5 березня 2026 року
м. Київ
справа № 299/282/25
провадження № 51-3991км25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
засудженого ОСОБА_7 ,
розглянув касаційну скаргу першого заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури ОСОБА_8 на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 29 липня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024071080000657, за обвинуваченням
ОСОБА_7 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Києва, зареєстрованого в цьому АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 296, частиною другою статті 194 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Виноградівський районний суд Закарпатської області вироком від 12 березня 2025 рокувизнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 296, частиною другою статті 194 КК, та призначив йому покарання виді позбавлення волі: за частиною четвертою статті 296 КК - на строк 3 роки; за частиною другою статті 194 КК - на строк 3 роки 1 місяць, а на підставі статті 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень визначено йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 1 місяць.
Початок строку покарання ухвалено рахувати з 28 жовтня 2024 року.
Запобіжний захід у виді тримання під вартою залишено без змін до набрання вироком законної сили.
Постановлено в разі необхідності дозволити медичній службі кримінально-виконавчої установи за місцем відбування покарання надавати ОСОБА_9 в примусовому порядку амбулаторну психіатричну допомогу.
Згідно з вироком ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він за обставин, детально викладених у вироку, 25 жовтня 2024 року, діючи умисно, з метою пошкодження чужого майна шляхом підпалу, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, їх караність та суспільну небезпечність, упевнившись у відсутності сторонніх осіб, які б могли викрити його протиправні дії, шляхом вільного доступу, а саме через незачинену хвіртку воріт, проник на територію домоволодіння АДРЕСА_2 , яке на праві приватної власності належить ОСОБА_10 , де на виконання свого злочинного наміру щодо підпалу будинку облив дерев'яні садові меблі, що були на терасі будинку, легкозаймистою речовиною та здійснив підпал, чим частково пошкодив і знищив майно потерпілого, завдавши ОСОБА_10 майнової шкоди в розмірі 16 300 грн.
Того ж дня ОСОБА_11 , перебуваючи за місцем свого проживання на території домоволодіння, що на АДРЕСА_2 , побачив на вулиці групу дітей, які гучно розмовляли, у цей час у нього раптово виник злочинний умисел, направлений на грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю, а також на безпричинне заподіяння тілесних ушкоджень. Реалізовуючи свій злочинний умисел, за допомогою спеціального заздалегідь заготовленого предмета для нанесення тілесних ушкоджень, а саме пневматичного пістолету з маркуванням «РМ-Х« калібру 4,4 мм, здійснив два постріли в напрямку дітей, які перебували поблизу будинку за вказаною вище адресою, унаслідок чого влучив в учня 9 класу Вербовецької ЗОШ ОСОБА_12 і заподіяв йому легкі тілесні ушкодження у вигляді синців.
Закарпатський апеляційний суд ухвалою від 29 липня 2025 року вирок Виноградівського районного суду Закарпатської області від 12 березня 2025 року щодо ОСОБА_7 в частині призначеного покарання змінив.
Призначив ОСОБА_9 покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 194 КК із застосуванням статті 69 цього Кодексу - на строк 1 рік 6 місяців; за частиною четвертою статті 296 КК із застосуванням статті 69 цього Кодексу - на строк 1 рік, а на підставі частини першої статті 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень остаточно призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців.
Постановлено в разі необхідності дозволити медичній службі кримінально-виконавчої установи за місцем відбування покарання надавати ОСОБА_9 в примусовому порядку амбулаторну психіатричну допомогу.
У решті вирок залишено без змін.
Прокурор вирок суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржував.
Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області ухвалою від 29 грудня 2025 року звільнив засудженого умовно-достроково від невідбутої частини покарання - три місяці 27 днів.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, зокрема, положень статті 69 КК, і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді.
На обґрунтування вимог зазначає, що апеляційний суд не надав оцінки позиції прокурора щодо відповідності призначеного ОСОБА_9 покарання судом першої інстанції та неправильно застосував до останнього положення статті 69 КК при призначенні покарання, не навівши жодних мотивів і нових обставин, які істотно знижують тяжкість вчиненого кримінального правопорушення та не були б досліджені й ураховані місцевим судом.
Вказує, що суд апеляційної інстанції належним чином не проаналізував обставин цього кримінального провадження, характеру вчинених кримінальних правопорушень, внаслідок яких потерпілим від них став неповнолітній, а також даних, які характеризують особу засудженого.
Водночас наголошує увагу на суспільному резонансі вчинених діянь, суспільній небезпеці для дітей, які були свідками згаданого правопорушення, і тій обставині, що потерпілою від кримінального правопорушення є чотирнадцятирічна дитина.
Вважає, що апеляційний суд допустив необґрунтоване застосування інституту призначення більш м'якого покарання, передбаченого статтею 69 КК, призначивши покарання, яке є неспівмірним через м'якість.
Також зазначає про те, що суд апеляційної інстанції, порушуючи вимоги статті 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), належним чином не навів мотивів, якими керувався під час часткового задоволення апеляційної скарги захисника обвинуваченого, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Крім того, зауважує, що в кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_7 суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що останній вчинив злочин у стані обмеженої осудності, що є підставою одночасно із призначенням покарання застосувати до нього примусові заходи медичного характеру у виді надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку за місцем відбування покарання. Однак суди попередніх інстанцій не зазначили імперативно про застосування амбулаторної психіатричної допомоги за місцем відбування покарання в обов'язковому порядку, хоча необхідність такого лікування пов'язана з психічним станом обвинуваченого, а обов'язковість цього лікування встановлена проведеною судово-психіатричною експертизою.
Захисник засудженого подав письмові заперечення на касаційну скаргу прокурора.
Позиції інших учасників судового провадження
У суді касаційної інстанції прокурор підтримав касаційну скаргу. Захисник та засуджений заперечували проти задоволення касаційних вимог сторони обвинувачення.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, позицію прокурора, засудженого та його захисника, перевіривши матеріали кримінального провадження, Суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частини другої статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Згідно із частиною першою статті 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Обґрунтованості засудження та правильності кваліфікації дій ОСОБА_7 за частиною четвертою статті 296, частиною другою статті 194 КК у касаційній скарзі прокурор не оспорює, а тому це не підлягає перевірці в касаційному порядку.
У касаційній скарзі прокурор вказує на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, яке полягає, на його думку, у безпідставному застосуванні при призначенні покарання ОСОБА_9 положень статті 69 КК, що призвело до невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість.
Однак такі доводи прокурора Суд вважає необґрунтованими з огляду на таке.
Положеннями статті 50 КК передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
При цьому каральна функція не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільш сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави й суспільства. Покарання має бути співмірним злочину, що передбачає врахування способу та об'єкта посягання, тяжкості наслідків вчиненого і потенційної суспільної небезпеки. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності.
Виправлення як мета покарання - це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу, а виправлення засудженого - це певні зміни в його особистості, які утримають його надалі від вчинення нових злочинів. З моральної точки зору виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання.
З огляду на вказану мету й принципи справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню.
Визначені в статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Статтею 69 КК регламентовано, що за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків, визначених цим Кодексом, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.
Так, у виняткових випадках кримінальний закон передбачає можливість застосування положень статті 69 КК, але лише за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Це можливо, якщо певні обставини або їх сукупність одночасно відповідають двом умовам, визначеним у законі: вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частин першої та/або другої статті 66 КК та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Визнаючи поняття обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд повинен керуватися із системним тлумаченням статей 66 і 69 КК, згідно з якими підстави, що дають суду повноваження вийти за межі визначеного покарання, встановленого законом, мають перебувати у зв'язку з метою злочину, роллю, яку виконувала особа, визнана винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, її поведінкою під час та після його вчинення, іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та особу винного.
Водночас дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або вирішення питання про звільнення від його відбування мають межі, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасовувати або змінювати судові рішення на підставі статті 414 КПК у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, проте за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції, переглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_13 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 , змінив вирок у частині призначення останньому покарання, застосувавши до нього положення статті 69 КК, про що навів в ухвалі відповідні обґрунтування прийняття такого рішення.
Разом з тим апеляційний суд урахував, у тому числі, що ОСОБА_11 визнав вину у вчиненні кримінальних правопорушень, щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю кримінальних правопорушень, а також те, що відсутні будь-які претензії з боку потерпілої та обставини, що обтяжують покарання.
До того ж суд апеляційної інстанції зважив на відомості щодо психічного стану обвинуваченого на момент вчинення кримінальних правопорушень та причини такого стану.
Таким чином, за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання (щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, а також визнання обвинуваченим своєї вини) та істотно знижують ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, ураховуючи особу винного та його стан здоров'я як на час вчинення ним кримінальних правопорушень, так і на час розгляду кримінального провадження ідумку потерпілої, суд апеляційної інстанції дотримався вимог статей 20, 50, 65-67 КК під час призначення ОСОБА_9 покарання за частиною четвертою статті 296, частиною другою статті 194 ККіз застосуванням статті 69 цього Кодексу, яке є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів.
Суд погоджується із зазначеним висновком апеляційного суду, оскільки строк покарання дозволяє індивідуалізувати покарання з урахуванням обставин злочину та особи засудженого, що відповідає європейським стандартам кримінальної юстиції, і таке покарання сприятиме безпеці суспільства без надмірної ізоляції. Підстав вважати його явно несправедливим через м'якість немає.
Крім того, варто зазначити, що в поданій касаційній скарзі прокурор не вказав належних доводів щодо того, у чому саме полягає неправильне застосування норм статті 69 КК.
Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про те, що суди не зазначили імперативно обов'язок надання амбулаторної психіатричної допомоги за місцем відбування покарання в обов'язковому порядку, то Суд вважає за необхідне зазначити таке.
Як установлено судами попередніх інстанцій, згідно з висновком судової психіатричної експертизи № 558 від 19 грудня 2024 року ОСОБА_11 страждає на психічний розлад у формі параноїдного розладу особистості, що позбавляло його здатності повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними в період вчинення інкримінованих йому злочинів. ОСОБА_11 потребує застосування примусових заходів медичного характеру, а саме надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку разом з відбуванням покарання.
Згідно із частиною другоюстатті 20 ККвизнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Відповідно до статті 92 КК примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.
Пунктом 2 частини першої статті 93 КК встановлено, що примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які вчинили у стані обмеженої осудності кримінальні правопорушення.
Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати, серед інших, такий примусовий захід медичного характеру, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку (пункт 1 частини першої статті 94 КК).
У частині другій статті 94 КК визначено, що надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги.
Відповідно до приписів частини другої статті 504 КПК суд, ухвалюючи вирок, може врахувати стан обмеженої осудності як підставу для застосування примусових заходів медичного характеру.
Наведена законодавча конструкція передбачає, що сам факт визнання особи обмежено осудною обов'язково враховується при призначенні покарання, проте формулювання, що суд «може врахувати…» не містить імперативного припису про застосування примусових заходів медичного характеру.
За змістом кримінального закону застосування примусових заходів медичного характеру не є автоматичним наслідком встановлення обмеженої осудності особи. Питання про необхідність їх застосування вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням висновку експертів, характеру та ступеня психічного розладу, ступеня небезпечності особи для себе чи інших осіб, а також інших обставин кримінального провадження.
Отже, суд першої інстанції при призначенні ОСОБА_9 покарання врахував, що останній під час вчинення інкримінованих йому дій перебував у стані обмеженої осудності, тобто суд виконав вимоги статті 20 КК.
Розглядаючи можливість застосування до ОСОБА_7 примусових заходів медичного характеру, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, урахувавши дані психічного стану останнього, встановив, що засуджений має психічний розлад, який зумовлює його обмежену осудність, проте дійшов висновку дозволити в разі необхідностімедичній службі кримінально-виконавчої установи за місцем відбування покарання ОСОБА_7 надавати йому в примусовому порядку амбулаторну психіатричну допомогу.
При цьому слід зауважити, що засуджений не був позбавлений можливості добровільно погодитися на проходження лікування та отримання необхідної психіатричної допомоги у встановленому законом порядку.
Отже, суди попередніх інстанцій, зважаючи на висновок судової психіатричної експертизи, вирішили питання щодо надання ОСОБА_9 в примусовому порядку амбулаторної психіатричної допомоги.
Такий підхід узгоджується зі стандартами Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практикою Європейського суду з прав людини.
Стаття 2 Конвенції не створює самостійного права на охорону здоров'я або медичне лікування, однак покладає на державу позитивний обов'язок захищати життя осіб, які перебувають під її юрисдикціє. Цей обов'язок включає забезпечення допомоги особам, які перебувають під контролем держави, зокрема ув'язненим.
У практиці Європейського суду з прав людини наголошується, що держава повинна вживати розумних заходів для запобігання ризику для життя або здоров'я осіб, якщо органам влади було відомо або повинного було бути відомо про існування реальної та безпосередньої загрози життю такої особи.
Передбачена судом можливість надання засудженому амбулаторної психіатричної допомоги у разі потреби під час відбування покарання є одним із практичних способів виконання державою зазначеного позитивного обов'язку у межах статті 2 Конвенції. Такий підхід забезпечує належний баланс між обов'язком держави гарантувати охорону життя і здоров'я особи, яка перебуває під її контролем, необхідністю реалізації принципу кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення.
Крім того, Суд звертає увагу на те, що з матеріалів кримінального провадження видно, що прокурор не оскаржував в цій частині зазначений вирок суду першої інстанції в апеляційному порядку.
З огляду на наведене Суд не має підстав вважати рішення суду апеляційної інстанції таким, що суперечить нормам процесуального права щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.
За таких обставин Суд не встановив в цій справі неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б істотними та підставами, передбаченими статтею 438 КПК, для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень, а тому в задоволенні касаційних вимог прокурора потрібно відмовити.
Керуючись статтями 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, Верховний Суд
ухвалив:
Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 29 липня 2025 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу першого заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури - без задоволення.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3