Унікальний номер справи 760/3526/23
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/4762/2026
Головуючий у суді першої інстанції І. А. Усатова
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
25 лютого 2026 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2 ,
відповідач ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_4
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Влащенком Олегом Анатолійовичем , на рішення Солом'янського районого суду м. Києва від 03 листопада 2025 року, ухвалене у складі судді Усатової І. А., в примішенні Солом'янського районого суду м. Києва,
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_3 , третя особа: Солом'янська районна в м. Києві державна адміністрація, ОСОБА_6 , Служба у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_6 , в якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
В обгрунтування позовних вимог зазначив, що є користувачем квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 на підставі ордеру від 13 березня 1997 року № 14476, яку розпорядженням Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 27 листопада 2018 року № 833 виключено зі складу службових квартир. ОСОБА_2 є його батьком, а ОСОБА_3 - дочкою його батька (зведена сестра позивача).
З січня 2014 року відповідач виїхав з вищевказаної квартири, забравши свої речі та майно і проживає за адресою: АДРЕСА_3 , але з реєстрації за останнім місцем проживання не знятий. Також не проживає в квартирі АДРЕСА_1 його дочка ОСОБА_3 .
Позивач вказував, що відповідач не цікавиться житловою площею, не сплачує необхідні платежі по утриманню житла, комунальні послуги та не цікавиться станом житла. Перешкоди у користування квартирою відповідачу не чиняться, він не турбується щодо свого права на житло в квартирі. ОСОБА_2 неодноразово, у зв'язку з наявністю спірних питань щодо спільного майна вчиняв сварки та погрожував фізичним насильством щодо його матері - ОСОБА_6 , погрожував вибити двері у спірній квартирі, у зв'язку з чим були звернення до поліції та з відповідачем проводилися профілактично - роз'яснювальна бесіда та рішенням суду від 07.10.2021 застосовано до останнього обмежувальний припис.
Також зазначав, що відповідач проживає у будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 , який належить йому на підставі договору дарування №2074 від 22.09.2006. Відповідно до довідок Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва» ЖЕК 901 від 04.01.2023, 09.01.2023, 03.02.2023 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають за місцем реєстрації: АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 згідно довідки комунального некомерційного підприємства Центр первинної медико - санітарної допомоги №2 Солом'янського району м.Києва в закладі не спостерігається, декларації з жодним лікарем - педіатром не укладала.
Відповідач не проживає у спірній квартирі більше 9 років, маючи вільний доступ до неї, не сплачує комунальні послуги, не проводить ремонт та взагалі не цікавиться житловим приміщенням.
Рішенням Солом'янського районого суду м. Києва від 03 листопада 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_3 , треті особи: Солом'янська районна в м. Києві державна адміністрація, ОСОБА_6 , Служба у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_6 , про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника Влащенка О. А. подав апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказано, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на рішення судів в іншій справі, але на обставини, які мали місце до подання позову (станом на 14.02.2023). Суд не витребував будь-які інші докази та не взяв до уваги той факт, що позивачем було надано численні акти про непроживання відповідача в спірній квартирі від 04.01.2023, 09.01.2023, 06.02.2023. Також суд не надав належної оцінки поведінці відповідача, який використовував реєстрацію за вказаною квартирою як інструмент вимагання грошей від колишньої дружини.
Суд проявив невиправдану поспішність у розгляді справи.
Також позивач вказує у апеляційні скарзі про те, що відповідач ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер у належному йому на праві власності будинку (згідно договору дарування від 22.09.2006), що розташований за адресою: АДРЕСА_3 .
03 лютого 2026 року на адресу суду надійшла заява ОСОБА_4 - законного представника малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 . До заяви додано свідоцтво про смерть ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що складено актовий запис №245, яке видане Калинівською селищною радою 25.11.2025, серія НОМЕР_2 .
24 лютого 2026 року на адресу суду надійшов відзив ОСОБА_4 як законного представника малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у якому сторона відповідача заперечила проти апеляційної скарги, рішення суду просить залишити без змін як законне та обгрунтоване, вказуючи на те, що між сторонами у справі існує конфлікт, у зв'язку із чим відповідачі були позбавлені можливості проживати у спірній квартирі, зокрема через брак місця та неприязні відносини. Малолітня дитина була зареєстрована у спірній квартирі за постійним місцем проживання свого батька. До реєстрації в спірній квартирі ніде зареєстрована не була, іншого житла окрім спірної квартири дитина не має. Позивач може покращити житлові умови своєї сім'ї не за рахунок порушення прав батька, який своєю тяжкою працею заробив спірну квартиру, як службову.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та його представник Влащенко О. А. підтримали подану апеляційну скаргу, просять задовольнити на підставі викладених у ній доводів.
Треті особи ОСОБА_6 , ОСОБА_6 підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову ОСОБА_1 .
Законний представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 у судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки не повідомила. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від законного представника відповідача не надходило.
Беручи до уваги ч. 2 ст. 372 ЦПК, відповідно до якої неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності відповідача, оскільки неявка вказаної особи не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення позивача, его представника - адвоката Влащенка О. А., третіх осіб ОСОБА_6 і ОСОБА_6., перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Так, завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 червня 1987 року, який було розірвано рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 05 серпня 2021 року. Рішення набрало законної сили 07 вересня 2021 року.
Квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею - 62,96 кв.м., жилою площею 48,0 кв.м. яка складається з трьох кімнат, була надана ОСОБА_2 на підставі ордера від 13 березня 1997 року № 14467 на право зайняття службового жилого приміщення, на склад сім'ї із чотирьох осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 .
Розпорядженням Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 27 листопада 2018 року № 833 виключено зі складу службових житлових приміщень комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району міста Києва» трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Спірна квартира не приватизована.
Згідно відомостей з витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва станом на 16 лютого 2022 року у спірній квартирі зареєстровано 7 осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На підтвердження факту непроживання відповідачів протягом тривалого часу у спірній квартирі були надані акти про непроживання особи від 04.01.2023, 09.01.2023, 06.02.2023, підписані сусідами позивача та завірені підписом начальника ЖЕД № 901, в яких зазначено, що ОСОБА_2 та його дочка ОСОБА_3 не проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно відповіді на запит від 11.01.2023 вих. №313 Комунального некомерційного підприємства Центр первинної медико - санітарної допомоги №2 Солом'янського району м. Києва ОСОБА_3 в закладі не спостерігається, декларації з жодним лікарем - педіатром не укладала.
Позивач стверджував, що відповідачі проживають за адресою: АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування житлового будинку від 22 вересня 2006 року, зареєстрованого за № 2074.
Судом установлено, що відповідачі не проживали в квартирі з поважних причин, а саме: неможливість проживання через невелику площу квартири, відсутності вільних кімнат, оскільки в трьохкімнатній квартирі жилою площею 48 кв.м. проживає два повнолітніх сина відповідача, дружина та двоє неповнолітніх дітей одного з синів відповідача, колишня дружина відповідача, конфліктність стосунків між членами сім'ї.
Крім того, судом встановлено, що було замінено замки у дверях спірної квартири, що було вже встановлено рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 07.11.2022 та постановою Київського апеляційного суду від 04.04.2023, які розглядали справу з аналогічних підстав.
Також встановлено, що спірну квартиру відповідач отримав як службову у зв'язку з тим, що працював двірником. У 2018 році він звернувся до Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою про виключення вищевказаної квартири із числа службових, що свідчить про те, що ним не втрачався інтерес до спірної квартири.
Суд встановив, що відповідач проживає у будинку за адресою: АДРЕСА_3 , через відсутність достатнього місця в спірній квартирі та наявністю конфліктних відносин з членами сім'ї, які в ній проживають.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд дійшов висновку, що позивачем чиняться перешкоди у користуванні квартирою відповідачу та його малолітній дитині, зокрема змінено замки на вхідних дверях, встановлено факт, що позивач заперечує проти проживання відповідачів в квартирі через брак місця, що останній не проживає в квартирі протягом тривалого часу через поважні причини з метою уникнення конфлікту з членами сім'ї з приводу користування спірною квартирою, а тому вважав відсутніми підстави для визнання ОСОБА_2 та малолітньої ОСОБА_3 такими, що в силу положень статей 71, 72 ЖК України втратили право користування спірним житловим приміщенням.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони повністю узгоджуються із встановленими судом обставинами справи з огляду на наступне.
Відповідно до частини першоїстатті 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців.
Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та норм ЦПК України щодо оцінки доказів.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 21 липня 2021 року у справі 227/1044/20, від 15 березня 2023 року у справі № 522/4382/21, від 09 січня 2024 року у справі № 761/38440/21.
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім'ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Суд першої інстанції, з висновком якого погоджується й суд апеляційної інстанції, врахувавши вищенаведені норми права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 (за життя) не втрачав інтерес до спірної квартири, яку він отримав як службову у зв'язку з тим, що працював двірником. У 2018 році він звернувся до Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою про виключення вищевказаної квартири із числа службових з метою ї приватизації у подальшому. При цьому у квартирі відповідач не проживав з поважних причин - неможливість проживання через невелику площу квартири, відсутності вільних кімнат, оскільки в трьохкімнатній квартирі жилою площею 48 кв.м. проживає два повнолітніх сина відповідача, дружина та двоє неповнолітніх дітей одного з синів, колишня дружина відповідача, а крім того має місце конфліктність стосунків між членами сім'ї.
Та обставина, що відповідач є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 , де проживав, не свідчить про втрату ним інтересу до спірної квартири, що зокрема підтверджується пояснення учасників справи щодо вирішення питання про відмову відповідача від своє частки у квартирі.
При цьому матеріали справи не містяь належних та допустимих доказів вибуття відповідача на постійне місце проживання у вказаний будинок, а наявність будь-якої іншої нерухомості не є підставою для позбавлення особи права користування належним їй жилим приміщенням.
Окрім того у ході перегляду справи підтвердився той факт, що чиняться перешкоди у користуванні квартирою відповідачу та його малолітній дитині шляхом заміни замків на вхідних дверях, та заперечується можливість проживання відповідача та його малолітньої дочки в квартирі через брак місця.
