09 березня 2026 року
м. Київ
справа № 496/7107/24
провадження № 51 - 126 ск 26
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду
Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянула касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Біляївського районного суду Одеської області від 20 грудня 2024 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року щодо ОСОБА_4 ,
встановила:
Вироком Біляївського районного суду Одеської області від 20 грудня 2024 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 4 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років
Також вказаним вироком засуджено ОСОБА_5 за ч. 4 ст. 185 КК, рішення щодо якого не оскаржуються.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року вирок місцевого суду залишено без зміни.
За вироком суду 12червня 2024 року о 12 год 35 хв. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , перебуваючи поряд з будинком, розташованим за адресою: буд. АДРЕСА_1 , остаточно визначили об'єктом злочинного посягання майно, яке, на їх думку, знаходилось у вказаному будинку.
Реалізуючи злочинний умисел, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , через незамкнену хвіртку, проникли на територію подвір'я за вказаною адресою.
У подальшому ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , керуючись корисливим мотивом, діючи умисно, за попередньою змовою, з метою особистого збагачення, достовірно знаючи про впровадження на території України правового режиму воєнного стану, переконавшись, що їхні дії залишаться непоміченими для оточуючих, через незамкнені вхідні двері, шляхом вільного доступу проникли до будинку АДРЕСА_1 , звідки таємно викрали грошові кошти ОСОБА_6 в сумі 4500 доларів США (182295 грн за курсом НБУ) та 30000 грн, після чого залишили місце події, розпорядившись викраденим на власний розсуд, спричинивши потерпілій ОСОБА_6 значну матеріальну шкоду на загальну суму 212295 грн.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року вирок місцевого суду залишено без зміни.
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, просить вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На обґрунтування своїх вимог засуджений зазначає, що призначене йому покарання за своїм видом та розміром є явно несправедливим внаслідок своєї надмірної суворості, що судами належним чином не було враховано ряд пом'якшуючих обставин покарання, для застосування ст. 69 КК, а саме сприяння досудовому слідству та щире каяття. Зазначає, що у недотримання положень ст. 419 КПК, суд апеляційної інстанції не перевірив аналогічних доводів його апеляційної скарги та не навів мотивів, з яких вирок суду першої інстанції залишив без змін.
Перевіривши касаційну скаргу засудженого, дослідивши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Кримінальне провадження було розглянуто в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК.
Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК, за обставин, установлених та перевірених місцевим судом, а також правильність кваліфікації його дій за вказаною статтею у касаційній скарзі не оспорюються та не заперечуються.
Доводи про невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості колегія суддів вважає необґрунтованими.
Відповідно до вимог статей 50, 65 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених та попередження нових кримінальних правопорушень, а при його призначенні суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових правопорушень. Згідно з принципами співмірності та індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Як убачається із оскаржених судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій дотрималися вимог закону України про кримінальну відповідальність щодо призначення покарання.
З матеріалів касаційного провадження вбачається, що місцевий суд під час призначення ОСОБА_4 виду та розміру покарання врахував характер та ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, який є тяжким корисливим злочином, вчиненим під час широкомасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України і введеного воєнного стану, особу обвинуваченого, який за місцем проживання характеризується посередньо, раніше судимий і має три непогашених судимостей за вчинення корисних злочинів і знову вчинив навмисний корисний злочин, що говорить про стійкість його намірів на скоєння корисних злочинів, а тому суд вважає, що його виправлення можливе лише в умовах ізоляції від суспільства.
Судом першої інстанції зазначено, що така обставина, як щире каяття обвинуваченого ОСОБА_4 , не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки саме по собі визнання обвинуваченим своєї вини під час судового розгляду не вказує, що його зізнання стало результатом тривалого роздуму й затятої внутрішньої боротьби та свідчить про рішучість стати на шлях виправлення, самоосуд свого вчинку. Щире каяття є відвертою негативною оцінкою винуватою особою своєї злочинної поведінки, визнанням тих обставин, які їй ставляться в вину, має характеризувати її поведінку після вчинення злочину, але з позицій психологічної переорієнтації суб'єкта, який дійсно засуджує свій вчинок, визнає його антигромадський характер і готовий нести відповідальність. Крім того, визнання своєї вини та відсутність будь-яких дій, в тому числі, на відшкодування завданих збитків не є щирим каяттям, а тому суд вважає, що визнання своєї вини ОСОБА_4 не є щирим каяттям та пом'якшуючою обставиною. Зокрема, не знайшло свого підтвердження і обставина щодо активного сприяння у розкриттю кримінального правопорушення, оскільки відповідних доказів цього суду не надано.
Обтяжуючих обставин судом не встановлено.
За результатом апеляційного перегляду вироку Біляївського районного суду Одеської області від 20 грудня 2024 року суд апеляційної інстанції не встановив порушень, допущених місцевим судом під час призначення покарання, погодився з його висновками та зазначив мотиви з яких залишив апеляційну скаргу ОСОБА_4 та його захисника - ОСОБА_7 без задоволення.
Доводи про суворість призначеного засудженому ОСОБА_4 покарання були предметом перевірки апеляційного суду, який обґрунтовано визнав їх безпідставними.
Апеляційний суд, в межах повноважень, визначених ст. 404 КПК, та в порядку, передбаченому ст. 405 цього Кодексу, належним чином перевірив під час апеляційного перегляду доводи апеляційних скарг засудженого ОСОБА_4 та його захисника, які є аналогічними доводам касаційної скарги засудженого ОСОБА_4 . Залишаючи вирок суду в цій частині без змін, зазначив в ухвалі достатні підстави, з яких визнав апеляційні скарги останніх необґрунтованими.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції щодо призначення ОСОБА_4 покарання, вказавши, що районний суд правильно врахував: характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення; дані про особу обвинуваченого, який офіційно не працевлаштований, має постійне місце проживання, де характеризується посередньо, на обліку у лікаря нарколога не перебуває, раніше тричі судимий, останній раз, 14 грудня 2020 року Київським районним судом міста Одеси за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК до 3 років позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено покарання у виді 4 років 1 місяця позбавлення волі (звільнений 20 березня 2024 року по відбуттю строку покарання), а також конкретні обставини справи відсутність обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання.
Так, погоджуючись із вироком місцевого суду, апеляційний суд вказав про необхідність призначення ОСОБА_4 покарання без застосування положень ст. 75 КК України, однак у мінімальних межах, передбачених санкцією ч. 4 ст. 185 КК України, у виді позбавлення волі на строк п'ять років.
Крім того, апеляційний суд, врахував попередню соціальну поведінку обвинуваченого та його характеристику в загальносоціальному плані, та не знайшов підстав, які вказували б на неправильність застосування судами закону України про кримінальну відповідальність, що призвело б до невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через суворість, та погодився з визначеним видом і розміром призначеного покарання, оскільки врахуванню підлягали всі наявні у кримінальному провадженні обставини.
Зокрема, суди слушно зазначили, що розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Щире каяття це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.
Однак відсутні дані, які би підтверджували щирий жаль із приводу вчиненого та осуд своєї поведінки ОСОБА_4 , як і те, що він виявляв готовність нести покарання. Разом з цим, визнання вини, була враховано судом першої інстанції при призначенні покарання у мінімальних межах санкції.
Суд другої інстанції, вірно дійшов висновку, що достатньою мірою покарання для виправлення та попередження скоєння нових кримінальних правопорушень обвинуваченим ОСОБА_4 є покарання у виді позбавлення волі в мінімальних межах санкції ч. 4 ст. 185 КК. При цьому, місцевий суд не знайшов підстав для застосування ст. 75 КК, і саме такий захід примусу внесе корективи в соціально-психологічні властивості обвинуваченого, нейтралізує негативні настанови та змусить додержуватись положень закону про кримінальну відповідальність і позбавить можливості вчиняти нові злочини.
Оцінюючи правильність висновків суду апеляційної інстанції, касаційний суд виходить із того, що за приписами ч. 1 ст. 69 КК суду надано дискреційні повноваження призначити більш м'яке покарання, ніж зазначене в санкції статті за відповідний злочин, виключно за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Це означає, що певні обставини (або їх сукупність) одночасно відповідають двом умовам, визначеним у законі про кримінальну відповідальність: вони визнані судом такими, що пом'якшують покарання, відповідно до частин 1 та/або 2 ст. 66 КК, та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.
При визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити із системного тлумачення статей 66 та 69 КК і тих статей Особливої частини цього Кодексу, які визначають певні обставини як ознаки привілейованих складів злочину в Особливій частині КК, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеня тяжкості вчиненого злочину.
Обставини чи сукупність обставин, які відповідно до положень ст. 69 КК надають суду повноваження вийти за межі мінімального покарання, встановленого законом, мають бути такого ж характеру і сили, як і обставини, що зумовлюють виокремлення в законі про кримінальну відповідальність привілейованих складів злочинів. Ці обставини чи сукупність обставин мають перебувати в обумовленому взаємозв'язку із цілями та/або мотивами кримінального правопорушення, змістом дій вчиненого кримінального правопорушення та/чи іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку вчиненого та/або небезпечність винуватого. Суд, посилаючись при призначенні покарання на ст. 69 КК, зобов'язаний не лише перерахувати обставини, що можуть бути враховані як такі, що пом'якшують покарання, а й обґрунтувати, виходячи із загальних засад призначення покарання, яким чином сукупність таких обставин істотно знизила тяжкість вчиненого злочину.
Призначення більш м'якого покарання, ніж зазначене в санкції кримінально-правової норми, можливе лише в тому випадку, коли встановлені у справі обставини (з урахуванням даних про особу) у своїй сукупності настільки істотно знижують ступінь суспільної небезпечності вчиненого кримінального правопорушення, що призначення винуватому навіть мінімального покарання в межах санкції статті було би явно несправедливим.
Водночас, таке рішення суд може ухвалити лише за наявності обґрунтованого переконання в тому, що використання положень ст. 69 КК дозволить досягти кожної із встановлених у законі про кримінальну відповідальність цілей його застосування до винного, що має знайти відповідне переконливе відображення в мотивах постановленого судом рішення.
З урахуванням встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження та особи засудженого, судом апеляційної інстанції обґрунтовано не встановлено підстав для застосування положень ст. 69 КК.
Враховуючи встановлені судом обставини умисного кримінального правопорушення, вчиненого ОСОБА_4 , суди дійшли вірного висновку про призначення покарання у виді позбавлення волі в мінімальних межах санкції ч. 4 ст. 185 КК. Покарання, призначене засудженому є справедливим, необхідним та достатнім для його виправлення, а також попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через суворість за доводами, викладеними в касаційній скарзі засудженого, Суд не знаходить.
Ухвала апеляційного суду належним чином обґрунтована та відповідає приписам статей 370, 419 КПК.
Крім того, як убачається з рішень судів першої та апеляційної інстанцій, судовий розгляд у суді першої інстанції здійснювався в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК, що не заперечується стороною захисту, тому доводи касаційної скаргищодо ненадання прокурором ряду постанов і не дослідження їх судом не може свідчити про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Таким чином, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та копій судових рішень вбачається, що підстави для задоволення скарги відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування або зміни оскаржуваних судових рішень з мотивів, зазначених у касаційній скарзі ОСОБА_4 , отже, у відкритті провадження за його касаційною скаргою необхідно відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, колегія суддів
постановила:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Біляївського районного суду Одеської області від 20 грудня 2024 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року щодо ОСОБА_4 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3