25 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 760/33661/24
провадження № 61-14086св25
судді Верховного Суду Калараша А. А.
до ухвали Верховного Суду від 25 лютого 2026 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного антикорупційного бюро України, Державної установи «Київський слідчий ізолятор» про визнання протиправною бездіяльності,
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 04 серпня 2025 року, постановлену суддею Кицюк В. С., та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року, ухвалену колегією суддів у складі Головачова Я. В., Нежури В. А., Невідомої Т. О.,
Історія справи
1. У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ), Державної установи «Київський слідчий ізолятор» (далі - ДУ «Київський слідчий ізолятор») про визнання протиправною бездіяльності.
2. Солом'янський районний суд міста Києва ухвалою від 04 серпня 2025 року (т. 2 а. с. 28-30), залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року (т. 2 а. с. 143-147), провадження у справі закрив. Роз'яснив сторонам, що зазначена справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
3. Верховний Суд ухвалою від 25 лютого 2026 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 760/33661/24 за позовом ОСОБА_1 до НАБУ, ДУ «Київський слідчий ізолятор» про визнання протиправною бездіяльності, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 04 серпня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року.
Основні мотиви ухвали Верховного Суду
4. Верховний Суд виходив із того, що у своїй постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 440/3831/18 за позовом фізичної особи, зокрема, до органу Національної поліції України, який здійснював, на думку цієї особи, її конвоювання цієї особи до суду для участі у судових засіданнях з розгляду кримінальної справи з порушенням її прав, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що відповідні спори щодо рішень, дій або бездіяльності установ та/або посадових осіб, які здійснюють конвоювання особи від місця відбування покарання або тримання її під вартою до суду, має відбуватись в рамках адміністративного судочинства.
5. Кодекс адміністративного судочинства України (далі -КАС України) має вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, зокрема, такий перелік визначений у частині третій його статті 17. Наприклад, це справи, які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. Отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
6. Положення Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) регламентують діяльність органів державної влади та їх посадових осіб, яка стосується сфери публічно-правових відносин, що виникають внаслідок злочинних посягань, відповідальність за які встановлено в нормах кримінального права. І, як зазначено у статті 2 КПК України, завданнями кримінального судочинства є, у тому числі, охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.
7. З аналізу змісту Інструкції з організації конвоювання та тримання в судах обвинувачених (підсудних), засуджених за вимогою судів, яким вона затверджена (далі - Інструкція), з урахуванням приписів КПК України, зокрема статті 206 КПК України, можна зробити висновок про те, що хоч вирішення питань, пов'язаних з організацією та безпосередньо конвоюванням, покладено на адміністрацію установи попереднього ув'язнення (відбування покарання) та військові частини та/або органи внутрішніх справ шляхом їх взаємодії (зокрема, пункти 19, 34 Інструкції), але разом із тим, саме суд, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має контролювати та забезпечити додержання прав такої особи підчас здійснення конвоювання.
8. Також, виходячи з аналізу частини п'ятої статті 13 Закону України «Про попереднє ув'язнення», пункту 12 частини першої статті 537 та пункту 4 частини другої статті 539 КПК України, навіть при виконанні вироку суду, у разі якщо вирішення питання необхідне в зв'язку із здійсненням судового розгляду, воно вирішується судом, який здійснює судовий розгляд, а не іншим судом.
9. Тому розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних органів та структур, пов'язаних з розглядом певної кримінальної справи, має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у цій кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ.
10. Враховуючи зазначене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 440/3831/18, на користь більш широкого за складом правовідносин висновку про те, що розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних органів та структур, пов'язаних з розглядом певної кримінальної справи, має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у цій кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ.
Мотиви окремої думки
11. З позицієюВерховного Суду не погоджуюсь, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаю окрему думку.
Щодо відсутності правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
12. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
13. За пунктом 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.
14. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) зазначив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
15. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо. Таке розуміння необхідності відступу від сформованої правової позиції відповідає також існуючій практиці ЄСПЛ з питань правової визначеності та передбачуваності судових рішень.
16. Отже, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних об'єктивних причин, що повинні бути чітко визначені та аргументовані; також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
17. Наведення мотивів необхідності відступу від раніше сформованих висновків у справах, переданих на розгляд Великої Палати Верховного Суду, покладається на колегію суддів Верховного Суду, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах.
18. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40), від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 40), від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (пункт 33), від 18 січня 2023 року у справі № 170/129/21 (пункти 54, 55)].
19. Вважаю, що із часу прийняття Великою Палатою Верховного Суду 30 вересня 2020 року постанови у справі № 440/3831/18 із висновками про те, що оскарження дій (бездіяльності), пов'язаних з організацією та безпосередньо конвоюванням, що покладені на адміністрацію установи попереднього ув'язнення (відбування покарання) та військові частини та/або органи внутрішніх справ шляхом їх взаємодії, здійснюється в межах адміністративного судочинства, відсутні підстави стверджувати, що відбулась зміна суспільних відносин чи нормативного регулювання, внаслідок чого цей висновок втратив зрозумілість, набув ознак неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості.
20. Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що саме по собі періодичне передання їй на розгляд справ для вирішення однієї і тієї ж проблеми за відсутності обґрунтованих підстав та лише з мотивів незгоди з раніше сформульованими Великою Палатою Верховного Суду висновками не сприяє дотриманню принципу юридичної визначеності (див., зокрема, ухвалу від 19 жовтня 2023 року у справі № 465/5184/14-ц).
21. Ураховуючи наведене, вважаю, що у цій справі відсутні підстави, передбачені частиною четвертою статті 403 ЦПК України, для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Щодо розгляду справи по суті
22. Статті 124, 125 Конституції України визначають, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
23. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежовувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
24. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад, а також пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
25. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
26. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
27. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
28. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
29. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
30. При цьому необхідно враховувати, що у силу вимог частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
31. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
32. Адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункти 1, 7 частини першої статті 4 КАС України).
33. Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
35. Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
36. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
37. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
38. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
39. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
40. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
41. У рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу положень статті 19 КАС України (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 813/1045/18).
42. Предметом спору у справі, яка переглядається в касаційному порядку, є вимоги про визнання протиправною бездіяльності НАБУ та ДУ «Київський слідчий ізолятор», яка, на думку позивача, полягає у неналежному забезпеченні його переміщення до укриття під час повітряних тривог під час його перебуванні під варто.
43. Зміст заявлених позивачем вимог свідчить про те, що останній оскаржує дії/бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які виникли у зв'язку з виконанням ними покладених законом управлінських функцій.
44. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» НАБУ є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних та інших кримінальних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових.
45. ДУ «Київський слідчий ізолятор» здійснює режимні та охоронні функції, що прямо випливають із Закону України «Про попереднє ув'язнення». У межах цих повноважень відповідні органи забезпечують режим тримання осіб під вартою, у тому числі дотримання правил безпеки, контролю та ізоляції.
46. З наведеного правового регулювання можна зробити висновок про те, що відповідачі мають статус суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 4 КАС України, а характер правовідносин, що виник між позивачем та НАБУ, ДУ «Київський слідчий ізолятор» в деякій мірі можна розцінювати як правовідносини підпорядкування і влади, адже дії, які оскаржує позивач, вчинені відповідачами під час виконання ними своїх владних функцій, і хоча ці правовідносини не побудовані на безпосередній підпорядкованості їх учасників, однак не передбачають диспозитивної поведінки позивача.
47. Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що спір у цій справі має публічно-правовий характер і повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
48. Отже, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
49. Наведене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, зробленими у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 440/3831/18.
50. Отже, вважаю, що Верховний Суд за результатами касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень мав ухвалити судове рішення про залишення касаційної скарги без задоволення, аоскаржуваних судових рішень - без змін.
Суддя: А. А. Калараш