Справа № 643/9749/24 Головуючий 1 інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/818/406/26 Доповідач: ОСОБА_2
Категорія: ч.4 ст.185 КК України
02 березня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справах Харківського апеляційного суду у складі:
головуючого - судді - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря - ОСОБА_5 ,
прокурора - ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові кримінальне провадження за апеляційною скаргою обвинуваченого на вирок Салтівського районного суду м.Харкова від 18 вересня 2025 року стосовно ОСОБА_7 , -
Цим вироком
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Харкова, громадянина України, не одруженого, офіційно не працюючого, з вищою освітою, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 15 серпня 2024 року за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 186 КК України до 1 року пробаційного нагляду,-
визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст.185 КК України та йому призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі.
На підставі ч. 4 ст.70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання призначеного вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 15 серпня 2024 року більш суворим покаранням, призначено покарання ОСОБА_7 у вигляді 5 років позбавлення волі.
Строк відбування покарання обвинуваченому обчислюється з моменту фактичного затримання.
Як встановив суд, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , будучи раніше засудженим, за вчинення зокрема корисливого кримінального правопорушення, маючи не зняту та не погашену в установленому законом порядку судимість, на шлях виправлення та перевиховання не став та знову повторно вчинив умисний корисливий злочин проти власності, за наступних обставин: 09 лютого 2024 року приблизно о 22 годині 30 хвилин, точний час не встановлений, у період дії в Україні воєнного стану, який було введено 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022, строк дій якого було продовжено Указом Президента України №734/2023 строком на 90 діб, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , будучи водієм таксі «TAXI 838» та виконуючи замовлення, здійснив перевезення пасажирки ОСОБА_8 . Висадивши останню за адресою: м. Харків, вул. Гарібальді, 11, ОСОБА_7 побачив в салоні свого автомобіля, що на задньому сидінні автомобіля залишився мобільний телефон т.м. «Realme с55 RMX 3710 8/256 GB», який належить ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та в цей час у нього виник злочинний прямий умисел направлений на таємне викрадення чужого майна в умовах військового стану. ОСОБА_7 , реалізуючи свій злочинний прямий умисел, направлений на таємне викрадення чужого майна, в умовах воєнного стану, діючи, з корисливих мотивів, з метою незаконного особистого збагачення за рахунок чужого майна, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, шляхом вільного доступу, впевнившись у тому, що за його діями ніхто не спостерігає, діючи повторно, забрав з заднього сидіння автомобіля мобільний телефон, який належить ОСОБА_8 , TM «Realme с55 RMX 3710 8/256 GB», вартістю - 6064 грн. 75 копійок, після чого покинув місце вчинення злочину із викраденим майном, в подальшому розпорядившись ним на власний розсуд.
В апеляційній скарзі обвинувачений просить змінити правову кваліфікацію кримінального правопорушення і застосувати Закон України про кримінальну відповідальність про менш тяжке правопорушення. Змінити вирок Салтівського районного суду м.Харкова від 18 вересня 2025 року, ухваливши новий вирок, яким пом'якшити призначене покарання, призначивши покарання, не пов'язане із позбавленням волі.
В обґрунтування доводів зазначає, що, не оспорюючи обставини події, вважає, що його дії слід кваліфікувати за ст.193 КК України, як незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї. Звертає увагу на те, що, побачивши в салоні автомобіля на задньому сидінні мобільний телефон, він не був точно впевнений кому саме з його пасажирів цей телефон належить, у зв'язку з чим, сприйняв цей телефон як знахідку. На думку апелянта, суд першої інстанції, застосовуючи ч.4 ст.70 КК України, поглинув покарання призначеного вироком Октябрського районного суду м.Полтави від 15 серпня 2025 року більш суворим строком покарання, визначеного оскаржуваним вироком, без належного обґрунтування чому пробація не є достатнім покаранням, чим порушив правову позицію Верховного Суду. Акцентує увагу на тому, що матеріали справи містять посилання на вартість мобільного телефону - 6064, 75 гривень, у той же час, матеріали справи не містять відповідної судової товарознавчої експертизи.
У судове засідання Харківського апеляційного суду від 02 березня 2026 року обвинувачений ОСОБА_7 не з'явився, про день, час та місце апеляційного розгляду повідомлявся своєчасно та належним чином.
Судом апеляційної інстанції обвинуваченому на адресу місця проживання через поштове відділення направлялась судова повістка з рекомендованим повідомленням, яка 30 січня 2026 року повернулась на адресу Харківського апеляційного суду у зв'язку відсутністю адресата за вказаною адресою (арк. 137,138).
Порядок здійснення виклику в кримінальному провадженні регулюється статтею 135 КПК України, згідно з якими, особа викликається до суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою.
27 лютого 2026 року телефонограмою за номером телефону, який зазначений в матеріалах кримінального провадження, обвинувачений ОСОБА_7 повідомлений особисто про розгляд його апеляційної скарги на вирок Салтівського районного суду м.Харкова від 18 вересня 2025 року, який відбудеться в суді апеляційної інстанції о 12 годині 15 хвилин 02 березня 2026 року (арк.145).
Разом з цим, обвинувачений ОСОБА_7 у судове засідання Харківського апеляційного суду від 02 лютого 2026 року не з'явився, клопотань, зокрема, про відкладення апеляційного розгляду не подавав, що свідчить про свідоме ігнорування обов'язку щодо явки в суд за викликом.
При цьому, суд апеляційної інстанції керується рішенням Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року в справі «Пономарьов проти України», в якому наголошується про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Разом з цим, належить врахувати, що саме ОСОБА_7 є ініціатором перегляду вироку Салтівського районного суду м.Харкова від 18 вересня 2025 року в суді апеляційної інстанції.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема, й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини від 20 травня 2012 року у справі «Пелевін проти України»).
Також, згідно з усталеною практикою Суду, учасники справи в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження; процесуальна бездіяльність скаржника не може ставити під сумнів здійснення судочинства судом апеляційної інстанції відповідно до вимог процесуального закону.
У цьому контексті суд також звертає увагу, що апеляційний перегляд вироку суду першої інстанції здійснюється саме за апеляційною скаргою обвинуваченого, який, у першу чергу, мав би цікавитися питаннями призначення судових засідань у справі.
Слід також зазначити, що, у відповідності до ст.11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, інформація про кожне судове засідання оприлюднюється на офіційному веб-порталі Судової влади України, у тому числі у мобільному застосунку Порталу Дія, та ОСОБА_7 не був позбавлений об'єктивної можливості дізнатися про дати судових засідань в суді апеляційної інстанції, користуючись відкритим безоплатним цілодобовим доступом до вказаного сайту.
Крім того, відповідно до ч.4 ст.405 КК України, неприбуття сторін або інших учасників кримінального провадження не перешкоджає проведенню розгляду, якщо такі особи були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду та не повідомили про поважні причини свого неприбуття.
Зі змісту норм чинного кримінально-процесуального закону вбачається, що обвинувачена підлягає обов'язковому виклику в судове засідання для участі в апеляційному розгляді, якщо в апеляційній скарзі порушується питання про погіршення її становища.
Вислухавши думку прокурора, який не заперечував щодо апеляційного розгляду за відсутності обвинуваченого, який повідомлений належним чином, колегія суддів прийшла висновку про розгляд апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_7 в суді апеляційної скарги за його відсутності, який належним чином повідомлений про день, час та місце апеляційного розгляду, але без поважних причин не прибув у судове засідання Харківського апеляційного суду, з урахуванням доводів, які містяться в апеляційній скарзі обвинуваченого, в якій не йдеться про погіршення його становища, та наявних відомостей у матеріалах справи.
Заслухавши доповідь головуючого судді, думку прокурора, який вважав вирок суду законним та обґрунтованим та не вбачав підстав для задоволення апеляційної скарги обвинуваченого, вивчивши матеріали справи та перевіривши оскаржуваний вирок, колегія суддів прийшла до наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, яке ухвалено згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим кодексом.
Як вбачається з відомостей матеріалів судового провадження, в суді першої інстанції учасники кримінального провадження не оспорювали фактичні обставини кримінального провадження, у зв'язку з чим судовий розгляд було здійснено в порядку ч.3 ст. 349 КПК України.
В своїй апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_7 також не оспорює фактичні обставини кримінального провадження в частині незаконного заволодіння майном потерпілої, а тому колегія суддів, дотримуючись вимог ч.2 ст.394 та ч.1 ст.404 КПК України, не перевіряє оскаржуваний вирок в цій частині.
Водночас, колегія суддів бере до уваги висновки колегії суддів Великої Палати Верховного Суду, зазначені у постанові від 27 лютого 2018 року у справі № 756/5578/15-к, відповідно до яких норми КПК України не містять обмежень щодо оскарження в апеляційному порядку кримінально-правової кваліфікації дій, зокрема, й у тих кримінальних провадженнях, у яких під час судового розгляду суд першої інстанції застосував ч. 3 ст. 349 КПК України і визнав недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорювалися.
Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постановах від 19 грудня 2018 року у справі № 730/811/17, 16 жовтня 2019 року у справі № 447/1479/18, 29 жовтня 2019 року у справі № 486/528/18, 31 жовтня 2019 року у справі № 484/555/17, 27 листопада 2019 року у справі № 211/5318/18.
Що стосується доводів апеляційної скарги обвинуваченого про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність при кваліфікації його дій, то вони є необґрунтованими, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 337 КПК України, суд з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29 червня 1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», мотивування у вироку висновків щодо кваліфікації злочину полягає у зіставленні ознак установленого судом злочинного діяння і ознак злочину, передбаченого тією чи іншою статтею кримінального закону, його частиною або пунктом, і формулюванні висновку про їх відповідність.
Згідно усталеної судової практики, висловленої Верховним Судом у постанові від 18 липня 2019 року в справі №761/31918/14-к; у постанові від 23 червня 2020 року в справі №128/984/17; у постанові від 21 серпня 2025 року у справі №688/2554/22 за нормативним визначенням крадіжка - це таємне викрадення майна, яке завідомо є чужим для винного, тобто воно перебуває у власності іншої особи, і винний не має на це майно ні дійсного, ні гаданого права.
Якщо привласнення майна відбувається в адміністративних приміщеннях, пунктах здійснення розрахунково-касових операцій та інших громадських місцях з обмеженим простором, в таких випадках слід констатувати презумпцію «забутості» речі її власником: у подібних випадках особа, яка привласнює річ, має розуміти, що зовнішні умови, обстановка, розташування речі свідчать про те, що вона фактично не вийшла з володіння власника, а лише залишена чи забута ним.
На відміну від крадіжки, привласнене майно може вважатися знахідкою лише за умов, що: а) воно вибуло з володіння власника; б) місцезнаходження цього майна власнику не відомо; в) між втратою майна та його знахідкою пройшов тривалий час, який давав власнику підстави вважати майно остаточно втраченим; г) особа, яка знайшла майно, не була очевидцем події втрати і сама не чинила будь-яких активних дій, спрямованих на вилучення майна з володіння власника; д) відсутня можливість виявлення (ідентифікації) законного власника майна.
Заволодіння майном, яке фактично не вийшло з володіння власника, а опинилося з будь-яких причин у неналежному, але відомому йому місці (залишене чи забуте), особою, яка знала кому належить це майно або мала підстави вважати де знаходиться власник речі і усвідомлювала, що він може за нею повернутися, слід розцінювати не як привласнення знахідки, а як крадіжку чужого майна.
Більш того, предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст.193 КК України, може бути чуже майно, яке має особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність, що було знайдено або випадково опинилося в особи, а також скарб.
Як вбачається з оскаржуваного вироку, а саме з встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження, 09 лютого 2024 року приблизно о 22 годині 30 хвилин, точний час не встановлений, ОСОБА_7 , будучи водієм таксі «TAXI 838» та виконуючи замовлення, здійснив перевезення пасажирки ОСОБА_8 , висадивши яку, побачив в салоні свого автомобіля на задньому сидінні мобільний телефон т.м. «Realme с55 RMX 3710 8/256 GB», який належить ОСОБА_8 , та в цей час у нього виник злочинний прямий умисел направлений на таємне викрадення чужого майна в умовах військового стану. ОСОБА_7 , реалізуючи свій злочинний прямий умисел, направлений на таємне викрадення чужого майна, в умовах воєнного стану, діючи, з корисливих мотивів, з метою незаконного особистого збагачення за рахунок чужого майна, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, шляхом вільного доступу, впевнившись у тому, що за його діями ніхто не спостерігає, діючи повторно, забрав з заднього сидіння автомобіля мобільний телефон, який належить ОСОБА_8 , TM «Realme с55 RMX 3710 8/256 GB», вартістю - 6064 грн. 75 копійок, після чого покинув місце вчинення злочину із викраденим майном, в подальшому розпорядившись ним на власний розсуд.
У суді першої інстанції обвинувачений ОСОБА_7 повністю визнав себе винним, надав пояснення як зазначені в обвинувальному акті, при цьому не оспорював фактичних осбтавин справи.
Зокрема, згідно аудіозапису судового засідання від 03 березня 2025 року, ОСОБА_7 поясняв, що того дня він взяв замовлення, та приїхавши на заказ, до нього в салон автомобіля сіла дівчина у стані алкогольного сп'яніння. Спочатку він відвіз її до магазину Посад, а потім до іншого, де вона придбала горілку, після чого вона вийшла з автомобіля, а телефон залишився. Він його виявив, коли від'їхав. У подальшому, він вимкнув телефон та через деякий час здав до ломбарду. Крім того, на питання прокурора, обвинувачений відповів, що розумів, кому належить цей телефон.
Встановлені в даному кримінальному провадженні судом обставини свідчать про обізнаність обвинуваченого, хто є власником телефону. При цьому, обвинувачений не повідомив керівництво служби таксі про виявлення у нього в салоні автомобіля телефону, не намагався повернути цей телефон його власнику, навпаки, вимкнув його, залишивши при собі та у подальшому здав до ломбарду.
Отже, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини кримінального провадження, дав їм правильну юридичну оцінку в частині кваліфікації дій ОСОБА_7 саме за ч.4 ст.185 КК України, як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинена повторно, та в умовах воєнного стану.
Таким чином, дії обвинуваченого ОСОБА_7 свідчать про його умисел саме на викрадення чужого майна, у зв'язку з чим його доводи в цій частині є необґрунтованими та колегією суддів розцінюється як намір уникнути відповідальності за фактично вчинене та обраним способом захисту.
Доводи обвинуваченого щодо незгоди з вартістю викраденого майна, є необґрунтованими, оскільки з урахуванням вимог ч. 2 ст. 394 КПК України, вирок в цій частині не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які обвинуваченим ОСОБА_7 не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень ч. 3 ст. 349 КПК України.
Крім того, як вбачається з реєстру матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні №12024221170000636 від 13 лютого 2024 року 22 травня 2024 року слідчим було винесено постанову про проведення судової експертизи, а 27 серпня 2024 року обвинуваченому ОСОБА_7 надано доступ до матеріалів кримінального провадження, у зв'язку з чим обвинувачений не був позбавлений можливості ознайомитись із результатами проведеної експертизи.
Поряд із цим, в судовому засіданні суду першої інстанції від 03 березня 2025 року, обвинувачений не заперечував обставини вчиненого злочину, та не висловлював свою незгоду із вартістю викраденого майна, а саме, щодо вартості викраденого телефону марки «Realme с55 RMX 3710 8/256 GB» у сумі 6064 гривні 75 копійок.
Перевіряючи вирок в частині правильності призначення покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , колегія суддів вважає, що суд першої інстанції достатньо та правильно врахував ступінь тяжкості вчинених ним кримінальних правопорушень, відомості про особу винного та відсутність обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Так, у частині 2 ст. 50 КК України зазначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до норм ст. 65 КК України та роз'яснень, наведених в п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», призначаючи покарання у кожному конкретному випадку, суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, відомості про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування.
Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
При призначенні обвинуваченому ОСОБА_7 покарання, суд діяв з дотриманням вимог статей 50 та 65 КК України, а саме суд першої інстанції врахував ступень тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, конкретні обставини та наслідки, а також відомості про особу обвинуваченого, який раніше судимий вироком Октябрського районного суду м.Полтави від 15 серпня 2024 року, неодружений, офіційно не працевлаштований, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває.
Обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання обвинуваченого, згідно ст.66, ст.67 КК України, судом не встановлено.
Колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково не врахував пом'якшуючу покарання обставину, як щире каяття, а тому призначив покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.
Так, кримінально-правові норми, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодування завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
У даному конкретному випадку, матеріали кримінального провадження не містять даних на підтвердження того, що обвинувачений вживав заходів на відшкодування завданих потерпілій збитків, перед потерпілою не вибачився. Більш того, мобільний телефон було повернуто потерпілій не безпосередньо обвинуваченим, а завдяки діям правоохоронних органів, які виявили та вилучили мобільний телефон в ході проведення огляду місця події 27 квітня 2024 року за адресою: м. Харків, вул. Ахієзерів, 30.
Таким чином, суд першої інстанції, реалізуючи принцип законності, справедливості та індивідуалізації покарання, з огляду на положення ч.2 ст.50 КК України, обираючи міру покарання, передбачену санкцією закону, за яким визнав ОСОБА_7 винним, вважав за необхідне призначити останньому покарання у виді позбавлення волі з реальним його відбуттям.
Оскільки ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення за оскаржуваним вироком до ухвалення Октябрським районним судом м.Полтави вироку від 15 серпня 2024 року, суд першої інстанції правильно визначив обвинуваченому остаточне покарання із застосуванням положень ч.4 ст.70 КК України.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду та вважає, що призначене ОСОБА_7 покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом і розміром є необхідним та достатнім для його виправлення, справедливим і таким, що не суперечить положенням закону України про кримінальну відповідальність.
Доводи апеляційної скарги обвинуваченого про те, що суд призначив явно несправедливе покарання через надмірну його суворість не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного вироку в апеляційному порядку.
Відповідно до ст.414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Суд в межах своїх дискреційних повноважень при призначенні покарання, як вбачається з мотивувальної частини вироку, фактично прийняв до уваги всі дані, що характеризують особу обвинуваченого, в тому числі і в соціально-побутовому плані, а також врахував обставини кримінального провадження в їх сукупності, які визначають тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, мотивацію кримінального правопорушення.
Обвинуваченим ОСОБА_7 не наведено в апеляційній скарзі нових обставин, які не враховані судом першої інстанції при призначенні покарання та могли свідчити б про явну суворість призначеного покарання за ч.4 ст.185 КК України, у тому числі остаточного покарання із застосуванням положень ч.4 ст.70 КК України.
Ті обставини, що обвинувачений свою вину визнав, відшкодував шкоду та ненасильницький характер кримінального правопорушення, підстав для призначення покарання із застосуванням положень ст.75 КК України суду не дають.
Поряд з цим, колегія суддів враховує фактичні обставини кримінального правопорушення, а саме вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.185 КК України, як таємне викрадення чужого майна, яке є тяжким злочином, і його високу суспільну небезпеку, виходячи з конкретних обставини вчинення, а саме те, що ОСОБА_7 вчинив крадіжку в умовах воєнного стану, коли зусилля всієї країни спрямовані на подолання агресора, люди згуртувались, використовуючи, в тому числі, власні матеріальні ресурси для надання відсічі ворогу та виживання. У той же час, ОСОБА_7 знехтував всіма моральними та загальнолюдськими цінностями і в надскладний для держави час здійснив посягання на майно співгромадян, у зв'язку з чим ці обставини впливають на ступінь тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення.
Однак, стороною захисту не надані відомості та докази, які б підтверджували вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин.
ОСОБА_7 , будучи працездатною особою, офіційно не працевлаштований, та вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.4 ст.185 КК України, тобто таємне викрадення чужого майна, вчиненого повторно та в умовах воєнного стану, який є тяжким злочином.
Колегія суддів звертає увагу й на те, що перелік викраденого обвинуваченим майна не є предметами першої необхідності та не є предметами, які забезпечують життєдіяльність людини.
Про зазначені обставини, які потрібно врахувати суду при ухваленні остаточного судового рішення та призначення покарання винній особі, також зазначає і Верховний Суд у своїх постановах від 29 листопада 2023 року (справа №754/3214/22) та від 30 серпня 2023 року (справа №649/1724/22).
Таким чином, стороною захисту не зазначено обґрунтованих підстав для застосування до обвинуваченого положень ст.75 КК України, та колегією суддів під час апеляційного перегляду вироку не встановлено.
Крім того, законних підстав для пом'якшення ОСОБА_7 покарання, в тому числі призначеного із застосуванням положень ст. 69 КК України, колегією суддів не встановлено, оскільки матеріали цього кримінального провадження не містять пом'якшуючих покарання обставин, які, з урахуванням особи винного та інших обставин кримінального провадження, істотно знижували б ступінь тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення. Цих відомостей не надано стороною захисту і під час апеляційного розгляду.
Суд апеляційної інстанції вважає, що призначене судом першої інстанції ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі у мінімальному розмірі за ч.4 ст.185 КК України, у тому числі із застосуванням положень ч.4 ст.70 КК України, відповідає вимогам статей 50 та 65 КК України, за своїм видом і розміром є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, а також не буде становити «особистого надмірного тягаря для особи» та відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства й вимогами захисту основоположних прав особи.
Разом з цим, суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого.
Так, згідно вимог ч. 4 ст. 70 КК України, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, то покарання призначається за правилами, передбаченими в частинах 1-3 цієї статті. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, обвинувачений ОСОБА_7 був засуджений вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 15 серпня 2024 року за ч.3 ст.15-ч.1 ст.186 КК України до покарання у виді 1 року пробаційного нагляду.
Оскаржуваним вироком ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, вчиненого 09 лютого 2024 року, тобто до постановлення попереднього вироку.
Так, суд першої інстанції правильно оскаржуваним вироком призначив ОСОБА_7 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років відповідно до вимог ч. 4 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного вироком Октябрського районного суду м.Полтави від 15 серпня 2024 року, більш суворим покаранням, призначеним цим вироком.
Проте, всупереч вищевказаним вимогам закону, не зарахував відбуту частину покарання, призначеного за вироком Октябрського районного суду м.Полтави від 15 серпня 2024 року, у строк покарання, призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, що призвело до неправильного застосування судом закону про кримінальну відповідальність.
З відповіді начальника Салтівського районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» в Харківській області від 02 березня 2025 року вбачається, що ОСОБА_7 01 жовтня 2025 року знятий з обліку Салтівського районного відділу філії державної установи «Центр пробації» в Харківській області, у зв'язку з відбуттям покарання, призначеного вироком Октябрського районного суду м.Полтави від 15 серпня 2024 року.
Відповідно до ч.2 ст.404 КПК України, суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого.
Суд апеляційної інстанції, згідно з п.4 ч.1 ст.408 КПК України, змінює вирок в інших випадках, якщо зміна вироку не погіршує становища обвинуваченого.
Підставою для зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, є, зокрема, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність (п.4 ч.1 ст.409 КПК України).
Неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою зміну судового рішення, є незастосування судом закону, який підлягає застосуванню (п.1 ч.1 ст.413 КПК України).
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що вирок суду першої інстанції підлягає зміні, у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що не є погіршенням становища обвинуваченого ОСОБА_7 , а апеляційна скарга обвинуваченого - частковому задоволенню.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування вироку, судом апеляційної інстанції не встановлено.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 408, 409, 413, 418, 419 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 задовольнити частково.
Вирок Салтівського районного суду м.Харкова від 18 вересня 2025 року стосовно ОСОБА_7 змінити.
Вважати ОСОБА_7 засудженим:
- за ч. 4 ст.185 КК України до покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі;
- на підставі ч. 4 ст.70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 15 серпня 2024 року, більш суворим покаранням за цим вироком, до остаточного покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі.
На підставі ч.4 ст.70 та підпункту «а-1» пункту 1 ч.1 ст.72 КК України, зарахувати у строк покарання, призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, покарання повністю відбуте за вироком Октябрського районного суду м.Полтави від 15 серпня 2024 року за ч.3 ст.15 - ч.1 ст.186 КК України у виді 1 (одного) року пробаційного нагляду, із розрахунку один день позбавлення волі відповідає двом дням пробаційного нагляду.
В решті вирок Салтівського районного суду м.Харкова від 18 вересня 2025 року стосовно ОСОБА_7 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Головуючий -
Судді: