справа № 759/14282/24
провадження № 22-ц/824/3779/2026
головуючий у суді І інстанції Сенько М.Ф.
3 березня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 22 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи, такою що втратила право користування житловим приміщенням,
У липні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи, такою що втратила право користування житловим приміщенням, в якому просив визнати його брата ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .
Позов мотивовано тим, що відповідач, будучи зареєстрованими в спірній квартирі, понад шість місяців в квартирі не проживає без поважних на те причин, чим створює позивачу, перешкоди в користуванні житлом.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 22 травня 2025 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи, такою що втратила право користування житловим приміщенням задоволено.
Визнано ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись із указаним рішенням суду ОСОБА_1 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що відсутні підстави вважати, що наданий Акт про непроживання особи в житловому приміщенні понад один рік від 14 червня 2024 року є офіційним документом, та, що викладена в ньому інформація безперечно відповідає дійсності.
Звертає увагу, що суд взагалі залишив поза увагою ту обставину, що в грудні місяці 2023 року позивач вже звертався до Святошинського районного суду м. Києва з таким же позовом, стосовно того ж самого предмета і з тих же самих правових підстав до відповідача про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2024 року йому було в позові відмовлено (УНС №759/24236/23). Відмовлено з тих підстав, що він не надав суду достатніх доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Рішення набрало чинності в березні 2024 року і є чинним наразі.
Вказує, що розглядаючи спір між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання останнього таким, який втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , суд може брати до уваги лише термін часу від 28 березня 2024 року і до моменту подачі ОСОБА_2 цього позову до суду - до початку липня місяця 2024 року.
Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представники Зінчук Я.В. та Подольна О.М. просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, був належним чином повідомлений про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на поштову адресу, що підтверджується рекомендованим повідомленням.
25 лютого 2026 року на адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання від ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи у зв'язку із не отриманням копії апеляційної скарги.
Вирішуючи клопотання про відкладення розгляду справи колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні з урахуванням наступного.
Так, із матеріалів справи вбачається, що на поштову адресу ОСОБА_2 направлялась копія ухвали про відкриття провадження у справі та копія апеляційної скарги 31 січня 2026 року (а.с.181). В той же час, 10 лютого 2026 року рекомендоване повідомлення повернулось на адресу суду із відміткою - адресат відсутній.
16 лютого 2026 року на адресу Київського апеляційного суду від ОСОБА_2 надійшло клопотання про направлення копії апеляційної скарги на електронну адресу. 2 березня 2026 року апеляційним судом було направлено на електронну адресу ОСОБА_2 копію апеляційної скарги, що підтверджується супровідним листом.
За таких обставин відсутні підстави для відкладення розгляду справи, оскільки стороною позивача було отримано копію апеляційної скарги та повідомлено про розгляд справи належним чином.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з'явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.
2 та 3 березня 2026 року на адресу Київського апеляційного суду надійшли клопотання від представників ОСОБА_1 адвокатів Зінчук Я.В. та Подольної О.М. про виклик та допит свідків: ОСОБА_5 ; ОСОБА_6 ; ОСОБА_7 ; ОСОБА_8 .
В той же час, у задоволенні указаних клопотань слід відмовити з урахуванням наступного.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, такими засобами, як показаннями свідків.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі та підтвердження їх відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.
Учасники справи зобов'язані подавати всі наявні в них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Норми ЦПК України надають детальну регламентацію строків подання доказів, що об'єктивно мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування.
Верховний Суд звертав увагу, що зазначена законодавча регламентація відповідає процедурі повного розкриття доказів (discovery). По суті зазначені норми спрямовані на зміщення акценту зі стадії розгляду справи по суті на стадію підготовчого провадження, під час якого і має відбуватися збір процесуального матеріалу і так званий обмін змагальними паперами, що забезпечує розгляд справи в розумні строки. Це свідчить про посилення ролі підготовчого провадження у структурі загального позовного провадження цивільного судочинства в Україні саме в суді першої інстанції.
Зазначене підтверджується численною, сталою і незмінною практикою Верховного Суду, яка наведена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі №646/857/18 (провадження № 61-5330св24).
Виходячи з принципу змагальності цивільного процесу сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції, а не чекати, коли їм буде відмовлено у захисті, та потім вишукувати нові докази і долучати їх до апеляційної скарги чи здобувати на стадії апеляційного розгляду.
