Провадження № 22-ц/803/97/26 Справа № 205/9618/23 Суддя у 1-й інстанції - Курбанова Н. М. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
11 березня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Халаджи О. В.
суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В.,
секретар Кругман А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2024 року у цивільній справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення (суддя першої інстанції Курбанова Н.М., повний текст рішення складено 16 грудня 2024 року),
У вересні 2023 року Дніпровська міська рада звернулась до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення, в якому просила усунути позивачу перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення відповідачів з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Із вказаним рішенням суду не погодилась Дніпровська міська рада та подала апеляційну скаргу, в якій вказаною, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Скарга мотивована тим, що суд першої інстанції проігнорував клопотання про зупинення провадження до розгляду справи №205/3998/22 у касаційній інстанції.
Вказує, що місцевий суд не дочекавшись остаточного рішення у справі №205/3998/2, ухвалив передчасне рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Дніпровська міська рада просила рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явились, про час, дату та місце розгляду справи були повідомленні належним чином.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступного.
Згідно ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 05.02.2014 р. №205/1314/13-ц, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю на домоволодіння АДРЕСА_1 та складається з житлового будинку, двох сараїв, навісу, душа, вбиральні та споруд - відмовлено (а.с.22-23).
Згідно ухвали Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 18.03.2014 р. №205/1314/13-ц, виправлено описку у повному тексті рішення суду від 05.02.2014 р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю, зазначено дату ухвалення рішення «05 лютого 2014 року» замість «05 лютого 2013 року» (а.с.24).
Згідно ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23.04.2014 р. №205/1314/13-ц, апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилено. Рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 05.02.2014 р.- залишено без змін (а.с.25-26).
Згідно ухвали Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 24.11.2014 р. №205/8742/14-ц, провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Територіальної громади в особі Дніпровської міської ради, про визнання права власності за набувальною давністю на нерухоме майно - закрито, на підставі п.2 ч.1 ст.205 ЦПК України оскільки є таким, що набрало законної сили рішення суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет позову і з тих самих підстав (а.с.16).
Згідно рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 24.06.2022 р. №205/6946/20, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Територіальної громади в особі Дніпровської міської ради, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю на нерухоме майно - відмовлено у повному обсязі. Судові витрати по справі віднесені за рахунок позивача ОСОБА_1 (а.с.9-11).
Згідно постанови Дніпровського апеляційного суду від 30.01.2024 р. №205/3998/22, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Данильченко М.С. - задоволено. Рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 24.10.2022 р. - скасовано. Заяву Дніпровської міської ради про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора залишено без розгляду (а.с.71).
Згідно ухвали Верховного Суду від 08.05.2023 р. №205/6946/20, відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Данильченко Михайло Сергійович, на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24.06.2022 р. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15.03.2023 р. в справі №205/6946/20 (а.с.15).
Згідно рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24.10.2024 р. №205/3998/22, заяву Дніпровської міської ради, заінтересована особа: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання спадщини відумерлою та передачу її територіальній громаді - задоволено. Визнано відумерлою спадщину, що складається із домоволодіння АДРЕСА_1 , що залишилась після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 та передано її у власність територіальної громади міста Дніпра, в особі Дніпровської міської ради.
Згідно постанови Дніпровського апеляційного суду від 15.03.2023 р. №205/6946/20, апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24.06.2022 р. - залишено без змін. (а.с.12-14).
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав №337874011 від 04.07.2023 р. власником житлового будинку АДРЕСА_1 є Територіальна громада, орган місцевого самоврядування, Дніпровська міська рада, на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24.10.2022 р. №205/3998/22 р. (а.с.17).
Згідно рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 17.01.2023 р. №3-17/1 та додатку до нього, прийнято у комунальну власність Дніпровської міської територіальної громади, в особі Дніпровської міської ради, об'єкти нерухомого майна, які визнані відумерлою спадщиною та належать до житлового фонду міста, та визначено балансоутримувачів цих об'єктів: «…домоволодіння АДРЕСА_1 , КП «ЖИЛСЕРВІС-5» ДМР …»(а.с.18, 19).
Згідно довідки голови квартального комітету №8 с. Таромське, Ленінського району м. Дніпропетровська від 16.10.2014 р., акту №166 від 06.10.2023 р. голови квартального комітету №8 с. Таромське, Новокодацького району м.Дніпра, за адресою: АДРЕСА_2 , мешкають з 1999 р. по теперішній час ОСОБА_2 , та з ним разом мешкають: дружина - ОСОБА_1 , 1975 р.н., син - ОСОБА_6 , 1996 р.н., донька - ОСОБА_3 , 2001 р.н. (а.с.20).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у позивача відсутні правові підстави вважати себе власником спірного будинку, так як підстава набуття такого права рішенням суду - скасована.
Апеляційний суд погоджується з вказаним висновком місцевого суду.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
На підставі ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Частиною 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
За правилом ч. 1 ст. 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності як суб'єктивне цивільне право містить у своєму складі правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших та правомочність захисту.
Згідно з пунктом другим статті 386 ЦК України, власник який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Стаття 387 ЦК України передбачає, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначеними нормами закону закріплено принцип непорушності права приватної власності в тому числі і часткової, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника (в тому числі частини майна) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власникові майна чи його частини право вимагати усунення будь-яких порушень його права, зокрема, права користування.
Відповідно до пункту 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» застосовуючи положення статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити з того, що відповідно до положень ст.ст. 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Згідно з ч. 1 ст. 109 ЖК України, виселення із займаного приміщення допускається з підстав, встановлених законом.
Частиною третьою статті 116 ЖК України, передбачено, осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, (тобто без законних на те підстав) виселяють без надання їм іншого приміщення.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) від 02 грудня 2010 року поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було в законному порядку встановлене, а залежить від фактичних обставин, а саме - існування достатніх і тривалих зв'язків із конкретним місцем. Утрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання в право на житло.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував: « 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Colder v. the United Kingdom), пп. 2836. Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia». заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-П)».
Відтак, основним завданням судового захисту порушеного цивільного права або інтересу особи є припинення порушення її права чи інтересу та/або відновлення становища, яке існувало до порушення, а також усунення (ліквідація) негативних наслідків порушення права або інтересу. Вказане відповідає висновку, викладеному у пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, у якому зазначено, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Крім того, у рішенні від 10.04.2008 року у справі «Вассерман проти Росії» Європейський суд з прав людини також наголосив на тому, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
Статтею 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщини та з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Згідно ч.5 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Відповідно до висновку якого дійшла колегія суддів ВС/КЦС у постанові від 09.12.2019 прийнятій за результатами розгляду справи №337/1253/16-ц, преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.
Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Відповідно до положень ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
У розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Належних і достатніх доказів на підтвердження порушення своїх прав позивачем у порушення вимог статті 81 ЦПК України суду не надано.
Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судом, їм надано належну оцінку у сукупності з іншими доказами у справі, а при їх дослідженні та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частина друга статті 83 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Як було встановлено матеріалами справи та визнається учасниками справи, що у липні 2022 року Дніпровська міська рада звернулася до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою та передачу її територіальній громаді.
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 жовтня 2022 року №205/3998/22 заяву задоволено.
Визнано відумерлою спадщину, що складається із домоволодіння АДРЕСА_1 , що залишилась після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , та передано її у власність територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 жовтня 2022 року скасовано. Заяву Дніпровської міської ради про визнання спадщини відумерлою та передачу її територіальній громаді, заінтересована особа - Друга Дніпровська державна нотаріальна контора, залишено без розгляду. Роз'яснено Дніпровській міській раді право на подання позову на загальних підставах.
Залишаючи заяву без розгляду, апеляційний суд прийняв до уваги, що ОСОБА_1 є фактичним володільцем спірного домоволодіння АДРЕСА_1 , протягом тривалого часу проживає в ньому та поліпшує його стан за власні кошти, вважає, що вона набула право користування спірним житлом, тобто існує спір про право.
При цьому колегією суддів апеляційного суду встановлено, що ухвалою Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 02 квітня 2024 року відкрито провадження у цивільній справі № 205/2095/24 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 про визнання спадщини відумерлою та вирішено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
До складу предмету спору у цивільній справі № 205/2095/24 входить та сама спадщина, яка є предметом у справі № 205/3998/22 за заявою Дніпровської міської ради про визнання спадщини відумерлою та передачу її територіальній громаді.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду 23 липня 2025 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2024 року у цивільній справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення, було зупинено до ухвалення Верховним Судом рішення у справі № 205/3998/22 за заявою Дніпровської міської ради, заінтересована особа: Друга дніпровська державна нотаріальна контора про визнання спадщини відмерлою
Постановою Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 205/3998/22 касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишено без задоволення, постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2025 року залишено без змін.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки як підтверджено належними доказами у справі рішення на підставі якого Дніпровська міська рада набула права власності на спірний об'єкт нерухомого майна, скасовано із залишення заяви без розгляду, а тому на даний час відсутні підстави для задоволення позову, щодо усунення перешкод міській раді у користування будинком, який розташований за адресою : АДРЕСА_1 .
За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення ухвалено з дотримання всіх норм права, судом першої інстанції під час розгляду справи було досліджено всі надані докази у справі та надано належну правову оцінку даним правовідносинам.
Інші доводи апеляційних скарг зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував та є однаковими з доводами які були викладені у позовній заяві.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року),
Керуючись статтями, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: О.В. Халаджи
О.В. Агєєв
Т.В. Космачевська
Повний текст судового рішення складено 11 березня 2026 року.
Головуючий-суддя О.В. Халаджи