17 березня 2026 року
м. Київ
справа № 570/5054/24
провадження № 61-10133св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кхатер Фаді Еліас, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 квітня 2025 року під головуванням судді Кучиної Н. Г. та постанову Рівненського апеляційного суду від 17 липня 2025 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Хилевич С. В., Шимків С. С., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, - Служба у справах дітей Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області, про визначення місця проживання дитини,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, в якому просила визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з нею.
В обґрунтування вимог вказувала, що сторони перебували у шлюбі, який розірваний рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 13 січня 2015 року.
У період шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 27 грудня 2018 року змінив розмір аліментів та стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 аліменти на сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1 000 грн, щомісячно, з 27 грудня 2017 року та до повноліття дитини.
Позивач вважала, що необхідно визначити місце проживання сина з нею, оскільки виникають різні непорозуміння при оформленні документів, коли вимагають дозвіл батька, відтак вона змушена звернутись до суду за захистом свого права.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 01 квітня 2025 року визначив місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір'ю - ОСОБА_2 .
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що найкращим інтересам дитини відповідатиме її постійне проживання разом із матір'ю, яка створила усі необхідні умови для безпечного та гармонійного розвитку дитини. З урахуванням конкретних обставин даної справи, безперервне проживання сина з матір'ю забезпечує його розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що є благополучним.
Суд, дослідивши наявні у справі докази, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір'ю, з огляду на інтереси самої дитини, вирішення її соціальних проблем, які переважають над інтересами і бажаннями її батьків.
Разом з тим, суд наголосив, що сам факт того, що дитина проживає з матір'ю, не означає, що питання врегульоване, оскільки відсутній належним чином оформлений акт згоди іншого з батьків.
Посилання представника відповідача на той факт, що відсутній спір між сторонами, суд не прийняв, оскільки відсутність доказів про активні дії одного з батьків, спрямовані на фізичне відібрання дитини, не може бути підставою для висновку про відсутність спору між батьками щодо місця проживання дитини. Той факт, що ОСОБА_1 визнав, що місцем проживання дитини є місце проживання матері, не означає, що право на проживання дитини з матір'ю офіційно визнано державою та органами, які опікуються правами дитини. В тому числі, про наявність спору між сторонами про визначення місця проживання дитини свідчить сам факт заперечення ОСОБА_1 проти задоволення цієї позовної вимоги.
Рівненський апеляційний суд постановою від 17 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Кхатер Фаді Еліас, залишив без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 квітня 2025 року залишив без змін.
Апеляційний суд вважав, що відповідач заперечував щодо задоволення позову та водночас не вказував на необхідність закриття провадження у зв'язку з відсутністю предмета спору. При цьому, в матеріалах справи відсутні докази врегулювання питання щодо місця проживання дитини у позасудовому порядку: ні нотаріально посвідченого договору; ні офіційного рішення органу опіки та піклування.
Визнаючи наявність у позивача юридичних складнощів щодо вирішення побутових питань пов'язаних з проживанням з нею спільної дитини, зокрема щодо реєстрації місця проживання, відповідач не ініціював укладення мирової угоди.
Відтак доводи апеляційної скарги щодо відсутності предмета спору є безпідставними.
Відсутність формалізованого заперечення батька не виключає існування спору, навіть якщо він не перешкоджав проживанню дитини з матір'ю. Більше того, сам факт подання апеляційної скарги батьком підтверджувало, що спір тривав і не був врегульований на момент звернення до суду.
Суд першої інстанції належним чином дослідив усі обставини справи, врахував висновок органу опіки та піклування, дійшовши правильного висновку, що проживання дитини з матір'ю відповідає її найкращим інтересам. Позов був спрямований на усунення правової невизначеності та забезпечення стабільного становища дитини.
Звернення до суду в інтересах дитини - це реалізація законного права, а не зловживання процесуальними правами.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У серпні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кхатер Фаді Еліас, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 квітня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 17 липня 2025 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18, від 29 червня 2021 року у справі № 916/2040/20, від 16 серпня 2023 року у справі № 176/1445/22, від 26 липня 2023 року у справі № 760/23205/17, від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 12 жовтня 2021 року у справі № 311/2121/19.
Між сторонами відсутній спір щодо місця проживання дитини, що підтверджується тим, що дитина з 2014 року проживає разом з матір'ю, будь-яких заперечень щодо спільного проживання ОСОБА_1 не висловлював, жодним чином будь-яких перепон не створював. Відсутність порушеного права є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Подання вказаного позову свідчить про зловживання позивачем процесуальними правами.
Крім того, позивач підтвердила, що поданий нею позов мотивований неможливістю зареєструвати дитину в квартирі, в якій вона фактично проживає. При цьому, вона не надала жодного доказу на підтвердження факту звернення до органу реєстрації з відповідною заявою, факту відмови у реєстрації місця проживання дитини, наявності об'єктивного зв'язку між такою відмовою та діями чи бездіяльністю відповідача.
ОСОБА_1 подав заяву до Служби у справах дітей в якій вказав, що не заперечує проти проживання дитини з матір'ю, що зазначено у відповідному висновку Служби у справах дітей.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У вересні 2025 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Волошина Л. С., до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
Зазначав, що у постановах від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц та від 11 січня 2024 року у справі № 757/15298/22 Верховний Суд виклав висновки, відповідно до яких, відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом з позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору.
Відповідач не надав ані договору між батьками, ані нотаріально посвідченої угоди, ані рішення органу опіки та піклування, що могло б підтверджувати врегулювання цього питання у правовому порядку. ОСОБА_1 не скористався своїми процесуальними правами на визнання позову чи укладення мирової угоди, що підтверджувало б дійсну згоду сторін щодо місця проживання дитини.
Подання ОСОБА_2 позову вже є юридичною підставою для визнання спору між батьками, а також подальше оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій відповідачем.
Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що визначення місця проживання дитини разом з матір'ю найбільшою мірою відповідає інтересам дитини.
Разом з тим, подання заяви до Служби у справах дітей про те, що відповідач не заперечує проти проживання дитини з матір'ю, не є рівнозначним укладенню письмового договору чи прийняття рішення органом опіки та піклування.
Подання цього позову є вираженням законного права позивача і не може бути визнано зловживанням прав, оскільки воно не суперечить ані змісту, ані меті цього права.
У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 також просить стягнути витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000 грн.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 15 серпня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Рівненського міського суду Рівненської області.
01 вересня 2025 року цивільна справа № 570/5054/24 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
17 серпня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровали шлюб.
Під час перебування у шлюбі у них народився син, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданий відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Рівненського міського управління юстиції 03 грудня 2013 року.
Рівненський міський суд Рівненської області заочним рішенням від 13 січня 2015 року у справі № 569/19465/14-ц, яке набрало законної сили 02 лютого 2015 року, шлюб ОСОБА_4 та ОСОБА_1 розірвав.
Згідно з відомостями про реєстрацію місця проживання особи, ОСОБА_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки від 13 вересня 2024 року № 3, виданої заступником голови ОСББ «Хутір 37», ОСОБА_2 проживає без реєстрації зі своїм сином ОСОБА_3 з 05 серпня 2023 року по даний час у житловому приміщенні, що знаходиться на АДРЕСА_2 .
Згідно з характеристикою ОСОБА_3 від 17 лютого 2025 року вих № 61/01-16/25, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є учнем 5-А класу Спеціальної школи № 1 смт Клевань Рівненської обласної ради. Вихованням дитини займається мати. ОСОБА_1 не виявляє інтересу до шкільного життя сина, не бере участі у батьківських зборах і не підтримує зв'язку з учителями та вихователем.
Відповідно до лікарського заключення від 10 лютого 2025 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , знаходиться на диспансерному обліку.
З висновку Служби у справах дітей, затвердженого рішенням Зорянської сільської ради від 12 грудня 2024 року № 209 вбачається, що з урахуванням інтересів та віку малолітного ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особистої прихильності дитини до кожного з них, Служба у справах дітей Зорянської сільської ради вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини разом із матір'ю ОСОБА_2 .
У висновку Служби у справах дітей також зазначено, що ОСОБА_3 місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично проживає разом із матір'ю ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 .
Місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_3 . Відповідно до заяви, поданої ОСОБА_1 від 03 грудня 2024 року, батько не заперечує проти визначення місця проживання його малолітньої дитини разом із матір'ю.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено у статті 7 СК України, згідно з якою жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
За положеннями статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів.
Згідно зі статтями 18, 27 Конвенції про права дитини (далі - Конвенція), ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання й розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання й розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального й соціального розвитку дитини.
У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною чи не піклуються про неї або коли батьки проживають роздільно й необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, виконують їх державні чи приватні установи, що займаються питаннями соціального забезпечення, суди, адміністративні чи законодавчі органи, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків («Хант проти України» (HUNT v. UKRAINE), № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року)).
Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним («Мамчур проти України» (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року)).
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Крім прав батьків стосовно дітей, діти теж мають рівні права та обов'язки стосовно батьків (стаття 142 СК України), у тому числі й на рівне виховання батьками. У справі «Хант проти України» ЄСПЛ зазначено, що права дитини мають перевагу над правами батьків.
У справі «М. С. проти України» (рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року) визначено поняття «інтереси дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини в кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу (стаття 141 СК України).
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 161 СК України).
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частина четверта та п'ята статті 19 СК України).
Презумпція на користь матері в справах про опіку над дитиною не підтримується ані практикою на рівні ООН після прийняття Декларації, ані судового практикою Європейського Суду з прав людини і не відповідає позиції Ради Європи і більшості держав-членів. У 21 столітті методологія з такою презумпцією, яку можна відхилити лише за «виняткових обставин» більше не є раціональною в частині прав, що гарантуються Конвенцією. Основна думка полягає в тому, що ця презумпція, за відсутністю доказів на користь зворотного, розглядає проживання дитини з батьком як таке, що не відповідає найкращим інтересам дитини (рішення ЄСПЛ у справі «Цаунеґґер проти Німеччини», (ZAUNEGGER v. GERMANY), заява № 22028/04, § 46, 03 грудня 2009 року)).
Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, у своїй Постанові 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» Парламентська Асамблея наголосила на важливості «подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім'ї» як «відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п'ятдесяти років з огляду на організацію приватної сфери і сім'ї».
Вказана правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та постановах Верховного Суду у постановах від 24 червня 2020 року у справі № 718/1796/16-ц, від 02 липня 2020 року у справі № 428/13225/15-ц, від 19 травня 2021 року у справі № 686/1379/19.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22) вказано, що «сім'я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків та є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів. Судам слід пам'ятати, що основним суб'єктом, на якого має вплив ухвалене рішення у сімейних спорах цієї категорії, є саме дитина.
Суди попередніх інстанцій встановили, що між сторонами існує спір щодо місця проживання дитини.
В касаційній скарзі заявник посилається на те, що: між сторонами відсутній спір щодо місця проживання дитини; відсутність порушеного права є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову; подання вказаного позову свідчить про зловживання позивачем процесуальними правами; позивач підтвердила, що поданий нею позов мотивований неможливістю зареєструвати дитину в квартирі, в якій вона фактично проживає; відповідач подав заяву до Служби у справах дітей в якій вказав, що не заперечує проти проживання дитини з матір'ю, що зазначено у відповідному висновку Служби у справах дітей.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що відсутність задокументованих заперечень з боку одного з батьків щодо проживання дитини разом з другим із батьків на момент пред'явлення позову про визначення місця проживання дитини не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору в такій справі.
Подібний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц, від 29 листопада 2023 року у справі № 757/555/22.
Відсутність спору характеризується тим, що між сторонами не залишається неврегульованих питань, а тому задоволення матеріально-правової вимоги позивача за такої ситуації є недоцільним та таким, що не призведе до виникнення бажаних позивачем наслідків, які вже досягнуті сторонами з урахуванням їх домовленості між собою, однак у справі, що переглядається, вбачається, що питання щодо визначення місця проживання малолітнього з одним із батьків є спірним і це питання не врегульовано між сторонами, тому висновки судів попередніх інстанцій є правильними.
Отже, зазначені вище доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу.
З висновку Служби у справах дітей, затвердженого рішенням Зорянської сільської ради від 12 грудня 2024 року № 209 вбачається, що з урахуванням інтересів та віку малолітного ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особистої прихильності дитини до кожного з них, Служба у справах дітей Зорянської сільської ради вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини разом із матір'ю ОСОБА_2 .
Суд не встановив вагомих підстав змінювати місце проживання дитини. Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у його житті та розвитку, має право та обов'язок піклуватися про здоров'я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.
У постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 623/349/19 вказано, що «рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім - права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюбні відносини, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства. Таким чином, при вирішенні таких спорів доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини, судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку.
Суди не встановили, що за час проживання дитини з матір'ю у дитини погіршився стан здоров'я чи психологічний стан, чи те, що матір не піклується про дитину, чи не забезпечує її всім необхідним.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, оцінивши всі обставини справи у їх сукупності, врахувавши найкращі інтереси малолітнього ОСОБА_3 , його права та інтереси на гармонійний розвиток і належне виховання у сталому середовищі, з метою дотримання балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах, дійшов правильного висновку щодо визначення місця проживання дитини з матір'ю, яке відповідатиме найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18, від 29 червня 2021 року у справі № 916/2040/20, від 16 серпня 2023 року у справі № 176/1445/22, від 26 липня 2023 року у справі № 760/23205/17, від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 12 жовтня 2021 року у справі № 311/2121/19 колегією суддів відхиляються, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Щодо розподілу витрат, пов'язаних з розглядом справи у суді касаційної інстанції
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, і з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої статті 133 ЦПК України).
У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зробила висновок, що «вимога частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні».
У частині другій статті 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) вказано, що «склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат».
Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
У частинах четвертій-шостій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У частині третій статті 12 та частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Волошин Л. С., просить стягнути з відповідачів витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.
На підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу ОСОБА_2 надала:
- ордер на надання правничої допомоги від 12 вересня 2025 року серії ВК № 1178190;
- договір про надання правової допомоги від 05 серпня 2024 року, укладений з адвокатом Волошиним Л. С.
- акт виконаних робіт по наданню послуг від 01 вересня 2025 року;
- детальний опис послуг від 01 вересня 2025 року, в якому зазначені види надання правничої допомоги: опрацювання судової практики, законодавства та написання відзиву на касаційну скаргу, подання інших процесуальних документів; представництво інтересів в суді;
- рахунок фактуру від 01 вересня 2025 року № 151.
У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
У додатковій постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
Крім того, згідно з пунктом пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Враховуючи характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих адвокатом Волошиним Л. С. послуг, виходячи із засад цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що на користь ОСОБА_2 підлягають відшкодуванню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн.
Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, обґрунтованості, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони.
Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кхатер Фаді Еліас, залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 квітня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 17 липня 2025 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати, пов'язані з наданням правничої допомоги у суді касаційної інстанції, у розмірі 3 000 гривень (три тисячі гривень 00 копійок).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров