ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
03 березня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/1800/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Ярош А.І.,
суддів: Принцевської Н.М., Савицького Я.Ф.,
секретар судового засідання: Кияшко Р.О.
за участю представників учасників справи:
від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради: Бондар А.Г.,
від Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна»: не з'явився
від Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси»: не з'явився
від Одеської обласної державної адміністрації: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі
апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
на рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 року, суддя в І інстанції Бездоля Ю.С., повний текст якого складено 15.12.2025, в м. Одесі
у справі №916/1800/25
за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
до відповідача: Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна»
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» та Одеської обласної державної адміністрації
про виселення та стягнення неустойки у розмірі 503 826,15 грн
У травні 2025 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна», в якому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просив суд:
- виселити Приватне акціонерне товариство “ВФ Україна» з окремого індивідуально визначеного майна: впорядкування у вигляді відкритої площадки загальною площею 9,4 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради;
- стягнути з Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради неустойку на прострочення повернення об'єкта оренди у розмірі 503 826,15 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на закінчення строку дії договору оренди №ТГО-568/09 від 02.11.2009, у зв'язку з чим у позивача виникло право для звернення до суду за захистом порушених прав та законних інтересів з позовними вимогами про виселення та стягнення неустойки за прострочення виконання зобов'язань з повернення об'єкта оренди за період з 02.06.2021 по 06.10.2025.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у справі №916/1800/25 закрито провадження у справі №916/1800/25 в частині позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» про виселення відповідача з окремого індивідуально визначеного майна: впорядкування у вигляді відкритої площадки загальною площею 9,4 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, за відсутністю предмету спору.
Позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради - задоволено частково.
Стягнуто з Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 117 519,16 грн неустойки та 3525,57 грн судового збору.
В решті позову - відмовлено.
Суд встановив, що договір оренди №ТГО-568/09 від 02.11.2009, з урахуванням додаткових угод, діяв до 01.06.2021, а відповідач не довів його продовження у порядку, передбаченому законодавством.
З 02.06.2021 у відповідача виник обов'язок повернути майно, однак фактично його повернуто лише 06.10.2025, що є підставою для нарахування неустойки за ч. 2 ст. 785 ЦК України за весь період прострочення.
Суд дійшов висновку, що неустойка має обчислюватися виходячи з розміру орендної плати станом на день припинення договору, без ПДВ та без застосування індексу інфляції, у зв'язку з чим самостійно визначив її розмір у сумі 235 038,32 грн.
Водночас, з огляду на принципи справедливості, добросовісності та розумності, характер правовідносин, часткові оплати відповідача та відсутність доведених збитків позивача, суд зменшив неустойку на 50% та стягнув 117 519,16 грн., відмовивши в іншій частині позову.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, в якій скаржник просить рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у справі №916/1800/25 змінити в частині стягнення неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди. В решті рішення залишити без змін, виклавши п.3 його резолютивної частини у наступній редакції: “Стягнути з Приватного акціонерного товариства “ВФ УКРАЇНА» на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 503 826,15 грн неустойки, 7557,39 грн витрат зі сплати судового збору».
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що договір припинився 01.06.2021, а з цього моменту орендар зобов'язаний був повернути майно. Оскільки акт приймання-передачі підписано лише 06.10.2025, увесь період до фактичного повернення є простроченням у розумінні ст. 610, 612, 785 ЦК України, що надає право на нарахування неустойки з дати припинення договору без зміщення початку періоду.
Скаржник також вказує на безпідставність виключення судом індексу інфляції з розрахунку неустойки. На його думку, інфляційне коригування є складовою орендної плати відповідно до законодавства та методики її визначення, а тому подвійна плата за ч. 2 ст. 785 ЦК України має обчислюватися з урахуванням актуалізованого розміру. Неврахування інфляції фактично нівелює зміст санкції та створює переваги для недобросовісного орендаря.
Апелянт наголошує на наявності вини відповідача, який був належним чином повідомлений про необхідність повернення майна, однак понад чотири роки не виконав обов'язок і не надав доказів існування перешкод для цього. Презумпція вини не спростована, а тривалість порушення свідчить про умисний характер поведінки.
Крім того, скаржник вважає безпідставним зменшення неустойки, оскільки відповідач не довів наявності виняткових обставин чи неспівмірності санкції наслідкам порушення, а суд не навів належної мотивації застосування ч. 3 ст. 551 ЦК України. З огляду на тривале неправомірне користування майном, неустойка підлягає стягненню в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначив, що неустойка не вважається об'єктом оподаткування ПДВ, тому при стягненні неустойки ПДВ не має включатися до її складу. Що також кореспондується з висновками Верховного Суду, викладених у Постанові від 20.11.2020 у справі N 916/1319/19. Відповідають принципами розумності, справедливості, добросовісності й пропорційності, висновки суду щодо зменшення розміру неустойки на 50 %, з урахуванням виду діяльності відповідача та ступеня виконання ним зобов'язань.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою; розгляд справи призначено до розгляду на 03.03.2026 о 12:30.
В судовому засіданні 03.03.2026 брав участь представник позивача. Інші учасники в судове засідання не з'явилися, про дату ,час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 ГПК України, оскільки неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути вказану апеляційну скаргу за відсутності представників відповідача та третіх осіб, за наявними матеріалами справи, яких достатньо для розгляду апеляційної скарги по суті.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 02.11.2009 між Комунальним підприємством “Теплопостачання міста Одеси» (орендодавець) та Закритим акціонерним товариством “Український мобільний зв'язок» (нині - Приватне акціонерне товариство “ВФ Україна») (орендар, відповідач) був укладений договір оренди №ТГО-568/09, відповідно до п.1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно: впорядкування у вигляді відкритої площадки загальною площею 7,0 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Профсоюзна, 9 (надалі - майно), що знаходиться на балансі орендодавця.
Згідно з п.п.2.1, 2.4, 2.5, 2.6 договору орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна; у разі припинення цього договору майно повертається орендарем орендодавцю відповідно до порядку передбаченого цим договором; майно вважається поверненим орендодавцю з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі; обов'язок по складанню акта приймання-передачі покладається на сторону, яка передає майно іншій стороні договору.
За п.п.3.1, 3.2 договору орендна плата визначається на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2006 року №1846 “Про внесення змін до методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна», із врахуванням результатів конкурсу від 17.03.2009, щомісячна орендна плата становить 1241 грн. (одна тисяча двісті сорок одна гривня), у тому числі ПДВ 206,83 грн. (двісті шість гривень 83 коп.); орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.
Відповідно до п.п.10.1, 10.5, 10.6 договору цей договір вважається укладеним з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі орендованого майна та діє протягом одного року; у разі несвоєчасного повернення орендарем майна, що є об'єктом оренди орендодавцю орендна плата нараховується та підлягає сплаті по день оформлення акту прийому-передачі; у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий терміні на тих самих умовах, але за ставкою орендної плати, яка діяла на дату припинення цього договору.
02.11.2009 між Комунальним підприємством “Теплопостачання міста Одеси» (орендодавець) та Закритим акціонерним товариством “Український мобільний зв'язок» (нині - Приватне акціонерне товариство “ВФ Україна») (орендар, відповідач) підписано акт прийому-передачі до договору №ТГО-568/09 від 02.11.2009.
01.04.2016 між Комунальним підприємством “Теплопостачання міста Одеси» (орендодавець) та Приватним акціонерним товариством “Мтс України» (нині - Приватне акціонерне товариство “ВФ Україна») укладена додаткова угода №1 до договору №ТГО-568/09 від 02.11.2009, відповідно до якої сторони домовились, зокрема, викласти пункт 1.1 договору в наступній редакції: орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно: впорядкування у вигляді відкритої площадки загальною площею 9,4 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9 (надалі - майно), що знаходиться на балансі орендодавця, вартість якого на момент укладання договору складала 33381,00 грн.
01.04.2016 між Комунальним підприємством “Теплопостачання міста Одеси» (орендодавець) та Приватним акціонерним товариством “Мтс України» (нині - Приватне акціонерне товариство “ВФ Україна») підписано акт прийому-передачі до договору №ТГО-568/09 від 02.11.2009, відповідно до якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно: впорядкування у вигляді відкритої площадки загальною площею 2,4 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Профсоюзна, 9, на підставі договору ТГО-568/09 від 02.11.2009.
