18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 359/7436/24
провадження № 61-10192св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Голд»,
треті особи: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Обслуговуючий кооператив «Садівниче товариство «Лісовик-2006»,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 лютого 2025 року у складі судді Семенюти О. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2025 року у складі колегії суддів Голуб С. А., Слюсар Т. А., Таргоній Д. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Голд», треті особи: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Обслуговуючий кооператив «Садівниче товариство «Лісовик-2006», про зняття арештів із земельних ділянок та скасування державної реєстрації обтяжень цих об'єктів нерухомого майна,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Голд» (далі - ТОВ «ФК «Сіті Голд»), треті особи: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Обслуговуючий кооператив «Садівниче товариство «Лісовик-2006» (далі - ОК «СТ «Лісовик-2006»), про зняття арештів із земельних ділянок та скасування державної реєстрації обтяжень цих об'єктів нерухомого майна.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 20 жовтня 2023 року на підставі договорів купівлі-продажу нерухомого майна, укладених між ним та ТОВ «ФК «Сіті Голд» у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» та посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лігуном А. І. за реєстровими номерами 6780, 6781, 6782, а також актів приймання-передавання від 30 січня 2024 року, позивач набув право власності на земельні ділянки: площею 10,9362 га, кадастровий номер 3220883200:03:002:2122; площею 6,9500 га, кадастровий номер 3220883200:03:002:2123; площею 6,2009 га, кадастровий номер 3220883200:03:002:2124, із цільовим призначенням - для ведення колективного садівництва, що розташовані на території Гірської сільської ради Бориспільського району.
Зазначені земельні ділянки раніше належали ОК «СТ «Лісовик-2006» та були передані ним в іпотеку Товариству з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі - ТОВ «Укрпромбанк») на підставі договору іпотеки від 11 травня 2007 року для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 за кредитним договором від 11 травня 2007 року № 150/Кв-07.
У подальшому ТОВ «ФК «Сіті Голд» набуло права іпотекодержателя за зазначеним договором іпотеки на підставі договорів відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, укладених: 02 липня 2010 року між ТОВ «Укрпромбанк» та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»); 22 лютого 2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕйПіЄс Україна» (далі - ТОВ «ЕйПіЄс Україна»); 15 березня 2019 року між ТОВ «ЕйПіЄс Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Андріївська» (далі - ТОВ «Андріївська»); 22 листопада 2021 року між ТОВ «Андріївська» та ТОВ «ФК «Сіті Голд».
З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 липня 2024 року позивачу стало відомо, що на зазначені земельні ділянки накладені арешти, а саме:
- на земельну ділянку з кадастровим номером 3220883200:03:002:2122 - на підставі постанови державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 25 березня 2015 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 (запис про обтяження від 26 березня 2015 року № 55711311);
- на земельну ділянку з кадастровим номером 3220883200:03:002:2123 - на підставі постанови державного виконавця від 25 березня 2015 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 (запис про обтяження від 26 березня 2015 року № 55604555), а також на підставі постанови від 14 вересня 2016 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 (запис про обтяження від 21 вересня 2016 року № 55604751);
- на земельну ділянку з кадастровим номером 3220883200:03:002:2124 - на підставі постанови державного виконавця від 25 березня 2015 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 (запис про обтяження від 26 березня 2015 року № 9191929) та на підставі постанови від 14 вересня 2016 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 (запис про обтяження від 21 вересня 2016 року № 55596885).
З інформації, отриманої від Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, позивачу стало відомо, що у зазначеному відділі перебували на виконанні виконавчі провадження № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк».
26 лютого 2016 року державним виконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», а 21 вересня 2016 року - постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_2 на підставі пункту 9 частини першої статті 49 зазначеного Закону. Матеріали виконавчих проваджень знищені у зв'язку із закінченням строку їх зберігання.
Наявні обтяження перешкоджають позивачу у здійсненні правомочностей власника земельних ділянок, гарантованих законом.
З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд зняти арешти, накладені Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, з належних йому на праві власності земельних ділянок та скасувати державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна у вигляді арештів, відомості про які містяться у відповідних записах Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 24 лютого 2025 рокупозов задовольнив.
Зняв арешт із земельної ділянки площею 10,9428 га з кадастровим номером 3220883200:03:002:2122 та цільовим призначенням для ведення колективного садівництва, розташованої на території Гірської сільської ради Бориспільського району, що був накладений на підставі постанови державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 25 березня 2015 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.
Скасував державну реєстрацію арешту нерухомого майна, відомості про який містяться у записі про обтяження від 26 березня 2015 року № 55711311 у Державному реєстрі речових прав.
