04 березня 2026 року
м. Київ
справа № 522/14800/17
провадження № 61-1085св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1 , Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (у ході розгляду справи змінило організаційно-правову форму з Відкритого акціонерного товариства),
третя особа -приватний нотаріус Сімаченко Світлана Леонідівна
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2023 року у складі судді Чернявської Л. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Карташова О. Ю., Коновалової В. А., Кострицького В. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року до Приморського районного суду м. Одеси надійшов позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , Відкритого акціонерного товариства (далі - ВАТ) «Державний ощадний банк Аваль», третя особа - приватний нотаріус Сімаченко С. Л., про визнання недійсним договору іпотеки та скасування запису про державну реєстрацію.
Позовна заява мотивована тим, що нежитлові приміщення підвалу, загальною площею 72,5 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 є власністю територіальної громади міста Одеси.
Проте, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року ВЕІ № 616090, відповідно до якого останній придбав нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .
10 вересня 2007 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 купила зазначене нежитлове підвальне приміщення.
ОСОБА_1 отримав у власність вищезазначений об'єкт від ОСОБА_4 згідно з договором купівлі-продажу від 28 листопада 2007 року ВКА № 725231.
25 березня 2013 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 листопада 2015 року, у справі № 1522/18529/12, за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Одеської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна були задоволені позовні вимоги Департаменту в повному обсязі, договір купівлі-продажу ВКА № 725231 від 28 листопада 2007 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 визнано недійсним, витребувано нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та усунено перешкоди у користуванні.
Згідно з інформаційною довідкою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 67149947 від 02 вересня 2016 року Департаменту комунальної власності Одеської міської ради стало відомо, що 17 грудня 2007 року між ОСОБА_1 , як іпотекодавцем, та ВАТ «Державний ощадний банк України» було укладено договір іпотеки, згідно з яким передано в іпотеку нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Департамент комунальної власності Одеської міської ради, як уповноважений орган з управління комунальним майном територіальної громади м. Одеси, вважав, що укладений договір іпотеки від 17 грудня 2007 року щодо нежитлового підвального приміщення, є недійсним оскільки Департамент не в змозі на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року у справі № 1522/18529/12 здійснити державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , через те, що в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо вказаного приміщення існує заборона на відчуження, що виникла на підставі договору іпотеки від 17 грудня 2007 року та запис про іпотеку. Вищезазначена обставина ускладнює фактичне виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року у справі № 1522/18529/12 в частині повного відновлення майнових прав територіальної громади міста Одеси на вказане нежитлове підвальне приміщення.
Нерухоме майно за спірним договором на час його укладення не належало на праві власності ОСОБА_1 , оскільки останній був лише його добросовісним набувачем, а власником була територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради, що в свою чергу було підтверджено рішенням Приморського районного суду м. Одеси 25 березня 2013 року у справі № 1522/18529/12.
Отже, в момент вчинення ОСОБА_1 спірного правочину, в нього був відсутній обсяг цивільної дієздатності щодо розпорядження вищезазначеним об'єктом нерухомості, оскільки це право належить виключно власнику, яким ОСОБА_1 не був.
З огляду на вищевикладене, обтяження нерухомого майна нежитлових приміщень підвалу, загальною площею 72,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 підлягають скасуванню. А відтак, для повного відновлення порушених прав та законних інтересів територіальної громади міста Одеси в повному обсязі необхідно, по-перше, визнати договір іпотеки недійсним, а по-друге, скасувати запис про обтяження нерухомого майна та запис про іпотеку. Оскільки договір іпотеки підлягає визнанню недійсним, у Державному реєстрі речових прав та їх обтяжень стосовно даного об'єкта внесені записи про обтяження та іпотеку, похідні від договору іпотеки, необхідно скасувати записи про дані обтяження нерухомого майна, а саме № 6246819 та № 6246859.
Ураховуючи наведене, Департамент комунальної власності Одеської міської ради просив суд: визнати недійсним договір іпотеки від 17 грудня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ВАТ «Державний ощадний банк України», за яким передано в іпотеку нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати запис про заборону на нерухоме майно - нежитлового підвального приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 під номером запису про обтяження: 6246819 та запис про іпотеку № 6246859.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 10 жовтня
2024 року, позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , Акціонерне товариство (далі - АТ) «Державний ощадний банк України», третя особа - приватний нотаріус Сімаченко С. Л., про визнання недійсним договору іпотеки та скасування запису про державну реєстрацію задоволено.
Визнано недійсним договір іпотеки від 17 грудня 2007 року, укладений
між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» за яким передано в іпотеку нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Скасовано запис про заборону на нерухоме майно - нежитлового підвального приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 під номером запису про обтяження: 6246819 та запис
про іпотеку № 6246859.
Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради довів належними та допустимими доказами укладення оспорюваного правочину з порушенням норм матеріального права, а тому відсутні правові підстави вважати, що станом на час укладання спірного договору іпотеки як первісний набувач так й іпотекодержатель набули у визначений законом спосіб майно, яке належало територіальній громаді.
Щодо строку позовної давності, зазначено що позовна давність не може поширюватись на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном, оскільки в такому разі йдеться про триваючі правопорушення, а позов є негаторним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2025 року до Верховного Суду, АТ «Державний ощадний банк України», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріальногоправа, порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди помилково вказали, що ОСОБА_1 та банк не мали право укладати оспорюваний договір іпотеки, оскільки на час його укладення власником майна був саме ОСОБА_1 .
Вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували практику Верховного Суду у подібних спорах, зокрема, постанову Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23) про поняття добросовісного іпотекодержателя та про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість.
Також вважає помилковими висновки суду про те, що цей позов є негаторним і до нього не застосовуються норми ЦК України про позовну давність. Вказує, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради міг дізнатися про порушення своїх прав ще у 2012 році, звертаючись до суду з позовом про витребування майна у ОСОБА_5 .
Відзиви на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2025 року, після усунення недоліків касаційної скарги, відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
10 березня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Мотиви передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правові висновки судів попередніх інстанцій, доводи і вимоги касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що наявні підстави для передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Судами було встановлено, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2006 року у справі № 2-8877/06 за позовом ОСОБА_2 до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання права власності на нежитлове підвальне приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , позов ОСОБА_2 задоволено.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купив нежитлове підвальне приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
10 вересня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлового підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
28 листопада 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нежитлового підвального приміщення, за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня 2007 року у справі № 2-8876/06 заочне рішення суду від 25 вересня 2006 року за позовом ОСОБА_2 до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання права власності на нежитлове підвальне приміщення скасовано.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 грудня 2007 року позов у цивільній справі № 2-8870/07 залишено без розгляду.
Також встановлено, що 17 грудня 2007 року між АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 1599-ДКФ. Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, між банком та ОСОБА_1 17 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко Л. В., та зареєстрований за № 2029, згідно з умовами якого банку було передано в іпотеку нерухоме майно, а саме: нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , яке належало іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Сімаченко С. Л., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 28 листопада 2007 року, за № 1888, зареєстрованим в Комунальному підприємстві «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» у книзі № 71неж, на сторінці № 168 за № 422.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року у цивільній справі № 1522/18529/12 за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Одеської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна, позовні вимоги Департаменту комунальної власності задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року, згідно з яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купив нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради вказане нежитлове приміщення та усунуто перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 .
Звертаючись до суду з позовом у справі, яка є предметом перегляду Верховним Судом, Департамент комунальної власності Одеської міської ради зазначав, що укладений договір іпотеки від 17 грудня 2007 року щодо нежитлового підвального приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 є недійсним оскільки, Департамент комунальної власності Одеської міської ради, як уповноважений орган з управління комунальним майном територіальної громади міста Одеси, не в змозі на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року у справі № 1522/18529/12 здійснити державну реєстрацію права комунальної власності на вказане нежитлове підвальне приміщення, через те, що в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо вказаного приміщення існує заборона на відчуження, що виникла на підставі договору іпотеки від 17 грудня 2007 року та запис про іпотеку.
Звертаючись до суду з касаційною скаргою, АТ «Державний ощадний банк України» вказувало, що суди не врахували практику Верховного Суду у подібних спорах, зокрема, постанову Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23) про поняття добросовісного іпотекодержателя та про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість.
Так, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23) дійшла таких висновків:
«Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Об'єднана палата зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість- це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).
Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (див. пункт 220 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 917/1212/21 (провадження № 12-24гс23)).
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом (стаття 575 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (частина друга статті 583 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель (абзац 6 статті 1 Закону України «Про іпотеку», в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника (абзац 7 статті 1 Закону України «Про іпотеку», в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Іпотека припиняється у разі, зокрема, визнання іпотечного договору недійсним (абзац 5 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»).
У частині четвертій статті 26 Закону України «Про іпотеку» згадується про добру совість і її врахування в іпотечних відносинах.
Іпотека є правом на чужу річ (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц).
У статті IX.-2:108 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR), наприклад, вказано, що навіть якщо забезпечувальний боржник не має права або повноваження розпоряджатися майном, забезпечувальний кредитор набуває забезпечувального права заставного типу на вказане майно за умови, що: у момент встановлення забезпечення майно або документ на пред'явника на нього перебували у володінні особи, яка надала забезпечення або, якщо потрібно, права на майно були зареєстровані в міжнародному чи національному реєстрі за ним як за власником; кредитор не знав і не міг знати, що у момент встановлення забезпечення особа, яка його встановила, не мала права чи повноваження для цього. Добросовісне набуття забезпечувального права виключається у разі, якщо майно було вкрадене у власника або особи, якій власник передав майно у володіння (див. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law. Draft Common Frame of reference (DCFR). Prepared by the Study Group on a European Civil Code and the Research Group on EC Private Law (Acquis Group) / Ed. by Christian von Bar, Eric Clive, Hans Schulte-Nolk, European Law Publishers, Munich, 2009. - p. 4483).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов:
факт відчуження майна;
майно відчужене особою, яка не мала на це права;
відчужене майно придбав добросовісний набувач;
відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 523/17358/16-ц (провадження № 61-48373св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 вересня 2023 року в справі № 910/2722/22)).
Принцип доброї совісті не може обмежуватися певною сферою (наприклад, не поширюватися при вирішенні спору про визнання недійсним договору іпотеки). Законом України «Про іпотеку» не передбачено таких підстав припинення іпотеки, як витребування майна від добросовісного набувача або відсутність згоди власника на передачу нерухомого майна в іпотеку. Витребування майна від добросовісного набувача не припиняє основного зобов'язання та не є самостійною підставою для припинення іпотеки, якщо інше не передбачено договором. Закон не встановлює недійсність такого правочину (його нікчемність). Конструкція «добросовісний іпотекодержатель» (тобто той, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча прямо й не передбачена в приватному праві, є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/ припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).
Об'єднана палата звертає увагу на те, що законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником.
Слід акцентувати увагу, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначено, що:
«7.21. З огляду на наведені у постанові в справі № 922/2416/17 мотиви, для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити шляхом конкретизації від її висновку, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, а також від аналогічного висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15, і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц.
7.22. Означена конкретизація висновків полягає у такому:
- скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;
- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення;
- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;
- запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;
- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню;
- при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження».
Тобто, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) Велика Палата Верховного Суду доволі чітко артикулювала, що добра совість враховується при набутті права на майно. І відсутність в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень зумовлює такий суровий наслідок для іпотекодержателя як припинення права іпотеки.
Обміркувавши викладене та підстави передання справи на розгляд Об'єднаної палати з урахуванням принципу розумності, касаційний суд зауважує, що:
як принцип доброї совісті взагалі, так і його прояви (добросовісного іпотекодержателя), не можуть бути обмежені певною сферою (наприклад, не поширюватися при вирішенні спору про визнання недійсним договору іпотеки);
в практиці касаційного суду неодноразово застосовувалася конструкція «добросовісного іпотекодержателя» і вказувалося про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі 509/1157/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року в справі № 707/807/21);
конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із «не власником»), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком;
законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником;
до обставин, які можуть свідчити, що недобросовісність іпотекодержателя відноситься, зокрема: момент вчинення правочину; суб'єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов'язана чи афілійована юридична особа, пов'язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння;
власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов'язання, яке було забезпечене іпотекою.
Практика вирішення спорів за позовом власника про захист його права власності, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов'язальних відносинах, має враховувати добросовісність іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість. Необхідність врахування конструкції «добросовісного іпотекодержателя» зумовлюється тим, що у протилежному випадку існують очевидні ризики непропорційного втручання у права «добросовісного іпотекодержателя».
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не може погодитися з такими висновками Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та вважає, що є підстави відступити від вказаних правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статей 316, 317, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Вказаними нормами законодавства України, а також Конвенції встановлено інститут захисту права власності, яке є непорушним.
Крім того, законодавством України, Конвенцією та практикою Європейського суду з прав людини встановлено принцип обов'язковості судових рішень, який є складовою права на справедливий суд.
Так, відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
Принцип обов'язковості судових рішень конкретизовано у статті 18 ЦПК України: судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка є обов'язковою для застосування судами відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України і Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Рішення ECHR у справі «Хорнсбі проти Греції» («Hornsby v. Greece») від 19 березня 1997 року (п. 40)). У Рішенні ECHR у справі «Войтенко проти України» («Voytenko v. Ukraine») від 29 червня 2004 року Європейський суд з прав людини нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1.
Виконання судового рішення є також сферою регулювання статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що висновками Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у вказаній постанові, фактично, започатковано таку правову конструкцію, як «добросовісний іпотекодержатель», проте, не враховано, що таке поняття не передбачено правовими нормами законодавства України. Також цими висновками фактично необґрунтовано поставлено захист прав іпотекодержателя вище за інститут «Права власності», поставлено під сумнів принцип обов'язковості судового рішення.
Відмовляючи законному власнику у захисті його права власності на користь «добросовісного іпотекодержателя», суди, фактично, позбавляють такого власника встановлених законодавством складових права власності: права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Крім того, особа, яка захистила своє право власника в судовому порядку (рішення про витребування майна з чужого незаконного володіння) також позбавляється можливості виконати рішення суду, яке набрало законної сили, що на думку колегії суддів є порушенням права на справедливий судовий розгляд.
Також, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вказуючи про «добросовісність іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість» та проводячи аналогію з поняттям «добросовісного набувача», на думку колегії суддів, здійснила такий аналіз не повно, не врахувавши, що норма статті 388 ЦК України передбачає й виключення, за яких законний власник може витребувати своє майно у добросовісного набувача, а саме, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, навіть якщо й упроваджувати у судову практику таку конструкцію, як «добросовісний іпотекодержатель», то це може робити лише законодавець при цьому обов'язково необхідно досліджувати та враховувати, як саме майно вибуло з володіння власника (з його волі чи поза волею).
Вказане також підтверджує першочергову необхідність врахування та дослідження саме підстав вибуття, переданого в іпотеку незаконним власником майна, з володіння власника.
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду, використала поняття «добросовісний іпотекодержатель» для обґрунтування відмови у задоволенні позову про визнання договору іпотеки недійсним. Однак поза увагою залишилося те, що поняття «добросовісного набувача», аналогію з яким було проведено, передбачене саме для позовів про витребування майна у власника і не використовується при вирішенні вимог про недійсність провочинів.
Відповідно до статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
Тобто використання аналогії у цивільному праві є екстраординарним випадком та можливе лише у разі відсутності правового регулювання цивільних відносин. Однак, як у цій справі, так і у справі, яка перебувала на розгляді Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду були відсутні умови для застосування аналогії. Як підстави визнання недійсним договору іпотеки так і практика застосування відповідних норм були сталими.
Висновки Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду про те, що «недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником» суперечать багаторічній усталеній практиці Верховного Суду у справах про визнання недійсними договорів іпотеки якщо майно передавалось в іпотеку не власником.
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 308/1324/21 (провадження № 61-8476св22) зроблено висновок про те, що, оскільки особа небула уповноважена на розпорядження та передання майна в іпотеку, іпотечний договір суперечить положенням статті 5 Закону України «Про іпотеку», що є підставою для визнання такого договору недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України.
Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 26 червня 2018 року у справі № 910/19633/17 та від 11 березня 2020 року у справі № 904/5903/18.
Так у постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського судувід 11 березня 2020 року у справі № 904/5903/18 зазначено: «оскільки за приписами статті 5 Закону України "Про іпотеку" предметом іпотеки може бути нерухоме майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності, а вказаними вище рішеннями судів підтверджується, що іпотекодавцем за спірним іпотечним договором - ТОВ "ТУЛС" право власності на спірне нерухоме майно не набувалось (з огляду на визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та витребування майна з чужого незаконного володіння в порядку визначеному статтею 388 ЦК України), судами попередніх інстанцій зроблено абсолютно правильні висновки про те, що оспорюваний Іпотечний договір в частині передачі нежитлових приміщень суперечить положенням статті 5 Закону України "Про іпотеку", а тому вимоги прокурора про визнання такого Іпотечного договору недійсним є обґрунтованими та підлягають задоволенню».
Помилковими є висновки, що «власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов'язання, яке було забезпечене іпотекою».
Виконання іншою особою обов'язків боржника (стаття 528 ЦК України) можливе завжди лише зі згоди цієї іншої особи. Згідно із частиною третьою статті 528 ЦК України інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення статей 512-519 цього Кодексу. Тобто ця норма може бути застосована виключно у ситуації коли інша особа, маючи певні речові права не майно (не будучи при цьому його власником) з власної ініціативи може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника. Натомість, з огляду на висновки Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, на власника по суті покладається обов'язок задовольнити вимогу кредитора, якщо він хоче зберегти право власності на своє майно.
Ризикипідприємницької діяльності кредитора (банку), пов'язані з неповерненням коштів божником, перекладаються на третю особу - власника безпідставно заставленого майна, який не є учасником правовідносин між кредитором і боржником. Такий підхід суперечить загальним засадам зобов'язального права про виконання зобов'язань (статті 526, 527 ЦК України), а також зумовлює безпідставне та невиправдане втручання у право власності власника майна.
Отже, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що суд не може ставити інтереси добросовісного іпотекодержателя вище за права законного власника майна, а також ставити під сумнів можливість виконання рішення суду, яке набрало законної сили а тому необхідно відступити від висновків, викладених у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23):
«В практиці касаційного суду неодноразово застосовувалася конструкція «добросовісного іпотекодержателя» і вказувалося про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі 509/1157/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року в справі № 707/807/21).
Конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком.
Законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником.
До обставин, які можуть свідчити, що недобросовісність іпотекодержателя відноситься, зокрема: момент вчинення правочину; суб'єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов'язана чи афілійована юридична особа, пов'язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння.
Власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов'язання, яке було забезпечене іпотекою».
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Ухвалення протилежних чи суперечливих судових рішень, особливо судом вищої інстанції, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріпленого в пункті 1 статті 6 Конвенції.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
З урахуванням викладеного, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне передати справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від наведених вище правових висновків Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду.
З урахуванням наведеного та положень статей 402-404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Передати на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу № 522/14800/17за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , Акціонерного товариство «Державний ощадний банк України», третя особа - приватний нотаріус Сімаченко Світлана Леонідівна про визнання недійсним договору іпотеки та скасування запису про державну реєстрацію, за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року (провадження № 61-1085св25).
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк