іменем України
11 березня 2026 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 748/2001/25
Головуючий у першій інстанції - Майборода С. М.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/435/26
Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої-судді: Шитченко Н.В.,
суддів: Висоцької Н.В., Мамонової О.Є.,
із секретарями: Зеляк Ю.Г.,Зіньковець О.О.,
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила визнати спільним майном подружжя придбане в період шлюбу майно: автомобіль марки «FORD FOCUS», 2017 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , придбаний за договором купівлі-продажу від 15 жовтня 2024 року, ринкова вартість якого складає 348 348 грн; та автомобіль марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , придбаний за договором купівлі-продажу від 21 травня 2024 року, ринкова вартість якого складає 53 898 грн; залишити у власності ОСОБА_2 автомобіль марки «FORD FOCUS», 2017 року випуску; визнати за відповідачем право власності на автомобіль марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску; стягнути з відповідача на користь позивачки вартість 1/2 частки спільно набутого майна в сумі 201 123 грн.
Мотивуючи заявлені вимоги, зазначала, що з 16 листопада 2023 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. У період шлюбу за спільні кошти подружжям придбано два транспортних засоби - автомобіль марки «FORD FOCUS» та автомобіль марки «OPEL ASTRA» загальною вартістю 402 246 грн. Автомобіль марки «FORD FOCUS» зареєстрований на ім'я чоловіка, а автомобіль марки «OPEL ASTRA» - на ім'я позивачки, проте обидва транспортні засоби перебувають у користуванні відповідача. Зважаючи на одноособове користування ОСОБА_2 двома автомобілями, вважає за можливе залишити їх у власності відповідача, зобов'язавши його сплатити на користь ОСОБА_1 половину вартості спільного майна подружжя.
Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 жовтня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя транспортні засоби - автомобіль марки «FORD FOCUS», 2017 року випуску, д.р.н. НОМЕР_1 та автомобіль марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску, д.р.н. НОМЕР_2 . Залишено у власності ОСОБА_2 автомобіль марки «FORD FOCUS», 2017 року випуску. Визнано за відповідачем право власності на автомобіль марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску. Припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на автомобіль марки «FORD FOCUS», 2017 року випуску та автомобіль марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивачки грошову компенсацію вартості 1/2 частки вартості транспортних засобів марки «FORD FOCUS», 2017 року випуску та марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску в розмірі 201 123 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивачки 2 011,23 грн судового збору та 12 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
В апеляційній скарзі представник відповідача - адвокат Літвіновська А.О., вважаючи рішення суду необґрунтованим, посилаючись на неповноту з'ясування обставин справи та порушення норм матеріального права, просить скасувати його та ухвалити нове, яким залишити у власності ОСОБА_1 автомобіль марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску, д.р.н. НОМЕР_2 та відмовити у решті позовних вимог.
Відповідач зазначає, що автомобіль марки «FORD FOCUS» д.р.н. НОМЕР_1 придбано сторонами у 2024 році за 8 000 доларів США. За рік подружнього життя подружжя не мало можливості накопичити указану суму коштів, у зв'язку з чим ОСОБА_2 категорично заперечує щодо визнання цього транспортного засобу спільною сумісною власністю. З 2019 року, тобто задовго до одруження, скаржник мав власний транспортний засіб - автомобіль марки BMW 316, який продав за довіреністю за 3 000 доларів США. Для придбання автомобіля «FORD FOCUS» ОСОБА_2 взяв в борг у сестри 1 000 доларів США, а мати подарувала йому особисто 2 000 доларів США. Ці обставини підтвердили свідки у суді першої інстанції, однак суд їх покази безпідставно до уваги не взяв.
Скаржник наголошує та тому, що у випадку придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного автомобіля в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.
Указує, що згідно з роз'ясненнями постанов Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» та судовою практикою Верховного Суду належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Проте суд першої інстанції не з'ясував джерело походження коштів, за які було придбано автомобіль «FORD FOCUS».
ОСОБА_2 не заперечує, що автомобіль марки «OPEL ASTRA», який зареєстровано за позивачкою, придбаний за спільні кошти та є спільним майном подружжя. Зазначає, що ОСОБА_1 має посвідчення водія та активно користувалась цим транспортним засобом. Відповідач категорично не погоджується з рішенням суду про визнання за ним права власності на цей автомобіль та стягнення з нього грошової компенсації вартості його частки, зазначаючи, що не потребує другого транспортного засобу, оскільки має у власності «FORD FOCUS». Вважає, що присудження йому обох автомобілів з виплатою позивачці компенсації створює для нього значне фінансове навантаження, яке суперечить засадам розумності та пропорційності. Натомість поділ по одному автомобілю кожній стороні не порушить балансу їх інтересів та інтересів спільної дитини. ОСОБА_2 просив урахувати, що утримує батьків, які є особами з інвалідністю 2 групи, а також сплачує аліменти на утримання дитини та колишньої дружини.
Вважає стягнуту з нього суму витрат на правничу допомогу завищеною і такою, що не відповідає критерію розумності та співмірності їхнього розміру зі складністю справи, кількістю відвіданих представником позивачки судових засідань та характером наданих адвокатом послуг.
У наданому відзиві представник позивачки - адвокат Жилінський О.В., вважаючи доводи апеляційної скарги безпідставними, просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити повністю.
Обґрунтовуючи відзив, вважає недоведеними твердження ОСОБА_2 про те, що частину грошей на купівлю автомобіля марки «FORD FOCUS» він отримав від сестри за розпискою, оскільки в ній не указано мету, з якою позичалися кошти, та від матері, яка згідно з поясненнями відповідача перебуває на його ж утриманні. Допитана як свідок ОСОБА_1 пояснила, що передавала сину кошти набагато раніше, ніж укладався договір купівлі-продажу автомобіля «FORD FOCUS». Ці пояснення свідчать про відсутність належних доказів на підтвердження використання відповідачем саме отриманих від матері коштів на купівлю спірного автомобіля.
Звертає увагу суду на те, що ОСОБА_2 набув у власність автомобіль «FORD FOCUS» 15 жовтня 2024 року. Водночас згідно з довідкою ТСЦ МВС № 7441 автомобіль BMW 316, 2000 року випуску був проданий відповідачем за договором купівлі-продажу 19 жовтня 2024 року. Тобто, придбання подружжям автомобіля «FORD FOCUS» відбулося на чотири дні раніше, ніж реалізація скаржником транспортного засобу BMW 316, що вказує на неможливість придбання спірного автомобіля за кошти, отримані від продажу автомобіля BMW 316. Інших доказів на підтвердження своїх тверджень відповідачем не надано.
Зазначає, що в ході розгляду справи ОСОБА_2 пояснював, що автомобіль «OPEL ASTRA» купував по довіреності, що видавалась на його ім'я, отже він не міг зареєструвати цей автомобіль на себе, у зв'язку з чим автомобіль зареєстровано за позивачкою. Відповідач підтвердив також, що обидва транспортні засоби перебувають в його користуванні. Допитана як свідок матір відповідача показала, що їй відомо про використання автомобіля «OPEL ASTRA» ОСОБА_2 для перевезення речей, та зазначила, що не бачила, щоб невістка колись користувалась цим автомобілем. Крім того, ОСОБА_2 обізнаний, що позивачка разом з дитиною виїхала за кордон для постійного проживання, питання повернення в Україну наразі нею не розглядається. За викладених обставин твердження відповідача про те, що передача позивачці у користування автомобіля «OPEL ASTRA» обумовлена потребою самої ОСОБА_1 у повсякденному житті та задля зручності дитини, суперечать реальним обставинам цієї справи.
Указує, що під час розгляду справи судом першої інстанції клопотань про зменшення розміру витрат на правову допомогу відповідач не заявляв. Окрім того, як свідчить відзив на позовну заяву, відповідач сплатив своєму представникові за надані послуги в суді першої інстанції 15 000 грн, які також просив стягнути за підсумками розгляду справи. Отже, сплативши своєму представнику зазначену суму, відповідач погодився, що такий розмір витрат у цій справі є реальним, розумним та співмірним з огляду на її складність і кількість витраченого адвокатом часу.
Сторона позивача просила стягнути з ОСОБА_2 понесені ОСОБА_1 витрати на надання професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції в розмірі 10 000 грн.
Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника позивачки, ОСОБА_2 та його представника, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, пославшись на ст. 60, 63, 70, 71 СК України та ст. 364, 368 ЦК України, виходив з того, що ОСОБА_2 не заперечував статус автомобіля марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску як спільного сумісного майна подружжя. Вважав, виходячи з наданих відповідачем доказів, що ОСОБА_2 не спростовано доводів позову щодо придбання транспортного засобу марки «FORD FOCUS», 2017 року випуску в період шлюбу з позивачкою за їхні спільні кошти, тобто, що цей автомобіль також є спільною сумісною подружньою власністю.
Районний суд указав, що спірний автомобіль «FORD FOCUS» придбано 15 жовтня 2024 року, а автомобіль BMW 316, який перебував у власності відповідача з 2019 року, відчужено ним за договором купівлі-продажу 19 жовтня 2024 року. Отже ОСОБА_2 не доведено того, що отримані від продажу цього автомобіля кошти були використані на купівлю транспортного засобу «FORD FOCUS». Суд вважав недоведеними також доводи відповідача про те, що надані матір'ю 2 000 доларів США використані саме на придбання автомобіля «FORD FOCUS», указавши, що за його ж твердженням мати перебуває на утриманні ОСОБА_2 . Факт отримання одним з подружжя коштів в борг не свідчить про те, що ці грошові кошти є особистою приватною власністю одного з подружжя.
Суд установив, що автомобіль «OPEL ASTRA», 1993 року випуску зареєстровано за позивачкою, але фактично цим автомобілем користувався ОСОБА_2 з метою перевезення речей та продуктів. Зазначив, що ОСОБА_1 виїхала за межі України, наміру використовувати спірний автомобіль, який перебуває у фактичному користуванні відповідача, не має. Вважав, з ураховуючи зміст заявлених позовних вимог, недоцільним залишати його у власності позивачки, зазначивши, що ОСОБА_2 не буде позбавлений можливості відчужити цей транспортний засіб. Ураховуючи, що обидва автомобілі, які є спільною сумісною власністю подружжя, залишаються у власності відповідача, відтак з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути компенсацію 1/2 частки вартості транспортних засобів у розмірі 201 123 грн. Указав, що у цьому випадку при присудженні матеріальної компенсації одному з подружжя при поділі майна майновий стан іншого подружжя не враховується.
Дійшовши висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12 000 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції, пославшись на приписи ст. 137, 141 ЦПК України, оцінив подані стороною позивача докази понесення цих витрат та указав, що надання усної консультації щодо подання позову за своєю суттю є послугою організаційного характеру. Суд урахував об'єм викладених позовних вимог, реальний затрачений адвокатом час на виготовлення позовної заяви, кількість наданих додатків до позову, час участі представника позивачки у судовому засіданні. Зважаючи на критерії розумності, співмірності та справедливості, суд визначив до відшкодування з відповідача на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 12 000 грн.
Колегія суддів погоджується з наведеними вище висновками суду, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам чинного законодавства.
У справі встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 16 листопада 2023 року зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 (а.с. 4).
Від шлюбу сторони мають малолітню дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 43).
Витяги з Єдиного державного реєстру МВС стосовно зареєстрованих транспортних засобів від 08 червня 2025 року свідчать про те, що автомобіль «OPEL ASTRA», 1993 року випуску 21 травня 2024 року зареєстровано за ОСОБА_1 , а автомобіль марки «FORD FOCUS», 2017 року випуску 15 жовтня 2024 року - за ОСОБА_2 (а.с. 5, 6).
Відповідно до роздруківок з інтернет-сайту https://auto.ria.com/uk/auto, наданих стороною позивача, вартість автомобіль «OPEL ASTRA», 1993 року випуску, становить 53 898 грн, вартість транспортного засобу марки «FORD FOCUS», 2017 року випуску складає 348 348 грн (а.с. 7, 8). Визначена позивачкою вартість автомобілів відповідачем не оспорювалася.
Згідно з інформацією Територіального сервісного центру МВС № 7441 від 12 серпня 2025 року на ім'я ОСОБА_2 10 грудня 2019 року було зареєстровано транспортний засіб BMW 316, 2000 року випуску. 19 жовтня 2024 року за договором купівлі-продажу, укладеним в ТЦС, наведений транспортний засіб перереєстровано на іншу особу (а.с. 69).
Відповідно до копії свідоцтва про народження батьками ОСОБА_2 є ОСОБА_5 та ОСОБА_1 (а.с. 44).
Копіями пенсійних посвідчень підтверджено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_1 отримують пенсію по інвалідності 2 групи внаслідок загального захворювання(а.с. 49).
Згідно з копією розписки від 14 жовтня 2024 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 1 000 доларів США, які зобов'язався повернути в строк до 31 жовтня 2025 року (а.с. 45).
Довідкою про доходи АТ «Чернігівобленерго» засвідчено, що у період з січня по червень 2025 року ОСОБА_2 за основним місцем роботи нараховано заробітну плату в загальному розмірі 172 647,29 грн (а.с. 58).
Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 25 липня 2025 року розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 16 листопада 2023 року Чернігівським відділом ДРАЦС у Чернігівському районі Чернігівської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис № 259 (а.с. 137-141).
Відповідно до копії платіжної інструкції від 31 липня 2025 року ОСОБА_2 перерахував на рахунок ОСОБА_1 7 035,18 грн. Призначення платежу - аліменти на дитину (а.с. 50).
Згідно з повідомленням Головного центру обробки спеціальної інформації ДПС України від 15 липня 2025 року ОСОБА_7 , 07 червня 2024 року перетнув кордон України 22 червня 2025 року у пункті пропуску «Шегині» (а.с. 51).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.
За змістом ч. 1, 7 ст. 41 Конституції України, ч. 1, 5 ст. 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 368 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 210/2492/19.
Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (ч. 1 ст. 365 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 зазначила, що згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов'язковою. За змістом ч. 4 ст. 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом ч. 2 ст. 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі.
Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Зважаючи на вищенаведені норми та дослідивши обставини справи в сукупності, колегія суддів приходить до переконання, що висновок районного суду про наявність правових підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.
У справі встановлено, що сторони з 16 листопада 2023 року перебували у зареєстрованому шлюбу, який розірвано рішенням Чернігівського районного суду від 25 липня 2025 року. Подружжя має малолітню дитину - сина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
До укладення шлюбу відповідач мав у власності транспортний засіб марки BMW 316, що не оспорюється стороною позивача.
У 2024 році, тобто у період шлюбу, подружжям придбано два транспортні засоби - автомобіль «FORD FOCUS», 2017 року випуску, д.р.н. НОМЕР_1 та автомобіль марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску, д.р.н. НОМЕР_2 .
Як під час розгляду справи судом першої інстанції, так і в ході апеляційного перегляду ОСОБА_2 не заперечував, що автомобіль марки «OPEL ASTRA» є спільним сумісним майном подружжя. Водночас наголошував на тому, що транспортний засіб марки «FORD FOCUS» є його особистою приватною власністю, оскільки його придбано за власні кошти скаржника, отримані від продажу автомобіля BMW, та від матері, як подарунок, і в позику від сестри.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність в матеріалах цієї справи належних доказів придбання спірного автомобіля марки «FORD FOCUS» за особисті кошти відповідача. Тобто надані ОСОБА_2 письмові докази не свідчать про те, що відповідачем спростовано у належний спосіб презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте в період шлюбу.
Установлено, що автомобіль марки «FORD FOCUS», придбаний сторонами в період шлюбу, зареєстровано за ОСОБА_2 15 жовтня 2024 року. Належний відповідачу до одруження транспортний засіб BMW 316 відчужений ним 19 жовтня 2024 року. Тобто придбання подружжям спірного автомобіля «FORD FOCUS» відбулося на чотири дні раніше, ніж відповідач реалізував автомобіль BMW 316. Як правильно зазначив суд першої інстанції, вирішуючи спір, наведене свідчить про неможливість придбання спірного автомобіля за кошти, отримані ОСОБА_2 від продажу автомобіля BMW 316.
