09 березня 2026 року
м. Київ
справа № 488/2684/18
провадження № 61-8071св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сорочана Єлисея Васильовича, на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 08 лютого 2024 року під головуванням судді Чернявської Я. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 травня 2024 року у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Коломієць В. В., Самчишиної Н. В., у справі за позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» та Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про визнання незаконними та скасування рішень міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та її витребування,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року Окружна прокуратура міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) звернулася з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:
- визнати незаконним та скасувати пункти 14, 14.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44, якими затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1 000 кв. м на АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним виданий ОСОБА_2 державний акт на право власності на вказану земельну ділянку;
- витребувати земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:016:0006 з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської ОДА.
В обґрунтування вимог вказувала, що спірна земельна ділянка передана у власність ОСОБА_1 з порушенням вимог чинного законодавства, а саме шляхом надання дозволу ОСОБА_2 на складання проекту землеустрою щодо відведення у його власність земельної ділянки площею 1 000 кв. м, із зміною її цільового призначення та зарахування за функціональним використанням до земель житлової та громадської забудови із земель Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство») для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_1 . При цьому не враховано, що відповідно до матеріалів лісовпорядкування Виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» (далі - ВО «Укрдержліспроект») спірна земельна ділянка належала до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе» та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство». Тобто у власність ОСОБА_2 надана земельна ділянка без попереднього її вилучення, як землі державного лісового фонду, із володіння належного користувача ДП «Миколаївське лісове господарство» та без відповідного розпорядження Миколаївської ОДА.
За наведених обставин прокурор вважав передачу міською радою спірної земельної ділянки у власність іншої особи - ОСОБА_2 незаконною, в порушення встановленої процедури, без її вилучення із володіння належного користувача, з фактичною зміною її цільового призначення та з перевищенням повноважень Миколаївської міської ради.
В той же час ОСОБА_2 у встановленому законом порядку державний акт отримано не було, наслідком чого стало його звернення до адміністративного суду задля вирішення спору з приводу отримання державного акта на спірну земельну ділянку. Рішенням суду першої інстанції вимоги ОСОБА_2 задоволені, однак на підставі постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року вказане рішення скасовано та ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні вимоги та видачі державного акта на спірну земельну ділянку. На ці обставини посилався прокурор, як додаткові підстави для визнання незаконним державного акта на спірну земельну ділянку та його скасування.
23 вересня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки № 3170, за яким ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку з присвоєнням їй, замість архівного кадастрового номеру 4810136600:05:016:0039, нового кадастрового номеру 4810136600:05:016:0006, хоча ця ділянка з новим кадастровим номером за своєю площею та конфігурацією є тією ж земельною ділянкою, що була первісно виділена у власність ОСОБА_2 , та ці ділянки за своїми параметрами є однаковими.
Посилаючись на зазначене, прокурор вважав, що є усі підстави для визнання недійсним наведеного договору купівлі-продажу у відповідності до статей 21, 203, 215 ЦК України, але такі позовні вимоги не заявив, та просив про витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 на користь належного власника, як представника інтересів держави, Миколаївської ОДА, вважаючи цей спосіб захисту порушеного права ефективним та належним.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Корабельний районний суд м. Миколаєва рішенням від 08 лютого 2024 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 20 березня 2024 року, позов задовольнив частково.
Витребував з володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельну ділянку площею 1 000 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:016:0006 на АДРЕСА_1 .
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , порушила вимоги законодавства щодо підстав та порядку її надання, а також права територіальної громади м. Миколаєва та законні інтереси держави, виходячи з того, що стан і збереження земель лісогосподарського призначення має загальнодержавне значення.
Визнання незаконними та скасування пунктів 14, 14.2. розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 та визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку не є ефективним способом захисту права власника, оскільки згідно з правовими висновками Верховного Суду за наявності передбачених статтею 388 ЦК України підстав для витребування власником належного йому майна від особи, яка є останнім його набувачем, оспорювання вказаних рішень органів місцевого самоврядування та державного акта на землю не є ефективним способом захисту права власника, у зв'язку з чим зазначені позовні вимоги не підлягали задоволенню.
