Справа № 347/1610/25
Провадження № 22-ц/4808/404/26
Головуючий у 1 інстанції ДРАЧ Д. С.
Суддя-доповідач Луганська
17 березня 2026 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Луганської В.М.,
суддів: Девляшевського В.А., Мальцевої Є.Є.
за участю секретаря - Гудяк Х.М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог виконавчий комітет Боратинської сільської ради Луцького району Волинської області,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 ,
на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 грудня 2025 року, ухвалене судом у складі судді Драч Д.С.,
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог виконавчий комітет Боратинської сільської ради Луцького району Волинської області про позбавлення батьківських прав,
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.
Позов обґрунтовано тим, що з 17 квітня 2017 року позивачка перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21.01.2019 року розірвано.
У шлюбі сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Наразі позивачка перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , який фактично виконує обов'язки батька щодо утримання та виховання сина сторін. Разом вони проживають у АДРЕСА_1 .
Зазначила, що відповідач проживав окремо та участі в утриманні сина не брав. Судовим наказом Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20.02.2018 року з відповідача на користь позивачки було стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_4 в розмірі 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 04.01.2018 року до досягнення дитиною повноліття.
ОСОБА_2 з 2019 року життям сина не цікавиться, участі у його вихованні не приймає, не піклувався про фізичний і духовний розвиток, навчання, підготовку до самостійного життя (не забезпечував необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини), що негативно впливає на фізичний розвиток як складову виховання; не спілкується з сином, не надає доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню ним загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до його внутрішнього світу, не створював та не забезпечує умов для отримання ним освіти, що свідчить про ухилення ним від виконання своїх батьківських обов'язків, що відповідно до ст. 164-167 СК України є підставою для позбавлення батьківських прав.
Вважає, що позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 буде сприяти інтересам дитини і в подальшому зможе гарантувати реалізацію прав дитини.
У зв'язку з викладеним, просила суд позбавити батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 відносно дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав залишено без задоволення.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 грудня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити повністю.
В обґрунтування апеляційної скарги скаржниця посилається на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність належних та допустимих доказів системного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, що не відповідає наявним у справі матеріалам.
Скаржниця зазначає, що надала безспірні докази (довідки та листи) того, що відповідач ОСОБА_2 з 2019 року фактично не бере жодної участі у житті свого сина. Він не спілкується з дитиною, не цікавиться її здоров'ям, навчанням, розвитком, не відвідує навчальний заклад, не контактує з педагогами та медичними працівниками, не виявляє жодної ініціативи у встановленні чи відновленні батьківсько-дитячих відносин. Усі функції виховання, догляду, лікування та забезпечення дитини здійснюються матір'ю та її чоловіком, який фактично виконує роль батька.
Документально підтверджено, що відповідач має заборгованість зі сплати аліментів, яка станом на квітень 2025 року перевищує 45 000 грн, та до нього застосовувалися заходи примусового виконання, обмеження у правах та звернення стягнення на майно.
Вважає, що така поведінка не може розцінюватися інакше як свідоме та системне ухилення від виконання одного з базових батьківських обов'язків - утримання дитини.
Зазначає, що суд першої інстанції встановив підвищений стандарт доказування, який не передбачений ст. 164 СК України та практикою Верховного Суду. Закон не вимагає доведення кримінальної поведінки, агресії чи жорстокого поводження з дитиною. Достатнім є встановлення винної, системної та тривалої бездіяльності, яка проявляється у самоусуненні від виконання батьківських функцій.
Скаржниця зазначає, що предметом позову є позбавлення батьківських прав щодо малолітньої дитини, а отже суд першої інстанції мав усі законні підстави, у разі виникнення сумнівів щодо повноти або достатності поданих доказів, витребувати додаткову інформацію, зокрема: від органу опіки та піклування уточнений або додатковий висновок, матеріали перевірок, акти обстеження умов проживання, а також ініціювати заслуховування думки дитини у спосіб, що відповідає її віку та рівню розвитку, або витребувати відповідні відомості через орган опіки та піклування чи спеціалістів. Однак суд першої інстанції не вжив заходів для усунення виявлених ним же недоліків доказової бази. Натомість негативні наслідки такої процесуальної пасивності суд безпідставно поклав на позивачку, фактично використавши недоліки доказів як аргумент для відмови у задоволенні позову, що суперечить статтям 12, 13, 76, 81, 89, 262 ЦПК України.
Суд першої інстанції не вжив жодних процесуальних дій для реалізації права дитини бути вислуханою, але водночас використав цю обставину як аргумент для відмови у задоволенні позову, що є суперечливим та таким, що порушує принцип справедливого судового розгляду.
Вважає, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову, поклав в основу рішення формальний підхід до оцінки висновку органу опіки та піклування, не надавши належної правової оцінки його змісту, повноті та обґрунтованості, а також неправильно визначивши його процесуальну природу та доказове значення. Всупереч вимогам статті 262 ЦПК України, суд першої інстанції не вжив жодних заходів для усунення недоліків висновку органу опіки та піклування, не ініціював витребування додаткових доказів та не постановив окремої ухвали з метою реагування на виявлені порушення.
Суд використав недоліки зазначеного висновку як самостійну підставу для відмови у задоволенні позову, що є неправомірним, суперечить усталеній судовій практиці Верховного Суду та не відповідає принципу забезпечення найкращих інтересів дитини.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року відкрито апеляційне провадження та роз'яснено відповідачу право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу.
Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження апеляційним судом направлялась ОСОБА_2 за місцем його реєстрації. Конверт з поштовим відправленням повернувся на адресу суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до положень п. 5 ч. 6 ст. 272 ЦПК України є днем вручення відповідачу судового рішення.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року справу призначено до розгляду.
У судове засідання ОСОБА_1 та її представник - ОСОБА_3 не з'явились, про час, дату та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення та довідкою про доставку електронного документу.
У судове засідання ОСОБА_2 не з'явився. Апеляційним судом за місцем реєстрації відповідача направлялася судова повістка-повідомлення, яка повернулася з відміткою «адресат відсутній». Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України повістка-повідомлення вважається врученою відповідачу.
У судове засідання представник виконавчого комітету Боратинської сільської ради Луцького району Волинської області не з'явився, про час, дату та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного документу.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справу.
З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає можливим провести судовий розгляд справи без учасників справи, які повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступних висновків.
Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що не встановлено свідомого, «злісного» ухилення ОСОБА_2 від виконання батьківських обов'язків, абсолютної байдужості до дитини, фактів заподіяння шкоди дитині або того, що він становить загрозу для здоров'я та розвитку дитини. Суд дійшов висновку,що відсутні належні і допустимі докази на підтвердження свідомого нехтування батьком своїми обов'язками щодо сина, беручи до уваги те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу та з урахуванням найкращих інтересів дитини, суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Переглядаючи справу, колегія суддів виходить з наступного.
Судом встановлено, що з 17.04.2017 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21.01.2019 року було розірвано.
У шлюбі у сторін народився син - ОСОБА_4 , батьком якого є ОСОБА_2 , що підтверджується копіє ю свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 .
Судовим наказом Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20.02.2018 року з відповідача на користь позивачки було стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_4 в розмірі 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 04.01.2018 року до досягнення дитиною повноліття.
Постановою державного виконавця Косівського ВР ДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області від 03.05.2018 року було відкрито виконавче провадження з виконання даного судового наказу.
Згідно копії розрахунків зі сплати аліментів згідно виконавчого листа №161/170/18 від 10.04.2018 року за період з січня 2018 року по квітень 2025 року вбачається часткова сплата боржником аліментів у 2018, 2019 роках, стягнення виконавцем із боржника аліментів у 2021 році в розмірі 66 304 грн. Станом на 30.04.2025 року наявна заборгованість ОСОБА_2 по аліментах на утримання сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 складає 45041,50 грн.
Згідно листа №17356/25.8-24 від 19.05.2025 року Косівського відділу ДВС боржник ОСОБА_2 не працевлаштований, пенсію не отримує, у нього відсутні джерела доходів та номери рахунків у банках, за боржником транспортних засобів не зареєстровано, за постановою державного виконавця майно та кошти боржника арештовано, обмежено його у праві виїзду за межі України та праві керування транспортними засобами та полювання. Було описано та передано на торги земельну ділянку, належну боржнику. Земельна ділянка не була продана на електронних торгах та була передана стягувачу в рахунок погашення боргу по аліментах. Майно у боржника відсутнє. Боржник за місцем проживання відсутній. Станом на 30.04.2025 року заборгованість по сплаті аліментів становить 22341,50 грн та штраф 22700 грн, загальна сума боргу 45041,50 грн.
Відповідно до висновку органу опіки та піклування, затвердженого рішенням Боратинської сільської ради Луцького району Волинської області №122 від 26.06.2025 року, визнано доцільним позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно характеристики №241/02.2-19 від 24.04.2025 Космацької сільської ради Косівського району Івано-Франківської області ОСОБА_2 народився в АДРЕСА_2 , зареєстрований за однією адресою зі своїм батьком; скарг на його поведінку не надходило.
За змістом листа КП «Луцька міська дитяча поліклініка» Луцької міської ради №01-04/266 від 24.04.2025 року на підприємстві спостерігається дитина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешканець АДРЕСА_1 . Декларація з лікарем педіатром укладена в червні 2022 року, контактною особою є мама дитини ОСОБА_1 , яка при зверненнях до закладу супроводжує дитину, рекомендації лікаря виконує. Батько дитини ОСОБА_2 під час візитів дитини на підприємство присутній не був, з питань стану здоров'я дитини не звертався.
Згідно інформації про участь батьків у вихованні та утриманні дитини Мстишинської гімназії Боратинської сільської ради №16 від 02.04.2025 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 навчається у 2 класі вказаного навчального закладу, батьки розлучені, дитина проживає разом із мамою, яка сама займається вихованням та розвитком дитини; батько участі у вихованні сина не приймає, батьківські збори не відвідує.
Згідно довідки Боратинського ЗДО (ясла-садок) «Сонечко» Боратинської сільської ради №14 від 19.05.2025 року, ОСОБА_4 30.08.2021 року був зарахований до списку дошкільників цього закладу та відвідував його до 09.06.2023 року. Вихованням сина займалася мама ОСОБА_1 ; батько дитини ОСОБА_2 впродовж вказаного періоду із адміністрацією та педагогами закладу не контактував. Дитину до закладу приводила та забирала мама.
ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформацією про зареєстрованих осіб Центру надання адміністративних послуг Боратинської сільської ради.
ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5 з 18.11.2020 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб НОМЕР_2 від 18.11.2020 року.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частинами першою та другою статті 10 ЦПК України регламентовано, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України,та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частинами першою та другою статті 3 Конвенції про права дитини закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Будь-який сімейний спір стосовно дитини має вирішуватися з урахуванням та якнайкращим забезпеченням інтересів дитини.
Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Стаття 9 Конвенції про права дитини зобов'язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частин першої та другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини.
На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.
Згідно з частиною першою статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звертаючись до суду із цим позовом, посилалась на те, що ОСОБА_2 життям сина не цікавиться, участі у його вихованні не приймає, не піклується про фізичний і духовний розвиток, навчання, підготовку до самостійного життя, не спілкується з сином, не надає доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню ним загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до його внутрішнього світу, не створює та не забезпечує умов для отримання ним освіти, що свідчить про ухилення ним від виконання своїх батьківських обов'язків, що відповідно до ст. 164-167 СК України є підставою для позбавлення батьківських прав.
Отже, як підставу для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав позивачка посилається на пункт 2 частини 1 статті 164 СК України, тобто ухилення відповідачем від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц (провадження № 61-12305св18).
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17, від 26 квітня 2023 року у справі № 931/709/21.
У постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 466/9380/17 зазначено, що позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. При вирішенні такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) суд зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.
Розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
У постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18) Верховний Суд вказав, що звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтована підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. За положенням частини шостої статті 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, приймають участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та освідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції належним чином дослідив та надав оцінку наданим доказам у сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про те, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК України для позбавлення відповідача батьківських прав відсутні.
На переконання колегії суддів, наданих позивачкою доказів у сукупності недостатньо для застосування такого крайнього заходу впливу, як саме позбавлення батьківських прав відповідача. Заборгованість зі сплати аліментів є недостатнім доказом свідомого ухилення відповідача від виховання сина.
Крім того, судом не встановлено, що відповідач є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив із ним сімейних відносин не відповідає інтересам дитини.
Колегія суддів зазначає, що у справах про позбавлення батьківських прав, яке є крайнім заходом, з урахуванням підходів Верховного Суду закріплений стандарт «достатніх та переконливих доказів», який означає, що докази, надані стороною, повинні бути достатніми для переконання суду у наявності підстав для позбавлення батьківських прав. Цей стандарт доказування є вищим, ніж «вірогідність доказів». Такий правовий висновок закріплено в постанові Верховного Суду від 30 вересня 2025 року у справі № 594/837/24.
З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи скаржниці про те, що суд першої інстанції встановив для позивачки підвищений стандарт доказування, який не передбачений ст. 164 СК України та практикою Верховного Суду.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що висновок органу опіки та піклування, затверджений рішенням Боратинської сільської ради Луцького району Волинської області №122 від 26.06.2025 року про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є недостатньо обґрунтованим, оскільки в даному висновку не наведено підстав позбавлення батьківських прав, він не містить даних, які об'єктивно характеризують відповідача, як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов'язків, а також переконливих доводів щодо доцільності позбавлення батьківських прав, якими орган опіки та піклування керувався під час прийняття рішення.
Зазначений висновок не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками, також не містить даних про місце проживання чи місцезнаходження батька дитини, чи встановлювався органом опіки та піклування зв'язок з батьком, чи з'ясовувалась його думка.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
Колегія суддів вважає необґрунтованими посилання скаржниці на те, що суд першої інстанції всупереч вимогам статті 262 ЦПК України, не вжив жодних заходів для усунення недоліків висновку органу опіки та піклування, не ініціював витребування додаткових доказів та не постановив окремої ухвали з метою реагування на виявлені порушення, з огляду на наступне.
Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.
Статтею 262 ЦПК України не встановлено процесуального обов'язку суду постановляти окрему ухвалу. Постановлення окремої ухвали є правом суду у разі встановлення судом підстав для її прийняття. Отже, законодавець надав право суду постановити окрему ухвалу, а не визначив це обов'язком суду.
Також хибним є посилання на те, що суд першої інстанції використав недоліки зазначеного висновку як самостійну підставу для відмови у задоволенні позову, оскільки судом першої інстанції надано правову оцінку поданим стороною позивача доказам у сукупності і встановлено, що відсутні правові підстави для застосування такого крайнього заходу впливу щодо ОСОБА_2 , як позбавлення його батьківських прав відносно сина.
У постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18) Верховний Суд вказав, що звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтована підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача, що зазначено у постанові Верховного Суду від 29 травня 2020 року у справі № 739/2159/18.
У статті 171 СК України закріплено, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
Зважаючи на вікову категорію малолітньої дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, головним завданням якого є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання її думки. Коли суд бажає вислухати думку дитини та водночас не травмувати психіку дитини і уникнути тиску на неї, суд доручає органам опіки та піклування провести невимушену бесіду з дитиною в домашніх або інших комфортних для неї умовах, та повідомити суд про результати цієї бесіди.
Належна увага повинна приділятись поглядам та думці дитини у відповідності з її віком і зрілістю. Право бути почутою є правом дитини, а не обов'язком. У кожній конкретній ситуації опитування дитини здійснюється із врахуванням її віку та можливості висловити її думку.
З матеріалів справи вбачається, що позивачкою у суді першої інстанції не було заявлено клопотання щодо необхідності з'ясування думки малолітнього ОСОБА_4 .
У висновку органу опіки та піклування також відсутні дані щодо думки дитини, лише зазначено, що ОСОБА_4 про батька нічого не згадує.
Посилання скаржниці на те, що суд першої інстанції не заслухав думку дитини, є слушним, проте не може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки суд встановив обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильного по суті, законного та обґрунтованого судового рішення.
З урахуванням всіх обставин справи та на підставі оцінки доказів у їх сукупності, судом першої інстанції зроблено обґрунтовані висновки про те, що відсутні правові підстави для застосування такого крайнього заходу впливу щодо ОСОБА_2 , як позбавлення його батьківських прав відносно сина.
Доводи апеляційної скарги висновків судів першої інстанції по суті вирішення спору не спростовують та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Разом з тим, встановлені обставини справи вказують на наявність підстав для того, щоб попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виконання своїх обов'язків щодо виховання сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Суд звертає увагу, що надання можливості відповідачу змінити ставлення до виховання дитини стосується, насамперед, урахуванню якнайкращих інтересів дитини. У разі відсутності реальних змін у поведінці відповідача як батька стосовно дитини протягом розумного строку після ухвалення судового рішення позивач не позбавлений можливості повторно ініціювати питання про позбавлення його батьківських прав.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 4 статті 376 ЦПК України, зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин
У зв'язку з викладеним, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 грудня 2025 року змінити шляхом доповнення його резолютивної частини абзацом такого змісту: «Попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виконання своїх обов'язків щодо виховання сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ».
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 грудня 2025 року змінити шляхом доповнення його резолютивної частини абзацом такого змісту:
«Попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виконання своїх обов'язків щодо виховання сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ».
В іншій частині рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 грудня 2025 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання тексту постанови.
Повний текст постанови складено 19 березня 2026 року.
Головуючий В.М. Луганська
Судді: В.А. Девляшевський
Є.Є. Мальцева