Житомирський апеляційний суд
Справа №935/504/25 Головуючий у 1-й інст. Василенко Р. О.
Категорія 32 Доповідач Шевчук А. М.
11 березня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючої судді Шевчук А.М.,
суддів: Павицької Т.М., Коломієць О.С.,
за участі секретаря судового засідання Ковальчук М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі
цивільну справу №935/504/25 за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «АННА-К» про розірвання договору оренди землі
за апеляційною скаргою Приватного підприємства «АННА-К»
на рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 04 червня 2025 року, яке ухвалене під головуванням судді Василенка Р.О. в м.Коростишеві,
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Приватного підприємства «АННА-К» (далі - ПП «АННА-К»). Просив: розірвати договір оренди землі, укладений між ним ( ОСОБА_1 ) та Приватним підприємством «АННА-К» від 15 квітня 2021 року; стягнути з ПП «АННА-К» на його ( ОСОБА_1 ) користь заборгованість у сумі 12 000 грн зі сплати орендної плати за 2023 та 2024 роки.
Позов обґрунтований тим, що він (позивач) є власником земельної ділянки площею 5,1817 га з кадастровим номером 1822583600:14:000:0029, яка знаходиться на території Кропивнянської сільської ради Коростишівського району Житомирської області. Між ним та ПП «АННА-К» 15 квітня 2021 року укладений договір оренди землі. Відповідно до умов договору оренди землі, договір укладений на десять років. У 2021-2022 роках за користування земельною ділянкою відповідачем оплата була здійснена належним чином. Проте, за період із 2023-2024 роки земельна ділянка використовувалася ПП «АННА-К», але оплату за користування земельною ділянкою він не отримував. Станом на дату подання позову орендна плата за користування земельною ділянкою за 2023 та 2024 роки не була сплачена. Земельна ділянка надалі перебуває у користуванні відповідача ПП «АННА-К». Отже, користуючись його земельною ділянкою у 2023 та 2024 роках, відповідач, як орендар, не виконав свого обов'язку зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою за вказані роки, чим грубо порушив умови договору, користувавшись його земельною ділянкою протягом 2023-2024 років та не сплачуючи за це орендної плати і продовжуючи використання земельної ділянки наразі. Зважаючи на такі грубі та істотні порушення умов договору, вважає за необхідне ініціювати дострокове припинення договірних правовідносин. Тож, підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої ст.141 ЗК України є саме систематична, тобто неодноразова (два та більше випадків), повна несплати орендної плати. Ця спеціальна правова норма у такому випадку є самостійною та достатньою, і звертатися до більш загальної норми частини другої ст.651 ЦК України немає потреби, оскільки вона передбачає саме додаткову (до основної) підставу для розірвання договору оренди землі.
До закриття підготовчого провадження ухвалою Коростишівського районного суду Житомирської області від 15 квітня 2025 року позов у частині позовної вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати у сумі 12 000 грн залишений без розгляду. Так, ПП «АННА-К» 05 квітня 2025 року, тобто після відкриття провадження у цій справі, відправило поштовим переказом на ім'я ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 15 000 грн, як орендну плату за 2023-2024 роки, а тому представник позивача позов у частині позовної вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати у сумі 12 000 грн просив залишити без розгляду та підтримав позов у частині позовної вимоги про розірванні договору оренди землі.
Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 04 червня 2025 року розірваний договір оренди землі від 15 квітня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та ПП «АННА-К». Вирішено питання судового збору.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач ПП «АННА-К» подало апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги аргументовані тим, що суд першої інстанції не врахував, що за 2021-2022 роки ПП «АННА-К» здійснило переплату, яка частково покривала платежі за наступні роки. Орендна плата 6 000 грн за рік за 2021-2023 роки, а за 2024 рік нормативно грошова оцінка виросла на 12%, що становить нарахування 8 116,32 грн. Із них утримуються податки, відомості про суми нарахованого доходу та сплаченого податку на доходи фізичних осіб: фактична сума до виплати орендодавцю становила по 4 830 грн за кожний рік за 2021-2023 роки (6 000 грн - 1 080 грн (ПДФО) - 90 грн (військовий збір) та 7 276,71 грн за 2024 рік; за 2021 рік переплата становила 4 170 грн (9 000 грн (отримано) - 4 830 грн (нараховано), за 2022 рік переплата становила також 4 170 грн, за 2023 рік переплата на минулі роки повністю покривала оренду плату в сумі 4 830 грн, за 2024 рік мала місце недоплата у сумі 3 766,71 грн, у 2025 році виплачено 15 000 грн. Отже, на момент подання позову відповідач не мав прострочення з орендної плати перед позивачем за 2023 рік, а лише була недоплата за 2024 рік у сумі 3 766,71 грн та сплата у квітні 2025 року компенсувала плату і за 2024 рік та за 2025 рік із переплатою. Це свідчить про відсутність систематичної несплати та наявність добросовісної поведінки. Суд першої інстанції не оцінив, що платіж здійснено добровільно, без примусу; що позивач свідомо не надавав реквізити; що за два попередні роки мала місце переплата. Така поведінка відповідача не є суттєвим порушенням, яке може слугувати підставою для розірвання договору відповідно до частини другої ст.651 ЦК України. Судом неправильно застосований пункт «д» частини першої ст.141 ЗК України. Зазначена норма передбачає розірвання договору в разі систематичної несплати два роки і більше, разова недоплата не є систематичним порушенням. Платіжність орендаря підтверджена, сплата здійснювалася в підвищеному розмірі, відсутні будь-які збитки чи негативні наслідки для орендодавця. Позивач, знаючи про намір орендаря здійснити оплату, свідомо ухилявся від прийняття платежів, а потім - звернувся до суду, приховавши обставини переплат.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 адвокат Кушніренко А.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
При цьому посилається на те, що у апеляційній скарзі вказується на відсутність підтвердження обставин систематичної несплати орендної плати, оскільки відповідач у апеляційній скарзі посилається на те, що ним було здійснено сплату орендної плати за 2021, 2022, 2023 роки та частково за 2024 рік, шляхом надання готівкових коштів позивачу в 2021 та 2022 роках у розмірах, що перевищували розмір орендної плати за рік за договором, тобто з переплатою. Однак, під час розгляду спору в суді першої інстанції відповідачем такі обставини не повідомлялися та доказів вказаним обставинам не було надано у встановленому процесуальному порядку. Так, зі змісту відзиву на позовну заяву та усіх пояснень, наданих відповідачем у суді першої інстанції, останнім було заявлено позицію, згідно з якою у 2023 році орендна плата не здійснювалася через погодні умови, у 2024 році були намагання сплатити орендну плату, але позивач відмовився від її отримання. Проте, після подачі позову, 05 квітня 2025 року відповідач здійснив сплату орендної плати за 2023-2024 роки у розмірі 15 000 грн, що перевищує розмір орендної плати (12 000 грн по 6 000 грн за рік), що підтверджується матеріалами справи. У платіжному документі у призначенні платежу чітко вказано: «орендна плата за пай 2023-2024 р.». Саме ця обставина розрахунку з позивачем після пред'явлення позову була єдиною позицією відповідача в силу заперечень проти позову, як факт визнання боргу і його погашення. Про переплату, яка могла б бути зарахована у якості виконання зобов'язання наперед, відповідач нічого не повідомляв у суді першої інстанції та не надавав відповідних доказів. Відповідач надає докази здійснення сплати орендної плати за 2023 та 2024 рік у розмірі 15 000 грн після пред'явлення позову. У апеляційній скарзі вказує на переплату в 2021 та 2022 роках, що покриває борг за 2023 рік та частково за 2024 рік. За цими розрахунками виходить, що у період із 2021 року по 2024 рік відповідач нарахував орендну плату у розмірі 21 766,71 грн (4 830 грн за 2021 рік + 4 830 грн за 2022 рік + 4 830 грн за 2023 рік + 7 276,71 грн за 2024 рік). Проте, фактично за ці періоди сплатив 33 000 грн (9 000 грн у 2021 році + 9 000 грн у 2022 році + 15 000 грн у 2025 році). Виходячи з цих розрахунків, станом на дату звернення з апеляційною скаргою, відповідач переплатив позивачу орендну плату на 11 233,29 грн (33 000 грн фактично сплачених - 21 766,71 грн нарахованих). Проте, 22 грудня 2025 року на рахунок позивача надійшла орендна плата у розмірі 7 300 грн за 2025 рік (копія виписки з рахунку додається до відзиву на апеляційну скаргу). При тому, що позивачем було самостійно сплачено земельний податок за свою ділянку за 2025 рік у листопаді 2025 року (копія платіжної інструкції додається до відзиву на апеляційну скаргу). Виходячи з цього, здійснення відповідачем переплати за оренду земельної ділянки, у тому числі за 2025 рік, тоді коли уже існує переплата у розмірі 11 233,29 грн, виглядає нелогічним. За таких обставин, дії відповідача є підозрілими, що свідчать про намагання змінити підстави для заперечення проти позову після розгляду справи судом першої інстанції, надаючи докази та наводячи обставини, які не були предметом розгляду судом першої інстанції. До апеляційної скарги додані нові докази, що не подавалися до суду першої інстанції, не досліджувалися судом першої інстанції та не зазначалися у запереченнях відповідача проти задоволення позову. Такими доказами є копії відомостей на виплату готівки у 2021 та 2022 роках. Фактично вказані докази формують нову підставу для заперечення проти позову, яка не заявлялася під час розгляду справи Коростишівським районним судом Житомирської області. Відповідач не надав суду першої інстанції належних і достатніх доказів того, що останній не має заборгованості з орендної плати і умови договору оренди землі відповідачем були дотримані, так само, як і не надав доказів неможливості здійснити сплату орендної плати у строки та порядку, встановлені договором. При цьому, відповідач визнавав свій борг перед позивачем, що підтверджено сплатою орендної плати після пред'явлення позову, і саме ця обставина була основною у запереченнях відповідача проти позову. Поряд із неприйнятністю зазначених доказів, вони є недопустимими та недостатніми. Так, у бланку відомості за 2021 рік міститься підпис, який не належить позивачу та ним не здійснювався, а тому жодних грошових коштів останній у сумі, що вказана у відомості, не отримував. Аналогічні підписи у відомостях за 2022 рік, які не належать позивачу. У випадку надання відомостей до суду першої інстанції у встановленому порядку, позивачем було б заявлено клопотання про проведення почеркознавчої експертизи належності підписів у цих відомостях саме йому. Також копії відомостей не містять інформації про те, за що ці кошти, оскільки проставлений лише рік 2021 та 2022. Проте, з 2013 року в користуванні відповідача перебуває ще одна земельна ділянка з кадастровим номером 1822583600:14:000:0010, частина якої належить позивачу. Отже, із відомостей не можна визначити, за яку саме земельну ділянку та за який період здійснена сплата.
У судовому засіданні представник ПП «АННА-К» Крейс О.К. апеляційну скаргу підтримав та просить її задовольнити, - рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову про розірвання договору оренди землі відмовити за безпідставністю, а докази, які додані до апеляційної скарги, прийняти на стадії апеляційного провадження.
Представник ОСОБА_1 адвокат Кушніренко А.В. апеляційну скаргу не визнав, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Якщо апеляційний суд відмовить у прийнятті доказів, які додані відповідачем до апеляційної скарги, то він не наполягає на врахуванні доказів, що на противагу додані до відзиву на апеляційну скаргу.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволеною з наступних підстав.
Частиною першою ст.526 ЦК України, визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з п.4 частини першої ст.532 ЦК України місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі. Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться за грошовим зобов'язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання.
Відповідно до частин першої та другої ст.614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (абзац перший частини першої та частина друга ст.792 ЦК України).
За частиною першою ст. 93 ЗК України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Відповідно до п. «д» частини першої ст.141 ЗК України, підставами для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Згідно з ст.13 Закону України «Про оренду землі», договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до ст.21 Закону України «Про оренду землі», орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України «Про плату за землю»). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
Із матеріалів справи вбачається та судом установлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1822583600:14:000:0029, площею 5,1817 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка находиться на території Кропивнянської сільської ради Коростишівського району Житомирської області (а.с.9-11).
Між ОСОБА_1 (орендодавець) та Приватним підприємством «АННА-К» (орендар) 15 квітня 2021 року укладений договір оренди землі строком на 10 років. Об'єктом оренди є земельна ділянка з кадастровим номером 1822583600:14:000:0029, площею 5,1817 га (ріллі), для товарного сільськогосподарського виробництва, яка находиться на території Кропивнянської сільської ради Коростишівського району Житомирської області (а.с.12-15).
Об'єкт оренди переданий орендарю у строкове платне користування за актом приймання-передачі земельної ділянки від 15 квітня 2021 року (а.с.16).
За положеннями ст.25 Закону України «Про оренду землі» орендар земельної ділянки зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату за земельну ділянку.
У пункті 8 договору оренди землі прописано, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі та становить 6 000 грн за один календарний рік оренди, але в будь-якому випадку не менше 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.
Також за положеннями п.10 договору оренди землі сторонами досягнута домовленість про те, що орендна плата вноситься до 31 грудня кожного року оренди.
Натомість, 05 квітня 2025 року ОСОБА_2 (керівник ПП «АННА-К») за допомогою АТ «Укрпошта» здійснив грошовий переказ коштів у розмірі 15 000 грн на ім'я ОСОБА_1 (а.с.27). Призначення платежу: орендна плата за пай 2023-2024 роки.
Із матеріалів справи вбачається, що надані сторонами на засадах змагальності докази на стадії розгляду спору судом першої інстанції не містять підтвердження виконання ПП «АННА-К» обов'язку сплати орендного платежу до 31 грудня 2023 та до 31 грудня 2024 року відповідно за 2023 рік та 2024 рік (строк передбачений сторонами у договорі), а долучена під час розгляду справи в суді першої інстанції квитанція від 05 квітня 2025 року на суму 15 000 грн, яка підтверджує сплату відповідачем у 2025 році орендної плати за попередні два роки (2023,2024) після звернення позивача із цим позовом до суду, свідчить про прострочення виконання відповідачем зобов'язання зі сплати орендної плати за два поспіль роки, що створило системність. Беззаперечних доказів того, що відповідач щороку (2023,2024) до звернення позивача із цим позовом до суду вживав заходів щодо сплати орендної плати за договором оренди за місцем проживання орендодавця матеріали справи також не містять. Отже, суд першої інстанції, оцінивши у відповідності до положень ст.89 ЦПК України, докази, які надані сторонами на засадах змагальності, дійшов обґрунтованого висновку про те, що у ПП «АННА-К» не було перешкод у здійснені виплати орендної плати за допомогою поштових сервісів чи будь-яким іншим чином не забороненим законодавством України, але відповідач здійснив оплату заборгованості з орендної плати під час розгляду справи судом.
Оскільки ПП «АННА-К» не виконало свого обов'язку щодо своєчасної сплати орендної плати у встановленому розмірі та строк, чим допустив систематичну несплату орендної плати за 2023 та 2024 роки, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що орендодавець вправі вимагати розірвання договору оренди землі на підставі пункту «д» частини першої ст.141 ЗК України.
До апеляційної скарги відповідачем додані: квитанція до платіжної інструкції на переказ від 05 квітня 2025 року на суму 15 000 грн, витяг із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Приватного підприємства «АННА-К», а також відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2024 рік, квитанція №2, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2023 рік, квитанція №2, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2022 рік, квитанція №2, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2021 рік, квитанція №2, відомість на виплату готівки за 2021 рік та дві відомості на виплату готівки за 2022 рік.
Суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Виходячи з принципу змагальності цивільного процесу, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції та лише в разі об'єктивної неможливості надати їх до суду першої інстанції сторона вправі просити суд апеляційної інстанції прийняти їх, надати їм правову оцінку під час вирішення спору.
Відповідно до ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Наведені положення визначають обов'язкову сукупність умов для вирішення питання про прийняття доказів апеляційним судом, а саме: (1) винятковість випадку та (2) причини неподання доказів у першій інстанції, що об'єктивно не залежать від учасника справи, а також (3) покладення тягаря доведення цих обставин на учасника справи, який ці докази подає.
У постанові Верховного Суду від 19 березня 2025 року в справі №01/8538/16-ц зазначено, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої ст.44 ЦПК щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.
Дослідження нових доказів відбувається, зокрема, в таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала та не могла знати про їхнє існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їхнє подання до суду становило для цього учасника певні труднощі тощо); є інші поважні причини для їхнього неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не були досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень (постанова Верховного Суду від 02 квітня 2025 року в справі №523/4255/16-ц).
Апеляційний суд наголошує, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша ст.81 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої ст.12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів на стадії апеляційного провадження, за відсутності визначених ст.367 ЦПК України підстав для їх прийняття, тобто без наявності належних доказів неможливості їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від заявника, фактично порушує принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, адже в такому випадку суд створює одному учаснику справи більш сприятливі, аніж іншому умови в розгляді конкретної справи (постанова Верховного Суду від 02 квітня 2025 року в справі №910/3707/24).
Відповідачем не доведена неможливість подання ним наступних документів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього: відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2024 рік, квитанції №2, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2023 рік, квитанції №2, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2022 рік, квитанції №2, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2021 рік, квитанції №2, відомості на виплату готівки за 2021 рік та двох відомостей на виплату готівки за 2022 рік. Окрім того, відповідач, подаючи відзив на позовну заяву, про вказані докази та обставини, які ними підтверджуються, не зазначав. Отже, долучені до апеляційної скарги відповідача докази, а саме: відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2024 рік, квитанція №2, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2023 рік, квитанція №2, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2022 рік, квитанція №2, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору за 2021 рік, квитанція №2, відомість на виплату готівки за 2021 рік та дві відомості на виплату готівки за 2022 рік, - не можуть бути прийняті та досліджені колегією суддів на стадії апеляційного провадження.
Разом із тим, колегія суддів апеляційного суду досліджує квитанцію до платіжної інструкції на переказ від 05 квітня 2025 року на суму 15 000 грн та приймає витяг із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Приватного підприємства «АННА-К», оскільки відповідна квитанція була подана до суду першої інстанції, а витяг із реєстру суб'єктів підприємницької діяльності є загальнодоступним.
Із огляду на викладене, апеляційний суд при перевірці законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції не приймає до уваги та не надає оцінки доказам, які додані представником позивача до відзиву на апеляційну скаргу.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач, знаючи про намір орендаря сплатити орендну оплату, свідомо ухилявся від прийняття платежів та звернувся до суду, приховавши обставини переплат, що є зловживанням правом, не змінюють висновків суду першої інстанції, оскільки такі доводи апеляційної скарги не підтвердженні належними та допустимими доказами, які прийняті судом.
Посилання в апеляційній скарзі на здійснену відповідачем переплату, яка частково покривала платежі за наступні роки, не можуть слугувати підставою для скасування рішення суду першої інстанції, приймаючи до уваги те, що про вказані обставини відповідач не зазначав у відзиві на позовну заяву, вказана обставина не зазначалася у суді першої інстанції та ним не обговорювалася, а докази, які додані до апеляційної скарги та до відзиву на апеляційну скарги, які стосуються такої обставини, не прийняті на стадії апеляційного провадження за відсутності для того підстав, передбачених чинним цивільно-процесуальним законодавством, чим забезпечена засада рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Відповідно до висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2021 року в справі № 147/66/17 добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації їхніх прав і передбаченого договором та/або законом виконання їхніх обов'язків. Введення у цивільне законодавство принципу добросовісності є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності необхідно оцінювати поведінку суб'єкта права як добросовісної або недобросовісної.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, та, що не відповідає попереднім заявам або поведінці однієї сторони, за умови, що інша розумно на них покладається (постанова Верховного Суду від 16 лютого 2022 року в справі №914/1954/20).
У постанові КЦС ВС від 10 квітня 2019 року в справі №390/34/17 зроблено висновок, що «доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Підсумовуючи викладене, суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно з положеннями ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що судове рішення суду першої інстанції належить залишити без змін.
Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374-375,381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Приватного підприємства «АННА-К» залишити без задоволення.
Рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 04 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуюча Судді: