Справа № 420/22542/25
06 березня 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) , в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) з непроведення належного розрахунку з ОСОБА_1 при його звільненні 27.05.2024 року у період з 27.05.2024 року по 12.06.2025 року.
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військову частину НОМЕР_1 ) виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за шість місяців затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 27.05.2024 року.
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) щодо утримання податку на доходи фізичних осіб з суми грошового забезпечення, виплаченого ОСОБА_1 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року у справі № 420/26239/24.
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військову частину НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 недоотримане грошове забезпечення у розмірі утриманого податку на доходи фізичних осіб при виплаті грошового забезпечення на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року у справі № 420/26239/24.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у день звільнення позивача - 27.05.2024 року ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) не виплатило йому усіх належних при звільненні сум. На виконання рішення суду позивачу виплачено відповідачем 12.06.2025 року грошові кошти у розмірі 366 272,80 грн. Отже, відповідний розрахунок з позивачем проведений відповідачем лише 12.06.2025 року, тобто вочевидь несвоєчасно, а тому позивач має право на середній заробіток за шість місяців затримки розрахунку при його звільненні 27.05.2024 року. Крім того, є вочевидь протиправними дії відповідача з утримання податку на доходи фізичних осіб у розмірі 18 % без подальшого його компенсування при виплаті грошового забезпечення позивачу на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року у справі № 420/26239/24.
Ухвалою від 14.07.2025 року прийнято до розгляду вказану позовну заяву та відкрито провадження у справі. Ухвалено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
28.07.2025 року від представника відповідача військової частини НОМЕР_2 надійшов відзив на адміністративний позов, згідно якого останній з позовними вимогами не погоджується та просить у задоволенні позову відмовити. У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що військовослужбовці отримують не заробітну плату, а грошове забезпечення. ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) добровільно виконало судові рішення по справі №420/26239/24, а саме виплатило - 366 322 грн. 80 коп. Також, до складу грошового забезпечення не входять суми податку на доходи фізичних осіб, які компенсуються одночасно з виплатою грошового забезпечення. ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) діяло на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України. Крім того, дії відповідача відповідають і нормам ст.2 КАС України яким визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, а також підстави визнання неправомірними діянь суб'єкта владних повноважень.
31.07.2025 року представником позивача до суду надано відповідь на відзив, в якому представника вказав, що обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні має здійснюватися виходячи з п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, згідно із яким заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Відтак , таке обчислення має здійснюватися з урахуванням судового рішення. Доводи Відзиву з цього питання свідчать про намір відповідача штучно уникнути відповідальності за несвоєчасний розрахунок із позивачем при його звільненні, у той час як судовим рішенням, ухваленим за позовом ОСОБА_1 , про яке зазначено вище, чітко підтверджено, що розрахунок з позивачем проведений несвоєчасно та неналежним чином, та ця преюдиційна обставина має бути врахована судом під час вирішення даної справи. При цьому, та обставина, що станом на червень 2025 року ОСОБА_1 вже не був військовослужбовцем, жодним чином не впливає на його право отримати цю компенсацію, адже у червні 2025 року відповідач здійснював розрахунок ще за травень 2024 року, який він зі своєї вини своєчасно не зробив. Оскільки станом на травень 2024 року ОСОБА_1 мав право на цю компенсацію, він її не втратив і на момент фактичної сплати коштів у травні 2024 року.
Дослідивши в письмовому провадженні наявні в матеріалах справи докази, суд встановив такі обставини.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 12.12.2018 по 27.05.2024 проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ).
Наказом Начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 27.05.2024 №167-ОС ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу управління та направлено для зняття з військового обліку до ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року по справі № 420/26239/24, яке набрало законної сили, визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо обчислення та виплати з 30.01.2020 по 19.05.2023 грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2020-2022 роки, ОСОБА_1 , з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, на 01.01.2021, на 01.01.2022 та на 01.01.2023 у відповідні роки на відповідний тарифний коефіцієнт. Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) здійснити перерахунок з 30.01.2020 по 19.05.2023 сум грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2020-2022 роки, ОСОБА_1 , з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року, а саме встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, Законом України “Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021, Законом України “Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022, Законом України “Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023, на відповідний тарифний коефіцієнт відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30.08.2017, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
12.06.2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року по справі № 420/26239/24, ОСОБА_1 виплачено кошти у розмірі 366272,80 грн.
Листом від 14.06.2025 року на запит представника позивача, ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) надано детальний розрахунок нарахованого та виплаченого грошового забезпечення ОСОБА_2 , на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 у справі № 420/26239/24, а також розрахунково-платіжну відомість № 1469-76 за червень 2025 року та платіжну інструкцію № 1579 від 10.06.2025 року, а також повідомлено, що з нарахованих сум грошового забезпечення ОСОБА_1 було проведено утримання податку на доходи фізичних осіб у розмірі 18 % без подальшого його компенсування, а також утримання військового збору у розмірі 5 %.
Розглядаючи даний спір, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини п'ятої статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХП).
Згідно ст. 1 Закону №2011-XII, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону №2011-XII, у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. Частиною 1 ст. 9 Закону №2011-XII установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Ані Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу», ані Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ані іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Ця позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі №810/1549/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 805/2948/17-а, від 08 листопада 2018 року у справі №821/1333/16, від 16 квітня 2020 року у справі № 822/3307/17, від 20 травня 2020 року у справі № 816/1640/17, від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18.
Відтак, оскільки нормативними актами не врегульовано питання правових наслідків недотримання строку розрахунку при звільненні, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладався, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №240/222/20, від 04 вересня 2020 року у справі №120/2005/19-а, від 09 жовтня 2020 року у справі №580/3988/19, від 03 серпня 2021 року у справі № 580/278/19.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
При цьому згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.
Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15.
Суд зазначає, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Указаний правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року у справі № 280/3370/21, від 29 вересня 2022 року у справі №160/2006/21, від 15 вересня 2022 року у справі №640/25949/19, від 20 травня 2020 року у справі № 816/1640/17, від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 та у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду від 22 липня 2022 року у справі № 420/428/20, від 26 січня 2022 у справі №280/4816/20 року.
Системний аналіз наведених вище норм у площині наведеної вище практики Верховного Суду щодо сфери їх регулювання дає підстави для висновку, що обов'язковою умовою виникнення правових підстав для застосування норм ст. 117 КЗпП України є факт звільнення працівника (у спірному випадку військовослужбовця).
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). За змістом пункту 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 у справі №4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніще наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17 сформулювала такі висновки: - умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;
- під “належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);
- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;
- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат.
Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку.
Враховуючи дату звільнення позивача зі служби (27.05.2024) та дату проведення остаточного розрахунку (12.06.2025), та шестимісячний строк, визначений ч. 1 ст. 117 КЗпП України, саме період з 28.05.2024 (наступний день після звільнення) по 27.11.2024 року є періодом затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, суд приходить до висновку, що дії відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2024 року по 27.11.2024 року включно є протиправними.
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.
Абзацом третім пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до п. 4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються, зокрема, одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати.
За правилами пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці служби, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Як вбачається з довідки про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 , позивач за березень-квітень 2024 року отримав грошове забезпечення у загальній сумі 121567,20 грн.
Кількість календарних днів за цей період складає 61 день (30+31).
Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 1 992,90 грн. (121567,20 грн. / 61 календарний день).
Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 28.05.2024 року по 27.11.2024 року складає 366 693,60 грн. (1 992,90 грн. х 184 дні).
Однак, суд звертає увагу, що у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) Велика Палата Верховного Суду вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності з 19 липня 2022 року.
У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 стосовно того, що з прийняттям Закону № 2352-ІХ законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.
Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципи права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-ІХ, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом № 2352-ІХ статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ передбачає:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас, установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата повторила, що Закон № 2352-ІХ не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:
«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-ІХ, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».
При здійсненні оцінки співмірності заявленої до стягнення суми відшкодування суд враховує підхід висловлений Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 щодо необхідності керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо), вважає, що на користь позивача за спірний період необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в розмірі 82212,71 грн., з розрахунку 22,42 % від 366693,60 грн. середній заробіток за час затримки розрахунку), де, 22,42 % - частка невиплаченої в день звільнення суми, щодо затримки виплати якої заявлено позовні вимоги у порівнянні із загальною сумою належного позивачу розрахунку при звільненні (366272,80 грн. / 1 633 608,54 грн. (загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат (в тому числі на виконання рішення суду) х 100 %).
Що стосується позовних вимог про нарахування та виплату недоотриманого грошового забезпечення у розмірі утриманого податку на доходи фізичних осіб при виплаті грошового забезпечення на виконання рішення, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно зі статтею 1-2 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон - № 2011-XII) військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Частиною другою статті 9 Закону № 2011-XII передбачено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Згідно з частиною третьою статті 9 Закону № 2011-XII грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби регламентовано Порядком виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44 (далі - Порядок № 44).
Згідно пунктів 2-5 Порядку № 44, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб".
Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Суд зазначає, що Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб" втратив чинність на підставі ПК України, який з вказаної дати регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Положеннями п. 168.5 ст. 168 ПК України передбачено, що суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими, особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, а також визначених Законом «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» членами сім'ї, батьками, утриманцями загиблого (померлого) військовослужбовця, у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.
Відповідно п.293 Положення про проходження громадянами України військової служби у Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115 (далі - Положення), особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпечення.
Пунктом 292 Положення визначено, що після надходження до органу Держприкордонслужби витягу з наказу начальника органу Держприкордонслужби вищого рівня або письмового повідомлення зазначеного органу про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу начальника органу Держприкордонслужби, в якому військовослужбовець проходить військову службу, про його звільнення військовослужбовець здає в установлені строки посаду, з ним проводиться розрахунок, військовослужбовець виключається із списків особового складу органу Держприкордонслужби і направляється на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за обраним місцем проживання.
Враховуючи вищенаведені правові норми діючого законодавства, суд вказує, що суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат їх доходів, виплата грошової компенсації здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення та виплачується установами, що утримують військовослужбовців за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Враховуючи, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року по справі № 420/26239/24, встановлено несвоєчасну виплату відповідачем у повному обсязі грошового забезпечення позивачу, позивач не може бути позбавлений права на компенсацію суми податку з доходів фізичних осіб.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 червня 2020 року у справі №825/761/17, від 29 липня 2020 року у справі №814/142/17 та від 08 лютого 2023 року у справі №420/9834/22.
Таким чином, у відповідача наявний обов'язок з виплати позивачу грошової компенсації в розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Суд не приймає до уваги доводи відповідача щодо відсутності підстав для виплати позивачу грошової компенсації з податку на доходи фізичних осіб з посиланням на те, що така виплата доходу відбулася на виконання рішення суду, і такий дохід не пов'язаний з виконанням обов'язків несення служби, оскільки несвоєчасна виплата присуджених позивачу судовим рішенням виплат сталася з вини відповідача, що встановлено рішенням Одеського окружного адміністративного суду від Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року по справі № 420/26239/24.
Суд вважає, що здійснюючи розрахунки з позивачем на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року по справі № 420/26239/24, відповідач повинен був нарахувати та виплатити грошову компенсацію суми податку з доходів фізичних осіб, що утримується з грошового забезпечення.
Та обставина, що станом на день розрахунку позивач вже не був військовослужбовцем, жодним чином не впливає на його право отримати цю компенсацію, оскільки відповідач здійснював остаточний розрахунок з військовослужбовцем, який (розрахунок) він зі своєї вини своєчасно не зробив.
Оскільки позивач мав право на цю компенсацію, він її не втратив і на момент фактичної сплати коштів.
Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 22.06.2018 року у справі №812/1048/17 та від 25.06.2020 у справі 825/761/17, від 29.07.2020 у справі №814/142/17.
Таким чином, суд вважає вказані позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Враховуючи також, що згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (Виписка з Реєстру додана до відзиву), найменування відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) зазначене як «військова частина НОМЕР_1 », суд застосовує у резолютивній частині рішення саме це умовне найменування відповідача як юридичної особи.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то розподіл судових витрат у справі не здійснюється.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, 139, 241-246, 262, 293 КАС України, суд,
Позовну заяву ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до військової частини НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2024 року по 27.11.2024 року включно.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 28.05.2024 року по 27.11.2024 року включно у розмірі 82212,71 грн. (вісімдесят дві тисячі двісті дванадцять гривень 71 копійка).
Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо утримання податку на доходи фізичних осіб з суми грошового забезпечення, виплаченого ОСОБА_1 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року у справі № 420/26239/24.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 недоотримане грошове забезпечення у розмірі утриманого податку на доходи фізичних осіб при виплаті грошового забезпечення на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01.01.2025 року у справі № 420/26239/24.
У решті позову - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Суддя В.В. Андрухів