Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
з питання забезпечення позову
18 березня 2026 року справа № 520/5740/26
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденко А.В., розглянувши заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК ТРИПІЛЛЯ" про забезпечення позову по адміністративній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК ТРИПІЛЛЯ" (далі за текстом - позивач, заявник) до Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, орган публічної адмінстрації, ГУ, Управління) про: 1) визнання протиправними дій ГУ ДПС у Харківській області щодо неприйняття загальної податкової декларації Товариства з обмеженою відповідальністю «АПК ТРИПІЛЛЯ» (код ЄДРПОУ 44632929) за звітній період 2026 рік №9038427021 від 20 лютого 2026 року, а загальну податкову декларацію Товариства з обмеженою відповідальністю «АПК ТРИПІЛЛЯ» (код ЄДРПОУ 44632929) за звітній період 2026 рік №9038427021 від 20 лютого 2026 року вважати поданою та прийнятою ГУ ДПС у Харківській області - 20.02.2026 року; 2) визнання протиправними дій ГУ ДПС у Харківській області щодо не підтвердження Товариству з обмеженою відповідальністю «АПК ТРИПІЛЛЯ» (код ЄДРПОУ 44632929) статусу платника єдиного податку четвертої групи на 2026 рік та скасування реєстрації Товариства з обмеженою відповідальністю «АПК ТРИПІЛЛЯ» (код ЄДРПОУ 44632929) платником єдиного податку четвертої групи; 3) зобов'язання ГУ ДПС у Харківській області відновити в реєстрі платників єдиного податку інформацію про реєстрацію Товариства з обмеженою відповідальністю «АПК ТРИПІЛЛЯ» (код ЄДРПОУ 44632929) платником єдиного податку четвертої групи,
встановив:
Разом із позовом було подано оформлену окремим процесуальним документом заяву про забезпечення позову, де викладені вимоги про зупинення дії рішень Головного управління ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ ВП 43983495) щодо не прийняття загальної податкової декларації Товариства на 2026 рік, не підтвердження статусу платника єдиного податку четвертої групи на 2026 рік, скасування реєстрації Товариства платником єдиного податку від 25.02.2026 року №№9340/6/20-40-04-13-06 та від 03.04.2026 року №10786/6/20-40-04-13-06.
В обґрунтування вищевказаної заяви указано, що дії контролюючого органу щодо неприйняття податкової декларації, непідтвердження статусу платника єдиного податку та фактичного анулювання реєстрації є очевидно протиправними, оскільки подана звітність відповідала вимогам податкового законодавства, а скасування реєстрації відбулося без прийняття належного рішення та проведення перевірки. На думку позивача, невжиття заходів забезпечення призведе до істотного ускладнення або неможливості ефективного захисту його прав, оскільки втрата статусу платника єдиного податку змінює умови господарської діяльності, спричиняє додаткове податкове навантаження, ризик припинення діяльності, невиконання договірних зобов'язань та інші незворотні негативні наслідки, що ускладнить або зробить неможливим виконання майбутнього судового рішення навіть у разі задоволення позову.
Вирішуючи дану заяву по суті, суд зазначає, що правовідносини з приводу забезпечення адміністративного позову унормовані ст.ст.150-158 КАС України.
Так, згідно із приписами ч. 1 та ч. 2 ст. 150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Отже, у силу ч.2 ст.150 КАС України до кола підстав забезпечення позову законодавцем віднесені обставини: 1) існування ознак ризику істотного ускладнення виконання рішення суду; 2) існування ознак ризику неможливості майбутнього виконання рішення суду; 3) існування ознак ризику втрати ефективного захисту (поновлення) порушених (оспорюваних) прав та ущемлених інтересів; 4) очевидності ознак протиправності управлінського волевиявлення владного суб'єкта в одночасному поєднанні з очевидністю ознак порушення прав та інтересів заявника.