Зняв арешт із земельної ділянки площею 6,9500 га з кадастровим номером 3220883200:03:002:2123 та цільовим призначенням для ведення колективного садівництва, розташованої на території Гірської сільської ради Бориспільського району, що були накладені на підставі постанови державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 25 березня 2015 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 та на підставі постанови від 14 вересня 2016 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2.
Скасував державну реєстрацію арештів нерухомого майна, відомості про які містяться у записах про обтяження від 26 березня 2015 року № 55604555 та від 21 вересня 2016 року № 55604751 у Державному реєстрі речових прав.
Зняв арешт із земельної ділянки площею 6,2009 га з кадастровим номером 3220883200:03:002:2124 та цільовим призначенням для ведення колективного садівництва, розташованої на території Гірської сільської ради Бориспільського району, що були накладені на підставі постанови державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 25 березня 2015 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 та на підставі постанови від 14 вересня 2016 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2.
Скасував державну реєстрацію арештів нерухомого майна, відомості про які містяться у записах про обтяження від 26 березня 2015 року № 9191929 та від 21 вересня 2016 року № 55596885 у Державному реєстрі речових прав.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що закінчення виконавчого провадження з будь-яких підстав є визначеною законом стадією завершення виконавчого провадження, після настання якої державний виконавець не здійснює жодних виконавчих дій.
Отже, відмова у скасуванні відповідних обтяжень призводить до безпідставного продовження втручання держави у право позивача на мирне володіння майном, що не ґрунтується на законі. Таке втручання свідчить про порушення речового права ОСОБА_1 , передбаченого частиною першою статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також гарантій, встановлених пунктом 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Київський апеляційний суд постановою від 09 липня 2025 року апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишив без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 лютого 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.
Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржнику, має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та зняття з нього арешту. Такий позов може бути пред'явлений як власником майна, так і особою, яка володіє ним на законних підставах, якщо це майно не належить боржнику.
Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно за відсутності відкритого виконавчого провадження та майнових вимог стягувача є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
З урахуванням того, що позивач набув право власності на спірні земельні ділянки внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем у позасудовому порядку на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, тоді як арешти були накладені постановами державних виконавців у межах виконавчих проваджень № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, які були закінчені ще у 2016 році, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність зняття таких арештів та скасування державної реєстрації відповідних обтяжень.
Апеляційний суд також зазначив, що ОСОБА_1 не був стороною зазначених виконавчих проваджень і не має іншого ефективного способу захисту свого права на мирне володіння майном, окрім звернення до суду з позовом про зняття арештів із належного йому майна.
Доводи Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про те, що на виконанні у відділі перебуває інше виконавче провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання наказу Господарського суду Київської області від 09 листопада 2015 року у справі № 3/059-12/2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, в межах якого 17 травня 2017 року державним виконавцем також було описано й арештовано спірні земельні ділянки та передано їх на відповідальне зберігання стягувачу - ПАТ «Дельта Банк», не заслуговують на увагу, оскільки відповідне обтяження майна позивача не є предметом розгляду у цій справі.
Водночас апеляційний суд зауважив, що відповідно до матеріалів справи з 22 лютого 2019 року ПАТ «Дельта Банк» уже не є іпотекодержателем спірних земельних ділянок, а новий іпотекодержатель - ТОВ «ФК «Сіті Голд» - реалізував право звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, уклавши з позивачем відповідні правочини.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У серпні 2025 року Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 лютого 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 та у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі № 905/3375/15, від 06 травня 2024 року у справі № 725/3352/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди неналежним чином дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи, не з'ясували правову природу заявленого позову, неправильно визначили характер спірних правовідносин та помилково застосували норми матеріального і процесуального права.
Особи, які є власниками (володільцями) майна та вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, мають право звернутися до суду з позовом про визнання права власності на таке майно та зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».
Водночас позивач звернувся до суду з вимогами про зняття арешту з майна та скасування державної реєстрації обтяжень без заявлення вимоги про визнання права власності, що, на думку заявника, не відповідає законодавству, яке регулює відповідні правовідносини. У зв'язку з цим обраний позивачем спосіб захисту є неналежним і може бути підставою для відмови у задоволенні позову.
Крім того, суди попередніх інстанцій, на переконання заявника, проігнорували наявність іншого відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_3, яке стосується того самого майна, арешт у межах якого не був скасований, а виконавче провадження не завершене.
З огляду на наявність судового рішення про звернення стягнення на нерухоме майно, відкритого виконавчого провадження, обов'язковість виконання такого судового рішення, а також існування арешту майна і відсутність доказів закриття виконавчого провадження у зв'язку з виконанням зобов'язання, ухвалення судом рішення про зняття арешту з майна без визнання права власності у цьому випадку, на думку заявника, створює можливість для уникнення боржником відповідальності та, за своїм змістом, дискредитує судові рішення.
Заявник також вказував, що з метою усунення будь-якої правової невизначеності та забезпечення належного захисту прав позивача у питанні належності йому права власності на заарештоване майно, останній мав звернутися до суду з вимогою саме про визнання права власності.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 27 серпня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Бориспільського міськрайонного суду Київської області.
19 вересня 2025року матеріали справи № 359/7436/24 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
11 травня 2007 року ОСОБА_2 та ТОВ «Укрпромбанк» уклали кредитний договір № 150/Кв-07 про відкриття відновлювальної кредитної лінії в іноземній валюті.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим договором 11 травня 2007 року ОК «СТ «Лісовик-2006» та ТОВ «Укрпромбанк» уклали договір іпотеки, за яким кооператив передав в іпотеку належні йому земельні ділянки з кадастровими номерами 3220883200:03:002:2122, 3220883200:03:002:2123, 3220883200:03:002:2124.
У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо зазначених земельних ділянок містяться записи про обтяження у вигляді арештів, зокрема від 26 березня 2015 року № 55604555 та № 9191929, від 21 вересня 2016 року № 55604751 та № 55596885, накладені постановами державних виконавців Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у межах виконавчих проваджень № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, у яких ОК «СТ «Лісовик-2006» виступав боржником, а ПАТ «Дельта Банк» - стягувачем.
Зазначені виконавчі провадження здійснювалися з метою примусового виконання рішення Господарського суду Київської області від 25 вересня 2015 року у справі № 3/059-12/2 за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОК «СТ «Лісовик-2006», треті особи: ТОВ «Укрпромбанк», ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Вказаним рішенням суду з метою погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ПАТ «Дельта Банк» за кредитним договором від 11 травня 2007 року № 150/Кв-07 у загальній сумі 29 788 353,14 грн звернуто стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки за договором від 11 травня 2007 року, а саме земельні ділянки, що належали ОК «СТ «Лісовик-2006», шляхом їх реалізації на прилюдних торгах.
Таким чином, ПАТ «Дельта Банк» одночасно виступало іпотекодержателем за іпотечним договором та стягувачем у виконавчих провадженнях № НОМЕР_1 і № НОМЕР_2, у межах яких було накладено арешти на спірні земельні ділянки.
22 лютого 2019 року ПАТ «Дельта Банк» відступило права вимоги за кредитним та іпотечним договорами ТОВ «ЕйПіЄс Україна», яке у подальшому відступило ці права ТОВ «Андріївська», а останнє - 22 листопада 2021 року ТОВ «ФК «Сіті Голд».
Отже, ТОВ «ФК «Сіті Голд» є правонаступником іпотекодержателя та стягувача у виконавчих провадженнях, у межах яких накладено арешти на майно боржника - ОК «СТ «Лісовик-2006».
Скориставшись правом, передбаченим пунктом 4.3 договору іпотеки та статтею 38 Закону України «Про іпотеку», 20 жовтня 2023 року ТОВ «ФК «Сіті Голд» відчужило від свого імені предмет іпотеки - земельні ділянки площею 10,9362 га (кадастровий номер 3220883200:03:002:2122), 6,9500 га (кадастровий номер 3220883200:03:002:2123) та 6,2009 га (кадастровий номер 3220883200:03:002:2124), із цільовим призначенням для ведення колективного садівництва, розташовані на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, на користь ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лігуном А. І. та зареєстрованих за № № 6780, 6781, 6782.
З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 липня 2024 року вбачається, що ОСОБА_1 є власником земельних ділянок з кадастровими номерами 3220883200:03:002:2122, 3220883200:03:002:2123 та 3220883200:03:002:2124.
При цьому у Державному реєстрі речових прав містяться записи про обтяження зазначених земельних ділянок у вигляді арештів, а саме:
- щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220883200:03:002:2122 - запис про обтяження № 55711311 від 26 березня 2015 року;
- щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220883200:03:002:2123 - записи про обтяження № 55604555 від 26 березня 2015 року та № 55604751 від 21 вересня 2016 року;
- щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220883200:03:002:2124 - записи про обтяження № 9191929 від 26 березня 2015 року та № 55596885 від 21 вересня 2016 року.
Відповідно до листа Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 27 березня 2024 року № 47266/0/10234/20.1, виконавче провадження № НОМЕР_1 було закінчено постановою державного виконавця від 26 лютого 2016 року на підставі пункту 4 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», а виконавче провадження № НОМЕР_2 - постановою від 21 вересня 2016 року на підставі пункту 9 частини першої цієї ж статті. Матеріали зазначених виконавчих проваджень знищені у зв'язку із закінченням строків їх зберігання. ОСОБА_1 стороною у цих виконавчих провадженнях не був.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Предметом позову у справі, що переглядається, є вимоги ОСОБА_1 про скасування арешту нерухомого майна. Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що набув право власності на спірні земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, укладених з іпотекодержателем - ТОВ «ФК «Сіті Голд» - у порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: прийняття постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; прийняття постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; прийняття постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
Верховний Суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що міститься в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
У частині першій статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16 (провадження № 14-431цс19) дійшла висновку про те, що спори, пов'язані з належністю майна, на яке накладений арешт, відповідно до статей 15 і 16 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо існує спір щодо визнання права власності на майно та однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту. Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37).
Верховний Суд у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 592/18654/23 (провадження № 61-7475св24) зазначив, що стаття 1 Першого протоколу покладає на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовної діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції. Водночас колегія суддів враховує те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Встановивши, що позивач набув право власності на спірні земельні ділянки внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем у позасудовому порядку на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, тоді як арешти були накладені постановами державних виконавців у межах виконавчих проваджень № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, які були закінчені ще у 2016 році, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про необхідність зняття таких арештів та скасування державної реєстрації відповідних обтяжень.
Рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надано належну правову оцінку, норми матеріального права застосовано правильно, а порушень норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, судами не допущено.
Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про неналежність обраного позивачем способу захисту не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та зводяться до помилкового тлумачення характеру спірних правовідносин.
Судами попередніх інстанцій установлено, що право власності позивача на спірні земельні ділянки підтверджене належними та допустимими доказами, зокрема договорами купівлі-продажу, укладеними у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку», та відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Це право не є спірним і сторонами не заперечується, а відтак відсутні підстави для звернення позивача з окремою вимогою про його визнання.
Власник майна, який не є боржником у виконавчому провадженні, має право на судовий захист шляхом звернення з позовом про зняття арешту з належного йому майна. Такий спосіб захисту є самостійним, ефективним та не ставиться законом у залежність від заявлення вимоги про визнання права власності, якщо це право вже встановлене та підтверджене.
Посилання заявника на наявність іншого відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання наказу Господарського суду Київської області від 09 листопада 2015 року у справі № 3/059-12/2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, у межах якого 17 травня 2017 року державним виконавцем також було описано та арештовано спірні земельні ділянки й передано їх на відповідальне зберігання стягувачу - ПАТ «Дельта Банк», обґрунтовано відхилені судом апеляційної інстанції, оскільки предметом розгляду у цій справі є правомірність арештів, накладених у межах конкретних виконавчих проваджень № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, які були закінчені у 2016 році. Обставини, пов'язані з іншими виконавчими провадженнями, не впливають на вирішення спору та не спростовують висновків судів щодо відсутності правових підстав для збереження спірних арештів.
Крім того, з 22 лютого 2019 року ПАТ «Дельта Банк» припинило бути іпотекодержателем спірних земельних ділянок, а новий іпотекодержатель - ТОВ «ФК «Сіті Голд» - реалізував право звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, уклавши з позивачем відповідні правочини.
Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про те, що зняття арешту без визнання права власності створює можливість для уникнення боржником відповідальності та дискредитує судові рішення. Позивач не був стороною виконавчих проваджень, у межах яких накладено арешти, а боржником у них виступала інша особа.
Зняття арешту з майна особи, яка не є боржником, за відсутності відкритого виконавчого провадження та майнових вимог стягувача не порушує принципу обов'язковості судового рішення, а навпаки - відновлює баланс між публічними та приватними інтересами.
Суди правильно виходили з того, що подальше збереження арештів після закінчення виконавчих проваджень є невиправданим та непропорційним втручанням у право позивача на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та частиною першою статті 319 ЦК України.
У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та обґрунтованих висновків, викладених у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з їх оцінкою та посилань на обставини, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Водночас доводи касаційної скарги про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 та у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі № 905/3375/15, від 06 травня 2024 року у справі № 725/3352/23, не можуть бути прийняті судом касаційної інстанції, оскільки оскаржувані судові рішення не суперечить висновкам, які викладені у наведених заявником постановах.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 лютого 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2025 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко