2 липня 2025 року
м. Київ
справа № 953/24950/19
провадження № 61-16866св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В.,
Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова
від 8 лютого 2021 року, ухвалене у складі судді Губської К. Г., та постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року, ухвалену колегією у складі суддів Котелевець А. В., Бурлаки І. В., Хорошевського О. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку.
В обґрунтування позову вказувала, що у лютому 2017 року вона придбала на електронних торгах, які проводило Державне підприємство (далі - ДП) «СЕТАМ», нежитлове приміщення - гараж № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 6325185000:03:021:0169 у селі Циркуни (відділення 12) Харківського району Харківської області. Вказане нежитлове приміщення на час проведення торгів належало на праві власності ОСОБА_2 .
На час пред'явлення позову село Циркуни включено до меж міста Харкова, тому земельній ділянці та нежитловому приміщенню присвоєна адреса: АДРЕСА_1 .
Земельна ділянка, на якій розташований гараж № НОМЕР_3 , оформлена як об'єкт цивільного права та має кадастровий номер 6325185000:03:021:0169, присвоєний
у лютому 2008 року під час оформлення державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 059717 на ОСОБА_3 .
5 червня 2012 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договір договір купівлі-продажу, на підставі якого набув у власність земельну ділянку з кадастровим номером 6325185000:03:021:0169.
Зазначала, що чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Позивач вважала, що вона як новий власник отримала право на земельну ділянку, на якій розташований належний їй на праві власності гараж.
За таких обставин просила визнати за нею право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6325185000:03:021:0169, на якій розташоване нежитлове приміщення - гараж № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 8 лютого 2021 року відмовлено у задоволенні позову.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що земельна ділянка є окремим об'єктом цивільних прав, які відповідно до статті 182 ЦК України підлягають державній реєстрації. Право власності на земельну ділянку не було предметом реалізації, земельна ділянка не зазначена в лоті під час проведення електронних торгів, її вартість під час продажу гаражу не врахована. Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку, оскільки це призведе до порушення права власності ОСОБА_2 .
Постановою Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Харкова від 8 лютого 2021 року - без змін
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 8 лютого 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування статей 120 Земельного кодексу (далі - ЗК) України та 377 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) та постановах Верховного Суду від 18 серпня
2021 року у справі № 477/2551/18 (провадження № 61-4189св20), від 9 грудня
2020 року у справі № 200/17769/17 (провадження № 61-12542св20), від 20 січня 2021 року у справі № 720/83/17 (провадження № 61-46885св18), від 16 квітня
2019 року у справі № 907/68/18.
Позиція інших учасників справи
У січні 2022 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність її доводів та відповідність висновків судів обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 2 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої
Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17
(провадження № 14-47цс20), від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) та постановах Верховного Суду від 18 серпня
2021 року у справі № 477/2551/18 (провадження № 61-4189св20), від 9 грудня
2020 року у справі № 200/17769/17 (провадження № 61-12542св20), від 20 січня
2021 року у справі № 720/83/17 (провадження № 61-46885св18), від 16 квітня
2019 року у справі № 907/68/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 3 червня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами встановлено, що ОСОБА_3 у 2007 році отримала державний акт
серії ЯД № 059717 на право власності на земельну ділянку, розташовану в Циркунівській сільській раді, автогаражному кооперативі «Атлант-7», № НОМЕР_1, НОМЕР_2, цільовим призначенням якої є будівництво індивідуального гаражу. Зазначений державний акт зареєстрований 29 лютого 2008 року у відділі земельних ресурсів у Харківській області, а земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 6325185000:03:021:0169.
5 червня 2012 року ОСОБА_3 , від імені якої діяв ОСОБА_5 , та
ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0048 га з кадастровим номером 6325185000:03:021:0169, розташованої на території Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області, автогаражному кооперативі «Атлант-7», № НОМЕР_1, НОМЕР_2. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області Клопотовим М. М. за № 886.
В державному акті серії ЯД № 059717 приватний нотаріус Харківського районного нотаріального округу Харківської області Клопотов М. М. здійснив посвідчувальний напис про перехід права власності на спірну земельну ділянку на підставі зазначеного договору купівлі-продажу до ОСОБА_2 .
Ці нежитлові приміщення (гараж) реалізовано 22 грудня 2016 року
ДП «СЕТАМ»; відповідно до протоколу ДП «СЕТАМ» № 222420
(лот № 186421) вказаний гараж придбала ОСОБА_1 , кошти за придбану нерухомість сплачені в повному обсязі та перераховані за призначенням на рахунок Київського ВДВС м. Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області.
11 січня 2017 року державний виконавець склав акт про проведення в порядку виконання судового рішення електронних торгів, об'єктом яких стало нежитлове приміщення гаражу № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 .
Відповідно до свідоцтва, виданого 9 лютого 2017 року приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області
Десятниченко О. В. за № 209, ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з нежитлового приміщення гаражу № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 загальною
площею 46,80 кв. м, розташованого на приватизованій земельній ділянці з кадастровим номером 6325185000:03:021:0169 за адресою: Харківська область, Харківський район, с. Циркуни, АГК «Атлант-7», адреса ГК: відділення Кутузівка, 12,
( АДРЕСА_1 ), що належать на праві приватної власності ОСОБА_2 .
Суди встановили, що село Циркуни включено до меж міста Харкова, тому вказаній земельній ділянці та нежитловому приміщенню присвоєна адреса - АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду, мотиви, якими керується суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків та об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).
Згідно з частиною першою статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час набуття позивачем права власності на гараж, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 4 грудня 2018 року
у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункти 8.3 - 8.5) наголосила на тому, що:
- правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (у період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України;
- стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
У постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18
(провадження № 14-125цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Штучний правовий відрив об'єктів нерухомості від земельних ділянок, на яких вони розміщені, відбувся за радянських часів з ідеологічних мотивів. Під впливом тодішньої ідеології панувало уявлення, що особи можуть мати право власності на об'єкти нерухомості, але не на земельні ділянки, на яких вони розташовані. Так, Конституцією Української РСР 1978 року (частина друга статті 11) було передбачено, що земля є у виключній власності держави.
Внаслідок такого підходу існує значна кількість об'єктів нерухомості, які знаходяться у власності приватних осіб, розташованих на землях державної та комунальної власності, причому земельні ділянки під цими об'єктами можуть бути несформованими. Водночас намір законодавця подолати такий штучний правовий відрив об'єктів нерухомості від землі не викликає сумніву. Тому в разі, якщо право власності на об'єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об'єкт розташований, належать одній особі, подальше відчуження об'єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об'єкта нерухомості не допускається».
Суди першої та апеляційної інстанції не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18), про що зазначає заявник у касаційній скарзі, тому дійшли помилкового висновку про те, що, придбавши на електронних торгах нерухоме майно, ОСОБА_1 не набула право власності на земельну ділянку, на якій воно розташовано.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18),
від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18),
від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18),
від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19) та багатьох інших.
За загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року
у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 19 травня
2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.
При цьому, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Такий висновок сформульований, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18,
пункт 5.6).
У постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18
(провадження № 14-125цс20) Велика Палата Верховного Суду надавала оцінку способу захисту права у подібних правовідносинах і зазначила, що ані позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, ані позовна вимога про визнання права власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту у цій справі.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року
у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 2 лютого
2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).
Оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, Верховний Суд не вбачає необхідності давати оцінку іншим доводам касаційної скарги.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19 січня
2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).
Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених
статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, однак вказали неналежні мотиви та підстави для такої відмови, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають зміні у їх мотивувальних частинах.
Щодо судових витрат
Оскільки касаційний суд дійшов висновку про зміну рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у їх мотивувальних частинах, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 8 лютого 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Київського районного суду м. Харкова
від 8 лютого 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду
від 16 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточноюі оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк О. М. Ситнік