З положень наведеної норми Кодексу в кореспонденції з положеннями ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України слідує, що розглядаючи питання про забезпечення позову, суду необхідно, з урахуванням доказів, наданих особою на підтвердження сформульованих вимог, пересвідчитися, зокрема: у дійсності спору; у реальності загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; у співвідносності вимог заяви про забезпечення позову із вимогами самого позову; у співвідносності доводів заяви про забезпечення позову із підставами самого позову; у прийнятності розумного балансу між потенційними наслідками забезпечення позову та уникненням вирішення спору наперед; враховувати: специфіку правовідносин, у яких виник спір; зміст законодавчого регламентування цих відносин; співвідношення ймовірних наслідків незастосування заходів забезпечення позову із ймовірними наслідками застосування заходів забезпечення позову; критерій незворотності як наслідків незастосування заходів забезпечення позову, так і наслідків застосування заходів забезпечення позову; неприпустимість вручання у предмет доказування.
Звідси слідує, що розв'язуючи заяву про забезпечення позову, суд не має права вирішувати наперед ті питання, котрі стосуватимуться суті заявлених у майбутньому позові вимог, тобто вдаватися до оцінки обставин, котрі стануть предметом доказування по справі.
При цьому, суд вважає, що вирішення по суті заяви про забезпечення позову має здійснюватись виключно за правилами ч.1 ст.77 КАС України та без надання юридичної оцінки саме тим обставинам, котрі входять до предмету доказування у спорі.
Згідно з положеннями частини першої статті 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється в безспірному порядку.
Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб (частина друга статті 151 КАС України).
В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання (частина шоста статті 154 КАС України).
Суд повторює, що за загальним правилом предмет доказування за заявою про забезпечення позову повинен відрізнятись від предмету доказування у спорі, а доводи заяви про забезпечення позову не повинні співпадати із доводами позову.
Суд зважає на суть та правову природу інституту забезпечення позову, котра окреслена у правовому висновку постанови Верховного Суду від 08.08.2019р. по справі №826/12319/18 (касаційне провадження №К/9901/67074/18) з приводу застосування ст.ст.150 і 151 КАС України, де указано, що "Забезпечення позову - це надання позивачеві тимчасової правової охорони його прав та інтересів, за захистом яких він звернувся до суду, до вирішення спору судом та набрання рішенням суду законної сили. Заходи забезпечення позову є втручанням суду у спірні правовідносини до їх вирішення, тому вони повинні застосовуватися судом з підстав та в порядку, прямо передбаченому законом.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також повністю корелюються із правовими висновками постанови Верховного Суду від 13.09.2021р. у справі №ЗД/460/2/20, де зазначено, що підстави для забезпечення позову є оціночними, а тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.
При цьому, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Як встановлено судом, необхідність вжиття заходів забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення Головного управління ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ ВП 43983495) з приводу не прийняття загальної податкової декларації Товариства на 2026 рік, рішення з приводу не підтвердження статусу платника єдиного податку четвертої групи на 2026 рік, рішення з приводу скасування реєстрації Товариства платником єдиного податку від 25.02.2026 року №№9340/6/20-40-04-13-06 та від 03.04.2026 року №10786/6/20-40-04-13-06, обґрунтована очевидною протиправністю даних рішень та можливістю ускладнення поновлення порушених прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Заявником у позові указано, що оскаржувані дії є протиправними, оскільки подана позивачем загальна податкова декларація відповідала вимогам статті 48 Податкового кодексу України та не містила порушень, які є підставою для її неприйняття, а отже контролюючий орган був зобов'язаний її прийняти. Крім того, за твердженням сторони позивача відмова у прийнятті декларації з формальних підстав, пов'язаних із зазначенням коду КАТОТТГ, суперечить змісту форми декларації та нормам податкового законодавства. Також за твердженням сторони позивача скасування реєстрації позивача як платника єдиного податку здійснено без прийняття належного рішення, без проведення документальної перевірки та поза межами визначеної законом процедури, що свідчить про перевищення повноважень відповідачем та порушення принципу законності діяльності органів державної влади.
Суд вважає, що згадані вище доводи стосуються відповідності закону оскаржених управлінських волевиявлень суб'єкта владних повноважень та можуть бути оцінені судом виключно під час вирішення спору по суті, позаяк відповідність закону управлінського волевиявлення суб"єкта владних повноважень за критеріями ч.2 ст.2 КАС України може бути перевірена судом виключно за наслідками вирішення адміністративного спору по суті.