У цій справі у клопотанні сторона відповідача просить про допит свідків ОСОБА_5 ; ОСОБА_6 ; ОСОБА_7 . В той же час, як вбачається із матеріалів справи, сторона відповідача зверталась з відповідним клопотанням до суду першої інстанції (а.с.27) і судом таке клопотання було задоволено (а.с. 117) та заслухано вказаних свідків (а.с.154-158).
Щодо свідка ОСОБА_8 то матеріали справи не містять доказів того, що сторона відповідача зверталась до суду першої інстанції із клопотанням про його виклик, а отже сторона просить здобути новий доказ на стадії апеляційного перегляду.
Підстави для повторного виклику свідків (здобуття нових доказів) на стадії апеляційного провадження, за відсутності обґрунтування неможливості звернення до суду першої інстанції з відповідним клопотанням, скаржником не наведені. Скаржником також не зазначені обставини, які свідчать, що у суді першої інстанції відповідач звертався з клопотанням про виклик такого свідка, та йому судом було безпідставно відмовлено у задоволенні такого клопотання.
Тому колегія апеляційного суду дійшла висновку, що слід відмовити стороні відповідача у задоволенні клопотання про виклик свідків, оскільки стороною відповідача порушено процедуру здобуття доказів на стадії апеляційного провадження, яка не була ініційована в суді першої інстанції, проте нові докази приймаються судом лише у виняткових випадках, а учасник справи не заявив виключних обставин, що перешкоджали здобути такі докази в суді першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у справі №759/13234/18 від 08 лютого 2023 року, у якій Верховний Суд констатував порушення апеляційним судом норм процесуального права у зв'язку із здобуттям на стадії апеляційного перегляду доказів, які без поважних причин не були подані в суді першої інстанції на стадії підготовчого провадження.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Згідно із статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що зібраними у справі доказами підтверджено те, що відповідач втратив інтерес до спірного житла, перестав нести витрати на утримання квартири та сплати комунальних послуг, вже тривалий час (більше трьох років) спірним житлом не користується, жодних перешкод для проживання йому не чиниться.
Колегія суддів погоджується із таким рішенням суду першої інстанції.
Судом встановлено, що відповідно до довідки №591 виданої виконкомом Ленінградської районної ради у м.Києві батькам сторін був виданий ордер на вселення в квартиру АДРЕСА_1 .
Після смерті батьків ОСОБА_2 являється основним квартиронаймачем, що підтверджується довідкою № 591, виданою виконкомом Ленінградської районної ради у м.Києві.
На час розгляду справи в суді першої інстанції за адресою спірної квартири зареєстровані: ОСОБА_2 - наймач квартири, ОСОБА_1 - брат позивача.
ОСОБА_1 не проживає в житловому приміщенні понад один рік, що підтверджується Актом про не проживання особи в житловому приміщенні від 14.06.2024 року, складений представниками житлово-експлуатаційної ділянки «№1 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району в м. Києві».
Ці обставини не оспорюються відповідачем.
Відповідач у судовому засіданні підтвердив, що проживає із сім'єю в іншому житловому приміщенні.
За змістом статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК УРСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Як встановлено судом першої інстанції, відповідач не звертався до Керуючої компанії щодо збереження за ним права користування квартирою.
Згідно зі статтею 72 ЖК УРСР, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
У підтвердження своїх посилань позивачем наданий Акт про не проживання особи в житловому приміщенні від 14.06.2024 року, складений представниками житлово-експлуатаційної ділянки «№1 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району в м. Києві».
Також у підтвердження позовних вимог судом були допитані свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_9 , які проживають у будинку, де розташована спірна квартира, та котрі підтвердили факт не проживання відповідача у спірній квартирі.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 не заперечує не проживання у спірній квартирі понад встановлені законом строки, тільки посилається на те, що в матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують позовні вимоги.
У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц висловлений висновок щодо застосування статей 71,72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Вказано, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, провадження № 61-7317св19, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, провадження № 61-23089св19.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що аргументом позивача, як підстави для визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою є не проживання останнього більше 10 років без поважних причин в цьому приміщенні, відсутність особистих речей та не прийняття участі у витратах на утримання квартири.
Доводи апеляційної скарги такого не спростовують.
Суд першої інстанції правильно вважав, що зібраними у справі доказами підтверджено те, що відповідач втратив інтерес до спірного житла, перестав нести витрати на утримання квартири та сплати комунальних послуг, вже тривалий час (більше трьох років) спірним житлом не користується, жодних перешкод для проживання йому не чиниться.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Інші посилання апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні стороною відповідача спірних правовідносин та положень законодавства, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 22 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 12 березня 2026 року.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба