Справа № 133/2948/24
Провадження №11-кп/801/59/2026
Категорія: 93
Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
19 березня 2026 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - ОСОБА_2 (суддя-доповідач),
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
прокурора - ОСОБА_6 ,
обвинуваченого в режимі відеоконференції - ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23 серпня 2024 року № 12024020230000425, за апеляційною скаргою прокурора у кримінальному провадженні - прокурора Калинівського відділу Хмільницької окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_8 на вирок Калинівського районного суду Вінницької області від 12 березня 2025 року за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Широка Гребля Козятинського району Вінницької області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , фактично проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше судимого:
03 грудня 2003 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області за ч. 3 ст. 185 КК України до 3 років позбавлення волі;
04 серпня 2006 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області за ч. 2 ст. 289, ст. 69 КК України до 1 року позбавлення волі;
23 жовтня 2009 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289, ч. 2 ст. 289 КК України до 5 років 6 місяців позбавлення волі;
28 жовтня 2013 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області за ч. 1 ст. 309 КК України до штрафу у розмірі 1 020 гривень;
22 квітня 2015 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області за ч. 3 ст. 185 КК України до 4 років позбавлення волі з іспитовим строком 2 роки;
22 травня 2019 року Вінницьким районним судом за ч. 3 ст. 185, ч. 4 ст. 70 КК України до 6 років позбавлення волі строком;
05 серпня 2019 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області за ч. 3 ст. 185 КК України, ч. 4 ст. 70 КК України до 6 років 3 місяців позбавлення волі,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 185 КК України,
Зміст оскарженого судового рішення та встановлені судом обставини
Вироком Калинівського районного суду Вінницької області від 12 березня 2025 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 185 КК України та призначено покарання:
за ч. 4 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки;
за ч. 4 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки 2 (два) місяці;
за ч. 4 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки 4 (чотири) місяці;
за ч. 4 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки 2 (два) місяці.
На підставі ст. 70 КК України призначено ОСОБА_7 остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки 4 (чотири) місяці.
Ухвалено початок строку покарання ОСОБА_7 рахувати з дня його затримання на виконання вироку.
Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, речових доказів та процесуальних витрат.
За обставин встановлених судом та детально викладених у вироку суду, ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він діючи умисно, таємно, повторно, з корисливих мотивів із господарського приміщення, розташованого поблизу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 , що належить його батькові ОСОБА_9 , виніс та заховав на узбіччі дороги:
14 серпня 2024 року приблизно о 22 год 30 хв 10 мішків із цукром вагою 35 кг кожен;
19 серпня 2024 року приблизно о 22 год 30 хв 9 мішків із цукром вагою 35 кг кожен;
20 серпня 2024 року приблизно о 22 год 00 хв 10 мішків із цукром вагою 35 кг кожен;
22 серпня 2024 року приблизно о 21 год 30 хв 11 мішків із цукром вагою 35 кг кожен.
У подальшому ОСОБА_7 викрадені мішки цукру на таксі перевіз у м. Козятин Вінницької області, де їх продав, а гроші використав для власних потреб.
Своїми умисними діями ОСОБА_7 завдав потерпілому ОСОБА_9 матеріальну шкоду на загальну суму 46 902 грн.
Дії обвинуваченого ОСОБА_7 судом кваліфіковано за ч. 4 ст. 185 КК України, як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинене повторно, в умовах воєнного стану.
Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
В апеляційній скарзі прокурор у кримінальному провадженні - прокурор Калинівського відділу Хмільницької окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_8 просить вирок скасувати в частині призначення покарання через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості.
Просить ухвалити новий вирок, яким визнати винуватим ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 185 КК України та призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років.
Початок строку відбування покарання ОСОБА_7 рахувати з дати затримання на виконання вироку суду.
В решті вирок залишити без змін.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
суд першої інстанції безпідставно призначив покарання окремо за кожний епізод злочинної діяльності за ч. 4 ст. 185 КК України;
призначаючи ОСОБА_7 покарання із застосуванням положень ч. 1 ст. 69 КК України, у порушення вимог ст. 66 КК України, місцевий суд безпідставно визнав щире каяття обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченого та істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення;
посилання суду на щире каяття є формальним та не може бути взято до уваги як пом'якшуюча покарання обставина. Матеріали справи не містять даних про вчинення обвинуваченим дій, які підтверджують наявність щирого каяття;
при призначенні покарання, суд першої інстанції належним чином не ураховав особу обвинуваченого, який негативно характеризується за місцем проживання, вчинив тяжкі злочини у період незнятої та непогашеної судимості, а також те, що згідно висновку органу пробації ризик вчинення обвинуваченим повторного кримінального правопорушення і ризик небезпеки для суспільства оцінюється як високий.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор ОСОБА_6 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Обвинувачений ОСОБА_7 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, указав, що оскаржуваний вирок в частині призначення покарання є законним і обґрунтованим.
Потерпілий ОСОБА_9 будучи належним чином повідомленим про день, час та місце розгляду апеляційної скарги в судове засідання не з'явився, заяв про поважність причин неприбуття до суду не подав.
Відповідно до ч. 4 ст. 405 КПК України указані обставини не перешкоджають проведенню апеляційного розгляду.
Мотиви суду
Заслухавши доповідача, виступи учасників провадження, дослідивши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
З оскаржуваного вироку слідує, що суд розглянув обвинувальний акт відповідно до положень ч. 3 ст. 349 КПК України без дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясував правильність розуміння обвинуваченим змісту цих обставин, відсутність сумнівів у добровільності його позиції, а також роз'яснив, що у такому випадку він буде позбавлений права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Доводи апеляційної скарги прокурора в частині неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло призначення покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості (є явно несправедливим) суд вважає обґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Покарання - це захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому кримінальним законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Особа зобов'язана перетерпіти ті позбавлення й обмеження, які пов'язані з застосуванням до неї покарання. При цьому, держава має забезпечити належний захист законних прав та свобод особи, їх обмеження повинно бути належним чином обґрунтовано.
Згідно з ч. 2 ст. 52 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Частиною другою статті 8 КПК України встановлено, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ).
ЄСПЛ у справах «Бакланов проти росії» (рішення від 09 червня 2005 року) та «Фрізан проти росії» (рішення від 24 березня2005 року) указав, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним.
У справі «Ізмайлов проти росії» (рішення від 15 жовтня 2008 року) ЄСПЛ установив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи», чого суд першої інстанції не дотримав.
Отже, кримінальне покарання повинно бути справедливим балансом з однієї сторони між необхідністю застосування заходів примусу внаслідок вчиненого кримінального правопорушення та усвідомлення винною особою необхідності її понести, та з іншої сторони такі заходи примусу мають бути достатніми для перевиховання особи та попередження нових злочинів.
У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 роз'яснено, що, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов'язані враховувати ступінь тяжкості злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують та обтяжують покарання.
У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 634/609/15-к (провадження 51-658км17) визначено поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві, яка за визначенням охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між законними альтернативами та діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК) визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і ЄСПЛ (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, ураховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК України розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».
У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі 756/4830/17-к зроблено висновок, що:
«термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання».
Згідно з ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
З оскаржуваного вироку слідує, що суд першої інстанції визнав доведеним наявність двох обставин, що пом'якшують покарання (щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину) та дійшов висновку про можливість призначення ОСОБА_7 покарання нижчого від найнижчої межі, встановленої санкцією частини статті відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України.
З таким висновком не погоджується суд апеляційної інстанції.
Згідно з ч. 1 ст. 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення може, зокрема, перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
У постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року (справа № 629/2739/18) зроблено висновок, що:
«частина перша статті 69 КК надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м'яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частин першої та/або другої статті 66 КК; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв'язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи».
У постанові Верховного Суду від 03 грудня 2019 року у справі № 552/2739/17 (провадження № 51-2673км19) зроблено висновок, що:
«застосовуючи положення ст.69 КК України при призначенні покарання, суд зобов'язаний не лише перерахувати обставини, що його пом'якшують, а й обґрунтувати, яким чином такі обставини істотно знизили чи мали би знизити ступінь тяжкості вчиненого злочину».
Колегія суддів акцентує увагу на тому, що однією з обов'язкових умов для застосування до винної особи положень ст. 69 КК України є наявність декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання.
Правова конструкція ч. 1 ст. 69 КК України законодавцем побудована таким чином, щоб суди в ході реалізації ними своїх дискреційних повноважень під час призначення винуватій особі покарання в кожному конкретному випадку вмотивовано аргументували істотність зниження ступеня тяжкості вчиненого діяння. Тобто встановлення лише факту наявності не менше двох пом'якшуючих обставин не може автоматично тягнути застосування ст. 69 КК України.
Приписи ст. 69 КК України про призначення винній особі більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, є спеціальними і застосовуються у виключних випадках. Підставами для застосування цієї статті є встановлення не лише наявності кількох пом'якшуючих обставин, а й того факту, що їх наявність істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Отже, при визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити з системного тлумачення статей 66 та 69 КК та тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини, як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеню тяжкості вчиненого злочину. Ці обставини в своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим.
З оскаржуваного вироку слідує, що призначаючи обвинуваченому ОСОБА_7 покарання, суд першої інстанції визнав та урахував обставинами, які відповідно до ст. 66 КК України пом'якшують покарання: щире каяття обвинуваченого та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.
Водночас, указавши ці обставини, місцевий суд не конкретизував, яким чином вони істотно знижують ступінь тяжкості кримінальних правопорушень, що є обов'язковою умовою для застосування ст. 69 КК України.
Ба більше, суд першої інстанції не зважив на те, що обвинувачений негативно характеризується за місцем проживання, раніше неодноразово судимий за злочини проти власності, вчинив тяжкі злочини у період незнятої та непогашеної судимості, а також те, що згідно висновку органу пробації ризик вчинення обвинуваченим повторного кримінального правопорушення є високим.
Відтак під час перевірки матеріалів цього кримінального провадження, колегія суддів не встановила обставин, які б істотно знижували ступінь тяжкості та суспільну небезпеку вчинених обвинуваченим ОСОБА_7 кримінальних правопорушень.
Отже, рішення суду першої інстанції про можливість призначення покарання нижчого від найнижчої межі, встановленої санкцією частини відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України слід визнати неправильним та таким, що не відповідає вимогам закону.
Разом з тим, дані про особу обвинуваченого у сукупності з обставинами вчинення кримінальних правопорушень дають підстави вважати, що виправлення і перевиховання ОСОБА_7 можливе виключно в умовах ізоляції від суспільства, тому йому слід призначити покарання в межах санкції частини статті, проте у мінімальному розмірі.
Таке покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України та є необхідним для досягнення його мети, тобто, необхідним й достатнім для виправлення обвинуваченого та запобігання вчиненню нових злочинів як ним, так і іншими особами.
Доводи апеляційної скарги прокурора в частині неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність суд вважає обґрунтованими з огляду на таке.
У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29 червня 1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» та п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» акцентовано увагу судів на необхідності точного виконання вимог закону про зміст резолютивної частини обвинувального вироку, яка повинна бути викладена чітко та ясно, щоб при виконанні вироку не виникало сумнівів щодо виду та розміру покарання, призначеного судом, та змісту інших рішень, викладених у цій частині вироку.
У роз'ясненнях, які містяться у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» звернуто увагу судів на те, що вони при призначенні покарання у кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК України щодо загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
Пунктом другим частини четвертої статті 374 КПК України встановлено, що у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначаються: прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, рішення про визнання його винуватим у пред'явленому обвинуваченні та відповідні статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність; покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточна міра покарання, обрана судом.
Частиною першою статті 32 КК України встановлено, що повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.
При цьому, законодавство про кримінальну відповідальність та кримінальне процесуальне законодавство не містять положень про те, що кримінальні правопорушення, які утворюють передбачену ч. 1 ст. 32 КК України повторність та відповідають одному і тому самому складу кримінального правопорушення (тотожні кримінальні правопорушення), мають бути окремо кваліфіковані в резолютивній частині обвинувального вироку і за кожне правопорушення, кваліфіковане за однією статтею або частиною статті, має бути призначене окреме покарання.
Відтак у разі вчинення кількох епізодів злочинної діяльності, які не мають самостійної санкції, тобто кваліфіковані за однією і тією ж частиною однієї і тієї ж статті - покарання призначається лише один раз.
До таких висновків щодо неможливості призначення покарання за окремими епізодами злочинної діяльності або за окремими пунктами статті (частини статті) КК, які не мають самостійної санкції, дійшов Верховний Суд у постанові Об'єднаної палати від 08 лютого 2021 року (справа № 390/235/19).
З матеріалів кримінального провадження слідує, що 14 серпня 2024 року, 19 серпня 2024 року, 20 серпня 2024 року та 22 серпня 2024 року обвинувачений ОСОБА_7 вчинив тотожні кримінальні правопорушення, передбачені ч. 4 ст. 185 КК України.
Отже, указані епізоди кримінальних правопорушень необхідно кваліфікувати за однією частиною статті КК України, тобто за ч. 4 ст. 185 КК України, та призначити обвинуваченому ОСОБА_7 покарання за усіма епізодами злочинної діяльності, передбачене санкцією цієї статті без застосування положень ч. 1 ст. 70 КК України.
Указані обставини свідчать про допущення судом першої інстанції неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні ОСОБА_7 покарання, зокрема, незастосування закону, який підлягає застосуванню.
Підсумовуючи викладене, допущене місцевим судом неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 407, п. 4 ч. 1 ст. 409, п. 2 ч. 1 ст. 413 та п. 1 ч.1 ст. 420 КПК України, є підставою для скасування вироку в частині призначеного покарання з ухваленням нового вироку судом апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 409, 413, 420 КПК України, суд
Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні - прокурора Калинівського відділу Хмільницької окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_8 задовольнити частково.
Вирок Калинівського районного суду Вінницької області від 12 березня 2025 року у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23 серпня 2024 року № 12024020230000425 по обвинуваченню ОСОБА_7 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 185 КК України скасувати в частині призначення покарання.
Ухвалити у цій частині новий вирок.
Визнати винуватим ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 185 КК України та призначити покарання у виді позбавлення волі строком на 5 (п'ять) років.
Початок строку відбування покарання рахувати з моменту затримання на виконання вироку суду апеляційної інстанції.
В решті вирок залишити без змін.
Вирок суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржений до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, у той самий строк з дня отримання його копії.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4