Власник в особі уповноваженого органу не виявив волю на відчуження спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 . Спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) поза його волею, оскільки розпорядження про вилучення з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» земель зі складу урочища «Жовтневе» Миколаївська ОДА не видавала, а Миколаївська міська рада повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою не мала, тому суд вважав за необхідне витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської ОДА вказану земельну ділянку.
Миколаївський апеляційний суд постановою від 15 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану від його імені представником Сорочаном Є. В. , - задовольнив частково.
Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 08 лютого 2024 року, в якому усунуто описку за ухвалою цього ж суду від 20 березня 2024 року, в частині задоволення позовної вимоги про витребування земельної ділянки із незаконного володіння ОСОБА_1 змінив, виклавши його мотивувальну частину в частині вирішення цієї позовної вимоги в редакції постанови апеляційного суду.
Апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку за відплатним нотаріально посвідченим договором від особи, яка не мала права її відчужувати, а тому набуте таким чином майно підлягало витребуванню із його володіння.
ОСОБА_1 , в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки (частина п'ята статті 1 ЛК України), якщо б проявив розумну обачність, міг та повинен був знати про те, що ця земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою та свідчить, передусім, про те, що він як набувач землі не є добросовісним, а тому такі його дії вплинули на вирішення спору по суті.
Доводи представника відповідача в апеляційній скарзі про вихід суду за межі позовних вимог, які стосуються зміни предмета позову, є безпідставними, оскільки судом першої інстанції вимога про витребування майна вирішена у відповідності до заявленої позовної вимоги та одного і того самого предмету позову, оскільки описка в зазначені кадастрового номеру ділянки, є саме опискою, про що прокурором подана заява про виправлення описки у поданій ним позовній заяві. У змісті самого позову прокурором надається інформація про один та той самий предмет, яким є земельна ділянка з архівним номером, яка незаконно вибула із володіння власника, з метою приховування якої, попереднім власником та новим власником навмисно здійснена процедура присвоєння цій спірній ділянці нового кадастрового номеру. Ці обставини викладені в позові як його обґрунтування, але при викладенні його резолютивної частини прокурором допущена явна описка в зазначенні нового кадастрового номеру, який безпідставно змінений відповідачами відносно однієї і тієї самої земельної ділянки лісового призначення.
Прокурор у справі заявив три позовні вимоги: визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради; визнання недійсним державного акта, виданого первинному набувачу; витребування земельної ділянки з незаконного володіння кінцевого набувача. Отже, перша вимога звернута до Миколаївської міської ради, яка прийняла оскаржене рішення, та до первинного набувача, якого це рішення стосувалося, друга вимога - до первісного набувача, а третя - до кінцевого набувача.
Миколаївська міська рада та первинний набувач ОСОБА_2 про сплив позовної давності щодо звернутих до них вимог не заявили. Натомість кінцевий набувач заявив у суді першої інстанції про сплив позовної давності за всіма вимогами. Оскільки за вимогами про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради і про визнання недійсним виданого первинному набувачу державного акта, які не оскаржені учасниками справи та не є предметом апеляційного перегляду, кінцевий набувач не є стороною спору з державою, то місцевий суд обґрунтовано не вирішував питання про сплив позовної давності щодо зазначених двох вимог за заявою ОСОБА_1 . Однак його аргумент про застосування позовної давності до вимоги про витребування спірної земельної ділянки, яка на переконання суду першої інстанції, так і суду апеляційної інстанції, є обґрунтованою, місцевий суд повинен був розглянути, але цього не зробив.
Посилаючись виключно на пропуск строку прокурором, відповідач подав заяву про застосування його наслідків до заявлених ним вимог, а прокурор, навпаки, подав заяву про пропуск ним строку з поважних причин, яку він мотивував тим, що остаточно довідався про порушення порядку розпорядження земельною ділянкою у зв'язку з її належністю до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе» під час отримання відповідей ВО «Укрдержліспроект» у жовтні 2017 року, та з Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, а також ДП «Миколаївське лісове господарство» у жовтні-листопаді 2017 року.
Ці обставини прокурором належним чином підтверджені матеріалами справи, та свідчать, насамперед, про те, що Миколаївська ОДА дізналася про порушення права держави, у зв'язку з незаконним вибуттям з її володіння належного їй майна - спірної земельної ділянки, саме у жовтні 2017 року, після чого прокурором, як представником сторони, у межах позовної давності, у червні 2018 року подано позовну заяву до суду. Тобто позивачем у справі позовна давність за вимогою про витребування майна із чужого незаконного володіння не пропущена.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У червні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сорочан Є. В., подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 08 лютого 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 травня 2024 року, в якій просить оскаржені судові рішення в частині задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підставу, визначену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Представник заявника зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19.
Суди не звернули увагу на те, що прокурор довідався про порушення права державної власності, внаслідок відчуження за рішенням Миколаївської міської ради спірної земельної ділянки на користь ОСОБА_2 , під час проведення прокуратурою перевірки у серпні 2014 року. Оскільки позивач пропустив строк звернення до суду, відповідач просив суд першої інстанції застосувати позовну давність, проте суд дійшов передчасного висновку про задоволення позову.
Висновок апеляційного суду про визнання ОСОБА_1 недобросовісним набувачем у майбутньому позбавляє останнього на компенсацію своїх витрат на придбання земельної ділянки та будівництво житлового будинку. Внаслідок чого відбудеться втручання у право власності заявника, яке порушуватиме статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, суди попередніх інстанцій безпідставно вийшли за межі позовних вимог, витребувавши іншу земельну ділянку ніж заявлено у позові.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У вересні 2024 року від Миколаївської обласної прокуратури до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому прокуратура просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
Зазначає, що прокурор та Миколаївська ОДА про порушення порядку розпорядження земельною ділянкою на АДРЕСА_1 у зв'язку з її належністю до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе» дізнались у жовтні 2017 року після отримання відповідей ВО «Укрдержліспроект» та Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, а також ДП «Миколаївське лісове господарство» у жовтні-листопаді 2017 року.
ОСОБА_1 в силу об'єктивних, видимих властивостей земельної ділянки, що розташована в сосновому урочищі, не міг не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Відповідно, міг співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об'єктом на місцевості. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та лісового законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям у власність цієї ділянки, міг і повинен був знати про те, що зазначена ділянка належить до земель лісового фонду, оскільки є залісненою.
Втручання у право володіння ОСОБА_1 містить в собі конкуруючий приватний інтерес, зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу є відповідними і достатніми, оскільки набуття у власність майна має бути правомірним, і держава має легітимне право на повернення спірної земельної ділянки у її власність. За таких обставин задоволення позовних вимог прокурора не є порушенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Доводи касаційної скарги щодо безпідставного виходу судами за межі позовних вимог є необґрунтованими, оскільки у змісті самого позову прокурором надається інформація про один і той самий предмет, яким є земельна ділянка з архівним номером, яка незаконно вибула із володіння власника, з метою приховування якої, попереднім власником та новим власником навмисно здійснена процедура про присвоєння цій спірній ділянці нового кадастрового номеру.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 31 липня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Корабельного районного суду м. Миколаєва.
19 серпня 2024 року цивільна справа № 488/2684/18 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
Рішенням Миколаївської міської ради від 03 березня 2007 року № 11/33, а саме пунктом 76, громадянину ОСОБА_2 наданий дозвіл для складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з метою передачі її у власність, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_2 та покладено обов'язок надати протягом 6 місяців з дати прийняття цього рішення до управління земельних ресурсів міської ради погоджені проекти землеустрою та висновки державної землевпорядної експертизи.
На підставі рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44, а саме пунктів 14, 14.2 розділу 4, затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки загальною площею 1 000 кв. м, зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, із земель ДП «Миколаївське лісове господарство», для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_3 .
Надано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 1 000 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_3 .
Пунктом 14.3 вказаного рішення передбачено, що земельна ділянка має обмеження у використанні, згідно з КОПВНЗТВЗД: правові, типу 1.1 - «зміна цільового використання».
З наявного у матеріалах справи висновку Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 29 жовтня 2007 року за вих. № 1690 «Про погодження відведення земельної ділянки державного лісового фонду» вбачається, за результатами розгляду звернення ОСОБА_2 та матеріалами ДП «Миколаївське лісове господарство» щодо відведення земельної ділянки площею 0,10 га із земель ДП «Миколаївське лісове господарство» Миколаївське обласне управління лісового та мисливського господарства погодило: зміну цільового призначення земельної лісової ділянки при умові погодження з органами виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища; відведення земельної ділянки площею 0,10 га із земель ДП «Миколаївське лісове господарство» для надання гр. ОСОБА_2 під будівництво і обслуговування жилого будинку.