16.04.2018 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (орендодавець, позивач) та Приватним акціонерним товариством “ВФ Україна» (орендар, відповідач) укладений додатковий договір №2 про внесення змін до договору оренди ТГО-568/09 від 02.11.2009, яким сторони за взаємною згодою сторін домовились внести наступні зміни до договору оренди від ТГО-568/09 від 02.11.2009 індивідуально визначеного майна: впорядкування у вигляді відкритої площадки, загальною площею 9,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9, укладеного між Комунальним підприємством “Теплопостачання міста Одеси» та Приватним акціонерним товариством “МТС Україна» (балансоутримувач: Комунальне підприємство “Теплопостачання міста Одеси» (далі за текстом - договір):
- керуючись рішенням Одеської міської ради від 26.04.2017 року №1962-VII “Про визнання таким, що втратило чинність, рішення Одеської міської ради від 27.06.2006 року №56- “Про впорядкування роботи виконавчих органів Одеської міської ради з виконання функцій орендодавця нежилих приміщень, що знаходяться в комунальній власності територіальної громади м. Одеси», рішенням Одеської міської ради від 26.07.2017 р. №2284-VII “Про визначення органу, уповноваженого управляти майном, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси», та на підставі акту приймання-передачі від 16 квітня 2018 року у преамбулі та розділі “Місцезнаходження сторін» договору назву орендодавця змінено на “Департамент комунальної власності Одеської міської ради»;
- у преамбулі цього договору назву орендаря змінено на “Приватне акціонерне товариство “ВФ УКРАЇНА».
- пункт 1.3 розділу “Предмет договору» доповнено наступним: “1.3. Продовжити термін дії цього договору до 01 червня 2018 р.»;
- підпункт 3.3 пункту 3 договору доповнено наступним: з 01.01.2018 орендар перераховує орендну плату, у встановленому даним договором розмірі, з урахуванням індексу інфляції та ПДВ на поточний рахунок департаменту комунальної власності Одеської міської ради: №37326027001909, банк одержувача ГУДКСУ в Одеській області МФО 828011 код ЄДРПОУ 26302595; розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України; податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства; розподіл щомісячної суми орендної плати та перерахування її на рахунок балансоутримувача та орендодавця проводиться орендарем у порядку, визначеному рішенням Одеської міської ради про бюджет міста Одеси на відповідний бюджетний рік; орендар зобов'язаний вносити орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності.
- інші умови договору залишаються без змін.
В матеріалах справи наявний акт обстеження індивідуально визначеного майна: впорядкування у вигляді відкритої площадки, загальною площею 9,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9.
06.10.2025 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (як орендодавцем), Приватним акціонерним товариством “ВФ Україна» (як орендарем) та Комунальним підприємством “Теплопостачання міста Одеси» (як балансоутримувачем) підписаний акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності за договором оренди ТГО-568/09 від 02.11.2009, згідно з яким Приватним акціонерним товариством “ВФ Україна» передано, а КП “Теплопостачання міста Одеси» прийнято зі строкового платного користування нерухоме майно, що належить до комунальної власності, а саме: відкрита площадка КП “Теплопостачання міста Одеси», площею 9,4 кв.м, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9.
07.10.2025 між КП “Теплопостачання міста Одеси» (балансоутримувач) та Приватним акціонерним товариством “ВФ Україна» (постачальник) укладений договір №ТМО-355/25 про розміщення об'єктів та/або споруд електричних комунікацій, відповідно до якого балансоутримувач надає постачальнику доступ до об'єкта - відкрита площадка, площею 9,4 кв.м, за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9.
07.10.2025 між КП “Теплопостачання міста Одеси» (балансоутримувач) та Приватним акціонерним товариством “ВФ Україна» (постачальник) підписано акт приймання-передачі об'єкта нерухомого майна до договору №ТМО-355/25.
На спростування позовних вимог та підтвердження власних доводів відповідачем надано та матеріали справи містять, зокрема:
- акт звірки взаємних розрахунків станом на 30.04.2025 між Приватним акціонерним товариством “ВФ Україна» та КП “Теплопостачання міста Одеси» по договору ТГО-568/09 від 02.11.2009;
- угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог між Приватним акціонерним товариством “ВФ Україна» та КП “Теплопостачання міста Одеси» по договорам, зокрема ТГО-568/09 від 02.11.2009;
- виписки по рахункам Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» з 08.11.2021 по 15.04.2025;
- листування Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» з Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, Одеською обласною військовою адміністрацією;
- наказ Одеської обласної військової адміністрації від 14.10.2024, з урахуванням змін від 20.05.2025, з приводу спірного майна;
- заяву Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» від 26.05.2025 до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та КП “Теплопостачання міста Одеси» про розміщення об'єктів та споруд електронних комунікацій за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9;
- листи Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» від 17.06.2025 до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради щодо підписання договорів про розміщення об'єктів та/або споруд електронних комунікацій.
В матеріалах справи наявний надані позивачем розрахунки по договору ТГО-568/09 від 02.11.2009, а саме:
- розрахунок заборгованості за договором оренди з січня 2018 року по травень 2021 року, в якому зазначено, що заборгованість за договором становить - 0,00 грн.;
- розрахунок неустойки з червня 2021 року по квітень 2025 року, в якому зазначено, що за період з 01.06.2021 по 30.04.2025 неустойка складає 443500,02 грн. (розрахована з урахуванням ПДВ та індексу інфляції), при цьому з загального розміру нарахованої неустойки (619019,08 грн.) позивачем відраховано сплачені відповідачем у цей період 175519,06 грн.;
- розрахунок неустойки з червня 2021 року по жовтень 2025 року (6 днів), в якому зазначено, що за період з 01.06.2021 по 06.10.2025 неустойка складає 503826,15 грн. (розрахована з урахуванням ПДВ та індексу інфляції), при цьому з загального розміру нарахованої неустойки (705292,66 грн.) позивачем відраховано сплачені відповідачем у цей період 201466,51 грн.
Із посиланням на те, що відповідач не повернув орендоване приміщення за договором ТГО-568/09 від 02.11.2009 Департаменту комунальної власності Одеської міської ради за актом прийому-передачі після закінчення строку дії договору, позивач звернувся до Господарського суду Одеської області з відповідним позовом про виселення та стягнення неустойки у вигляді подвійної орендної плати за визначений період.
Під час розгляду справи 06.10.2025 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (як орендодавцем), Приватним акціонерним товариством “ВФ Україна» (як орендарем) та Комунальним підприємством “Теплопостачання міста Одеси» (як балансоутримувачем) підписаний акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності за договором оренди ТГО-568/09 від 02.11.2009.
Враховуючи, що предмет спору у цій справі в частині вимог позивача про виселення відповідача перестав існувати після відкриття провадження у справі, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі №916/1800/25 в зазначеній частині позовних вимог про виселення Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» з окремого індивідуально визначеного майна: впорядкування у вигляді відкритої площадки загальною площею 9,4 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, на підставі п.2 ч.1 ст. 231 ГПК України.
Вказана обставина не оспорюється учасниками справи.
Отже, предметом позову у даній справі є уточнені позовні вимоги про стягнення з Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди у розмірі 503826,15 грн. (з урахуванням прийнятої судом заяви позивача про збільшення позовних вимог).
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із встановлених обставин несвоєчасного повернення відповідачем орендованого майна після закінчення строку дії укладеного між сторонами договору оренди, а відтак, із доведеності позивачем свого права на стягнення з відповідача неустойки в розмірі подвійної плати за користування майном, при цьому суд першої інстанції, перевіривши здійснений позивачем розрахунок розміру неустойки, який підлягає стягненню з відповідача, не погодився із визначеним позивачем періодом нарахування неустойки та вважав безпідставним включення до її складу податку на додану вартість та інфляційних втрат, а також врахував наявність підстав для зменшення заявленої до стягнення суми неустойки.
Скаржник, звертаючись із апеляційною скаргою, не погоджується з рішенням суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення неустойки у зв'язку з її перерахунком судом та у зв'язку із зменшенням її розміру.
Зважаючи на зміст апеляційної скарги, Південно-західний апеляційний господарський суд здійснює перегляд оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір є договором найму (оренди) комунального майна.
Отже, договір став підставою виникнення у сторін за цим договором зобов'язання відповідно до статей 11, 202, 509 Цивільного кодексу України.
Статтею 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 Цивільного кодексу України).
Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.
Частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Аналогічні положення містив Закон України «Про оренду державного та комунального майна» в редакції Закону України від 10.04.1992 №2269-XII до втрати ним чинності з 01.02.2020 (у зв'язку з введенням в дію з 01.02.2020 Закону України від 03.10.2019 №157-IX «Про оренду державного та комунального майна»), який діяв на час укладення договору оренди №ТГО-293/13 від 18.07.2013.
Так, згідно із частиною другою статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 №2269-XII (до втрати ним чинності з 01.02.2020) у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором, а за змістом статті 27 вказаного Закону у разі закінчення строку договору оренди та відмови від його продовження орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, визначених у договорі оренди.
За змістом наведених норм із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, за наявності заперечень наймодавця щодо подальшого користування наймачем майном, договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а припинення договору є підставою виникнення обов'язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб'єктів договірних правовідносин.
Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов'язання у сфері орендних відносин.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України. Натомість із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов'язку з повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Судом апеляційної інстанції враховується, що положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).
Саме такі правові висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.
В силу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Отже, неустойка, право на стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Вказана неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня).
Законодавство у сфері орендних правовідносин пов'язує припинення обов'язків орендаря з фактом поверненням об'єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов'язку, передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України, закон визначає можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов'язання щодо повернення об'єкта оренди.
Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, пов'язується з простроченням орендарем виконання зобов'язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.
Саме така стала правова позиція суду касаційної інстанції викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 07.04.2020 у справі №924/599/19, від 31.10.2019 у справі №905/2018/18, від 30.10.2019 у справі №924/80/19 тощо.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України).
Як встановлено судом, згідно з умовами договору оренди №ТГО-568/09 від 02.11.2009 та додаткових угод до нього, об'єктом оренди є відкрита площадка площею 9,4 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Профспілкова, 9.
Останнім письмовим погодженням сторін термін дії договору було визначено до 01.06.2018, проте з урахуванням автоматичного пролонгування, передбаченого п. 10.6 договору та чинним на той час законодавством, договір продовжував діяти до 01.06.2021.
Подальше продовження орендних відносин після 01.06.2021 підпадає під регулювання ст. 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ. Вказана норма передбачає обов'язкову подачу орендарем заяви про продовження не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку, а також надання звіту про оцінку майна.
Оскільки відповідачем не надано доказів дотримання процедури, визначеної чинним Законом, а орендодавцем не приймалося відповідних рішень про пролонгацію, строк дії договору оренди остаточно сплив 01.06.2021.
З огляду на припинення договірних відносин, у орендаря відповідно до ч. 1 ст. 785 ЦК України та умов договору виник обов'язок негайно повернути майно за актом приймання-передачі.
Проте фактичне повернення об'єкта оренди відбулося лише 06.10.2025, що підтверджується відповідним актом.
За таких обставин, з огляду на припинення між сторонами договірних орендних відносин, апеляційний господарський суд зауважує, що Приватне акціонерне товариство «ВФ УКРАЇНА» своєчасно не повернуло позивачеві орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, що свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, а саме: покладення на нього обов'язку зі сплати неустойки.
Враховуючи період неправомірного утримання майна, судова колегія вважає вірним висновок суду щодо можливості нарахування неустойки за весь час прострочення повернення, а саме з 02.06.2021 по 06.10.2025.
Дослідивши розрахунок неустойки в розмірі 503 826,15 грн за період з 02.06.2021 по 06.10.2025, господарський суд дійшов висновку про його часткову обґрунтованість. Позивачем правомірно враховано здійснені відповідачем оплати, однак методологія нарахування потребує коригування, оскільки користування майном після припинення договору є неправомірним, платежі, внесені орендарем у цей період, фактично вважаються частиною неустойки, а не орендною платою.
Водночас суд зазначив, що позивач безпідставно включив до складу неустойки податок на додану вартість, оскільки передбачена ч. 2 ст. 785 ЦК України санкція не є об'єктом оподаткування ПДВ. Також неправомірним є застосування індексу інфляції при обчисленні неустойки. За змістом закону, розмір подвійної плати за найм речі має розраховуватися виходячи із фіксованої орендної плати, що діяла саме на момент припинення договору (01.06.2021), без її подальшого щомісячного коригування на індекс інфляції, якщо інше не було прямо передбачено сторонами на випадок позадоговірного користування.
Виходячи з розміру орендної плати станом на день припинення договору (4184,27 грн без ПДВ), суд здійснив власний перерахунок за період з 02.06.2021 по 06.10.2025. Сума нарахованої неустойки без ПДВ та інфляційних нарахувань за вказаний час становить 235 038,32 грн (з урахуванням вирахування 201 466,51 грн фактично сплачених відповідачем коштів). За таких обставин позовні вимоги в частині стягнення неустойки підлягають частковому задоволенню у визначеному судом розмірі.
Судова колегія погоджується з такими висновками суду першої інстанції, зважаючи на наступне.
Щодо включення податку на додану вартість.
Справляння податку на додану вартість регулюється розділом V «Податок на додану вартість» Податкового кодексу України, зокрема, у статті 185 останнього перелічені операції платників податку, що є об'єктом оподаткування. Заходи відповідальності за порушення господарських зобов'язань юридичною особою не віднесено законодавцем до об'єктів оподаткування.
Податковим кодексом України, як спеціальним нормативним актом, що визначає питання щодо оподаткування, елементи податку, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування, не регламентовано включення до бази оподаткування ПДВ заходів відповідальності за порушення господарських зобов'язань юридичною особою, а навпаки, прямо зазначено про те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені). При цьому для цілей оподаткування законодавцем не передбачено винятків щодо спеціальної неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України.
Виходячи з системного аналізу пункту 9.1 статті 9, підпункту 14.1.179. пункту 14.1. статті 14, статті 180, статті 188 Податкового кодексу України, податок на додану вартість (ПДВ) - це загальнодержавний непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем (споживачем робіт, послуг), але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (виробник, надавач послуг), тобто особа, що здійснює господарську діяльність (платник податку).
Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість - новостворена підприємством вартість за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо). Тобто додана вартість (Value Added) - це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва, які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.
З огляду на аналіз частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов'язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг.
Неустойка, нарахована на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об'єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.
Отже, при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.
Саме такий правовий висновок об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 20.11.2020 у справі №916/1319/19.
Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги помилковість здійсненого позивачем розрахунку неустойки, в якому ним неправильно обрано початковий момент нарахування та безпідставно включено податок на додану вартість, суд апеляційної інстанції за результатами перевірки розрахунку, проведеного місцевим господарським судом, погоджується з висновком останнього про неправомірність включення до складу неустойки податок на додану вартість.
Щодо застосування індексу інфляції при здійсненні розрахунку неустойки.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, ст. 283, 284, 286 ГК України (який діяв станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок - негайно повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії договору, невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за ч. 2 ст. 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Ураховуючи наведені положення законодавства можна дійти висновку про те, що з моменту припинення договору оренди та до часу повернення орендарем майна, орендодавець має право здійснити нарахування неустойки відповідно до положень ч. 2 ст. 785 ЦК України у розмірі подвійної плати за найм речі, тобто орендної плати.
При цьому розмір такої неустойки має розраховуватися виходячи із розміру орендної плати станом на день припинення договору оренди майна (аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27.05.2025 у справі №904/8325/21).
З урахуванням викладеного, апеляційний господарський суд доходить висновку, що користування майном після припинення договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв'язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України та ГК України.
Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ст. 762 ЦК України («Плата за користування майном») і охоронна норма ч. 2 ст. 785 ЦК України («Обов'язки наймача у разі припинення договору найму») не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов'язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19).
Положеннями статті 549 ЦК України та ст. 230 ГК України визначено загальне поняття штрафних санкцій, яке у господарському судочинстві включає неустойку, штраф, пеню, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил господарської діяльності, невиконання господарського зобов'язання.
За приписами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Водночас неустойка за ч. 2 ст. 785 ЦК України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору.
Узагальнюючи наведені висновки стосовно наслідків припинення договору у разі, якщо орендар не повертає майно після припинення строку дії договору, зокрема у вигляді подальшого неправомірного користування майном, та права орендодавця застосувати передбачений законом спосіб захисту порушеного права - стягнення з орендаря неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (ч. 2 ст. 785 ЦК України), судова колегія звертає увагу на відмінності між орендною платою (платою за користування майном) та неустойкою, передбаченою ч. 2 ст. 785 ЦК України, які полягають у тому, що обов'язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення договору (до спливу строку дії договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об'єктом оренди на платній основі.
При цьому, неустойка, стягнення якої передбачено ч. 2 ст. 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог ст. 614 ЦК України.
Судова колегія також звертає увагу, що у договорі оренди сторонами не було узгоджено, що після припинення договору орендар сплачує неустойку в розмірі подвійної орендної плати з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акту приймання-передачі приміщення.
Проте, позивачем розрахунок неустойки зроблено із застосуванням індексу інфляції, який нараховується, у свою чергу, на орендну плату за кожен місяць користування майном після припинення дії договору оренди.
Отже, як було вірно зазначено судом першої інстанції, неустойка повинна обраховуватися виходячи з розміру орендної плати станом на день припинення договору оренди - 01.06.2021, що виходячи з наданого позивачем розрахунку складав 4184,27 грн, із урахуванням того, що договором передбачено, що розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції.
Таким чином, судова колегія вважає вірним здійснений судом самостійно перерахунок неустойки за період з 02.06.2021 по 06.10.2025 відповідно до визначеного вище розміру орендної плати без ПДВ та без подальшого застосування індексу інфляції, що становить 235 038,32 грн..
Щодо зменшення розміру неустойки, судова колегія зазначає таке.
Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що вирішуючи питання про можливість зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки, вірний розмір якої встановлено судом у сумі 235038,32 грн., господарський суд, оцінюючи обставини справи, характер спірних правовідносин, поведінку обох сторін, враховував, що після спливу строку спірного договору оренди відповідач продовжував сплачувати орендні платежі, водночас суд прийняв до уваги обставини ненадання позивачем доказів, що свідчили б про погіршення фінансового стану позивача чи завдання останньому збитків, а також враховуючи вид діяльності відповідача, який в умовах воєнного стану забезпечує зв'язок для цивільних та військових потреб, з метою чого, власне, і використовувалося орендоване комунальне майно (для розміщення обладнання операторів комунікацій), суд вважав, що неустойка у розмірі подвійної плати за час прострочення виконання зобов'язання щодо повернення орендованого майна підлягає зменшенню на 50% до суми 117 519,16 грн, що відповідатиме загальним засадам, передбаченим ст. 3 ЦК України: справедливості, добросовісності, розумності, та обставинам спірних правовідносин сторін у справі.
Судова колегія погоджується з такими висновками суду першої інстанції, зважаючи на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України передбачено право наймодавця вимагати від наймача, у разі невиконання ним обов'язку щодо повернення речі, сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі.
Ураховуючи положення чинного законодавства, можна дійти висновку, що санкція, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України, є неустойкою відповідно до визначення, наведеного у частині 1 статті 549 ЦК України в сукупності з частиною 2 статті 551 цього Кодексу (штрафною санкцією відповідно до визначення, наведеного у частині 1 статті 230 ГК України у сукупності з частиною 4 статті 231 цього Кодексу).
Таким чином, санкція, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України, є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі. Отже, така неустойка, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України, може бути зменшена судом за правилами частини 3 статті 551 цього Кодексу.
Схожі за змістом висновки викладено в постановах об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 та від 16.08.2024 у справі № 910/14706/22, постанові Верховного Суду від 13.05.2025 у справі № 922/3639/24.
Згідно з частиною 3 статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Статтею 233 ГК України (чинною на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
У пунктах 8.20- 8.25, 8.32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 сформульовано такі висновки щодо застосування положень статті 3, 551 ЦК України:
« 8.20. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
8.21. Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
8.22. Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
8.23. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
8.24. Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549- 552 ЦК України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
8.25. Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
8.32. Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань».
При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов'язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
Так, судова практика щодо застосування вказаних норм ГК України та ЦК України наразі є усталеною і відповідно до неї при визначенні розміру неустойки судам належить керуватися наступними загальними підходами (правилами):
- обидва кодекси містять норми, які дають право суду зменшити розмір обрахованих за договором штрафних санкцій, але ГК України вказує на неспівмірність розміру штрафних санкцій з розміром збитків кредитора як на обов'язкову умову, за наявності якої таке зменшення є можливим, тоді як ЦК України виходить з того, що підставою зменшення можуть бути й інші обставини, які мають істотне значення;
- зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки;
- довести наявність обставин, які можуть бути підставою для відповідного зменшення, має заінтересована особа, яка заявила пов'язане з цим клопотання;
- неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;
- господарський суд повинен надати оцінку як поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і запереченням інших учасників щодо такого зменшення;
- закон не визначає ані максимального розміру, на який суди можуть зменшити нараховані відповідно до договору штрафні санкції, ані будь-який алгоритм такого зменшення;
- чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, а тому таке питання вирішується господарським судом згідно статті 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;
- підприємництво за своєю суттю є ризикованою діяльністю, в Україні діє принцип свободи договору та заборони суперечливої поведінки, сторони добровільно уклали договір і визначили штрафні санкції, тому суд має зменшувати розмір таких санкцій саме у виключних випадках з урахуванням всіх обставин справи.
Тобто при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій судам належить брати до уваги як обставини, прямо визначені у статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України, так і інші обставини, на які посилаються сторони і які мають бути доведені ними.
При цьому, суд не зобов'язаний встановлювати всі можливі обставини, які можуть вплинути на зменшення штрафних санкцій; це не входить в предмет доказування у справах про стягнення неустойки. Відповідно до принципу змагальності суд оцінює лише надані сторонами докази і наведені ними аргументи. Суд повинен належним чином мотивувати своє рішення про зменшення неустойки, із зазначенням того, які обставини ним враховані, якими доказами вони підтверджені, які аргументи сторін враховано, а які відхилено (статті 86, 236 - 238 ГПК України).
Так, стаття 86 ГПК України передбачає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина п'ята статті 236 ГПК України).
Таким чином, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Беручи до уваги предмет спору у даній справі, правовідносини, що склались між сторонами, а також з урахуванням загальних засад цивільного законодавства щодо справедливості, добросовісності, розумності, з метою забезпечення балансу інтересів сторін та за відсутності доказів понесення позивачем збитків у виниклих правовідносинах, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що заявлена до стягнення неустойка у розмірі подвійної плати за час прострочення виконання зобов'язання з повернення орендованого майна, яка була розрахована судом, підлягає зменшенню на 50% до суми 117 519,16 грн.
Стягнення неустойки у розмірі 117 519,16 грн в даному випадку є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем свого обов'язку з повернення орендованого майна, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.
У даному випадку судова колегія вважає, що висновок суду першої інстанції в частині зменшення неустойки на 50% не може трактуватись як спосіб ухилення відповідача від відповідальності за невиконання умов Договору оренди в частині несвоєчасного повернення об'єкту оренди, оскільки, з останнього стягується неустойка саме за ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, яка передбачає подвійну плату за користування річчю за час прострочення її повернення. При цьому, подвійна плата нараховується, виходячи з розміру базової орендної ставки, що розрахована із застосуванням щомісячного коригування її розміру на щомісячний індекс інфляції. Тобто, будь-яких збитків у позивача апріорі не виникло.
Отже, доказів, що свідчили б про погіршення фінансового стану, ускладнення в господарській діяльності чи завдання позивачу збитків в результаті дій відповідача, матеріали справи не містять.
Щодо ж доводів скаржника про те, що суд зменшуючи неустойку не зазначив, в чому цей випадок є винятковим, колегія суддів зазначає, що розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частин першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції не може взяти до уваги посилання позивача в апеляційній скарзі на неправильне застосування судом першої інстанцій норми, закріпленої у статті 233 Господарського кодексу України, оскільки суд з'ясував обставини, передбачені зазначеною нормою, з урахуванням наявних у справі доказів.
За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги ступінь виконання відповідачем своїх зобов'язань (зокрема, добровільне виконання відповідачем обов'язку з повернення орендованого майна та продовження сплати ним орендних платежів за користування майном навіть після спливу строку дії договору) та відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, колегія суддів вважає, що застосування штрафних санкцій не повинно лягати непомірним тягарем для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора, а відтак, суд першої інстанції, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов законного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми неустойки до 117 519,16 грн, що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання Приватним акціонерним товариством «ВФ УКРАЇНА» зобов'язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.
Стягнення з Приватного акціонерного товариства «ВФ УКРАЇНА» частини заявленої суми неустойки компенсує негативні наслідки, пов'язані з простроченням останнім виконання прийнятих на себе зобов'язань, а також відповідає принципу пропорційності, у той час як стягнення з відповідача штрафних санкцій у повному обсязі в умовах воєнного стану, на переконання колегії суддів, було б неспівмірним з негативними наслідками від порушення відповідачем відповідного зобов'язання.
З огляду на фактичні обставини справи, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, апеляційна колегія вважає, що господарський суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про наявність підстав для зменшення розміру неустойки, заявленого до стягнення, а тому висновок місцевого господарського суду про часткове задоволення позову відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного у справі судового рішення, оскільки їм вже було надано належну оцінку судом першої інстанції, вони не спростовують зроблених судом висновків про наявність підстав для часткового стягнення з відповідача суми пені.
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням того, що наведені в апеляційній скарзі порушення не знайшли свого підтвердження, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у справі №916/1800/25.
За таких обставин, апеляційна скарга на рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у справі №916/1800/25 задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі залишається без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у справі №916/1800/25 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у справі №916/1800/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі статтями 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 05.03.2026.
Головуючий суддя А.І. Ярош
судді Я.Ф. Савицький
Н.М. Принцевська