Доказів вчинення суб"єктом владних повноважень оскаржених управлінських волевиявлень поза межами компетенції тероргану системи ДПС України матеріали справи не містять.
Тож, доводи заявника про очевидність протиправності оскаржених управлінських волевиявлень суб"єкта владних повноважень слід кваліфікувати у якості недоведених.
Також суд повторює, що за змістом ч.1 ст.77 та ст.150 КАС України саме ініціатор забезпечення позову обтяжений процесуальним обов"язком навести обґрунтування необхідності застосування такого заходу й зазначити усі необхідні відомості для цього з поданням відповідного обсягу доказів, з яких би суд мав змогу достовірно встановити доцільність реалізації вказаного процесуального повноваження.
Відповідно до роз'яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 “Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.
Зі змісту поданої до суду заяви про забезпечення позову вбачається наведення заявником обґрунтувань щодо необхідності застосування таких заходів тим, що тим, що невжиття заходів забезпечення позову призведе до істотного ускладнення та фактичної неможливості ефективного захисту і поновлення порушених прав позивача, оскільки на час розгляду справи Товариство вже позбавлене статусу платника єдиного податку четвертої групи, що змушує його перейти на загальну систему оподаткування, здійснювати податковий і бухгалтерський облік за іншими правилами, нести значно більше податкове навантаження, наражатися на ризик розірвання договірних відносин із контрагентами та зазнавати додаткових витрат, пов'язаних із перебудовою господарської діяльності. При цьому, у разі подальшого відновлення статусу платника єдиного податку за результатами розгляду справи позивач буде змушений здійснювати складні та витратні коригування податкового обліку як власного, так і своїх контрагентів, що істотно ускладнить виконання рішення суду та не забезпечить повного й ефективного поновлення порушених прав.
Разом з тим, суд констатує, що у даному конкретному випадку заявником не доведено у межах спірних правовідносин існування визначених в ч. 1, 2 ст. 150 КАС України підстав для забезпечення адміністративного позову.
На противагу доводам заявника суд констатує, що у розумінні п.36.1 ст.36 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.
Згідно з п.37.3 ст.37 Податкового кодексу України підставами для припинення податкового обов'язку, крім його виконання, є: 37.3.1. ліквідація юридичної особи; 37.3.2. смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою; 37.3.3. втрата особою ознак платника податку, які визначені цим Кодексом; 37.3.4. скасування податкового обов'язку у передбачений законодавством спосіб.
Відповідно до п.38.1 ст.38 Податкового кодексу України виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк, у зв'язку з чим сам по собі факт оскарження дій контролюючого органу або наявність спору не припиняє та не зупиняє виконання податкового обов'язку, а ухвала про забезпечення позову не визначена податковим законодавством як підстава для звільнення платника від виконання такого обов'язку.
Водночас суд бере до уваги, що наслідком оскаржуваних управлінських волевиявлень суб'єкта владних повноважень може бути виникнення у заявника обов'язків щодо сплати податків за правилами загальної системи оподаткування, у тому числі податку на додану вартість (розділ V Податкового кодексу України), податку на доходи фізичних осіб (розділ IV Податкового кодексу України) та військового збору (пункт 16? підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України), однак такі обставини самі по собі не свідчать про наявність підстав для застосування заходів забезпечення позову, оскільки необхідність виконання податкового обов'язку та пов'язані з цим витрати є звичайним наслідком правового регулювання податкових відносин.
При цьому, у разі задоволення позову сплачені заявником грошові суми на виконання відповідного податкового обов'язку підлягають поверненню в порядку статті 43 Податкового кодексу України як помилково або надміру сплачені грошові зобов'язання, що свідчить про відсутність ризику безповоротних втрат для заявника, а тому доводи щодо значного обсягу витрат або складності ведення господарської діяльності не можуть розцінюватися як достатня та самостійна підстава для вжиття заходів забезпечення позову.
Крім того, заявником не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували фактичне настання станом на момент розгляду заяви правових наслідків у вигляді анулювання реєстрації платника єдиного податку та виключення з відповідного реєстру, що також виключає наявність очевидної загрози порушення його прав у розумінні статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України.
Підсумково суд зазначає, що у даному конкретному випадку з огляду за зміст доводів та відсутність доказів існування об"єктивної (а не уявної) загрози невідновлення прав (інтересів) заявника у майбутньому забезпечення позову до вирішення справи по суті, вимогам якого ще не надано належної правової оцінки у межах спору про оскарження дій суб"єкта владних повноважень, свідчить про відправлення правосуддя без застосування таких принципів адміністративного судочинства як гласність, відкритість, рівність, змагальність тощо, а також про фактичне розв"язання спору по суті до постановлення рішення у справі, що не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову.
Зважаючи на викладені вище міркування, суд доходить до висновку про те, що у даному конкретному випадку, заявником не викладено юридично спроможних доводів стосовно наявності перелічених законодавцем у ст.150 КАС України юридичних підстав для забезпечення позову та подано достатнього поза розумним сумнівом обсягу доказів на підтвердження існування обставин, які б явно та очевидно поза розумним сумнівом показували на очевидну небезпеку заподіяння шкоди власним правам та інтересам приватної особи або на неможливість захисту власних прав та інтересів приватної особи без вжиття відповідних забезпечувальних заходів до ухвалення рішення у справі.
Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 10.04.2019 у справі № 826/16509/18, а саме, щодо «очевидності» ознак протиправності рішення та порушення прав позивача, та попри те, що такі ознаки не мають окреслених меж, йдеться насамперед про їх «якість»: вони повинні свідчити про протиправність оскаржуваного рішення поза обґрунтованим сумнівом. Суд, який застосовує заходи забезпечення позову з підстав очевидності ознак протиправності оскарженого рішення, на основі наявних у справі доказів повинен бути переконаний, що рішення явно суперечить вимогам закону за критеріями, передбаченими ч. 2 ст. 2 КАС України, порушує права, свободи або інтереси позивача і вжиття заходів забезпечення позову є способом запобігання істотним та реальним негативним наслідкам цього порушення. Твердження про «очевидність» порушення до розгляду справи по суті є висновком, який свідчить про правову позицію суду наперед. Тому, застосування заходів забезпечення позову з цієї підстави допускається у виключних випадках.
Також суд звертає увагу позивача, що необхідною передумовою вжиття заходів забезпечення позову є існування очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, а також вірогідність того, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
З огляду на обставини того, що матеріали заяви не містять доказів того, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, а також виходячи з завдання адміністративного судочинства та цілей, які спрямовані на вжиття заходів забезпечення позову, суд приходить до висновку, що у даному випадку підстави для забезпечення даного позову у спосіб, вказаний заявником, не виникли, що свідчить про недоведеність заявником обґрунтованості підстав, що вказували б на існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі та можливість істотного ускладнення виконання рішення суду або ефективного захисту чи поновлення порушених прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Таким чином, розглянувши подану позивачем заяву про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, зважаючи на фактичні обставини справи, враховуючи інтереси як позивача, так і публічні інтереси у сфері справляння податків (зборів, обов"язкових платежів), суд не вбачає підстав для забезпечення позову в обраний заявником спосіб.
При розв'язанні порушеного заявником процесуального питання, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії», від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії», від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України», від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії», від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії»); вичерпно реалізував усі існуючі правові механізми з»ясування об»єктивної істини в обсязі, об"єктивно необхідному для прийняття відповідного процесуального рішення не по суті спору; надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення питання по суті аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Керуючись ст. ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 150, 151, 152, 154, 241-243, 248, 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
1. Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК ТРИПІЛЛЯ" про забезпечення позову від 16.03.2026р. - залишити без задоволення.
2. Роз'яснити, що судове рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, тобто протягом 15 днів з дати складення повного судового рішення, а набирає законної сили відповідно до ст. 256 КАС України, тобто негайно після підписання.
Суддя А.В. Сліденко