Суд вірно визнав неналежними доказами надані позивачем акти непроживання відповідачів в спірній квартирі, оскільки зазначені у них відомості не відображають причин непроживання останніх в квартирі, не зазначено період непроживання відповідачів у спірній квартирі.
Колегія суддів також зауважує, що суд першої інсанції вірно відмовив у задоволені позову в частині визнанння такою, що втратила право користування житловим приміщенням малолітню ОСОБА_3 , оскільки остання не може виявити свідому поведінку, будучи малолітньою особою на час розгляду справи у суді першої інстанції, яка б свідчила про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення в розумінні поняття житла.
Врахувавши вказані обставини, суд правильно відмовив у задоволенні позовних вимог, заявлених до малолітньої дитини - ОСОБА_3 , 2019 року народження, законним представником якої є ОСОБА_4 , так як на час звернення з цим позовом відповідач є малолітньою особою і не могла реалізувати свої житлові права.
Установивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав до суду належних та допустимих доказів на підтвердження втрати ОСОБА_2 інтересу до квартири за адресою: АДРЕСА_1 , відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а відповідач довів поважність причин відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк - чинення перешкод у користуванні квартирою відповідачу та його малолітній дитині, відсутність достатнього місця в спірній квартирі та наявністю конфліктних відносин з членами сім'ї, які в ній проживають.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин з дотриманням норм матеріального та процесуального, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у зв'язку з їх недоведеністю.
Відтак у суду відсутні докази на підтведження викладених ОСОБА_1 у позові обставин щодо необхідності визнання відповдачів такими, що вратили право користування спірною квартирою, а доказування у силу положень ст. 12, 81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, та не може ґрунтуватися на припущеннях.
Так, за правилами доказування, визначеними статями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно достатті 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, обґрунтовано виходив з того, що позивач не надав до суду будь-яких інших доказів на підтвердження викладених у позові обставин, що повністю були спростовані відповідачем.
Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності у задоволенні позову не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору.
Отже, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та встановленим судом обставинами, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, що ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання у першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами.
Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням учасників справи та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржувому рішенні, питання вичерпності висновків суду, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень ст.133, 141 ЦПК України.
Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню відповідачем, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Щодо витрат на правничу допомогу понесених законних представником ОСОБА_3 - ОСОБА_4 у зв'язку із розгляд справи у суді апеляційної інстанції колегія суддів зазначає наступне.
У відзиві на апеляційну скаргу законний представник малолітньої ОСОБА_3 - ОСОБА_10 вказала на понесення витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн у зв'язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції, які просила покласти на позивача.
На підтвердження надання адвокатських послуг надала договір про надання правової допомоги від 18.02.2026, укладений між ОСОБА_11 та АО «Адокатська фірма «Едвайс», ордер на надання правничої допомоги серії АА №1680222, вииданий АО «Адокатська фірма «Едвайс» адвокат Кулаков В. В. 23.02.2026, додатк № 1 до договору про надання правової допомоги від 18.02.2026, , акт приймання - передачі наданх послуг від 23.02.2026.
Відповідно дост. 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч.ч. 1-6 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 2 статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до ч. 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Колегія суддів зауважує, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 у справі № 904/4507/18.
Верховний Суд у постанові від 22 грудня 2022 року у справі № 910/10404/21 також зазначив про те, що водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9статті 129 ГПК України (аналогічні норми містять частини 3-5,9 статті 141 ЦПК України), може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2022 року у справі № 910/10404/21 викладено правовий висновок, в якому вказано, що у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару співмірність витрат оцінюється через співвідношення суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів (їх складності та необхідності), кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.
У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо (пункт 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).
Із урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; тривалість розгляду і складність справи тощо (пункт 6.52 постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 лютого 2024 року у справі № 910/9714/22).
Позивач заперечував щодо стягнення з нього на користь відповідача витрат на правничу допомогу, посилаючись на те, що заявлена сума витрат на правову допомогу у розмірі 10000,00 грн є завищеною.
З урахуванням вище вказаних правових висновків Верховного Суду, обґрунтувань стягнення витрат на професійну правничу допомогу та доданих документів, надавши оцінку доказам щодо витрат на професійну правничу допомогу, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; значенням справи для сторони, а також з урахуванням заперечень позивача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про зменшення суми заявлених відповідачем витрат на правничу допомогу з 10 000,00 грн до 5 000,00 грн, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, що відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони та часу, витраченого адвокатом на надання правової допомоги законному представнику малолітньої ОСОБА_3 . Суд стягує з позивача на користь законного представника малолітньої ОСОБА_3 5 000 грн витрат на правничу допомогу, оскільки саме ОСОБА_4 в інтересах своєї малолітньої доньки несе витрати на правничу допомогу.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Влащенком Олегом Анатолійовичем , залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районого суду м. Києва від 03 листопада 2025 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь законного представника ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) - ОСОБА_4 (адреса: АДРЕСА_5 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000 (п'ять тисяч) гривень 00 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 16 березня 2026 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна