ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
23 лютого 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/4114/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючої судді Принцевської Н.М.;
суддів Діброви Г.І., Савицького Я.Ф.;
(Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка,29)
секретар судового засідання (за доручення головуючої судді): Романенко Д.С.;
за участю представників сторін:
від Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11" - не з'явився;
від Одеського національного медичного університету - Каплун І.О.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11"
на рішення Господарського суду Одеської області від 03.12.2025 (повний текст рішення складено 08.12.2025)
у справі №916/4114/25
за позовом Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11"
до Одеського національного медичного університету
про визнання пунктів угод недійсними та стягнення 421211,88 грн,
(суддя першої інстанції Д'яченко Т.Г., дата та місце ухвалення рішення: 03.12.2025, Господарський суд Одеської області, м. Одеса),
У жовтні 2025 року Комунальне некомерційне підприємство “Міська клінічна лікарня №11» Одеської міської ради (далі - Позивач) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Одеського національного медичного університету (далі - Відповідач), у якій просило суд:
- визнати пункт п.2.3. Угоди від 09.04.2014, укладеної між Комунальною установою “Міська клінічна лікарня №11» та Одеським національним медичним університетом про співробітництво з підготовки, підвищення кваліфікації медичних кадрів, забезпечення лікувально-діагностичного процесу проведення та впровадження в практику наукових досліджень в частині забезпечення Комунальною установою “Міська клінічна лікарня №11» фінансування витрат, пов'язаних з утриманням відповідних приміщень (опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, господарське обслуговування, вивіз сміття), недійсним;
- визнати пункт 3.3. Угоди від 08.02.2019, укладеної між Комунальною установою “Міська клінічна лікарня №11» та Одеським національним медичним університетом про співробітництво з підготовки, підвищення кваліфікації медичних кадрів, забезпечення лікувально-діагностичного процесу проведення та впровадження в практику наукових досліджень, а саме щодо здійснення фінансування Комунальною установою “Міська клінічна лікарня №11» витрат, пов'язаних з утриманням відповідних приміщень (опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, господарське обслуговування, вивіз сміття), недійсним;
- стягнути з Одеського національного медичного університету на розрахунковий рахунок Комунального некомерційного підприємства “Міська клінічна лікарня №11» Одеської міської ради експлуатаційні витрати у розмірі 421211,88 грн на утримання приміщень, переданих у користування Одеському національному медичному університету в межах угоди від 09.04.2014 та угоди від 08.02.2019 про співробітництво з підготовки, підвищення кваліфікації медичних кадрів, забезпечення лікувально-діагностичного процесу проведення та впровадження в практику наукових досліджень.
В обґрунтування позову Позивач зазначав, що 29.05.2024 Південний офіс Держаудитслужби провів ревізію фінансово-господарської діяльності Комунального некомерційного підприємства “Міська клінічна лікарня № 11» Одеської міської ради та виявив, що Відповідачем не було сплачено медичному закладу експлуатаційні витрати на суму 421211,88 грн, чим завдано втрат підприємству на відповідну суму.
Позивач стверджував, що він вимушений звернутися до суду за захистом своїх порушених прав з позовом про стягнення з Відповідача експлуатаційних витрат у розмірі 421211,88 грн на утримання приміщень площею 1069,5 кв.м, займаних під розміщення кафедр та проведення освітнього, лікувально-діагностичного процесу.
Крім того, Позивач зазначав, що станом на момент укладання Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019, такі Угоди укладалися від імені Комунальної установи “Міська клінічна лікарня №11», що, як бюджетна установа повністю фінансувалася за рахунок державного бюджету у вигляді медичної субвенції. Тому при укладанні Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019, враховуючи вимоги Постанови КМУ від 11.09.2013 №679 “Про здійснення протягом бюджетного періоду видатків на утримання деяких бюджетних установ одночасно з різних бюджетів», КУ “МКЛ №11» вказала про сплату таких витрат, але визначила, що такі витрати сплачуються за власний рахунок, що суперечило умовам бюджетного фінансування за рахунок медичної субвенції.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 03.12.2025 у даній справі відмовлено у задоволенні позовних вимог Комунального некомерційного підприємства “Міська клінічна лікарня №11» Одеської міської ради до Одеського національного медичного університету про визнання пунктів угод недійсними та стягнення 421211,88 грн.
У своєму рішенні суд зазначив, що наявний у справі Акт від 29.05.2024 №151504-11/29 Південного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України, не приймається до уваги судом, як єдиний доказ на підтвердження заявлених Позивачем вимог, також суд зазначив, що в матеріалах справи відсутні інші докази на підтвердження доводів та підстав, викладених Позивачем у позовній заяві.
Суд зазначив, що умови пунктів 2.3. Угоди від 09.04.2014 та п. 3.3. Угоди від 08.02.2019 не суперечать нормам законодавства, а тому відсутні правові підстави для визнання вказаних пунктів недійсними.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання пункту п.2.3. угоди від 09.04.2014 та пункту 3.3. угоди від 08.02.2019, а також стягнення експлуатаційних витрат у розмірі 421211,88 грн на утримання приміщень, переданих у користування Одеському національному медичному університету в межах угоди від 09.04.2014 та угоди від 08.02.2019 про співробітництво з підготовки, підвищення кваліфікації медичних кадрів, забезпечення лікувально-діагностичного процесу проведення та впровадження в практику наукових досліджень, задоволенню не підлягають.
Не погоджуючись з таким рішенням, Комунальне некомерційне підприємство "Міська клінічна лікарня № 11" звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
КНП «МКЛ №11» ОМР вважає рішення суду першої інстанції необґрунтованим, ухваленим при неповному дослідженні матеріалів справи, неправильному застосуванні вимог матеріального права, а тому воно є таким, що підлягає скасуванню.
Апелянт зазначає, що Позивачем було надано належні та допустимі докази в обґрунтування своїх позовних вимог, натомість, Апелянт вважає, що суд першої інстанції, обмежившись посиланням на Акт ревізії від 29.05.2024 № 151504-11/29, не дослідив жодного доводу Позивача щодо відповідності оспорених умов угод вимогам законодавства, з підстав, передбачених статтею 203, 215 Цивільного кодексу України, які Позивач просив визнати недійсними.
Апелянт звертає увагу суду, що рішенням Одеської міської ради № 4247-VII від 30.01.2019 було реорганізовано КУ «Міська клінічна лікарня № 11» шляхом перетворення в Комунальне некомерційне підприємство «Міська клінічна лікарня №11» Одеської міської ради (далі - КНП «МКЛ №11» ОМР).
Згідно Статуту, затвердженого Рішенням Одеської міської ради № 4247-VII від 30.01.2019 року КНП «МКЛ №11» ОМР було визначено правонаступником КУ «Міська клінічна лікарня №11».
Тобто заклад охорони здоров'я набув статус комунального некомерційного підприємства. Окрім зміни організаційно-правової форми, змінився також порядок фінансування закладу охорони здоров'я.
Так, станом на момент укладання Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019, такі Угоди укладалися від імені КУ «МКЛ №11», що, як бюджетна установа повністю фінансувалася за рахунок державного бюджету у вигляді медичної субвенції.
Як вважає Апелянт, при укладанні Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019, враховуючи вимоги Постанови КМУ від 11.09.2013 № 679 «Про здійснення протягом бюджетного періоду видатків на утримання деяких бюджетних установ одночасно з різних бюджетів», КУ «МКЛ №11» вказала про сплату таких витрат, але визначила, що такі витрати сплачуються за власний рахунок, що суперечило умовам бюджетного фінансування за рахунок медичної субвенції.
Апелянт зазначає, що фінансування витрат на утримання приміщень медичного закладу не здійснюється за рахунок медичного закладу, адже за період існування закладу у формі комунальної установи такі витрати покладалися на державний бюджет у вигляді медичної субвенції, а за період перетворення закладу на комунальне некомерційне підприємство такі витрати покладалися на місцевий бюджет в частині оплати витрат на комунальні послуги, а саме бюджет Одеської міської ради, як засновника медичного закладу, що було урегульовано вимогами Бюджетного кодексу України, вимогами Постанови КМУ від 11.09.2013 № 679 «Про здійснення протягом бюджетного періоду видатків на утримання деяких бюджетних установ одночасно з різних бюджетів».
Таким чином, на переконання Апелянта, умови пункту 2.3. Угоди від 09.04.2014 та пункту 3.3. Угоди від 08.02.2019 є такими, що суперечили вимогам законодавства, діючого на час їх внесення до відповідної Угоди.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.12.2025 зазначену апеляційну скаргу залишено без руху, як таку, що не відповідає вимогам ст.258 Господарського процесуального кодексу України, та роз'яснено, що у випадку неусунення скаржником вказаних недоліків, апеляційну скаргу буде повернуто апелянту.
26.12.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11" надійшла заява про усунення недоліків, допущених при зверненні з апеляційною скаргою, до якої апелянтом додано докази сплати судового збору у розмірі 5371 грн.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11" на рішення Господарського суду Одеської області від 03.12.2025 у справі №916/4114/25; встановлено строк учасникам справи для подання відзиву на апеляційну скаргу та інших заяв та клопотань протягом 10 днів з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі; призначено розгляд справи №916/4114/25 на 23.02.2026 року об 11-00 год.
13.01.2026 Південно-західним апеляційним господарським судом листом №916/4114/25/1/2026 зроблено запит на справу №916/4114/25 з суду першої інстанції.
16.01.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи.
20.01.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Одеського національного медичного університету надійшов відзив на апеляційну скаргу.
Відповідач вважає апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11" необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.
Як зазначає у відзиві Відповідач, умовами укладених Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019 узгоджено сукупність умов, що визначають дії сторін для досягнення відповідної цілі, зокрема, зобов'язання позивача забезпечити фінансування витрат, пов'язаних з утриманням відповідних приміщень (опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, господарське обслуговування, вивіз сміття) відповідно до Постани №679 за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Відповідачем зазначено, що умовами Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019 не передбачено відшкодування Відповідачем витрат Позивачу на утримання приміщень, що займають кафедри університету.
Також Відповідачем було зазначено, що між сторонами не було укладено інших договорів, угод, умовами яких було б передбачено порядок, розмір та вид витрат, які повинен відшкодовувати Відповідач у зв'язку із виконанням умов Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019.
Окрім того, в ході перевірки Південним офісом Держаудитслужби було встановлено, що між сторонами укладався договір про відшкодування експлуатаційних витрат, а також, що протягом періоду, який ревізувався, КНП “МКЛ № 11» ОМР рахунки Університету не виставлялися.
Відповідач вважає рішення Господарського суду Одеської області від 03.12.2025 у справі №916/4114/25 законним та обґрунтованим, прийнятим з додержанням норм процесуального права та вірним застосуванням норм матеріального права.
20.01.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11" надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника.
23.02.2026 у судове засідання з'явився представник Відповідача, який підтримав доводи, викладені ним у відзиві на апеляційну скаргу.
Щодо клопотання Позивача про розгляд справи без участі представника, судова колегія зазначає, що явка представників сторін судом обов'язковою не визнавалась, участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком учасників справи, колегія суддів апеляційного господарського суду, з урахуванням ст. 120, ст. 202, ст. 270, ч. 2 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України, вважає за необхідне розглянути справу за відсутності представника Позивача, за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши апеляційну скаргу та відзив на неї, заслухавши пояснення представника Відповідача, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 09.04.2014 між Комунальною установою “Міська клінічна лікарня №11» та Одеським національним медичним університетом була укладена Угода про співробітництво з підготовки, підвищення кваліфікації медичних кадрів, забезпечення лікувально-діагностичного процесу проведення та впровадження в практику наукових досліджень. В межах виконання угоди від 09.04.2014 Позивачем передано Відповідачу у використання приміщення, відповідно до узгодженого переліку.
Відповідно до п. 2.3. Угоди від 09.04.2014 лікарня бере на себе наступні обов'язки:
- передати у використання кафедрі анестезіології, інтенсивної терапії, з післядипломної підготовкою, приміщення загальної площею 164,0 кв.м; кафедрі нейрохірургії та неврології - загальною площею 128,00 кв. м; кафедрі оториноларингології - загальною площею 231,00 кв.м; кафедрі хірургії №3 - загальною площею 68,00 кв.м; кафедрі травматології, ортопедії - загальною площею 603,00 кв.м: кафедрі онкології, з курсом променевої діагностики, терапії та радіаційної медицини - загальною площею 269,2 кв.м; кафедрі загальної стоматології - загальною площею 62,00 кв.м.;
- забезпечити фінансування витрат, пов'язаних з утриманням відповідних приміщень (опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, господарське обслуговування, вивіз сміття);
- забезпечити клініку медикаментами, реактивами, перев'язувальними засобами відповідно до додаткових потреб, пов'язаних з використанням педагогічної та науково-дослідної роботи у межах встановлених норм витрат і фактичного рівня бюджетного фінансування;
- гарантувати госпіталізацію тематичних хворих у встановлених обсягах.
Пунктом 3.1 Угоди від 09.04.2014 визначено, що угода набирає чинності з моменту підписання її сторонами та діє впродовж 5 років. При відсутності протиріч дія угоди продовжується автоматично.
08.02.2019 між сторонами була укладена Угода про співробітництво з підготовки, підвищення кваліфікації медичних кадрів, забезпечення лікувально-діагностичного процесу, проведення та впровадження в практику наукових досліджень.
Умовами Угоди від 08.02.2019 передбачено, що Лікарня надає приміщення площею 21 кв.м, що знаходиться на першому поверсі за адресою: м. Одеса вул. Академіка Воробйова 5-Г (наразі Віталія Нестеренка 5-Г), для проведення практичних занять.
Відповідно до п. 3.3., 3.4. Угоди від 08.02.2019 Лікарня зобов'язується здійснювати фінансування витрат, пов'язаних з утриманням відповідних приміщень (опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, ремонт, тощо) здійснюється за рахунок коштів МКЛ№11; здійснювати фінансування пов'язаних з утриманням матеріально-технічної бази.
В пункті 4.1 розділу IV Угоди від 08.02.2019 зазначено, що дана Угода набирає чинності з моменту її підписання її сторонами і діє впродовж 5 років. При відсутності протиріч дія угоди автоматично пролонгується на аналогічний термін.
Рішенням Одеської міської ради № 4247-VII від 30.01.2019 було реорганізовано КУ “Міська клінічна лікарня № 11» шляхом перетворення в Комунальне некомерційне підприємство “Міська клінічна лікарня №11» Одеської міської ради та згідно Статуту, затвердженого Рішенням Одеської міської ради № 4247-VII від 30.01.2019 Комунальне некомерційне підприємство “Міська клінічна лікарня №11» було визначено є правонаступником Комунальної установи “Міська клінічна лікарня №11».
Рішенням Одеської міської ради № 585-VIII від 15.09.2021 було надано дозвіл закладам охорони здоров'я комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у тому числі, Позивачу на укладання договорів про співпрацю з Одеським національним медичним університетом.
Пунктом 3 Рішенням Одеської міської ради № 585-VIII від 15.09.2021 було визначено, що розміщення клінічних кафедр Одеського національного медичного університету на базі закладів охорони здоров'я здійснюється у порядку, передбаченому Законом України “Про оренду державного та комунального майна», у межах площ, передбачених додатком 2 до цього рішення, та за умови відшкодування університетом витрат на утримання приміщень, в яких розміщуються клінічні кафедри.
Як встановлено судом, Південним офісом Держаудитслужби Державної аудиторської служби України було проведено ревізію фінансово-господарської діяльності Комунального некомерційного підприємства “Міська клінічна лікарня № 11» Одеської міської ради за період з 01.01.2020 по 31.12.2023, за результатами якої складено Акт від 29.05.2024 №151504-11/29.
Актом ревізії від 29.05.2024 Південний офіс Держаудитслужби вказав, що відповідно до пункту 2 Постанови КМУ від 11.09.2013 року № 679 “Про здійснення протягом бюджетного періоду видатків на утримання деяких бюджетних установ одночасно з різних бюджетів» витрати на оплату послуг з теплопостачання, водопостачання і водовідведення, електроенергії, інших енергоносіїв, інших послуг, які компенсуються медичному закладу за рахунок коштів місцевого бюджету не підлягають відшкодуванню ОНМедУ.
Проте, експлуатаційні витрати на утримання приміщень, що займали кафедри ОНМедУ понесені КНП “МКЛ №11» ОМР за рахунок власних коштів та підлягають відшкодуванню з боку Університету.
В матеріалах справи наявний розрахунок вартості експлуатаційних витрат на 1 кв.м площі, а також розрахунок покриття ОНМедУ витрат за рахунок Комунального некомерційного підприємства “Міська клінічна лікарня № 11» ОМР відповідно до якого з 01.01.2020 по 01.10.2022 експлуатаційні витрати склали 421211,88 грн.
31.05.2024 Комунальне некомерційне підприємство "Міська клінічна лікарня № 11" направило Одеському національному медичному університету Претензію про порушення строків виконання зобов'язання за Угодою про співробітництво, у якому повідомила Університет про обов'язок виконати зобов'язання з компенсації витрат на утримання приміщень кафедр на загальну суму 421211,88 грн.
25.06.2024 Одеський національний медичний університет надав Відповідь на претензію, у якій повідомив про відсутність у останнього обов'язку щодо компенсації витрат у розмірі 421211,88 грн.
Як зазначав Позивач, Станом на момент укладання Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019, такі Угоди укладалися від імені Комунальної установи “Міська клінічна лікарня № 11», що, як бюджетна установа повністю фінансувалася за рахунок державного бюджету у вигляді медичної субвенції. Тому при укладанні Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019, враховуючи вимоги Постанови КМУ від 11.09.2013 № 679 “Про здійснення протягом бюджетного періоду видатків на утримання деяких бюджетних установ одночасно з різних бюджетів», КУ “МКЛ №11» вказала про сплату таких витрат, але визначила, що такі витрати сплачуються за власний рахунок, що суперечило умовам бюджетного фінансування за рахунок медичної субвенції.
З огляду на те, що 29.05.2024 Південний офіс Держаудитслужби провів ревізію фінансово-господарської діяльності Комунального некомерційного підприємства “Міська клінічна лікарня № 11» Одеської міської ради та виявив, що Відповідачем не було сплачено медичному закладу експлуатаційних витрат на суму 421211,88 грн, а тому Позивач вважав, що останні підлягають стягненню з Відповідача.
Як зазначалось раніше, рішенням Господарського суду Одеської області від 03.12.2025 у даній справі відмовлено у задоволенні позовних вимог Комунального некомерційного підприємства “Міська клінічна лікарня №11» Одеської міської ради до Одеського національного медичного університету про визнання пунктів угод недійсними та стягнення 421211,88 грн.
Оцінюючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, перевіривши дотримання судом норм процесуального права, в контексті встановлених обставин, судова колегія дійшла наступних висновків.
Відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій - це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. При цьому, ст.12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Частиною 2 ст. 16 Цивільного кодексу України перебачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України визначено, що Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до п. 1 ст. 628 Цивільного Кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного Кодексу України).
Статтею 525 Цивільного Кодексу України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з приписами ч.1 ст.526 Цивільного Кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч.ч.1-3 ст.632 Цивільного Кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
Як встановлено судовою колегією раніше, 09.04.2014 між Комунальною установою “Міська клінічна лікарня №11» та Одеським національним медичним університетом була укладена Угода про співробітництво з підготовки, підвищення кваліфікації медичних кадрів, забезпечення лікувально-діагностичного процесу проведення та впровадження в практику наукових досліджень та в межах виконання угоди від 09.04.2014 Позивачем передано Відповідачу у використання приміщення, відповідно до узгодженого переліку.
За матеріалами справи вбачається, що 08.02.2019 між сторонами була укладена Угода про співробітництво з підготовки, підвищення кваліфікації медичних кадрів, забезпечення лікувально-діагностичного процесу, проведення та впровадження в практику наукових досліджень.
Укладаючи Угоди від 09.04.2014 та від 08.02.2019, сторонами було узгоджено сукупність умов, що визначають дії сторін та визначено забезпечення фінансування витрат, пов'язаних з утриманням відповідних приміщень (опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, господарське обслуговування, вивіз сміття).
При цьому, Південним офісом Держаудитслужби Державної аудиторської служби України було проведено ревізію фінансово-господарської діяльності Комунального некомерційного підприємства “Міська клінічна лікарня № 11» Одеської міської ради за період з 01.01.2020 по 31.12.2023, за результатами якої складено Акт від 29.05.2024 №151504-11/29, відповідно до якого виявлено, що Відповідачем не було сплачено експлуатаційні витрати на суму 421211, 88 грн.
В основу апеляційної скарги Позивачем покладено твердження, що при укладанні Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019, враховуючи вимоги Постанови КМУ від 11.09.2013 № 679 «Про здійснення протягом бюджетного періоду видатків на утримання деяких бюджетних установ одночасно з різних бюджетів», КУ «МКЛ №11» вказала про сплату експлуатаційних витрат, але визначила, що такі витрати сплачуються за власний рахунок, що суперечило умовам бюджетного фінансування за рахунок медичної субвенції.
При цьому, відповідно до п. 1 Кабінету Міністрів України від 11.09.2013 № 679 «Про здійснення протягом бюджетного періоду видатків на утримання деяких бюджетних установ одночасно з різних бюджетів» (далі - Постанова № 679) дозволено здійснювати протягом бюджетного періоду одночасно з державного та місцевих бюджетів видатки на надання медичної допомоги, оплату послуг з підготовки фахівців, наукових та науково-педагогічних кадрів, проведення наукових досліджень у клінічних лікувально-профілактичних закладах охорони здоров'я, які використовуються для розміщення структурних наукових і навчальних підрозділів (кафедри, лабораторії тощо) вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів III-IV рівня акредитації, закладів післядипломної освіти, науково-дослідних установ державної власності, а також на проведення спільної роботи із забезпечення лікувально-діагностичного процесу, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців та проведення наукових досліджень і впровадження у практику їх результатів.
Підпунктом 2 Постанови № 679 встановлено, що витрати, пов'язані з утриманням клінічних лікувально-профілактичних закладів охорони здоров'я комунальної власності (оплата послуг з теплопостачання, водопостачання і водовідведення, електроенергії, природного газу, інших енергоносіїв), наданням послуг з охорони майна та вивезення відходів і їх утилізації та знешкодження, проведення ремонту, забезпечення медичним обладнанням, апаратурою та іншими засобами медичного та господарського призначення, оплатою додаткового чергування у вечірній та нічний час понад місячну норму робочого часу асистентів та наукових працівників кафедр, здійснюються лікувально-профілактичними закладами охорони здоров'я за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Умовами укладених Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019 узгоджено сукупність умов, що визначають дії сторін для досягнення відповідної цілі, зокрема, зобов'язання КНП «МКЛ № 11» ОМР забезпечити фінансування витрат, пов'язаних з утриманням відповідних приміщень (опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, господарське обслуговування, вивіз сміття) відповідно до Постани № 679 за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Згідно із статтями 1130, 1131 Цивільного кодексу України, за договором про спільну діяльність, сторони зобов'язуються діяти для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін. Тобто, за затвердженим проектом договору.
За правилом частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
В силу ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Згідно з ч.1 ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Приписи ч. 2 та 3 ст. 6 та ст. 627 Цивільного кодексу України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.
Свобода договору як одна з принципових засад цивільного законодавства є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами.
Відповідно, сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов'язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення.
Судова колегія, аналізуючи зміст пунктів 2.3. Угоди від 09.04.2014 та п. 3.3. Угоди від 08.02.2019, визнання недійсних яких предметом розгляду даної справи, зазначає, що означені пункти Угод жодним чином не суперечать нормам законодавства, а тому відсутні правові підстави для визнання вказаних пунктів недійсними.
При цьому, посилання Апелянта на те, що на момент укладання Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019, такі Угоди укладалися від імені КУ «МКЛ №11», що, як бюджетна установа повністю фінансувалася за рахунок державного бюджету у вигляді медичної субвенції, судовою колегією відхиляються, як такі, що спростовуються вищевикладеним.
Щодо посилання Апелянта на Акт від 29.05.2024 №151504-11/29 Південного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України, судова колегія зазначає, що такий Акт не може бути підставою для визнання пунктів укладених сторонами Угод недійсними та встановлювати обов'язкових правил для сторін за господарсько-правовим договором. Таким чином, вказаний вище Акт не може розглядатись і як підстава виникнення господарсько-правового зобов'язання Відповідача повернути сплачені Позивачем кошти.
Судова колегія зазначає, що Вимога органу державного фінансового контролю чи акт перевірки можуть бути підставою для вчинення відповідних процесуальних дій посадовими особами (зокрема, пред'явлення відповідного позову до суду), однак, це не позбавляє особу, що звернулась до суду, процесуального обов'язку (а не права) доводити свої вимоги належними та допустимими доказами.
Виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладених між сторонами договорів і не можуть обмежувати права і обов'язки сторін з приводу виконання зобов'язань за ними. У той же час, виявлення вказаних порушень може бути підставою для притягнення до відповідальності посадових осіб у встановленому чинним законодавством порядку.
За умови існування між сторонами договірних правовідносин виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13.02.2018 у справі №910/12793/17, від 21.05.2018 у справі №922/2310/17, від 16.10.2018 у справі №910/23357/17, від 18.10.2018 у справі №917/1064/17, від 26.03.2019 у справі №910/26948/15, від 18.02.2020 у справі №910/17984/16.
Сам по собі Акт ревізії, складений за наслідками проведення перевірки діяльності Позивача, не визначений законодавством, як безумовний доказ господарського чи цивільно-правового правопорушення. Цей документ є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог законодавства, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.
За умови існування між сторонами договірних правовідносин, виявлені контролюючим органом порушення, не впливають на умови укладеного між сторонами договору і не можуть їх змінювати.
Колегія суддів звертає увагу, що наявність акту перевірки Держаудитслужби не визнається тією підставою, що звільняє сторону від доказування обставин, на які сторона посилається. А тому, з метою доведення викладених у акті перевірки обставин сторона повинна надати відповідні докази на їх підтвердження.
У постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 16.10.2018 у справі № 910/23357/17, від 18.02.2020 у справі № 910/7984/16, від 07.12.2021 у справі № 922/3816/19 викладено висновок про те, що акт ревізії Державної фінансової інспекції України не є беззаперечною підставою для задоволення позовних вимог про стягнення збитків, оскільки виявлені таким органом порушення не можуть впливати на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати. Акт ревізії не може змінювати, припиняти договірні правовідносини сторін, зобов'язання, визначені укладеними договорами та які підтверджені відповідним актами передачі-приймання наданих послуг. Акт ревізії Державної фінансової інспекції України є документом, складеним з приводу наявності або відсутності відповідних порушень, та містить лише думку органу, який його склав. Викладені в ній висновки не мають заздалегідь обумовленої сили, тобто акт ревізії не є підставою для стягнення з відповідача коштів, одержаних відповідно до умов договору. Акт ревізії не є рішенням суб'єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися. Акт ревізії є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.
Акт ревізії Управління Держаудитслужби (яке є уповноваженим органом державного фінансового контролю), якщо він (акт) складений і оформлений із дотриманням законодавчо встановлених вимог, може бути належним доказом у розумінні статті 76 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, такий акт ревізії має оцінюватися судом на загальних підставах, визначених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, разом з іншими доказами у справі. Акт ревізії є носієм доказової інформації, але не має заздалегідь встановленої сили і не звільняє сторону від обов'язку доведення обставин, на які вона посилається (частина перша статті 74 Господарського процесуального кодексу України).
Так, обставини, вказані в такому Акті перевірки, в господарському судочинстві повинні підтверджуватися належними доказами у відповідності до статей 73, 74, 76-79 Господарського процесуального кодексу України.
Наявний у справі Акт від 29.05.2024 №151504-11/29 Південного офісу Державної аудиторської служби України є єдиним доказом, на який посилається Позивач, в підтвердження заявлених вимог. Водночас, в матеріалах справи відсутнні інші докази на підтвердження доводів та підстав, що були визначені Позивачем у заявлених ним позовних вимогах, розгляд яких є предметом даного спору.
Судова колегія звертає увагу, що між сторонами не було укладено інших договорів, угод, умовами яких було б передбачено порядок, розмір та вид витрат, які підлягають відшкодовуванню Відповідачем; рахунки Позивачем Університету не виставлялися.
Натомість, матеріалами справі підтверджено, що умовами укладених Угод від 09.04.2014 та від 08.02.2019 узгоджено сукупність умов, що визначають дії сторін для досягнення відповідної цілі, зокрема, зобов'язання КНП «МКЛ № 11» ОМР забезпечити фінансування витрат, пов'язаних з утриманням відповідних приміщень (опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, господарське обслуговування, вивіз сміття) відповідно до Постани № 679 за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Судова колегія дійшла висновку, що умови п. 2.3. Угоди від 09.04.2014 та п. 3.3. Угоди від 08.02.2019 не суперечать нормам законодавства, а тому суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання вказаних пунктів недійсними.
З огляду на відсутність правових підстав для визнання п. 2.3. Угоди від 09.04.2014 та п. 3.3. Угоди недійсний, судова колегія вважає, що судом першої інстанції цілком правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11" про стягнення з Одеського національного медичного університету на розрахунковий рахунок Комунального некомерційного підприємства “Міська клінічна лікарня №11» Одеської міської ради експлуатаційних витрат у розмірі 421211,88 грн на утримання приміщень, переданих у користування Одеському національному медичному університету в межах Угоди від 09.04.2014 та Угоди від 08.02.2019 про співробітництво з підготовки, підвищення кваліфікації медичних кадрів, забезпечення лікувально-діагностичного процесу проведення та впровадження в практику наукових досліджень.
Згідно з ч. ч. 1, 2, 3 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.
Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 у справі № 910/366/21, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14.
Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову. Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.
Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).
Колегія суддів звертає увагу на те, що тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 у справі № 910/366/21, від 15.07.2021 у справі №916/2586/20, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що доводи Апелянта не знайшли свого підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, не впливають на юридичну оцінку обставин справи, здійснену господарським судом у відповідності до норм чинного законодавства та спростовуються викладеними вище висновками суду, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
Судова колегія вважає, що місцевий господарський суд з достатньою повнотою дослідив усі обставини справи, дав належну оцінку представленим доказам, висновки суду не суперечать матеріалам справи; обставини, які мають значення по справі, судом установлені правильно. Порушень норм матеріального та процесуального права апеляційним господарським судом не встановлено.
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни або скасування рішення Господарського суду Одеської області від 03.12.2025 у справі №916/4114/25 за наведених Апелянтом доводів та мотивів апеляційної скарги.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
По справі «Руїз Торіха проти Іспанії», ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Відповідно до ст.236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, апеляційна скарга Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11" задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Одеської області від 03.12.2025 у справі №916/4114/25 залишається без змін.
З огляду на те, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "ХЛР" задоволенню не підлягає, судові витрати зі сплати судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги, в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на Апелянта.
Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства "Міська клінічна лікарня № 11" на рішення Господарського суду Одеської області від 03.12.2025 у справі №916/4114/25 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Одеської області від 03.12.2025 у справі №916/4114/25 залишити без змін.
Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені статтями 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено на підписано 03.03.2026 року.
Головуюча суддя: Н.М. Принцевська
Судді: Г.І. Діброва
Я.Ф. Савицький