Номер провадження: 22-ц/813/2869/26
Справа № 522/18851/24
Головуючий у першій інстанції Косіцина В. В.
Доповідач Комлева О. С.
03.03.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
з участю секретаря судового засідання Громовенко А.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Потопальський Сергій Миколайович на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2025 року, постановленого під головуванням судді Косіциної В.В., повний текст рішення складений 21 листопада 2025 року,у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про самостійне виховання та утримання дитини, -
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради про самостійне виховання та утримання дитини, в якому просив залишити неповнолітню - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на самостійному вихованні та утриманні батька - ОСОБА_1 .
В обґрунтування позову, ОСОБА_1 зазначав, що він таОСОБА_2 перебували у зареєстрованому у шлюбі з 07.08.2004 року, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25.07.2023 року у справі № 522/11903/23 був розірваний.
Від шлюбу сторони мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29.11.2023 року у справі № 522/10519/23, задоволений частково позов ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей, яким визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком, за адресою: АДРЕСА_1 .
23 серпня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір щодо порядку участі у вихованні та утриманні дитини, відповідно до якого сторони погодили, що дитина - ОСОБА_3 ,ІНФОРМАЦІЯ_2 буде проживати з батьком за адресою його проживання.
ОСОБА_2 не оспорювала факт перебування неповнолітньої доньки ОСОБА_3 на самостійному утриманні та вихованні батька ОСОБА_1 .
ОСОБА_2 тривалий час проживає за іншою адресою та змоги утримувати або навіть тимчасово прихистити дітей за новим місцем проживання у неї немає. Відповідач самоусунулась від виховання, та не може забезпечити належне забезпечення всім необхідним дитину для її повноцінного розвитку, крім того, вона має наміри виїхати за кордон з метою працевлаштуватись або забезпечити собі «нове життя».
Висновком органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 05.09.2023 № 01-11/1166/1вих, визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом із батьком - ОСОБА_1 .
Спеціалістом територіального відділу Служби у справах дітей Одеської міської ради Приморському районі проведено обстеження житлово-побутових умов проживання малолітньої ОСОБА_3 , про що складено акт, відповідно до якого встановлено, що квартира з сучасним ремонтом, облаштована всіма необхідними меблями, для виховання та розвитку дитини створено належні умови: дитина має кімнату, в якій проживає разом з сестрою, власне ліжко, шафу для одягу, стіл для навчання, має планшет, телефон, ноутбук.
Позивач зазначив, що має відстрочку від призиву на воєнну службу по мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Також позивач зазначив, що він є батьком, який самостійно виховує дитину, однак не може оформити документи, необхідні для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, не може вирішити питання щодо реєстрації місця проживання дитини, вирішити інші питання щодо проживання та перебування дитини (які періодично постають у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я тощо).
Позивач вважає, що вирішення спору про самостійне виховання та утримання дитини батьком не впливатиме на взаємовідносини дитини з матір'ю, оскільки зазначене не позбавляє відповідачку батьківських прав та не звільняє її від виконання своїх батьківських обов'язків.
Ухвалою суду від 04 листопада 2024 року залучено до участі у справі в якості третьої особи ІНФОРМАЦІЯ_5 .
04 грудня 2024 року ухвалою суду виключено зі складу третіх осіб ІНФОРМАЦІЯ_5 та залучено до участі у справі в якості третіх осіб ІНФОРМАЦІЯ_6 та Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2025 року позов ОСОБА_1 залишений без задоволення.
Попереджене ОСОБА_2 про необхідність належного виконання батьківських обов'язків та зміни ставлення до виховання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Потопальський С.М. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неповне всебічне та об'єктивне дослідження всіх обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи, які підтверджують проживання дитини разом з батьком, а також її виховання батьком та звернув увагу, що у справі достатньо доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції формально та упереджено здійснив розгляд справи, не з'ясувавши всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, позбавивши позивача на ефективний судовий захист.
Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення.
В судове засідання призначене на 03 березня 2026 року ОСОБА_2 , представники Служби у справах дітей Одеської міської ради, Органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_7 не з'явилися, були сповіщені належним чином (а.с. 203, 204, 204 зв.б., 205, 206 т. 2).
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників, які не з'явилися в судове засідання та явка яких не визнавалась судом обов'язковою.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення адвоката Потопальського С.М., який представляє інтереси ОСОБА_1 , перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, за наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували з 27.11.2014 року у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25.07.2023 року у справі №522/11903/23, яким шлюб між ними розірвано.
В період шлюбу, ІНФОРМАЦІЯ_8 у подружжя народилася дитина - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 .
Згідно копії висновку органу опіки та піклування про можливість визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від 05.09.2023 року №01-11/1166/1-вих, Орган опіки та піклування ПРА ОМР вважав за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом із батьком - ОСОБА_1 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29.11.2023 року у справі №522/10519/23, визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом із батьком - ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
23 серпня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір щодо порядку участі у вихованні та утриманні дитини, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу - Хомою А.С., реєстровий номер 2229, де сторони погодили, що дитина - ОСОБА_3 буде проживати з батьком за адресою його проживання. Вказаним договором матір та батько досягли згоди щодо того, що дитина перебуватиме на утриманні батька та самостійно виховуватиметься ним.
Залишаючи позов ОСОБА_1 без задоволення, суд першої інстанції виходив із недоведеності факту самостійного виховання ОСОБА_1 доньки, також не доведено, що подання позову має на меті забезпечення найкращих інтересів дитини.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з огляду на наступне.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов'язку утримувати дитину.
Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Із вищенаведеного слідує, що встановлення факту самостійного виховання дитини можливе в ході вирішення питання про позбавлення одного з батьків батьківських прав та встановлення обставин невиконання одним із батьків батьківських обов'язків.
Тобто, за змістом наведених норм чинного законодавства з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Таким чином, при встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, в силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється, тобто вона може бути позбавлена батьківських прав щодо дитини на підставі пункту 2 частини 1статті 164 СК України.
Оскільки в Сімейному кодексі України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки, сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом, як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку наданим позивачем на вимогу суду копіям документів, що підтверджують витрати на дитину, а саме квитанціям, при цьому надані квитанції судом обґрунтовано не були взяті до уваги, окрім квитанцій від 14.06.2024 року №РЕКМ-632К-ЕМСМ-Е683 та від 04.12.2024 року, так як інші квитанції не підтверджують факт понесення позивачем витрат на утримання дитини до січня 2025 року.
Судом встановлено, що позивач звертаючись до суду з позовом просив залишити з ним на самостійному вихованні та утриманні дитину - ОСОБА_3 - особу жіночої статі.
На момент розгляду справи дитині виповнилося десять років. Вказаний вік характеризується підвищеним як фізичним так і психологічним розвитком. При цьому, у дітей завжди наявна потреба у значній кількості засобів особистої гігієни та догляду за собою (наприклад, засоби для зубної гігієни, гребінці, рушники, мочалки, шампуні, гелі для душу, засоби для догляду за нігтями, парфуми, крем, бальзам, тощо).
Проте, будь-яких інших доказів, які б підтверджували той факт, що з моменту припинення фактичних шлюбних відносин між позивачем та відповідачкою, позивач ніс такі витрати до суду надано не було.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що надані позивачем квитанції понесених витрат на дитину не підтверджують той факт, що позивач самостійно несе регулярні витрати, пов'язані з забезпеченням харчування, дозвілля та відпочинку та інших сфер життєдіяльності ОСОБА_3 .
У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
У статті 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої-третьої статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.
Згідно ст. 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім'я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому, сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Так, на підставі положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного утримання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, на підставі яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо утримання дитини.
Колегія суддів погоджується з висновками суду про те, що встановлення факту перебування на утриманні позивача доньки може мати негативні наслідки для відповідачки як матері дитини.
При цьому, судом вірно звергнуто увагу, що позивач є тим з батьків з ким за рішенням суду проживає дитина та саме він має право на звернення до суду із позовом про стягнення аліментів з матері на утримання доньки, однак будь-які рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання неповнолітньої ОСОБА_3 відсутні.
Як зазначив суд, позивач підтвердив в судовому засіданні, що не звертався до суду із заявою або позовом про стягнення аліментів з відповідачки.
Більш того, матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували той факт, що ОСОБА_1 звертався до ОСОБА_2 у будь якій формі та просив брати участь в вихованні та утриманні дитини, проте, остання відмовила.
Щодо звернення ОСОБА_2 до суду з заявою про визнання позову та посилання на неможливість спільного проживання із донькою через відсутність коштів та намір виїхати за кордон, судом вірно зазначено про їх невідповідність дійсності, а також про те, що вказані посилання суперечать найкращим інтересам дитини, з огляду на наступне
З відповіді із Державного реєстру фізичних осіб - платників податків від 20.02.2025 року за №1135391 вбачається, що ОСОБА_2 працює в Одеській обласній прокуратурі та у період з січня 2024 року по грудень 2024 року її загальний розмір доходу склав 900 523,05 грн., що свідчить про те, що відповідачка має постійний та стабільний дохід, та може нести витрати на утримання дітей.
Суд обґрунтовано не взяв до уваги посилання відповідачки на відсутність коштів на утримання дітей, оскільки згідно інформаційної довідки з ДРРП від 20.02.2025 року №414381579, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/3 частку земельної ділянки АДРЕСА_2 , а також 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_2 .
З урахуванням викладеного, судом вірно зазначено про відсутність обставин, які б беззаперечно свідчили, що мати дитини не здатна виконувати свої батьківські обов'язки щодо утримання дитини чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини.
На підставі відповіді з АДПСУ від 24.02.2025 року судом встановлено, що ОСОБА_5 , 14.07.2015 року виїхала за межі державного кордону України 06.03.2022 року о 18 годині 55 хвилин, пункт пропуску - ПП «РЕНІ» (авто), т/н з державний номером НОМЕР_2 та повернулася на територію України через ПП «ОРЛІВКА-ПАРОМ» 05.05.2022 року о 00 годині 49 хвилин на транспортному засобі NOVIODUNUM1.
Згідно відомостей з АДПСУ про перетин кордону ОСОБА_2 , вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_9 перетнула державний кордон України через пункт пропуску «Рені» 06.03.2022 року о 18 годині 53 хвилини на транспортному засобі з державним номером НОМЕР_2 повернулася на територію України через ПП «ОРЛІВКА» 05.05.2022 року о 00 годині 49 хвилин на транспортному засобі NOVIODUNUM1.
Тобто, зазначене підтверджує той факт, що ОСОБА_3 перетинала державний кордон України разом із матір'ю - ОСОБА_2 , а також той факт, що відповідачка проживає на території України, при цьому заявляючи про намір виїхати.
Беручи до уваги усі вищевказані факти та обставини, що були встановлені судом та підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що позивачем не доведений факт самостійного утримання доньки, а його бездіяльність щодо невжиття дій по стягненню аліментів з відповідачки не свідчить про самостійне утримання.
Колегія суддів вважає, що суд надав належну оцінку показам свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_4 щодо позовних вимог самостійного виховання позивачем доньки, не взявши їх до уваги, так як дані свідки є близькими родичами позивача, тобто є заінтересованими особами.
Також судом надана обґрунтована оцінка показам свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , відповідно до показів яких судом зазначено покази зазначених двох свідків не можуть підтвердити те, що позивач самостійно виховує дитину.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).
У справі ЄСПЛ «М. С. проти України» у рішенні від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13, та у рішенні «Мамчур проти України», № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76). На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків. У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага й, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Отже, положення про право батьків і дітей бути поряд один з одним не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, при розгляді справи суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини.
На думку суду, при вирішенні спорів, що стосуються дітей суд зобов'язаний керуватися найкращими інтересами дитини, оскільки, така категорія спорів є особливою через те, що дитина - це не завжди захищений учасник суспільних відносин, а тому, визначаючи розмір аліментів, суд повинен брати до уваги найкращі інтереси дитини.
Із довідки ДРРП від 20.02.2025 року №414381856, вбачається, що відомості про зареєстроване право власності на об'єкти нерухомого майна за ОСОБА_1 відсутні.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 у декларації в розділі «2.2. Інформація про членів сім'ї суб'єкта декларування» в якості членів сім'ї, зокрема, вказана донька - ОСОБА_3 .
Тобто, ОСОБА_2 визначає ОСОБА_3 , як члена сім'ї, а тому, підстави вважати, що ОСОБА_1 самостійно утримує та виховує дитину - відсутні.
Будь-яких доказів, які б підтверджували той факт, що ОСОБА_1 не може у повній мірі реалізувати свої права щодо ОСОБА_3 надано до суду не було.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Тобто, самостійне виховання та утримання дитини на підставі рішення суду є підставою для отримання відстрочки на військову службу під час мобілізації.
Суд дійшов висновку, з урахуванням встановлених обставин про те, що метою позову може бути не забезпечення найкращих інтересів дитини, а отримання рішення, яке в подальшому слугуватиме підставою для отримання позивачем відстрочки.
При цьому, суд дотримуючись принципу «з'ясування думки дитини», заслухав думку дитини - ОСОБА_3 , яка пояснила, що матір з нею не живе, а вона живе разом із батьком, який про неї піклується, готує їжу тощо. Вказала, що має добрі відносини з сестрою, з якої спілкується по телефону. Зазначила, що часто ходять з татом на прогулянки, в зоопарк тощо.
Судом зазначено, що під час спілкування дитина була спокійна та впевнена, відповідала на поставлені питання чітко. Під час спілкування судом не встановлено будь-яких ознак того, що дитина відчуває себе покинутою, перебуває у пригніченому стані, скучає по мамі, не розуміє чому мати самоусунулась від виховання та фактично зникла з її життя. Саме так описували ситуації в родині і позивач, і його мама. Навпаки, дитина була життєрадісна, весела, з цікавістю усе розказувала, будь-яких ознак стресу чи пригнічення не проявляла.
На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позову ОСОБА_1 без задоволення, за недоведеністю факту самостійного виховання позивачем доньки для забезпечення найкращих інтересів дитини.
При цьому, суд попередив ОСОБА_2 про необхідність належного виконання батьківських обов'язків та зміни ставлення до утримання так і до участі у вихованні неповнолітньої ОСОБА_3 .
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Потопальський С.М. про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи, які підтверджують проживання дитини разом з батьком, а також її виховання батьком та звернув увагу, що у справі достатньо доказів на підтвердження заявлених позовних вимог, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки такі доводи зводяться до викладення обставин справи на власний розсуд та висвітлення обставин справи у спосіб, що є зручним для апелянта, що має на меті задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що позивач не надав належних та допустимих доказів на необхідність самостійного виховання та утримання дитини батьком, з урахуванням як найкращих інтересів дитини, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог та відсутність підстав для задоволення позову.
Доводи про те, що суд першої інстанції формально та упереджено здійснив розгляд справи, не з'ясувавши всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, позбавивши позивача на ефективний судовий захист, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про те, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів для самостійного виховання та утримання дитини батьком, а наявні в матеріалах справи докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Потопальський Сергій Миколайович - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2025 року- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 13 березня 2026 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ Р.Д. Громік
______________________________________ С.М. Сегеда