив на позовну заяву до суду не подано.
Водночас, відповідач просив суд розгляд справи здійснювати без його участі, що підтверджуються клопотанням (вх. №240 від 20 січня 2026 року) та заявою (вх. №697 від 16 лютого 2026 року).
Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Також з огляду на те, що відповідач у строк, встановлений частиною 8 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався своїми процесуальними правами, суд вважає, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши подані органом прокуратури документи і матеріали, заслухавши пояснення прокурора та представника позивача, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Рішенням Чернівецької міської ради від 24 грудня 2015 року № 54 "Про затвердження Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Чернівців та визнання такими, що втратили чинність, пунктів рішення міської ради VI скликання від 25 липня 2013 року № 926 з цього питання» затверджено Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Чернівців (далі - Положення).
Відповідно до пункту 2.1 Положення розмір пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста з урахуванням не заборонених законом інших відрахувань, встановлених міською радою становить:
2.1.1. 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта містобудування - для нежитлових будівель та/або споруд.
2.1.2. 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта - для житлових будинків.
20 березня 2019 року Департаментом містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради видано Містобудівні умови і обмеження № 402 МУЮ на об'єкт будівництва «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та паркінгом», який знаходиться за адресою: вул. Мініна Кузьми,18,20 в м. Чернівці.
28 жовтня 2019 року Інспекцією державного архітектурно - будівельного контролю Виконавчого комітету Чернівецької міської ради видано Дозвіл на виконання будівельних робіт № ЧВ112193013978 Обслуговуючому кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Мініна 18-20»». Найменування згідно проекту будівництва: «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та паркінгом по вул. Мініна Кузьми, 18,20 в м. Чернівці». Місце розташування об'єкта будівництва на земельних ділянках за кадастровими номерами 7310136300:25:002:0031 по вул. Мініна Кузьми, 18 в м. Чернівці та 7310136300:25:002:0029 по вул. Мініна Кузьми, 20 в м. Чернівці. Вид будівництва: нове будівництво. Код об'єкта: 1122.1.
10 квітня 2023 року видано Акт готовності об'єкта до експлуатації (реєстраційний номер в ЄДЕССБ AC01:8018-9496-6637-5569).Вид будівництва: нове будівництво. Код об'єкта згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000:1122.1 Будинки багатоквартирні масові забудови. Будівельні роботи виконано у строк: початок робіт - жовтень 2019 року, закінчення робіт - грудень 2022 року. Загальна площа квартир об'єкта будівництва становить 2575.8 кв. м.
28 квітня 2023 року Інспекцією державного архітектурно - будівельного контролю Виконавчого комітету Чернівецької міської ради забудовнику - Обслуговуючому кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Мініна 18-20»» видано Сертифікат № ЧВ122230419683. Найменування об'єкта згідно з проектом: Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та паркінгом по вул. Мініна Кузьми, 18,20 в м. Чернівці. Вид будівництва: нове будівництво. Місце розташування об'єкта згідно з документом, що дає право на виконання будівельних робіт 58000, Чернівецької обл., Чернівецький район, Чернівецька територіальна громада, м. Чернівці (станом на 01.01.2021), вул. Мініна Кузьми, 18,20. Основні показники об'єкта: Багатоквартирний житловий будинок: Загальна площа п'ятикімнатних квартир, m2 - 223.6, Житлова площа чотирикімнатних квартир, m2 - 124.9, Кількість чотирикімнатних квартир, квартир - 2, Кількість п'ятикімнатних квартир, квартир - 1, Загальна кількість квартир, квартир - 39, Житлова площа двокімнатних квартир, m2 - 732.3, Загальна площа трикімнатних квартир, m2 - 171.3, Кількість трикімнатних квартир, квартир - 2, Житлова площа трикімнатних квартир, m2 - 101.7, Житлова площа однокімнатних квартир, m2 - 201.1, Кількість поверхів, од - 10, Кількість однокімнатних квартир, квартир - 12, Загальна площа квартир, m2 - 2575.8, Кількість двокімнатних квартир, квартир - 22, Загальна площа двокімнатних квартир, m2 - 1435.3, Житлова площа приміщень, m2 - 1231.7, Загальна площа однокімнатних квартир, m2 - 533, Загальна площа чотирикімнатних квартир, m2 - 212.6, Житлова площа п'ятикімнатних квартир, m2 - 71.7, Площа забудови, m2 - 593, Площа літніх приміщень, m2 - 204.4, Площа місць загального користування, m2 - 357.1, Площа вбудованих нежитлових приміщень, m2 - 1184.8, Загальна площа приміщень, m2 - 4117.7, Кількість надземних поверхів, од - 8, Кількість підземних поверхів, од - 2, Загальна житлова площа квартир, m2 - 1231.7, Поверховість, поверхів - 8 засвідчено відповідність вказаного закінченого будівництвом об'єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Статтею 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
До 01 січня 2020 року відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту врегульовувалися приписами статті 40 вказаного Закону.
Згідно із частиною 2 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини 3 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію (частини 5,9 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію
Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання (така правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19).
Зі змісту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (чинна редакція на момент виникнення правовідносин) випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов'язковим на підставі закону (аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 8 жовтня 2019 року у справі № 911/594/18, від 22 серпня 2018 року у справі № 339/388/16-ц, від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20.
Разом з тим, 01 січня 2020 року набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року, якими статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено.
Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
За змістом Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», з 01 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року.
Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року.
Передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: (1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01 січня 2020 року не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01 січня 2020 року не були укладені; (2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Тож у вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає: - для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01 січня 2020 року вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01 січня 2020 року; - для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Наведене свідчить про те, що норми абзацу 1 та 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/9548/21 та від 13 грудня 2022 року у справі № 910/21307/21.
У постанові від 23 травня 2024 року у справі № 915/149/23 Верховний Суд виснував, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, при цьому таке зобов'язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас, зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, що діяла до 01 січня 2020 року) визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію.
Аналіз правової природи цих правовідносин дає підстави для висновку, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" після втрати нею чинності.
Крім того, пунктом 2 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають".
У постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19, розглядаючи питання пайової участі забудовника у розвитку інфраструктури населеного пункту та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права, також зауважила, що:
"- з 01 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка передбачала обов'язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов'язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об'єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов'язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов'язати укласти договір або визнати договір укладеним;
- у зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України;
- у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування".
Верховний Суд у своїх постановах від 22 травня 2025 року у справі № 910/6176/24, від 20 травня 2025 року у справі № 915/476/24, від 19 лютого 2025 року у справі № 903/468/24, від 17 квітня 2025 року у справі № 911/65/24, від 07 вересня 2023 року у справі № 916/2709/22 та від 15 серпня 2024 року у справі № 914/2145/23, від 20 липня 2022 року у справі № 910/9548/21, від 13 грудня 2022 року у справі № 910/21307/21, від 07 вересня 2023 року у справі № 916/2709/22 та від 19 лютого 2025 року у справі № 903/468/24 неодноразово зазначав про те, що передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:
1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01 січня 2020 року не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01 січня 2020 року не були укладені;
2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Обов'язок сплатити пайову участь, у разі його невиконання замовником будівництва у 2020 році, зберігається до прийняття об'єкта в експлуатацію, навіть у наступних після 2020 року (правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/9548/21, від 13 грудня 2022 року у справі № 910/21307/21, від 16 жовтня 2023 року у справі №140/5484/21 від 20 лютого 2024 року у справі № 910/20216/21, від 23 травня 2024 року у справі № 915/149/23).
Як вбачається із матеріалів справи, будівництво було: розпочато у жовтні 2019 року, завершено у грудні 2022 року, введено в експлуатацію у квітні 2023 року.
У Сертифікаті про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту від 28 квітня 2023 року №ЧВ122230419683 вказано, що замовник звільнений від сплати пайової участі на підставі пункту 13 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».
Положеннями частини 5 статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) визначено, що проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 4-1) проведення контрольного геодезичного знімання закінчених будівництвом об'єктів (крім об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1)) та здійснення їх технічної інвентаризації (крім об'єктів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування); 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.
Відповідно до положень частини 1 статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) замовник має право виконувати будівельні роботи виключно після: 1) подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об'єктів будівництва, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (СС1), та щодо об'єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта та які не потребують отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об'єктів будівництва, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Форма повідомлення про початок виконання будівельних робіт та порядок його подання визначаються Кабінетом Міністрів України; 3) видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об'єктів, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками або підлягають оцінці впливу на довкілля згідно із Законом України "Про оцінку впливу на довкілля".
Аналіз наведених вище норм у сукупності свідчить про те, що проведення підготовчих і будівельних робіт фактично за своєю суттю є єдиним нероздільним етапом забудови, право на яке замовник набуває виключно після видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт. Твердження про те, що строк початку будівництва неможливо ототожнювати з датою видачі дозволу на будівництво є помилковими, оскільки у цьому випадку сторона помилково розмежовує терміни "початок будівництва" з проведенням конкретних будівельних робіт і таке звужене тлумачення законодавчо визначеного терміну у Законі № 132-ІХ не відповідає його сутті (така позиція висловлена Верховним Судом у справі №911/1654/24 від 24 червня 2025 року).
Ураховуючи викладене вище, оскільки замовник розпочав будівництво до 01 січня 2020 року, продовжував роботи впродовж 2020 року, не уклав у визначений законом строк договір, не сплатив пайову участь у місцевий бюджет, то у такому разі, замовник не звільняється від сплати пайового внеску і у нього звергається обов'язок сплатити на користь позивача кошти на пайову участь.
У випадку, якщо замовниками вищевказаних об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14 грудня 2021 року зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Така позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 липня 2022 року у справі № 910/9548/21, від 13 грудня 2022 року у справі № 910/21307/21, від 07 вересня 2023 року у справі № 916/2709/22.
У вказаній справі замовнику дозвіл на виконання будівельних робіт «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та паркінгом по вул. Мініна Кузьми, 18-20 в м. Чернівці» видано 28 жовтня 2019 року, а 10 квітня 2023 року складено акт про готовність зазначеного об'єкта до експлуатації, 28 квітня 2023 року видано сертифікат про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта.
Відповідно до підпункту 1 частини 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
- для нежитлових будівель та споруд- 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
- для житлових будинків- 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.
Критерієм диференціації є, зокрема, розмежування нежитлових будівель і споруд та житлових будинків, у зв'язку із чим саме фактор будівництва будинку з метою створення житла, що має місце й у даному конкретному випадку, є визначальною кваліфікуючою ознакою при визначенні розміру розрахунку величини пайової участі.
При цьому, конструкція норм підпункту 1 частини 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» чітко визначає те, що при розрахунку розміру пайової участі при будівництві житлових будинків береться до уваги вартість будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.
Водночас, відсоток від вартості будівництва житлового будинку може бути меншим від 2% у випадку встановлення меншого відсотку відповідним рішенням органу місцевого самоврядування, чинного на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».
Затвердженим рішенням Чернівецької міської ради від 24 грудня 2015 року № 54 Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Чернівців визначався такий розмір: - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта - для житлових будинків.
Отже, відсоток встановлений органом місцевого самоврядування є більшим, ніж встановлено Законом, а тому в даному випадку необхідно застосовувати розміри встановлені Законом.
Згідно даних сертифіката про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів від 28 квітня 2023 року № ЧВ122230419683, загальна площа квартир об'єкта будівництва становить 2575,8 кв. м..
На дату прийняття об'єкта в експлуатацію 28 квітня 2023 року (дата видачі сертифіката № ЧВ122230419683) діяли показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 09 березня 2023 року № 139.
Зокрема, вартість одного квадратного метра загальної площі квартир будинку (з урахуванням податку на додану вартість) на території Чернівецької області становила 18753 гривень.
Враховуючи наведене та зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», розмір пайової участі, який на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України підлягає стягненню із відповідача до бюджету на користь позивача, складає 966079,55 грн (кількість кв. м х 18753 грн х 2 % розмір пайової участі встановленого законом= 966079,55 грн).
Згідно з частиною 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори та інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Статтю 625 Цивільного кодексу України розміщено у розділі І “Загальні положення про зобов'язання» книги 5 Цивільного кодексу України. Отже, положення розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 Цивільного кодексу України).
Таким чином, дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Тому, у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 проценти річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 01 червня 2016 у справі № 910/22034/15, від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14, від 17 жовтня 2018 року у справі № 908/2552/17 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17, від 16 травня 2018 року у справі № 14-16цс18, а також у постанові Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 908/2552/17.
Відтак, наявні законні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Перевіривши здійснений прокурором розрахунок стягуваних сум, суд дійшов висновку, що він здійснений арифметично вірно та позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню у повному обсязі, а тому з відповідача стягується індекс інфляції у сумі 220398,16 грн та 76386,46 грн три проценти річних.
Згідно зі статтею 7 Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.
Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Частиною 1 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (стаття 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Статтею 61 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно складають та схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів, розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.
За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 грудня 2022 року у справі №904/123/22, органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території.
Частинами 1, 2 статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання.
Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Положення законодавства у сфері бюджетних правовідносин (пункт 4-1 частини 1 статті 71 Бюджетного кодексу України) відносять кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту до джерел формування бюджету розвитку місцевих бюджетів.
Таким чином, органом, уповноваженим державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах є Чернівецька міська рада.
Так, органом прокуратури у цій справі цілком обґрунтовано визначив Чернівецьку міську раду позивачем за пред'явленим ним до суду позовом, оскільки остання є розпорядником бюджетних коштів у спірних правовідносинах, а відтак набуває статусу позивача у відповідності до вимог абзацу другого частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт частина 1 статті 2 Закону України «Про прокуратуру»).
Згідно з частинами 3, 5 статті 53 Господарського процесуального права України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до частини 4 вказаної статті прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Згідно з положеннями частини 1 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина 3 статті 23 закону України Про прокуратуру).
Департамент урбаністики та архітектури Чернівецької міської ради 26 травня 2025 року направляв відповідачу лист-вимогу №24/01-08/3-07/787 щодо добровільної сплати безпідставно збережених коштів, однак лист залишився без відповіді.
Матеріали справи містять доказ отримання відповідачем листа-вимоги від Департаменту урбаністики та архітектури Чернівецької міської ради. До матеріалів справи не долучено доказів реагування відповідача, а самі матеріали справи не місять належних, допустимих та достатніх доказів виконання замовником свого обов'язку щодо сплати пайового внеску до місцевого бюджету.
Окружною прокуратурою міста Чернівці в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» 22 серпня 2025 року, 17 листопада 2025 та 15 грудня 2025 року надіслано запити на адресу Чернівецької міської ради та Департаменту урбаністики та архітектури Чернівецької міської ради з питанням чи буде міська рада звертатись до суду за захистом порушеного права, проханням надати необхідні документи та попереджалось, що у разі невжиття таких прокуратурою будуть вживатись заходи представницького характеру.
Департамент урбаністики та архітектури Чернівецької міської ради у листі від 24 вересня 2025 року № 24/01-08/1-3222/1850 звернувся до окружної прокуратури з проханням здійснити представництво інтересів Чернівецької міської ради в суді щодо стягнення безпідставно збережених коштів на підставі статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у зв'язку із неможливістю самостійно звернутись до суду через велику кількість судових справи та значним розміром судового збору.
Відтак, у зв'язку з бездіяльністю компетентного органу, уповноваженого здійснювати захист інтересів держави в даній сфері, прокурором подано даний позов. У вищевказаному випадку необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку - територіальної громади) й замовника будівництва, та стягненні безпідставно збережених коштів утриманих за рахунок непоповненого місцевого бюджету у відповідності шляхом невиконання у строк свого зобов'язання, оскільки уповноваженим органом самостійно не здійснюється захист інтересів територіальної громади.
Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.
Згідно з статтею 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Частиною 1 статті 75 Господарського процесуального Кодексу України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв'язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як слідує з положень статей 77, 78 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 86 Господарського процесуального Кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд також зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
У пунктах 1-3 частини 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Згідно з частиною 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд зазначає, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства та з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.
Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Суд вважає за необхідне вказати, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. У справі Руїз Торіха проти Іспанії Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Отже, на підставі викладеного, приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, беручи до уваги вимоги законодавства та сталу судову практику, суд дійшов висновку, що позов заявлено правомірно, а відповідачем не спростовано належними, допустимим та достатніми доказами заявлені вимоги, а тому вимога позивача є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Решта доводів учасників справи, поданих до матеріалів справи документів та наданих усних пояснень були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.
Відповідно до норм статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справ.
Відшкодування витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається у повному обсязі на відповідача, з вини якого виник спір.
Керуючись статтями 2, 4, 5, 12, 13, 73, 74, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
2. Стягнути з Обслуговуючого кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Мініна 18-20» (58029, Україна, Чернівецька обл., Чернівецький р-н., м. Чернівці, вул. Героїв Майдану, буд. 108-а, код 42639392) на користь Чернівецької міської ради (58002, Україна, Чернівецька обл., м. Чернівці, Центральна площа, буд. 1, код 36068147) кошти в сумі 1262864,17 грн, з яких: сума боргу - 966079,55 грн, індекс інфляції - 220398,16 грн, три проценти річних - 76386,46 грн.
3. Стягнути з Обслуговуючого кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Мініна 18-20» (58029, Україна, Чернівецька обл., Чернівецький р-н., м. Чернівці, вул. Героїв Майдану, буд. 108-а, код 42639392) на користь Чернівецької обласної прокуратури (58002, Україна, Чернівецька область, м. Чернівці, вул. М. Кордуби, буд. 21, код 02910120) витрат зі сплати судового збору в розмірі 15154,37 грн.
У судовому засіданні 11 березня 2026 року було проголошено скорочене рішення (вступну та резолютивну частини).
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 233 ГПК України, повне рішення складено та підписано 18 березня 2026 року.
Строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження.
Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).
Суддя Олександр ТИНОК