справа № 756/10390/25головуючий у суді І інстанції Андрейчук Т.В.
провадження № 22-ц/824/6173/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
04 березня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Надточий К.О.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Андрейчук Т.В. у м. Києві, у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, -
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом в якому просила визнати за нею право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що ОСОБА_1 з лютого 1993 року безперервно проживає в квартирі АДРЕСА_1 . Відповідно до Свідоцтва про право власності на житло від 16 листопада 1999 року ОСОБА_1 та членам її сім'ї ОСОБА_4 та ОСОБА_3 належить на праві спільної сумісної власності в рівних долях (по 1/3) квартира АДРЕСА_1 . ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина після померлої ОСОБА_4 . Син померлої (батько позивача) ОСОБА_5 заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину не подавав, спадщину не приймав та помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті ОСОБА_4 позивач продовжує проживати у вказаній квартирі по АДРЕСА_2 . 17 червня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу, із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, як спадкоємець який вважається таким, що прийняв спадщину, на підставі якої була відкрита спадкова справа № 8/2025 (зареєстрована в Спадковому реєстрі за № 74216506 від 17 червня 2025 року). Проте, 09 липня 2025 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н.В., винесено Постанову № 49/02-31 від 09 липня 2025 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії. На момент подання даної позовної заяви власника спірного майна - 1/3 частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , фактично немає. За час проживання позивач вчасно оплачує всі комунальні послуги. Саме між позивачем та ЖЕК -1206 укладено Договір про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території (форма 13) від 15 січня 2000 року та значиться особовий рахунок за ОСОБА_1 . Також ОСОБА_1 за весь час проживання, тобто з 1993 року, регулярно проводяться поточні ремонтні роботи в квартирі, квартира утримується в належному житловому стані. Позивач проживає у вказаній квартирі по АДРЕСА_2 , законно, добросовісно володіє нею, відкрито та безперервно і користується більше десяти років. З вимогами про те, що позивач незаконно володіє і користується 1/3 частини квартири по АДРЕСА_2 , ніхто не звертався, в тому числі і представники громади.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 листопада 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на аналогічні обставини викладені нею у позовній заяві та зазначає, що суд першої інстанції не врахував той факт, що держава не зареєструвала право власності на спірну частку в квартирі, відповідно не здійснювала та не здійснює утримання спірного майна (не оплачує комунальних послуг, не здійснює поточний ремонт та усі необхідні дії задля підтримки нерухомого майна в належному стані). Договір з надання послуги з управління багатоквартриним будинком укладено між комунальним підприємством та позивачем і всі комунальні послуги, пов'язані з утриманням квартири та будинку, в якому вона знаходиться, сплачувалися виключно позивачем, частки в квартирі не виділені в натурі, а отже позивач, користуючись своєю часткою квартири добросовісно користується та відповідно добросовісно володіє часткою померлої ОСОБА_4 .
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 16 листопада 1999 року шляхом приватизації набули право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Кожному з співвласників належала 1/3 частина вказаної квартири (а.с. 27).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 09 вересня 2008 року серії НОМЕР_1 , виданим повторно (а.с. 5).
17 червня 2025 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кисельової Н.В. з заявою про прийняття спадщини після смерті її баби ОСОБА_4 (а.с. 93).
09 липня 2025 року позивачка подала нотаріусу заяву про видачу їй свідоцтва про право на спадщину на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 . Постановою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кисельової Н.В. від 09 липня 2025 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з тим, спадщина після смерті ОСОБА_4 відкрилась до ІНФОРМАЦІЯ_3 , а тому до правовідносин спадкування слід застосовувати положення ЦК УРСР. Згідно з цим Кодексом ОСОБА_1 не є спадкоємцем жодної з трьох черг, передбачених ст. ст. 529-531 ЦК УРСР, а тому не має права на спадкування після смерті ОСОБА_4 .
Відомості про те, що інші спадкоємці після смерті ОСОБА_4 , зокрема її син ОСОБА_5 , прийняли спадщину у порядку, встановленому ст. 549 ЦК УРСР, матеріали спадкової справи № 8/2025 після смерті ОСОБА_4 не містять (а. с. 93-117).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними, допустимими та достовірними доказами добросовісність заволодіння нею спірним майном, зокрема те, що вона не знала і не могла знати про те, що вона володіє чужим майном, тобто те, що обставини, які обумовили її володіння чужим майном, не давали і не могли давати ОСОБА_1 сумніву щодо правомірності її володіння цим майном, оскільки сам по собі факт користування позивачем спірним нерухомим майном не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю. При цьому власником 1/3 частини спірної квартири є держава, яка не відмовилася від права власності на спірний об'єкт нерухомого майна, що виключає можливість набуття позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Частиною 1 ст. 344 ЦК України визначено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Велика Палата Верховного Суду у постанови від 14 травня 2019 року при розгляді справи № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зробила висновок щодо умов набуття права власності за набувальною давністю.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності. Це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. Воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.
Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності усіх вказаних умов у сукупності. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент заволодіння ним не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Водночас він повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Отже, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка надалі претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність.
Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали й не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. Наведений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27.09.2018 року у справі № 571/1099/16-ц, від 31.10.2018 року у справі № 683/2047/16-ц.
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 була обізнана про те, що 1/3 частка квартири, на яку позивач просить визнати право власності за набувальною давністю, перебували у власності ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до статті 525 ЦК УРСР 1963 року, часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.
Пунктом 5 частини першої статті 555 ЦК УРСР 1963 року було встановлено, що спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщину.
Таким чином, в ЦК УРСР 1963, що був чинний на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 , законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1 - 5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися.
Отже, у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою.
Як вбачається з матеріали справи, спадкова справа щодо майна померлої ОСОБА_4 не заводилась, відтак за приписами ЦК УРСР 1/3 частина квартири, яка належала ОСОБА_4 , перейшла до держави в силу вимог закону, що позбавляє позивача права на визнання за нею права власності набульною давністю.
Отже, смерть власника 1/3 частини квартири ОСОБА_4 не давали ОСОБА_1 підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним, адже після смерті ОСОБА_4 її частка, за відсутності спадкоємців, перейшла до держави відповідно до ст. 555 ЦК УРСР, що створило для держави законний титул власності, незалежно від офіційного оформлення.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що спадкоємцем спірного майна після смерті ОСОБА_4 є держава в особі Київської міської ради.
Згідно частин першої-третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша та друга статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Позивач не надала належних, достовірних та достатніх доказів того, що на момент заволодіння 1/3 часткою квартири вона не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Навпаки, як встановлено судом, позивач була обізнана про те, що ця частка належала ОСОБА_4 , що вже само по собі суперечить принципу добросовісності, необхідному для набувальної давності.
Твердження позивача про те, що держава не зареєструвала право власності на спірну частку в квартирі, є помилковими, оскільки на момент смерті ОСОБА_4 норми ЦК УРСР, й відсутність спадкоємців мало наслідком набуття державою права власності на таке майно - без додаткових дій з її боку.
Факт проживання та користування ОСОБА_1 спірною часткою квартири не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю на майно, яке має власника.
Судом першої інстанції повно з'ясовані фактичні обставини справи, які мають істотне значення для справи в межах наданих позивачем доказів, правильно визначені правовідносини, що склалися між сторонами, їх об'єктивний склад, права та обов'язки сторін, вірно застосовані норми матеріального права та не порушені норми процесуального права.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваного судового рішення.
Апеляційним судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи, ґрунтуються на наявних у справі доказах, судом повно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги без задоволення.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Повне судове рішення складено 05 березня 2026 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.