12 березня 2026 року
м. Рівне
Справа № 569/14723/23
Провадження № 22-ц/4815/162/26
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Гордійчук С.О.
суддів: Ковальчук Н.М., Шимківа С.С.,
секретар судового засідання : Хлуд І.П.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 23 вересня 2025 року, ухваленого в складі судді Штогуна О.С., повний текст рішення виготовлено 03 листопада 2025 року, у справі № 569/14723/23
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, що є об'єктом спільної сумісної власності.
Позов мотивований тим, що сторони перебували у шлюбі з 05 серпня 2005 року по серпнь 2022 року. В період шлюбу подружжя за спільні кошти придбали трикімнатну квартиру, за адресою: АДРЕСА_1 та за спільні кошти і спільними зусиллями побудовали житловий будинок садибного типу, з господарськими будівлями та спорудами, за адресою: АДРЕСА_2 .
Вказує, що між подружжям виник спір щодо поділу вказаного будинку та квартири, оскільки відповідач вважає, що вказане нерухоме майно належить лише йому.
Просила суд визнати за нею право власності на на 1/2 частку трикімнатної квартири, житловою площею 44,2 кв.м., загальною площею 65,3 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та на частину житлового будинку будинку садибного типу, з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 припинивши право спільної сумісної власності на нього, стягнути з відповідача понесені судові витрати.
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 23 вересня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, що є об'єктом спільної сумісної власності задоволено.
Визнано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
В порядку поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя:
- визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , як на частку у об'єкті спільної сумісної власності подружжя;
- визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , як на частку у об'єкті спільної сумісної власності подружжя;
Припинено за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної сумісної власністю подружжя на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано житловий будинок, садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 спільною сумісною власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
В порядку поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя:
- визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/2 частину житлового будинку, садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 , як на частку у об'єкті спільної сумісної власності подружжя;
- визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/2 частину житлового будинку, садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 , як на частку у об'єкті спільної сумісної власності подружжя;
Припинено за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної сумісної власністю подружжя на житловий будинок, садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, а саме: 8052 (вісім тисяч п'ятдесят дві) грн. 00 коп. - сплачений судовий збір.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірне майно набуте сторонами в період зареєстрованого шлюбу та є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а отже, відповідно до вимог статті 60 Сімейного Кодексу України підлягає поділу між ними, виходячи з правил рівності часток подружжя у спільному майні. Суд зазначив, що відповідач не довів належними та допустимими доказами, що нерухоме майно було придбано ним за особисті кошти, а тому воно не може бути визнано його особистою приватною власністю.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не надав належної оцінки тому факту, що квартира придбана за кошти державного бюджету як для інваліда 1 групи з числа військовослужбовця, який брав участь у АТО, а тому не є спільним майном подружжя.
Крім того, суд залишив поза увагою, що спірний будинок є 1989 року будівництва належить ОСОБА_2 . Вважає, що реєстрація жилого будинку в державному реєстрі речових прав у грудні 2021 року за п'ять місяців до розірвання шлюбу не вказує, що майно набуте в шлюбі, тому не підлягає поділу. Зазначає, що поліпшення/перебудова у спірному садовому будинку було зроблено за кошти його матері ОСОБА_3 .
У відзиві на апеляційну скаргу позивач вважає рішення суду законним та обґрунтованим, просить залишити його без зміни, а скаргу без задоволення.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам судове рішення відповідає.
Установлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 05 серпня 2005 року по 20 вересня 2022 року.
ОСОБА_2 є інвалідом 1 групи і має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 09 лютого 2016 року.
05 січня 2017 року позивач за дорученням відповідача уклала договір купівлі-продажу відповідно до якого ОСОБА_2 придбав квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за 1 104 508 грн 00 коп.
Цього ж дня за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на вищевказану квартиру у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.
Згідно листа заступника голови Рівненської обласної державної адміністрації №11506/01-72/23 від 07 грудня 2023 року на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 року №942-р «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству соціальної політики на 2016 рік» управлінням соціального захисту населення Рівненської РДА платіжним дорученням №1 від 06 січня 2017 року перераховано на особистий рахунок ОСОБА_2 субвенцію з державного бюджету на будівництво (придбання) житла в сумі 1 104 508 грн. 00 коп.
Сторони визнають, що вищевказані кошти були витрачені на придбання спірної квартири.
Крім того, в приблизно у 2012 році мати відповідача ОСОБА_3 набула право власності на земельну ділянку кадастровий номер 5624689800:02:011:0501, яка розташована в АДРЕСА_2 на якій був розташований об'єкт незавершеного будівництва. Дану обставину сторони визнали.
10 серпня 2021 року ОСОБА_3 уклала договір дарування вищевказаної земельної ділянки на користь відповідача ОСОБА_2 .
Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, житловий будинок, садибного типу з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 124 кв.м, житловою площею 75,9 кв.м розташований за дресою: АДРЕСА_2 . Кадастровий номер місця розташування земельної ділянки: 5624689800:02:011:0501. Право власності зареєстроване 10.12.2021 року за ОСОБА_2 . Підстава для реєстрації виписка із погосподарської книги, серія та номер 236, виданий 08.09.2020, видавник Шубківська сільська рада Рівненський район.
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно із частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.
Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 401/1221/16-ц, від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 728/1170/16-ц, від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17.
Згідно із статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно із статтею 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.
Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно на підставі закону вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Убачається, що у період після придбання земельної ділянки ОСОБА_3 (мати відповідача) на якій був розташований об'єкт незавершеного будівництва, сторони з 2016 року по 2018 рік на цій земельній ділянці, за усною згодою ОСОБА_3 , за спільні кошти та спільними зусиллями, використовуючи об'єкт незавершеного будівництва, збудували новий об'єкт нерухомого майна, а саме житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 .
Будь які належні та достатні докази (правовстановлюючі документи, договір купів-продажу, тощо) щодо належності незавершеного будівництва ОСОБА_3 , в тому числі відсоток готовності будівництва та його вартість, як сукупність будівельних матеріалів, матеріали справи не містять.
Відповідно до вимог статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності на об'єкт незавершеного будівництва також підлягає державній реєстрації .
Реєстрація права власності на незавершене будівництво за ОСОБА_3 не проводилася, а відтак суд першої інстанції дійшов правильного висновку право власності на незавершене будівництво не виникло.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Отже, новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено в передбаченому законом порядку, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.
Об'єкт незавершеного будівництва - це об'єкт, на який видано дозвіл на будівництво, понесені витрати на його спорудження, але не прийнятий в експлуатацію відповідно до законодавства.
Тобто до введення в експлуатацію об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів як речей матеріального світу, як у зібраному виді (конструкції, окремі елементи об'єкта незавершеного будівництва, чи сам об'єкт у цілому в залежності від ступеня готовності), так і у вигляді окремих видів будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Убачається, що з 2018 року та станом на час розірвання шлюбу будинок використовувався за функціональним призначенням.
Відповідач не довів, що будинок було збудовано за його особисті кошти або за кошти його матері, що є його процесуальним обов'язком.
Таким чином, суд дійшов правильного висновку, про те, що спірний будинок є об'єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя, так як збудований сторонами за час шлюбу за спільні кошти та є новоствореним майном, а оскільки презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя відповідачем не спростована, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання права власності позивача на спірний будинок на 1/2 частину.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної карги проте, що квартира є особистою власністю ОСОБА_2 , оскільки придбана за субвенцію із державного бюджету як інвалід війни 1 групи з таких підстав.
Статтею 57 СК України встановлено, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Постановою Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 року № 719 (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин), затверджено Порядок виплати грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення членам сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідам I-II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов (далі Порядок).
Право на отримання грошової компенсації відповідно до цього Порядку мають інваліди війни I та II групи, визначені у пункті 11 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», які перебувають на квартирному обліку. Грошова компенсація членам сім'ї загиблого військовослужбовця або інвалідам виплачується в порядку черговості постановки на квартирний облік в межах однієї категорії за рахунок коштів субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво (придбання) житла для сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також для інвалідів I-II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов (пункти 3, 4 Порядку).
Відповідно до підпункту 2 пункту 19 Порядку, у разі прийняття рішення про призначення заявнику грошової компенсації комісія одночасно визначає розмір такої компенсації, виходячи з таких нормативів: за нормою 13,65 кв. м жилої площі на інваліда та кожного члена його сім'ї, зазначеного у абзаці другому пункту 21 цього Порядку.
Пунктом 21 Порядку передбачено, що під час прийняття рішення щодо призначення грошової компенсації інваліду комісія розраховує розмір такої компенсації на підставі рішення про взяття заявника на квартирний облік із зазначенням складу членів сім'ї осіб, які разом із заявником перебувають на такому обліку. При цьому в розрахунок включаються лише особи, які зазначені в рішенні про взяття на квартирний облік. До членів сім'ї інвалідів належать: дружина (чоловік), їх малолітні (до 14 років) та неповнолітні (до 18 років) діти; неодружені повнолітні діти, визнані інвалідами з дитинства I та II групи або інвалідами I групи; особа, яка проживає разом з інвалідом війни I групи та доглядає за ним, за умови, що інвалід війни не перебуває у шлюбі; непрацездатні батьки; особа, яка перебуває під опікою або піклуванням громадянина, який має право на пільги, та проживає разом з ним.
Право на отримання грошової компенсації вважається використаним з моменту перерахування коштів грошової компенсації в повному обсязі на спеціальний рахунок особи з інвалідністю в уповноваженому банку. Грошова компенсація за рахунок коштів субвенції особам з інвалідністю надається один раз (п. 28 Порядку).
Право власності на нерухоме майно оформляється на заявника (заявника, який перемістився) та членів його сім'ї, на яких було розраховано грошову компенсацію. Після оформлення права власності на житлове приміщення виплата такої допомоги припиняється (п. 44 Порядку).
Установивши, що вказана компенсація (субвенція) отримувалася відповідачем з урахуванням члена його сім'ї - дружини ОСОБА_1 виходячи із нормативів, затверджених наведеним вище Порядком, яким врегульовано питання виплати грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення, суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що спірне нерухоме майно набуте сторонами за час шлюбу та є їх спільною сумісною власністю.
Докази проте, що квартира була придбана за бюджетні кошти не для сім'ї, а лише для відповідача як для одинокої особи у матеріалах справи відсутні.
Доводи апеляційної скарги про те, що отриманні відповідачем кошти, які є пільгами відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» є його особистою власністю є безпідставними, оскільки тлумачення частини другої статті 61 СК України дає підстави для висновку, що вказані кошти не є об'єктом права особистої власності ОСОБА_2 .
Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15 вересня 2021 року у справі №127/29550/19 (провадження №61-1551св21), від 10.12.2025 у справі 456/5472/21.
Оскільки сторони не дійшли згоди щодо порядку поділу спірного нерухомого майна, суд обґрунтовано визнав за кожним із них по 1/2 частині у праві власності на зазначене майно.
Згідно ч. 1, 3, 4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Частинами 1, 3 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Приписами ч. 2 ст. 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи, крім іншого, зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи та подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
Згідно приписів ст. 12, ч. 1, 5-7 ст. 81, ч. 1 ст. 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У противному разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог - на відповідача.
Під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення є законними і обґрунтованими.
Інші доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки не знайшли свого підтвердження і зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та до тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 23 вересня 2025 року залишити без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 12 березня 2026 року.
Головуючий : Гордійчук С.О.
Судді : Ковальчук Н.М.
Шимків С.С.