Отже, відповідачем не доведено належними доказами доводи про спрямування коштів від продажу автомобіля BMW 316 саме на придбання спірного автомобіля «FORD FOCUS». Взаємозв'язок зазначених фінансових операцій у належний спосіб не доведено. Таким доказом могли би бути виписка із банківського рахунку відповідача про зарахування коштів від продажу авто та їх наступне перерахування на придбання іншого транспортного засобу або інші фінансові документи, які б дозволили достеменно установити як джерело походження коштів, так і спрямування витрат, тощо.
Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив твердження відповідача про придбання транспортного засобу «FORD FOCUS», в тому числі, і за кошти, отримані у подарунок від матері у сумі 2 000 доларів США та в борг від сестри у сумі 1 000 доларів США. Наявними у справі доказами засвідчено, що мати ОСОБА_2 є особою з інвалідністю 2 групи та отримує пенсію. Водночас матеріали цієї справи не містять даних про її доходи та їх розмір, що б дозволило апеляційному суду проаналізувати твердження відповідача про дарунок коштів на предмет їх достовірності.
Покази допитаної судом першої інстанції як свідка ОСОБА_1 про передачу сину на придбання транспортного засобу 2 000 доларів США суперечать доводам самого ОСОБА_2 , зокрема викладеним і в апеляційній скарзі, щодо перебування на його утриманні батьків-пенсіонерів, тобто відсутність у них доходів.
Наданою відповідачем копією розписки засвідчено, що ОСОБА_2 14 жовтня 2024 року отримав від ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 1 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 31 жовтня 2025 року. Водночас у розписці не зазначено мету отримання указаних коштів у позику. Тобто, надану розписку в контексті ст. 77, 79, 80 ЦПК України не можна визнати належним та достовірним письмовим доказом на підтвердження зазначених відповідачем обставин.
Ураховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що презумпція спільності майна подружжя ОСОБА_2 не спростована, тоді як тягар доказування у цій справі покладено саме на нього. Отже, суд першої інстанції вірно виснував, що спірний автомобіль «FORD FOCUS» є спільною сумісною власністю подружжя.
Відповідач, зазначивши про відсутність необхідності у користуванні автомобілем марки «OPEL ASTRA», 1993 року випуску та заперечуючи проти визнання за ним права власності на цей автомобіль, надав апеляційному суду копію свідоцтва про реєстрацію машини (а.с. 127 зворот), відповідно до якого ОСОБА_2 з 27 жовтня 2017 року являється власником трактора колісного марки Т-40 д.р.н НОМЕР_4 .
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (п. 5 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (п. 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).
Колегія суддів виходить з того, що, заперечуючи проти заявлених ОСОБА_1 позовних вимог та стверджуючи, що транспортний засіб «FORD FOCUS» не являється спільною сумісною власністю подружжя, а інший автомобіль - «OPEL ASTRA» має залишитись у власності позивачки, ОСОБА_2 в межах цієї цивільної справи із зустрічним позовом про визнання майна особистою власністю або про поділ спільного майна подружжя (з визначенням заявлених вимог на власний розсуд) не звертався, отже його твердження щодо необхідності розподілу транспортних засобів між сторонами підставами позову не були. Суд першої інстанції, виходячи з принципу змагальності сторін, що діє в цивільному судочинстві, розглядав справу в межах заявлених лише ОСОБА_1 позовних вимог та перевіряв надані сторонами докази на підтвердження їх доводів чи заперечень.
Зазначаючи, що у власності ОСОБА_1 слід залишити автомобіль «OPEL ASTRA», відповідач залишає поза увагою те, що наведене майно є неподільним і спільною власністю подружжя, згоду на припинення його частки у праві спільної сумісної власності на майно скаржник не надавав і такі його вимоги предметом судового розгляду не були.
Кожна сторона несе ризик наслідків, пов'язаних із вчиненням або невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 12 ЦПК України).
У ході розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 разом з дитиною виїхала за кордон і наразі проживає там, транспортним засобом марки «OPEL ASTRA» позивачка не користується і такого наміру не має. За таких підстав, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоцільність його залишення у власності ОСОБА_1 , у зв'язку з чим визнав за ОСОБА_2 право власності на цей автомобіль, припинив право спільної сумісної власності сторін на автомобіль марки «OPEL ASTRA» та автомобіль марки «FORD FOCUS», і стягнув з відповідача на користь позивачки грошову компенсацію 1/2 частки вартості транспортних засобів.
Є помилковим твердження ОСОБА_2 про те, що стягнення з нього на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя становитиме для нього надмірний фінансовий тягар.
У спірних правовідносинах відповідач не втрачає права власності на неподільну річ, а стає її одноосібним власником. Факт відсутності у скаржника коштів для одномоментної виплати компенсації ОСОБА_1 сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у відповідача будуть відсутні кошти, зокрема, регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивачки треба виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно ОСОБА_2 , у тому числі на присуджену йому річ (ст. 56 ЗУ «Про виконавче провадження»). Виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.
Крім цього, апеляційний суд зважає на те, що компенсація 1/2 частки вартості автомобіля «OPEL ASTRA», 1993 року випуску, на залишенні якого у власності позивачки наполягає ОСОБА_2 , є незначною (26 949 грн) порівняно з компенсацією 1/2 частки вартості автомобіля «FORD FOCUS», 2017 року випуску (174 174 грн), щодо залишення якого у власності скаржник в цілому не заперечує.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованості визначеного судом до стягнення з відповідача розміру витрат на професійну правничу допомогу у сумі 12 000 грн, колегія суддів виходить з такого.
Статтею 141 ЦПК України визначений порядок розподілу витрат між сторонами. Так, у разі задоволення позову судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на відповідача (п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК).
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 137 ЦПК України).
Згідно з приписами ч. 4, 5, 6 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог ч. 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Верховний Суд у постановах від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18, від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19, від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 навів правову позицію, відповідно до якої суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та не співмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Аналогічні висновки викладені й в постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 456/456/20, від 01 листопада 2022 року у справі № 757/24445/21-ц, від 17 листопада 2022 року у справі № 687/35/21, від 11 січня 2023 року у справі № 479/475/21.
Визначаючи суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України», пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інші проти України», пункт 80 рішення у справі «Двойних проти України», пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Представництво інтересів ОСОБА_1 у суді першої інстанції адвокат Жилінський О.В. здійснював на підставі договору № 03/25 про надання правничої допомоги від 04 червня 2025 року (а.с. 10) та ордеру серії СВ № 1130532 від 04 червня 2025 року (а.с. 9).
За змістом п. 1 договору адвокат зобов'язався надавати клієнту правничу допомогу, пов'язану з розглядом справ за позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини, визначення місця проживання дитини, поділу спільного майна подружжя. Повноваження адвоката визначені пунктом 2 договору.
Пунктом 4 цього правочину передбачено, що загальна сума за цим договором, яку клієнт зобов'язується виплатити адвокату за надання ним послуг, визначається сторонами договору на підставі складеного розрахунку.
Відповідно до наявного у справі розрахунку оплати витрат на правничу допомогу адвокатом Жилінським О.В. за договором № 03/25 від 04 червня 2025 року надані наступні послуги: надання консультацій клієнту, що виникають з приводу подачі в його інтересах позову - 1 500 грн; складання позовної заяви - 5 500 грн; здійснення представництва в Чернігівському районному суді - 11 000 грн (а.с. 12). Загальна вартість правничої допомоги становить 18 000 грн.
12 червня 2025 року ОСОБА_1 сплатила адвокату Жилінському О.В. грошові кошти в сумі 18 000 грн згідно з договором № 03/25 від 04 червня 2025 року, що підтверджується квитанцією від 12 червня 2025 року (а.с. 11).
Матеріали цивільної справи свідчать про те, що адвокатом Жилінським О.В. складено та подано до суду позовну заяву (а.с. 2-3), через систему «Електронний суд» подано відповідь на відзив (61-62), він брав участь у судових засіданнях 22 вересня 2025 року (а.с. 71-73) та 22 жовтня 2025 року (а.с. 78-82) загальною тривалістю 3 год. 26 хв.
Виходячи з наведеного вище та беручи до уваги наявність документально підтверджених доказів понесених витрат позивачки на правничу допомогу у суді першої інстанції на суму 18 000 грн, об'єм і зміст складених адвокатом позовної заяви та відповіді на відзив, предмет позову, те, що справа не віднесена до категорії малозначних, співмірність наданих адвокатом послуг зі складністю справи, колегія суддів вважає, що висновок районного суду про необхідність стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12 000 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачкою у суді першої інстанції, є обґрунтованим, оскільки саме така сума відповідає критеріям реальності витрат на послуги адвоката та розумності їхнього розміру. Отже, доводи апеляційної скарги щодо завищеного визначеного судом першої інстанції розміру витрат на професійну правничу допомогу є безпідставними.
Крім цього, колегія суддів погоджується з доводами сторони позивача, за якими, сплативши своєму представникові в суді першої інстанції 15 000 грн за надання професійної правничої допомоги, Жебель В.І. цими діями погодив розумність їх розміру, отже не може стверджувати про неспівмірність витрат ОСОБА_1 , якій судом компенсовано меншу суму.
Ураховуючи наведені обставини у сукупності, апеляційний суд доходить висновку про те, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.
Вирішуючи заявлене у відзиві клопотання представника позивачки - адвоката Жилінського О.В. про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, колегія суддів виходить з наступного.
Представництво інтересів ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції адвокат Жилінський О.В. здійснював на підставі ордеру серії СВ № 1130532 від 04 червня 2025 року (а.с. 9), виданого згідно з договором № 03/25 про надання правничої допомоги від 04 червня 2025 року (а.с. 10).
Відповідно до наданого апеляційному суду розрахунку оплати витрат на правничу допомогу адвокатом Жилінським О.В. за договором № 03/25 від 04 червня 2025 року надані наступні послуги: надання консультацій клієнту, що виникають з приводу поданої апеляційної скарги - 1 000 грн; складання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 - 3 000 грн; здійснення представництва прав та інтересів клієнта в Чернігівському апеляційному суді - 6 000 грн (а.с. 114). Загальна вартість правничої допомоги становить 10 000 грн.
16 грудня 2025 року ОСОБА_1 сплатила адвокату Жилінському О.В. грошові кошти в сумі 10 000 грн згідно з договором № 03/25 від 04 червня 2025 року, що підтверджується квитанцією від 16 грудня 2025 року (а.с. 114 зворот).
Адвокат Жилінський І.В. брав участь у судових засіданнях апеляційного суду 04 лютого 2026 року та 11 березня 2026 року загальною тривалістю 1 год. 13 хв.
Зазначені в розрахунку послуги адвоката щодо надання консультації з приводу поданої апеляційної скарги та складання відзиву на апеляційну скаргу охоплюються послугою зі здійснення підготовки та подання відзиву, тобто за своєю суттю є послугами, які дублюються, і складовими одного завдання.
Виходячи з наведеного вище та беручи до уваги наявність документально підтверджених доказів витрат ОСОБА_1 на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, те, що вивчення адвокатом судової практики очевидно здійснювалось при подачі позову та відповіді на відзив, об'єм і зміст складеного адвокатом відзиву на апеляційну скаргу (а.с. 111-112), співмірність наданих адвокатом послуг зі складністю справи, колегія суддів вважає за можливе стягнути з ОСОБА_9 на користь позивачки 6 000 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції. Саме такий розмір буде відповідати критеріям реальності витрат на правові послуги та розумності їхнього розміру.
Керуючись ст. 141, 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 жовтня 2025 року - без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 .
ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 .
Повне судове рішення складено 16 березня 2026 року.
Головуюча: Н.В. Шитченко
Судді: Н.В. Висоцька
О.Є. Мамонова