Вказано, що земельна ділянка розташована в урочищі «Жовтневе» Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» квартал 43 виділ 3, категорія захисності - ліси населених пунктів, в тому числі по угіддях: балка - 0,10 га. Відведення земельної ділянки провести при умові відшкодування збитків ДП «Миколаївське лісове господарство» згідно з проведеним розрахунком. При користуванні ділянкою забезпечувати дотримання вимог Земельного та Лісового законодавства.
На підставі рішення Миколаївської міської ради № 23/44 від 25 квітня 2008 року та рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 10 листопада 2008 року у справі № 2-а-02-1085 ОСОБА_2 виданий державний акт серії АЗ № 254891 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га у межах згідно з планом розташовану на АДРЕСА_1 .
Згідно з вказаним актом цільове призначення (використання) земельної ділянки визначено як: «для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель».
Крім того, в матеріалах справи також наявний державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 вересня 2011 року, зареєстрованого за № 3170, про право власності на земельну ділянку площею 0,10 га розташовану на АДРЕСА_1 . Цільове призначення вказаної земельної ділянки визначено як: «для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд».
З плану меж земельної ділянки до вказаного акта вбачається, що земельна ділянка має кадастровий номер 4810136600:05:016:0006.
Належність вказаної земельної ділянки (4810136600:05:016:0006) ОСОБА_1 також підтверджується наявною у матеріалах справи інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 05 грудня 2017 року.
З відповіді Державного агентства лісових ресурсів України ВО «Укрдержліспроект» від 19 жовтня 2017 року № 602 вбачається, що земельні ділянки, зокрема ділянка 4810136600:05:001:0039, станом на 01 січня 2007 року - 01 січня 2009 року входила до складу земель державного лісового фонду кв. 43 вид. 3 Миколаївського лісництва ДП «Миколаївський лісгосп». Земельна ділянка 4810136600:05:001:0039 за даними лісовпорядкування станом на 01 січня 2014 року входить до складу державного лісового фонду кв. 43 вид. З Миколаївського лісництва ДП «Миколаївський лісгосп». Копії рішень органів виконавчої влади ВО «Укрдержліспроект» не надавалися.
Згідно з інформацією, наданою Відділом у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 21 грудня 2017 року, за даними відділу у НКС обліковуються земельна ділянка за кадастровим номером 4810136600:05:001:0039, розташована на АДРЕСА_1 , перенесена до НКС 28 березня 2016 року ДП «Центр ДЗК», право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 .
Водночас у НКС зареєстрована земельна ділянка за кадастровим номером 4810136600:05:016:0006 за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності належить ОСОБА_1 згідно з державним актом ЯК 815815 (реєстраційний номер 481010001001799) на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 вересня 2011 року № 3170, що підтверджується реєстраційним записом від 16 серпня 2013 року Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.
Вищевказані земельні ділянки повністю накладаються, оскільки ДП «Центр ДЗК» перенесено до НКС обидві ділянки. У подальшому ОСОБА_1 отримав витяг з ДЗК на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:016:0006 та зареєстрував своє право в Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 серпня 2013 року за реєстраційним номером 2216385.
15 квітня 2015 року Управлінням ДАБІ у Миколаївській області зареєстрована Декларація про готовність до експлуатації об'єкта, а саме житлового будинку та господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 250,3 кв. м, житловою площею 112,4 кв. м та нежитловою площею 137,9 кв. м право власності на земельну ділянку якої посвідчене державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯК № 815815 від 15 березня 2012 року № 481010001001799. Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 серпня 2013 року № 8362628.
Відповідно до генерального плану розвитку м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 24 листопада 1986 року № 403 (який був містобудівною документацією, чинною на момент прийняття рішення № 23/44, - обов'язковим документом для всіх організацій та установ, які здійснюють будівництво на території міста, а також використання землі в планувальних межах міста), і Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірна земельна ділянка розташована на території зони зелених насаджень і належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення.
Вказане також підтверджене листом Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 01 листопада 2017 року № 17-4725, згідно з яким спірна земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 4810136600:05:001:0039), на момент прийняття рішення № 23/44 відносилася до зони Р-2 - зони ландшафтно-рекреаційного загальноміського значення, території зелених насаджень загального користування.
З листа ДП «Миколаївське лісове господарство» від 25 жовтня 2017 року № 336 вбачається, що підприємство не відмовлялось від права постійного користування земельними ділянками, зокрема ділянкою 4810136600:05:001:0039, на користь ОСОБА_2 на АДРЕСА_1 ; згоди (погодження) на вилучення зазначеної земельної ділянки вказаній особі лісгосп не надавав. Погодження на можливий відвід надавалось за умов, якщо не порушено чинне законодавство; втрати лісогосподарського виробництва не нараховувались та не відшкодовувались даними особами.
Крім того, з листа Миколаївської ОДА від 02 листопада 2017 року вбачається, що протягом 2005-2011 років розпорядження про вилучення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , голова обласної державної адміністрації не видавав.
Про відчуження цієї земельної ділянки обласній державній адміністрації стало відомо після отримання листа Миколаївської місцевої прокуратури від 23 жовтня 2017 року № 2.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Оскільки заявник оскаржує судові рішення в частині задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки, Верховний Суд в іншій частині судові рішення не переглядає.
Згідно зі статтею 15 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, за умови, що таке володіння нерухомим майном останнім набувачем посвідчено державною реєстрацією.
Встановлено, що передана у приватну власність ОСОБА_2 спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача (ДП «Миколаївське лісове господарство») у встановленому порядку повноважним органом не вилучалась, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась, тому рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 (пункти 14, 14.2 розділу 4) та виданий державний акт на право власності на землю не відповідають положенням чинного законодавства.
Отже земельна ділянка вибула із власності держави незаконно та поза її волею.
У подальшому ця земельна ділянка відчужена на користь ОСОБА_1 .
Заявник посилається на непропорційність втручання у його право на земельну ділянку, непропорційність витребування земельної ділянки на користь держави.
Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), серед багатьох інших, рішення у справах «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на нерухомість.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням національних особливостей та фактичних обставин справи, оскільки оцінці підлягає не тільки поведінка органів держави-відповідача, але і самого скаржника.
Згідно з принципами диспозитивності та змагальності сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не розглядає не ініційовані сторонами питання (пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша-четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України). Якщо кінцевий набувач розпорядився процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв'язку з вимогою про витребування майна, це не позбавляє його права заявити цей позов у разі ініціювання повернення майна власнику. Навіть у випадку повернення майна від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до проміжного набувача, у якого він придбав майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661ЦК України.
Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи мотивувати висновки про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з гарантій мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).
Також при вирішенні питання про витребування майна з володіння іншої особи потрібно оцінювати наявність або відсутність добросовісності набувача нерухомого майна, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (постанова від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, постанова від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, постанова від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення та вибула з володіння у постійного землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» без відома та волі відповідних державних органів, на які покладено функцію реалізації державної політики у сфері лісового господарства внаслідок порушення встановленого законодавством України порядку, а ОСОБА_1 набув право на земельну ділянку на підставі оплатного цивільно-правового договору, тому втручання у право останнього відповідає як положенням статті 388 ЦК України, так і критеріям законності, легітимності та пропорційності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
В контексті оцінки пропорційності втручання держави у право власності ОСОБА_1 та забезпечення «справедливого балансу» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, суди правильно врахували поведінку усіх осіб, пов'язаних з незаконним вибуттям земельної ділянки з володіння держави а також правовому статусу спірної земельної ділянки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 107), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 190)).
Контроль за використанням земельних ділянок лісогосподарського призначення згідно з їх цільовим призначенням є важливим, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель цієї категорії, їхнє значення для держави, а також суспільну зацікавленість у попередженні незаконних рубок, пошкоджень, ослаблення, іншого шкідливого впливу на лісовий фонд, у попередженні вичерпання, виснаження лісових ресурсів, у захисті від знищення їх тваринного і рослинного світу. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів відповідної територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації.
Отже, витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, як встановлено та не заперечується заявником протиправно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідної земельної ділянки. Дотримання встановлених законодавчих заборон щодо обігу таких ділянок є необхідною умовою їх використання з тією метою, щоби попередити завдання шкоди загалом навколишньому природному середовищу і зокрема частині світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.
Відповідач, проявивши розумну обачність, не міг не знати про незаконність набуття ним земельної ділянки, яка була заліснена.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 знав чи повинен був знати, що земельна ділянка має лісогосподарське призначення, мав можливість ознайомитись зі змістом земельного, лісового та природоохоронного законодавства, у тому числі шляхом отримання відповідної правової допомоги перед набуттям у приватну власність земельної ділянки.
За встановлених у справі обставин суди не констатували порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Доводи заявника про те, що він є добросовісним набувачем необґрунтовані.
Особа не може вважатися добросовісною, у випадку, якщо вона знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Колегія суддів погоджується із доводами апеляційного суду про те, що обставини відчуження ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, а також дії її титульного власника свідчать про недобросовісність його намірів.
При цьому колегія суддів зауважує, що ОСОБА_1 не позбавлений права вимагати від особи, яка продала йому спірну земельну ділянку, повернення сплачених коштів за договором купівлі-продажу, а крім того, за наявності законних підстав реалізувати права, передбачені статтею 390 ЦК України.
Застосований захід втручання у права ОСОБА_1 , з огляду на обставини вибуття спірної земельної ділянки із власності держави, дій її набувачів є виправданим та пропорційним поставленій меті.
Щодо доводів касаційної скарги стосовно застосування позовної давності
У відповідності до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Між тим, якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, або прокурор, який представляє інтереси держави або такого органу. Зазначене не суперечить висновкам, що містяться у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України).
Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач подав заяву про застосування наслідків пропуску позовної давності, а прокурор подав заяву про пропуск ним строку з поважних причин, яку він мотивував тим, що довідався про порушення порядку розпорядження земельною ділянкою у зв'язку з її належністю до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе» під час отримання відповідей ВО «Укрдержліспроект» у жовтні 2017 року, та з Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, а також ДП «Миколаївське лісове господарство» у жовтні-листопаді 2017 року.
Матеріалами справи підтверджено, що Миколаївська ОДА дізналася про порушення права держави, у зв'язку з незаконним вибуттям з її володіння належного їй майна - спірної земельної ділянки, саме у жовтні 2017 року, після чого прокурором, як представником сторони, у межах позовної давності, які встановлено статтею 257 ЦК України у червні 2018 року подано позовну заяву до суду.
Апеляційний суд зробив висновок, що позивачем у справі позовна давність за вимогою про витребування майна із чужого незаконного володіння не пропущена, а тому підлягала судовому захисту, який судом першої інстанції обґрунтовано здійснено шляхом задоволення позову в цій частині.
Підсумовуючи наведене колегія суддів зазначає, що аналіз наведених норм права щодо «інституту позовної давності» в сукупності із нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення оцінки доказів, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу позовної давності. Крім того, питання про визнання поважними причин пропуску позовної давності лежить у межах процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, а касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах: від 17 вересня 2019 року у справі № 910/14469/18, від 22 жовтня 2019 року у справі № 910/2968/18 та від 23 січня 2020 року у справі
№ 916/2128/18.
Враховуючи, що під час вирішення питання про визнання поважними причин пропуску позовної давності порушень норм матеріального права апеляційний суд не допустив, врахував всі фактичні обставини надані сторонами, а також оцінив їх, колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги в цій частині.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, колегією суддів відхиляються, оскільки висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно вийшли за межі позовних вимог, витребувавши іншу земельну ділянку ніж заявлено у позові є безпідставними, оскільки судом першої інстанції вимога про витребування майна вирішена у відповідності до заявленої позовної вимоги та одного і того самого предмета позову. Прокурор подав заяву про виправлення описки у поданій ним позовній заяві, а саме у зазначенні кадастрового номеру ділянки. У змісті самого позову прокурор надав інформацію про один і той самий предмет, яким є земельна ділянка з архівним номером, яка незаконно вибула із володіння власника, з метою приховування якої, попереднім власником та новим власником навмисно здійснена процедура про присвоєння цій спірній ділянці нового кадастрового номеру. Ці обставини викладені в позові як його обґрунтування, але при викладенні його резолютивної частини прокурором допущена описка у зазначені нового кадастрового номеру, який безпідставно змінений відповідачами відносно одної і тої самої земельної ділянки лісового призначення.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржені судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сорочана Єлисея Васильовича, залишити без задоволення.
Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 08 лютого 2024 року в незміненій частині та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров