29.01.2026 року м.Дніпро Справа № 908/478/25
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Чус О.В., Чередка А.Є.
секретар судового засідання Жолудєв А.В.
розглянувши апеляційну скаргу Приватного вищого навчального закладу “Запорізький коледж технологій та дизайну» на рішення Господарського суду Запорізької області від 24.06.2025 (суддя Мірошниченко М.В.)
у справі № 908/478/25
за позовом Комунального підприємства “ГРАДПРОЕКТ»
до відповідача Приватного вищого навчального закладу “Запорізький коледж технологій та дизайну»
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Департамент управління активами Запорізької міської ради
про розірвання договору та звільнення об'єкту оренди шляхом виселення
До Господарського суду Запорізької області звернулось Комунальне підприємство “ГРАДПРОЕКТ» з позовом до Приватного вищого навчального закладу “Запорізький коледж технологій та дизайну», в якому просить:
1) розірвати договір оренди від 01.05.1994 №979 нежитлового приміщення по вул.Поштова, 173, укладений між Департаментом управління активами Запорізької міської ради, Комунальним підприємством “ГРАДПРОЕКТ» та Приватним вищим навчальним закладом “Запорізький коледж технологій та дизайну»;
2) звільнити нежитлове приміщення №41 цокольного поверху (літ.А-5) загальною площею 377,0 кв.м. за адресою: вул. Поштова, 173 у м. Запоріжжі шляхом виселення відповідача.
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 24.06.2025 позов задоволено. Розірвано договір оренди від 01.05.1994 №979 нежитлового приміщення по вул.Поштова, 173, укладений між Департаментом управління активами Запорізької міської ради, Комунальним підприємством «ГРАДПРОЕКТ» та Приватним вищим навчальним закладом «Запорізький коледж технологій та дизайну». Звільнити нежитлове приміщення №41 цокольного поверху (літ.А-5) загальною площею 377,0 кв.м. за адресою: вул. Поштова, 173 у м. Запоріжжі шляхом виселення Приватного вищого навчального закладу «Запорізький коледж технологій та дизайну». Стягнуто з Приватного вищого навчального закладу “Запорізький коледж технологій та дизайну» на користь Комунального підприємства “ГРАДПРОЕКТ» витрати зі сплати судового збору в сумі 4 844,80 грн. (чотири тисячі вісімсот сорок чотири грн. 80 коп.).
Не погодившись з вказаним рішенням Приватним вищим навчальним закладом “Запорізький коледж технологій та дизайну» подано апеляційну скаргу, згідно якої апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 24.06.2025 у справі №908/478/25 повністю та ухвалити нове рішення, яким позовну заяву Комунального підприємства “ГРАДПРОЕКТ» до Приватного вищого навчального закладу “Запорізький коледж технологій та дизайну» залишити без задоволення.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що рішення прийняте при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
- суд першої інстанції не врахував, що договір оренди визначає чітким порядок дострокового розірвання договору в зв'язку із невиконанням орендарем свого обов'язку із вчасної та в повному обсязі сплати орендної плати, а також обов'язкове досудове врегулювання спору. З огляду на викладене, дострокове розірвання договору оренди можливе лише за наявності одночасно трьох умов: 1) прострочення сплати орендної плати на строк більше трьох місяців; 2) надсилання орендодавцем або балансоутримувачем орендарю листа про опис порушення із вимогою про його усунення в строк 5 робочих днів; 3) надсилання орендодавцем або балансоутримувачем орендарю листа про дострокове припинення договору оренди. На обов'язкове досудове врегулювання спору вказує і п. 5 Додаткової угоди від 05.11.2024 року до договору оренди, де зазначається, що усі спори, що виникли з цієї додаткової угоди або пов'язані із нею, вирішуються шляхом переговорів між сторонами. Якщо відповідний спір неможливо вирішити шляхом переговорів, він вирішується в судовому порядку згідно з чинним законодавством України. Натомість, невиконання даної процедури робить безпідставною вимогу позивача про розірвання договору оренди і змушує суд своїм рішенням про розірвання договору оренди підмінити процедуру, наведену в цьому договорі. Тобто, з огляду на зазначене, позовна вимога позивача про розірвання договору оренди є безпідставною та передчасною;
- оскільки чинне законодавство не надає КП «Градпроект» права виступати орендодавцем щодо спірного нерухомого майна та мати права орендодавця, балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про звільнення нежитлового приміщення шляхом виселення орендаря, зокрема в зв'язку із порушенням строків та порядку сплати орендної плати. Отже, балансоутримувач не має права замість власника (орендодавця) вимагати виселення орендаря. Також наведене відповідає і умовам договору оренди, де саме орендодавець наділений правами щодо дострокового розірвання договору оренди в зв'язку із порушенням строк та порядку сплати орендної плати.
Крім того, посилається на правові позиції, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17, у постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного господарського суду від 01.10.2019 у справі № 910/4446/16, у постанові Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 06.09.2019 у справі № 910/7364/18 та у постановах Верховного Суду України від 07.06.2017 у справі № 910/9480/16, від 07.06.2017 у справі № 910/9482/16.
Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.
Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.
23.09.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
В судовому засіданні 29.01.2026 брав участь представник позивача. Відповідач та третя особа явку уповноважених представників не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини відсутності суд не проінформували.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя, навіть в умовах воєнного стану.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).
Таким чином, сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Так, апеляційне провадження у даній справі здійснюється на підставі поданої ПрВНЗ “Запорізький коледж технологій та дизайну» апеляційної скарги, в межах її доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.
Жодних доповнень протягом визначеного ГПК України процесуального строку не подавалося.
Слід зауважити, що у справі вже відбулося судове засідання 04.12.2025, на яке представники відповідача та третьої особи також не з'явилися, жодних заяв/клопотань з процесуальних питань не подавали.
Таким чином, відповідач та третя особа, як учасники судового процесу, не були позбавлені права забезпечити участь у судовому засіданні 29.01.2026 будь-якого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді, в тому числі в режимі відеоконференції.
Аналогічна за змістом позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17.
В свою чергу, варто наголосити на тому, що визначення пріоритету на користь неучасті в судовому засіданні у випадку невизнання судом обов'язкової явки представника, не тягне за собою неможливість здійснення розгляду справи, тобто відсутність уповноваженого представника в судовому засіданні не є безумовною підставою для відкладення судового засідання.
До того ж, обставин, що ускладнювали б вирішення відповідного спору за наявними матеріалами судом не встановлено.
Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, зважаючи на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для ухвалення судового рішення, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників відповідача та третьої особи.
Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.
Представник позивача в судовому засіданні 29.01.2026 заперечив проти апеляційної скарги відповідача в повному обсязі, зокрема, з підстав, наведених у відзиві, наполягав на необхідності залишення її без задоволення, а оскаржуваного рішення - без змін.
Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутнього представника позивача, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 01.05.1994 Виконкомом Запорізької міської ради народних депутатів (далі - орендодавець) та Колективним малим підприємством «Учбово-виробничий центр «Кадри» (далі - орендар) укладено договір оренди нежитлового приміщення №979 (далі - договір).
Згідно з п.1.1 договору орендар прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 324,07 кв.м. за адресою вул. Поштова, 173.
У відповідності до п.1.2 договору строк його дії з 01.05.1994 по 01.05.1997. У відповідності до додаткової угоди від 29.03.1996 строк дії договору змінено з 3-х років на 15-ть років.
01.10.2002 додатковою угодою договору змінено орендодавця на Управління житлового господарства Запорізької міської ради, а в преамбулу договору доповнено балансоутримувачем комунального майна - КП «ВРЕЖО №2» додатковою угодою від 12.08.2003 змінено назву орендаря на ТОВ «Запорізький коледж технологій та дизайну».
Додатковою угодою від 28.04.2005 змінено назву орендаря на Приватний вищий навчальний заклад «Запорізький коледж технологій та дизайну».
Додатковою угодою від 02.03.2009 до договору змінено орендну площу нежитлового приміщення цокольного поверху №41 на 374,80 кв.м.
Додатковою угодою від 21.01.2010 продовжено строк дії договору на 2 роки до 23.12.2011.
Додатковою угодою від 01.06.2011 змінено орендодавця на Департамент комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради.
Додатковою угодою від 01.12.2011 продовжено строк дії договору на 5 років до 01.05.2016.
Додатковою угодою від 21.12.2016 договір нежитлового приміщення №41 цокольного поверху (літ.А-5) площею 374,80 м.кв. викладено у новій редакції, термін дії договору продовжено на 5 років до 01.05.2021.
У зв'язку із втратою первинного акту приймання-передачі в орендне користування орендованого приміщення сторонами договору 21.12.2016 підписано акт приймання-передачі нежитлового приміщення №41 цокольного поверху (літ.А-5) загальною площею 374,80 м.кв.
Додатковою угодою від 01.10.2018 замінено балансоутримувача на комунальне підприємство «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання №7».
Додатковою угодою від 28.01.2022 договір викладено у новій редакції, в п.1.1. змінено площу орендованого приміщення на 377,0 м.кв., термін дії договору продовжено на 5 років до 30.04.2026.
Додатковою угодою від 05.11.2024 замінено балансоутримувача на комунальне підприємство «ГРАДПРОЕКТ».
Згідно п. 3.3 договору в редакції від 01.05.2022 орендна плата розраховується та перераховується орендарем балансоутримувачу у розмірі 100% розміру орендної плати (з додатковим нарахуванням ПДВ) щомісячно не пізніше останнього числа місяця, наступного за звітним.
З серпня 2023 року відповідач систематично не сплачує орендну плату.
13.05.2024 позивач звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за договором оренди №979 від 01.05.1994 за період з 01.08.2023 по 31.03.2024 у розмірі 224132,55 грн.
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 09.10.2024 у справі №908/1434/24 було відмовлено у задоволенні позовних вимог КП «ВРЕЖО №7», проте постановою Центрального апеляційного господарського суду рішення Господарського суду Запорізької області від 09.10.2024 було скасовано, а позов задоволено.
Судом апеляційної інстанції під час розгляду скарги в справі №908/1434/24 були досліджений період виникнення заборгованості, а також докази оплати орендної плати відповідачем у спірний період, у відповідності до яких «Приватний вищий навчальний заклад «Запорізький коледж технологій та дизайну» перерахував Комунальному підприємству «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7» 60000,00 грн., що підтверджується такими платіжними інструкціями:
- № 1241 від 24.11.2023 на 10000,00 грн.;
- № 1250 від 05.12.2023 на 30000,00 грн.;
- № 1265 від 20.02.2024 на 10000,00 грн.;
- № 1271 від 11.03.2024 на 10000,00 грн.
У призначенні платежу у платіжних інструкціях № 1265, 1271 зазначено: «орендна плата згідно дог. № 979 від 01.05.94 р».
У призначенні платежу у платіжних інструкціях № 1241, 1250 зазначено: «орендна плата 2023 року, згідно дог. № 979 від 01.05.94 р».».
З наданого до позову про розірвання договору оренди розрахунку заборгованості вбачається, що існує сальдо станом на 01.01.2023 у розмірі 22379,78 грн.
Сальдо на початок місяця - це сума заборгованості на 1 число місяця.
Тобто в наданому розрахунку станом на 01.01.2023 існує заборгованість з оплати орендної плати за грудень 2022 року в розмірі 22379,78 грн.
У відповідності до п.3.10 договору оренди в редакції додаткової угоди від 28.01.2022 у разі наявності заборгованості платежі, сплачені орендарем, зараховуються в хронологічному порядку, тобто починаючи з такої заборгованості, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.
Отже, враховуючи умови пункту 3.10 договору заборгованість відповідача перед позивачем по оплаті орендної плати розпочалася з серпня 2023 року, а до серпня 2023 року борг з оплати орендної плати повністю сплачений.
Враховуючи, що орендна плата по договору систематично не вноситься, що є істотним порушенням умов договору, позивач звернувся до господарського суду з позовом у даній справі, в якому просить:
1) розірвати договір оренди від 01.05.1994 №979 нежитлового приміщення по вул. Поштова, 173, укладений між Департаментом управління активами Запорізької міської ради, Комунальним підприємством “ГРАДПРОЕКТ» та Приватним вищим навчальним закладом “Запорізький коледж технологій та дизайну»;
2) звільнити нежитлове приміщення №41 цокольного поверху (літ.А-5) загальною площею 377,0 кв.м. за адресою: вул. Поштова, 173 у м. Запоріжжі шляхом виселення відповідача.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що подання позову про розірвання договору є належним способом захисту порушених прав балансоутримувача, а вимога позивача про звільнення нежитлового приміщення шляхом виселення відповідає ефективному способу захисту прав позивача.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
З огляду на наявний в матеріалах справи договір оренди від 01.05.1994 №979 нежитлового приміщення (в редакціях додаткових угод), між сторонами склались правовідносини оренди майна комунальної власності.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 283 ГК України (тут і надалі в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживана річ).
Аналогічні визначення містить норма ст. 759 ЦК України, яка зокрема встановлює, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України).
За ч. 1 ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Як передбачено ч. 1 ст. 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Згідно з ч. 4 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності
Отже, виходячи із змісту ч. 1 ст. 759 та ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України, договір найму (оренди) зумовлює право наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору оренди; припинення договору найму зумовлює обов'язок наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 24.10.2019 у справі № 904/3315/18, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17.
Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 526 ЦК України.
Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовами п. 6.2 договору встановлений обов'язок орендаря своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату з урахуванням її індексації, незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Згідно п. 3.3 договору в редакції від 01.05.2022 орендна плата розраховується та перераховується орендарем балансоутримувачу у розмірі 100% розміру орендної плати (з додатковим нарахуванням ПДВ) щомісячно не пізніше останнього числа місяця, наступного за звітним.
Статтею 193 ГК України та ст. 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, не допускається.
Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як вказує позивач, з серпня 2023 року орендна плата відповідачем не сплачується, внаслідок чого станом на 01.02.2025 утворилась заборгованість за договором у сумі 194 519,08 грн.
Зокрема, постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.02.2025 у справі №908/1434/24 встановлено, що «Приватний вищий навчальний заклад «Запорізький коледж технологій та дизайну» перерахував Комунальному підприємству «Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 7» 60 000,00 грн., що підтверджується такими платіжними інструкціями:
- № 1241 від 24.11.2023 на 10000,00 грн.;
- № 1250 від 05.12.2023 на 30000,00 грн.;
- № 1265 від 20.02.2024 на 10000,00 грн.;
- № 1271 від 11.03.2024 на 10000,00 грн.
У призначенні платежу у платіжних інструкціях № 1265, 1271 зазначено: «орендна плата згідно дог. № 979 від 01.05.94 р».
У призначенні платежу у платіжних інструкціях № 1241, 1250 зазначено: «орендна плата 2023 року, згідно дог. № 979 від 01.05.94 р».».
З наданого до позову про розірвання договору оренди розрахунку заборгованості вбачається, що існує сальдо станом на 01.01.2023 у розмірі 22379,78 грн.
Сальдо на початок місяця - це сума заборгованості на 1 число місяця.
Тобто в наданому розрахунку станом на 01.01.2023 існує заборгованість з оплати орендної плати за грудень 2022 року в розмірі 22 379,78 грн.
У відповідності до п. 3.10 договору оренди в редакції додаткової угоди від 28.01.2022 у разі наявності заборгованості платежі, сплачені орендарем, зараховуються в хронологічному порядку, тобто починаючи з такої заборгованості, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.
Отже, враховуючи умови пункту 3.10 договору заборгованість відповідача перед позивачем по оплаті орендної плати розпочалася з серпня 2023 року, а до серпня 2023 року борг з оплати орендної плати повністю сплачений.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За приписами ч. ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Як правильно зазначив суд першої інстанції, Відповідач не спростовував доводів позивача про наявність заборгованості за договором.
В свою чергу, у п. 10.6.6 сторони договору оренди погодили, що договір оренди припиняється на вимогу будь-якої із сторін договору за рішення суду з підстав, передбачених законодавством.
Додатковою угодою від 01.10.2002 до договору оренди було введено третю сторону договору - балансоутримувача комунального майна, яким є позивач.
У відповідності до умов п.3.3 договору оренди в редакції додаткової угоди від 05.11.2024 єдиним отримувачем орендної плати є балансоутримувач, який розраховує, зокрема, на належне і своєчасне виконання умов договору оренди, в тому числі в частині внесення орендної плати.
Оскільки комунальне майно перебуває в користуванні відповідача, позивач не отримує дохід від перебування комунального майна в оренді.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.
Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідна правова позиція була викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 912/1385/17.
Що стосується істотності порушення умов договору, то в цій частині слід зазначити, що наймодавець, вступаючи в договірні відносини щодо оренди майна, розраховував на належне і своєчасне виконання умов договору оренди, в тому числі стосовно внесення орендної плати.
Договір оренди майна є оплатним і зобов'язання наймача по оплаті мали своєчасно і повному обсязі виконуватись.
Тобто, орендар, користуючись майном орендодавця на підставі укладеного сторонами Договору оренди не міг не знати про таку особливість орендних відносин як їх оплатність, що прямо визначено умовами Договору.
Статтею 782 ЦК України визначено, що наймодавець має право відмовитись від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.
Якщо ж договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Враховуючи зазначене, апеляційний суд вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що систематична не сплата орендної плати є істотним порушенням умов договору оренди, прав позивача та є підставою для розірвання договору оренди в судовому порядку.
Згідно зі ст. 291 Господарського кодексу України правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору Цивільним кодексом України.
Відповідно до ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу або у стані, який було обумовлено в договорі.
Крім того, як передбачено ч. 1 ст. 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» правовим наслідком припинення договору оренди є обов'язок орендаря протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди.
Зважаючи на зміст договору оренди, за яким балансоутримувач наділений правами припиняти договір оренди, наслідком якого є повернення майна з користування за актом приймання-передачі в порядку ч. 2 ст. 795 Цивільного кодексу України.
За положеннями ч. 2 ст. 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.
Відповідно до п. 4.1.1, п. 4.1.4 договору у разі припинення або його розірвання, орендар зобов'язаний повернути орендоване майно за актом приймання-передачі.
Зі змісту наведених норм та умов договору вбачається, що орендар має обов'язок після припинення дії договору оренди повернути об'єкт оренди орендодавцю, якому кореспондується право саме орендодавця вимагати повернення об'єкта оренди.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Варто наголосити, що положеннями ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України законодавцем встановлено лише орієнтовний перелік способів захисту прав, який не є вичерпним. Відтак, судом може здійснюватися захист прав та інтересів осіб в інші способи, встановлені договором або законом, як це передбачено в абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України. У разі порушення права чи інтересу особи, в останньої виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов'язальних відносин. Тобто особа, права якої порушено, обирає для себе саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом належним способом. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц; постанову Верховного Суду від 12.02.2020 у справі 761/17142/15-ц).
Відповідно до ч. 1 ст. 391, ч. 1 ст. 396 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Відповідно до п. 1 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.
Отже, виселенню з займаного нерухомого майна, в тому числі орендованого, підлягають як фізичні так і юридичні особи. Такий предмет позову як усунення перешкод в користування майном шляхом виселення відповідає цілям та ефективному досягненню результату направленому на захист порушеного права.
У зв'язку з розірванням договору оренди у відповідача відсутні підстави для зайняття приміщення, що було предметом оренди, тому позивач як балансоутримувач, вправі вимагати усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення відповідача з орендованого приміщення.
Можливість застосування в господарських правовідносинах такого способу судового захисту як виселення підтверджено висновком Верховного Суду, який викладений у постанові від 19.06.2018 у справі № 914/296/17.
Вимога КП “ГРАДПРОЕКТ» про виселення ПрВНЗ Запорізький коледж технологій та дизайну» з нежитлового приміщення №41 цокольного поверху (літ.А-5) загальною площею 377,0 кв.м. за адресою: вул. Поштова, 173 у м. Запоріжжі відповідає ефективному способу захисту прав позивача та є похідною вимогою, задоволення якої залежить від задоволення позовної вимоги про розірвання договору.
Відтак, з огляду на задоволення судом основної вимоги, похідна вимога також є правомірною і підлягає задоволенню, з чим погоджується колегія суддів.
Щодо доводів апеляційної скарги про обов'язковість вимог щодо досудового порядку вирішення спору та недотримання позивачем відповідної процедури, то такі є необґрунтованими з огляду на наступне.
Відповідно до рішення Конституційного суду України від 09.07.2002 у справі № 1-2/2002, положення частини 2 статті 124 Конституції України передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина 5 статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа, має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі - судовий захист.
Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту. Схожі правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 201/13756/16-ц (провадження № 61-6896св19), від 18.09.2019 у справі № 183/2925/17 (провадження № 61-12368св19), від 16.02.2022 у справі № 520/19325/18 (провадження № 61-9353св21) та узгоджуються із правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 27.05.2020 у справі №922/2131/19, від 27.11.2019 у справі № 924/277/19, від 20.02.2019 у справі № 912/2275/17, від 30.07.2019 у справі № 904/4899/18.
Крім того, як встановлено судом, 29.04.2024 відповідач звертався до голови комісії з припинення КП «ВРЕЖО №7» з листом про розгляд питання розірвання договору за згодою сторін, на що КП «ВРЕЖО №7» надало відповідь листом вих. №881 від 13.06.2024 про те, що не заперечує проти дострокового розірвання договору, але пропонує звернутися з відповідною заявою до Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради.
На виконання листа Департаменту управління активами Запорізької міської ради від 08.04.2025 за вих№2485/01/01-07/12059, який надійшов на адресу позивача 16.04.2025, позивачем на адресу відповідача направлено листа від 22.04.2025 за вих. №1140, яким відповідачу запропоновано з'явитися на адресу орендованого приміщення для підписання додаткової угоди до договору оренди про його розірвання та повернення приміщення з орендного користування за актом приймання-передачі.
Станом на 28.04.2025 додаткова угода про розірвання договору оренди відповідачем не підписана, орендоване приміщення за актом приймання-передачі відповідачем не повернуто.
Відповідач не надав доказів повернення орендованого майна у встановленому порядку й матеріали справи таких не містять.
Таким чином, між сторонами здійснювалося листування щодо розірвання за їх домовленістю Договору, проте відповідач ухилився від укладення відповідної додаткової угоди та повернення об'єкта оренди з орендного користування, тобто досудове врегулювання спору відбулося, проте результату не дало, а тому, у даному випадку, подання позову про розірвання договору є належним та ефективним способом захисту порушених прав балансоутримувача.
Що стосується цитування скаржником норм ЦК України та тверджень про відсутність у балансоутримувача права замість власника (орендодавця) вимагати виселення орендаря, колегія суддів враховує, що статтею 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначене своє коло суб'єктів орендних відносин, до якого входить і балансоутримувач відповідного майна.
При цьому у відповідності до ст. 16 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договір оренди формується на підставі примірного договору оренди, що затверджується представницькими органами місцевого самоврядування - щодо майна комунальної власності.
Наказом департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради №305р від 20.11.2020 р. затверджено примірний договір оренди нерухомого майна, який розміщено на сайті Запорізької міської ради (https://zp.gov.ua/upload/editor/primirnij_dogovir_po_aukcionu.pdf) з наданими правами балансоутримувачу. Тобто законодавець наділив балансоутримувача правами та обов'язками за договором оренди комунального майна шляхом затвердження примірного договору оренди.
Додатковою угодою від 28.01.2022 р. до Договору оренди Договір було викладено у новій редакції у відповідності до вимог Примірного договору оренди, про що зазначено у преамбулі додаткової угоди. Затверджуючи примірний Договір департамент комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради, який є представницьким органом Запорізької міської ради та в минулому орендодавцем за спірним Договором оренди, наділив балансоутримувача певними правами та обов'язками на рівні з Орендодавцем, як того вимагали норми Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Зокрема, як передбачено п. 3.5. Договору (тут і надалі в редакції Додаткової угоди від 28.01.2022) орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, стягується Орендодавцем або Балансоутримувачем в судовому порядку.
За умовами п. 4.1.4 Договору Орендар повертає комунальне майно Балансоутримувачу, Орендодавцю одночасно із підписанням Акту приймання-передачі вказаного майна у порядку, передбаченому чинними нормативно-правовими актами з цього питання…
Обов'язок по складання Акта приймання-передачі покладається на Балансоутримувача (п. 4.2. Договору).
Крім того, ч. 2 ст. 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що Договір оренди може бути достроково припинений за згодою сторін. Договір оренди може бути достроково припинений за рішенням суду та з інших підстав, передбачених цим Законом або договором.
Тобто ч. 2 ст. 24 вищевказаного закону надає кожній стороні Договору (якою є також Балансоутримувач) право припинити його.
Так, у п. 10.6.6. Договору оренди сторони погодили, що Договір оренди припиняється на вимогу будь-якої із Сторін Договору за рішення суду з підстав, передбачених законодавством.
Тобто у даних спірних правовідносинах балансоутримувач є повноцінною стороною Договору оренди, наділеною за ним відповідними правами та обов'язками, в тому числі щодо ініціювання процедури розірвання договору.
При цьому апелянт помилково ототожнює право Орендодавця на дострокове розірвання договору в односторонньому порядку з власної ініціативи, передбачене, зокрема, пп. 10.6.3 п. 10.6 Договору оренди, за яким договір припиняється на вимогу Орендодавця з підстав, якщо Орендар допустив прострочення сплати орендної плати на строк більше трьох місяців, із правом будь-якої Сторони Договору на розірвання договору в судовому порядку за рішенням суду з підстав, передбачених законодавством (до яких належить істотність порушення умов Договору у вигляді систематичної несплати орендної плати), що визначене п. 10.6.6 Договору.
Адже у відповідності до п. 10.7 договору оренди, про наявність однієї з підстав для дострокового припинення договору з ініціативи орендодавця, передбачених підпунктом 10.6.3 цього договору, орендодавець або балансоутримувач повідомляє орендаря та іншу сторону договору листом. У листі має міститись опис порушення і вимога про його усунення в строк, що не перевищує 30 календарних днів з дати реєстрації такого листа (5-ти робочих днів, якщо порушення стосується прострочення сплати орендної плати або перешкоджання у здійсненні орендодавцем або балансоутримувачем контролю за використанням майна). Лист надсилається на адресу електронної пошти орендаря, зазначеної у договорі або поштовим відправленням із описом вкладення за адресою, зазначеною в єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань або за адресою орендованого майна. Якщо протягом встановленого у вимозі часу орендар не усунув порушення, орендодавець або балансоутримувач надсилає орендарю та іншій стороні договору лист, у якому повідомляє орендаря про дострокове припинення договору на вимогу орендодавця. Договір вважається припиненим (розірваним) на 5-й робочий день після надсилання орендодавцем або балансоутримувачем орендарю та іншій стороні договору листа про дострокове припинення цього договору. Лист про дострокове припинення цього договору надсилається електронною поштою або поштовим відправленням з описом вкладення за адресою орендаря, зазначеною в єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань або за адресою орендованого майна. Дата дострокового припинення цього договору на вимогу орендодавця встановлюється на підставі штемпеля поштового відділення на поштовому відправленні орендодавця, або з дати отримання електронного листа - підтвердження від орендаря.
В свою чергу, посилання скаржника на справу № 910/12224/17 є безпідставним, оскільки висновки Великої Палати Верховного Суду для даної справи є нерелевантними з огляду на відмінність предмету спору, сторін, доказової бази, фактичних обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин.
Щодо згадування інших постанов суду касаційної інстанції, то необхідно зазначити, що:
- у постанові від 01.10.2019 у справі №910/4446/19 Верховний Суд дійшов висновку, що саме власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він може реалізовувати на власний розсуд, виходячи з того, що третьою стороною договору в справі №910/4446/19 є балансоутримувач - КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва", на якого згідно із зазначеним договором покладено лише обов'язок забезпечувати додержання вимог нормативно-правових актів із пожежної безпеки та контролювати виконання орендарем умов договору щодо сплати орендарем орендної плати та інших платежів і у разі виникнення заборгованості вживати відповідних заходів (пункти 4.3.1, 4.3.2 спірного договору). Тобто, у справі №910/4446/19 балансоутримувач не був наділений правами у відповідності до договору, на відміну від справи № 908/478/25, що переглядається в апеляційному порядку;
- у постанові Верховного Суду від 06.09.2019 у справі № 910/7364/18, та постановах Верховного Суду України від 07.06.2017 у справі № 910/9480/16, від 07.06.2017 у справі №910/9482/16 спір про виселення орендаря виник з тристороннього договору оренди комунального майна, укладеного між орендодавцем, орендарем та балансоутримувачем. Судами було досліджено договір оренди та встановлено, що за договором оренди балансоутримувач мав лише обов'язок забезпечувати додержання вимог нормативно-правових актів із пожежної безпеки та контролювати виконання орендарем умов договору щодо сплати орендарем орендної плати та інших платежів і у разі виникнення заборгованості вживати відповідних заходів. Натомість у справі № 908/478/25 за Договором оренди Балансоутримувач наділений правами припиняти Договір оренди, наслідком якого є повернення майна з користування за актом приймання-передачі в порядку ч. 2 ст. 795 ЦК України.
Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення позову.
Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, не виявлено.
З огляду на все вищевикладене, апеляційний суд доходить висновку, що доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків Господарського суду Запорізької області, викладених в рішенні від 24.06.2025, у зв'язку з чим, відхиляються як необґрунтовані, внаслідок чого відсутні підстави для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.
Керуючись ст.ст. 129, 236, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Приватного вищого навчального закладу “Запорізький коледж технологій та дизайну» на рішення Господарського суду Запорізької області від 24.06.2025 у справі № 908/478/25 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Запорізької області від 24.06.2025 у справі № 908/478/25 залишити без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Приватний вищий навчальний заклад “Запорізький коледж технологій та дизайну».
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 09.03.2026
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя О.В. Чус
Суддя А.Є. Чередко